Kitabı oku: «Повісті й оповідання (1923 - 1927)», sayfa 5
Важким ударом розсікло їй голову. Варя скрикнула й прокинулась.
Та дитини вже біля неї не було. Де вона? Де її дитина? Де люди, нарешті?… Не було дитини, не було й людей. Стояло таке страшне безгоміння, як сам страшний суд. І перше, що постало перед Вариними очима — це обличчя товариша Матвія. І вона догадалась: була ніч, партизани відступили, а товариш Матвій забрав її дитинча… Варя рвонулася з ясел і вискочила. Вискочила й озирнулась. Краснокутськ змертвів: ніде нікого, і тільки з-за лісу, з-за Мерла стукотіли підводи. — Бєлі! — метнулось у Вариній голові. — Ой, Боже мій! Ой, що мені робити! Ой, рятуйте, хто в бога вірує! Варя ще раз рвонулася і вже була на шляху. Вона так бігла, так мчалася, що аж дух забивало їй. Вона мчалася туди, куди відступили червоні полки. Вона падала, спотикалась і знову бігла й бігла. Варя вже нічого не чула і вже нічого не бачила. Вона тільки чула, як вітер тоненько й різко свистів їй над вухом, вона тільки бачила, як якась червона, як кров, пляма весь час миготіла перед її очима. Страшне безгоміння мчалось за нею!…Боже мій, боже мій! Як далеко, як неможливо далеко, як важко бігти туди, куди з боями відступали загони червоних полків!
А втім нічого подібного ніколи не було. Це просто приверзлося. Ніхто й не думав брати Варину дитину. Того пам’ятного дня партизани успішно одбили атаку супротивника і навіть з не меншим успіхом відбили ще дві атаки. Відступили вони з-під Красного Кута тільки на четвертий день, а з ними, «канєшно», відступила на «забронірованій підводі» й дочка богодухівської бублешниці, бистроока Варя зі своїм не менш бистрооким карапетом, «тоїсь» «паходним малюткою» і, можна сказати, сином тривожних років великої громадянської війни.
«Лілюлі»
Збірка «Сині етюди»
Павлові Тичині
I
Вилітає експрес і курить. Тоді в калейдоскопі: жита, степи, гони й північний туман із осінньої магістралі. Провалюються темні горизонти, оселі, байраки, глухі нетрі. Виростають фабричні поселки, содові заводи, шахти, домни. Експрес перелітає яри, могили, похмурі перевали, і чути далекий надзвичайний гул.
…А за Тайгайським мостом, де починається робітничий поселок — реальні результати капебеу. То заводський квартал, що вже не мовчить — вийшов із німого мертвого кола й шпурляє в блакитні межі крицевий і грізний клекіт. Це знає город.
…А вранці, ввечері, вночі в завданий час довго й спроволока гудить заводський гудок. — В центрі города гудка не чути. — …А що під Тайгайським мостом?
Там теж гудки: то паровики — і в степ, і на станцію. То за кар’єрами пронизливо «кукушка» — кар’єри далі, за кілька гін. Товариш Огре живе за мостом: справа, недалеко, коли з города. Він татарського, казанського походження. Татарського мало: смуглявість, матовість, тьмяність, от. З ним живе двоє. Так що газетна сучасність. Прекрасна газетна сучасність, як запах на клумбі: тютюн. Тоді ранкова зоря надіне нові сап’янці й тихо, нечутно рипить по траві. Тоді каже горбун Альоша: — Ізмайле, ти чудак. Товариш Орге мило всміхається: — Чому чудак? І справді, чому чудак?… А у вікно ллється блакить, а десь кричать паровики. — Горбун теж усміхається.
…І прийшла ще Маруся, і тому, що вона якась екзальтована дівчина (горить і тече п’яною вишнівкою), думайте: каесему. Так. Верещить: — Бачила барахло минулого: академтеатр. Точка… Айда, хлопці, на суботник. Це ж чудовий пережиток каламбурного часу… Чуєте?… А ти, Альошко, живо в райком!… Що? І розказує: політперевірка, готовляться. Ха-ха! — Горбун узяв партквиток.
…А Льоля подивилась на Марусю й подумала: «Боже мій, хоч би скоріш вечір, хоч би не провалити пародії на «Лілюлі». Так що сьогодні дебют: пародія на «Лілюлі». І Льоля надзвичайно наелектризована.
…А це в даль майбутніх віків: — Зима в п’ятім році нової ери була хора, бо довго не було снігу, а була чвиря. Потім випав сріблястий сніжок, але задмухав південний з Озівського моря вітер, і сніжок — сріблястий — розтанув. Зимою були калюжі, і туберкульозний город (90% сухотних) занидів у журі. Це, безперечно, було боляче. Капебеу формально забігло вперед на тринадцять день — по календарю, місяцеслову, Юліянському, і Україна стала жити по Григоріянському новому стилю, «в стилі» уесесер. Саме про тринадцять день, чортову дюжину: сьогодні Новий рік був раніш різдва приблизно (хто знає?) на тиждень. І це були не диканські фантазії геніального Гоголя, а просто — факт. Під Новий рік снігу не було, і, здається, за Тайгайським мостом не гув гудок. Тільки гули паровики — і в степ, і на станцію. Але про ці гудки потім.
…З товаришем Огре в тім же домі живе й француженка Фур’є. Коли Фур’є брала віолончель (а в степу кричав гудок), вона, Фур’є, думала і про віолончель, і про Бордо. І ще сказати: дім із фасаду — в дим, а задні вікна виходять туди, де рейки спішать од станції й пропадають у лісах, в перельотах далі.
…Так що сидить горбун Альоша (некрасивий карлик) біля вікна, що в степ, і переписує героїчні п’єси для Льолі. Льоля з волоссям різдвяних ляльок і з тендітним біло-рожевим обличчям. Обличчя нагадує серпанкову фату — під вінець. Вона працює в місцевім пролеткульті, в театральній студії, де керують (в пролеткульті) один бувший половий тульського трактиру, один бувший-небувший швайцар (відкіля — в анкеті не записано) і вісім чи дев’ять інтелігентів. Інтелігенти щиро віддаються праці, деякі навіть члени капебеу.
…Але Льоля надзвичайно наелектризована: як вона поставить пародію на «Лілюлі»?
…І ще сказати: напередодні Нового року над городом паслись зоряні отари, а місяць, може, був, а може, і не був, бо кожному багато справ і кожний кудись спішив.
…— Здається, не був: були зоряні отари й майже весняна теплінь. От.
…Вечір. О дванадцятій ночі буде Новий Рік. Це веселечність. Це всі знають. Бо тоді ж згадують молодість, коли хочеться рости вперед, мов дерево, мов рослина, щоб потім умерти, але про останнє не знати — про смерть. Так. Люди завше хочуть жити — і це велика правда, яка на землі, без якої буде порожнеча. — Про інші правди дехто любить говорити й гадати, як під Новий Рік або водохрещу: на воді, з воском і як: «Світлана». Це так; сказано так, бо митець пізнає світ.
…А трамвай теж дзвенить, а коли на поворотах — тоскує або рипить і виє. До цього звикли, цієї жури не знають. Митець знає… — Маруся улетіла. І знову до товаришів Огре підходить горбун. І знову у вікно ллється блакить… — Ти будеш на пародії? — Буду, Альошо. Так що пародію на «Лілюлі» будуть ставити під Новий Рік, сьогодні, в пролеткульті.
…Товариш Огре — в капебеу, в експедиції, в редвидаті і ще десь. Любить більш за все відділ хроніки. Колись був членом капебеу, але потім механічно вийшов. Каже: філософські непорозуміння з капебеу. Товариша Огре можна бачити всюди й ніде. — Льоля в партії не була.
…Льоля? — Ну да, жінка товариша Огре. — …Вечір. З площі Рози Люксембург трамвай до Тайгайського мосту. Побувати треба дома, щоб потім до півночі збирати хроніку в новорічний випуск. Приїхав давно.
Дома Льоля й горбун Альоша (горбун швагер, брат Льолин). Горбун і зараз переписує героїчні п’єси для Льолі — для пролеткульту, для інших клубів, де працює тендітна Льоля. Горбун каже: — Ізмайле, подивись у вікно. Товариш Огре підійшов і подивився у вікно… (Горбун — некрасивий карлик, євнух, без рослини й пом’ятий, але його очі нагадують Голгофу, коли йшов легендарний Христос на Голгофу). Горбун задумливо дивиться в присмерк і каже: — Бачиш? Завше так: паровики чогось суєтяться, шиплять, свистять, гудуть. А навкруги — бруд, грязь… Що це? Не знаєш? А коли паровик, минувши депо, вилітає в степ, він кричить не то радісно, не то журливо: «Гу-гу-у!… «І от недалеко спускають пари: «Чох-чох!… «А я чомусь думаю, що паровик гудить спроволока так: «Ка-пе-бе-у! Ка-пе-бе-у!» І Альоша провів «капебеу», мов голодний вовк у голоднім і дикім степу. Льоля сказала: — Ти, Альошо, фантазер. От і все. Товариш Огре сказав: — Так, він фантазьор. Але він художник. Це правда: паровик у степу кричить «капебеу». Я теж думав про це, але я не найшов образа. Ти, Альошо, художник. Тоді некрасивий карлик іще сказав: — А пар по насипу стелеться — ви знаєте чому?… Коли потяг мчить до семафору — ви знаєте чому? І засміявся тихо й щиро. Товариш Огре спитав: — А чому?
…Альоша не говорив і ще сміявся тихо й щиро й дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу.
…Сказала й Льоля: — Ну, говори…
…Вже зовсім присмерк. І далеко, за паровиками, що шиплять, свистять, за брудом вугілля й пару, далеко фаркнув зелений вогонь семафора. І був такий нетутешній, ніби химерний вартовий забутих заулків города… А далі степи причаїлись на глухих неосяжних гонах. Із станції вилетів потяг й кричав на ввесь степ: — Гу-у!…
…Альоша не сказав чому і знову переписував героїчну п’єсу для Льолі… А Льоля біля вікна й поспішно пришивала до панталонів (білих як сніг) мереживо. Бо Льоля, хоч і сама прала панталони, але без білих, як сніг, панталонів ходити не могла, і без мережива на панталонах.
…Запалили електрику.
Посередині — залізна пічка, а збоку — рояль. А ще збоку біля стіни — туалетний столик, їдять мало. Іноді Льоля радить, жартуючи, в помкомгол. Але це буквально. А втім, без одеколону ніхто не може: ні Льоля, ні Ізмайло, ні навіть Альоша. На туалетнім столику й художні фігурки. Льоля ще з першого курсу (курси покинула — революція) купувала й любила туалетні прибори, щоб пахло від неї молодістю, радістю, гімназією, закоханими вечорами, коли хочеться кохати й без кінця когось невідомого, де малинник, де крижовник, де, може, ходять серпанкові тіні забутих дівчат із забутого теремка, де цілий світ минулого.
…Товариш Огре похапцем різав на маленькі шматки маленький шматок білого хліба й дивився у вікно, де стояв зелений вогонь семафора… І знов у вечорових сутінках степу шипіли, свистіли й вовтузились паровики. Альоша теж зрідка поглядав туди, і невідомо було, чого поглядав туди некрасивий карлик Альоша.
II
Дивно: під Новий Рік весна. Це так геніально, мов замріяні фантазії геніального Гоголя. Це так прекрасно, так надзвичайно…
…Товариш Огре вийшов і поспішно пішов у задуму зимової весни. Льоля піде потім — ще рано, вона ще встигне зробити репетицію пародії на «Лілюлі».
…До трамвайної постоянки — сорок кроків, іде. Калюжі тихо замислились на вечірнє небо. Біжить собака, понюхав калюжу й побіг далі. Ще вийшли з двору, що напроти, меланхолійні гуси. Потім із геготом кинулися знову до двору, бо собака раптом звернув і рішуче помчав до воріт.
…Але не калюжі думають про небо. То зорі подумали в калюжі й одразу сховались… Так буває часто, коли починає темніти і в порожній вулиці біжить тротуаром похилий пес.
…Товариш Огре, звичайно, буде збирати хроніку до одинадцятої, а потім піде в клуб пролеткульту, що на Садовій, 30. Це ж там Льоля буде стрічати Новий Рік по новому стилю в «стилі» уесесер. Це ж там вона буде ставити пародію не на Ромена Роллана, а на постановку «Лілюлі», п’єси Ромена Роллана, так що на постановку мільярди, а колізей без плебеїв. І от ставили пародію на «Лілюлі». Товаришка Льоля Огре. На постоянці була й Маруся. Прилетіла, влетіла, ковтає слова й так розказує газетну сучасність, так од неї пахне життям, що хочеться заверещати на всю землю, як Глаголін у «Собаці садовника». І летять уривки: — Тоді духмяний сум не буває п’яною радістю, коли вмирають дзвони кармазинового сонця за тихими гаями сільської ідилії. І як Миклуха-Маклай на острові Нової Гвінеї вивчає побут папуасів, так-так…
…Маруся верещить: — Я питаю. Я питаю: що за журнал? А він мені: «Купіть, баришня: тут запрещонноє про Леніна». І це так серйозно, так підпільно… Ха-ха-ха!… Максиміліяна Гардена з «De profundis». Присмерк. На тротуарах лежить присмерк. Іще заплутався в заулках і біжить до «Дикої Кішки», до «Дитячого «Спартака»… а десь «ундервуд» шаленіє, а десь стихійна композиція. І знову Маруся ковтає слова, і знову розказує анекдоти, правду, про це: — На веранді сидить стара діва й плаче. — «Чого плачете?» — Тоді вона скаржиться, що вона, мовляв, до сорока літ була чиста, мов сльоза, а тепер її спокусив курортний лікар (на веранді) і погубив навіки. Це ж жах! Ви чуєте: навіки! Тепер вона хоче їхати в столицю й ознайомитись із програмою капебеу, бо тепер хто її візьме… Га?… Кому вона потрібна? — Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! І Маруся так заливається, що прямо — чорт!… А потім знову про веранду, про скелі, про море, про морський вітер, що голубий, мов запах, і запашний, мов смак. Все переплуталось. Стихія.
…А трамвай підійшов і одійшов у задуму зимової весни — з товаришем Огре, з Марусею, через Тайгайський міст, до центру города, повз міські будівлі, заквітчані червоними стягами. У стягах ходив химерний вітер і перебирав полотнища. По всій вулиці на всім протязі стояли ватажки світової революції, наче вулиця й справді хотіла, щоб більш було ватажків світової революції. Але була жура: ватажки розтаборились, загатили всю вулицю з наказу виконкому, і були тільки рисунки: — Так? — Так? Звичайно, справа зовсім не в рисунках. Безперечно, ілюзія прекрасна річ, Але, на жаль, не завше.
…Чуєте, потенціальні підсвинки з «прекрасної синьої свині»? — Так? — Так!
…І шумів трамвай… — Гражданін, ваш білєт? Товариш Огре подав гроші. Минали червоні вітрини. Назустріч курив автомобіль і дивився гарячими очима. Такими ж очима дивилась і Маруся — вперед, назад, навкруги. І знову верещала: — Це ж прелість, Огре! Чуєш? Тоді товариш Огре розказав про фантазію некрасивого карлика — про гудки, про капебеу. Маруся заливається: це ж чудовий матеріал для поеми. Але… — Ха-ха-ха! Да-ха-ха-ха!… Ну, уяви ж, голубчику Огре: прийшов поет із своєю поемою в редакцію, де сидить суворий редактор із золотими окулярами на носі. Поет дивиться на окуляри, на золоті дротики, і вони нагадують йому золоті австралійські розсипи, і, може, далекий Індійський океан, і, можливо, — нарешті! — невідомий південний бігун. Але він ніяк не знає, чому не приймають його поему. І тоді виходить поет із редакції з безпорадною тоскою й рве на маленькі клапті свою поему «Лілюлі».
…Товариш Огре згадав Альошу й суворо спитав: — Що ж тут смішного? — Що ж тут смішного? Дурний! Це ж побут революції. Це ж прелість, Огре! Потім вискочила з трамвая й крикнула: — До побачення, Огре! До вечора! Буду і я на пародії… Хай живе Пупишкін — голова пролеткульту і його заступник — Мамочка! О-о, як стрінемо Новий Рік!… До побачення, Огре!
…Знову летіли, минали червоні вітрини. Знову!
…І знову була в цьому така химерна фантастика, що провалитись у безодню, захлинутись, умерти. Воістину в той день город жив невідомим загоризонтним життям. І здавалось, що тротуаром бредуть надхненні мінестрелі. Здавалось…
…І раптом здалось — в шумі трамвая хтось розплющив сентиментальні очі й скрикнув нечутно — в розпуці, в божевіллі — невідомо:… — о мій прекрасний загоризонтний краю! Вірю! Вірю так глибоко, так незносно, як пахнуть на зубатих кварталах степові бур’яни. Вірю!… Бо бачу — і Дафніса, і Хлою, і молоде кохання, а далі Боккаччо «Ameto», а далі ідилія на обніжках духмяних степів. Отари золоторунних і зелена пісня, мов хміль, тиха, мов пух на скроню…І дрижить підо мною земля, мов полонянка з диких озер! І пливе мій радісний біль у столітні далі, і мій біль, мов перша пастораль про золоторунну Хлою…
ПУПИШКІН І МАМОЧКА
(Цей фрагмент вставлено, мабуть, для контрасту)
…Товариш Огре зиркнув у вікно. — Хто це?
…Ну, да, товариш Пупишкін. Він поспішає до Тагайського мосту до товариша Огре в такій справі, у справі сьогоднішньої пародії на «Лілюлі»… — І, справді: хіба такий поганий товариш Пупишкін? Безперечно, хороший! Живе він, значить, на такій-то вулиці, такий-то №… — Живе? — Живе! — Ну, і Бог з ним! Але хтось не вгомоняється. Тоді це: — Товариш Пупишкін, голова пролеткульту — не просто голова: і письменник. Оповідання його починається фатально так: «Галя внесла самовар і розставила чашки. Петро допіру прийшов із заводу й приніс із собою декілька прокламацій etc». Пише товариш Пупишкін свої оповідання за чашкою чаю; говорить: «Я вам кажу понятним руским язиком. Як же так, що ви не розумієте?» І дійсно: як не розуміти? Навіть тульський акцент чути!… — Це який? Це той, що йде! — Ну да, той, що йде: товариш Пупишкін. Він же ще не прийшов — не підійшов до Тайгайського мосту. Він розминувся з товаришем Огре.
…товариш Пупишкін має «чотирьох ребятьонков» і щиро стоїть на посту. Він дуже задоволений із балетної студії. Там такі еластичні дівчата (учаться), що «антік маре з шоколадом». Правда, хтось каже, що це міські міщаночки… — Ну, то вільному воля! Знаємо цих архінитиків! Все їм не так!… — А як же так? — А так, значить, «вопче». І от Сонгород. За Тайгайським мостом гудуть паровики.
…Товариш Пупишкін любить говорити, як він захищав Петроград: «Ми захищали Петроград… А коли приходить товариш Мамочка, заступник його, товариш Пупишкін питає: — Так як, по-твоєму: битіє не опредєляєт сознаніє? — Нє! — Дурак! Битіє завше опредєляєт сознаніє. От тобі приклад і доказ: що таке битіє?
— Сознаніє! — Дурак!… А що таке сознаніє? Товариш Мамочка хилиться на канапу: — Душенька! Яке може бути сознаніє, коли сплошна безсознательність. Тоді товариш Пупишкін розгортає книгу й рішуче парирує удар: — От тобі й Бухарін сказав… нарешті й я тобі кажу! — Нє! — Дурак… ти, мабуть, і сьогодні підпив? Тоді Мамочка в обійми: — А ти не дурак, а дура. Ти, голубок, так би мовити, під пресом авторитарности. А я от кажу: «Геть усяку авторитарність і да здраствуєт колективнеє творчество». Понімаєш? От де собака зарита: пролеткульт! Мамочка, безперечно, тяпнув десь спиртозу: дух нехороший. Правда, і товариш Пупишкін трохи того… — Ну-ну, не кричи. Лягай спати. Мамочка: — Я? Спати? Потомствений пролетарій? Ні за які коврижки! Будемо бодрствовать. До послєднєй каплі крові… Понімаєш? і т. д. і т. п., ets…Здається, товариш Пупишкін підходить до будинку? — Ну да!…Тайгайський міст залишився позаду. Знову в порожній вулиці біжить тротуаром похилий пес. Тихо вмирає блакить. А з заходу насуваються сині тачанки.
…І знову на далеких пустирях тоскує трамвай.
III
Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусідній кімнаті віолончель. Це француженка Фур’є. Мадам Фур’є вранці ходила на ринок в охотний ряд, розкладала біля себе барахло, що залишилось після революції: вази, мереживо, всякі дрібниці, що їх ніхто не купував, а вона думала — куплять. Удень давала уроки, а ввечорі грала на віолончелі, її вважали за «іскопаємоє», бо гроші за уроки вона віддавала за воду, за електрику, інше, і не тільки за себе, а майже за всіх квартирантів. Сама ж жила «бож’їм духом» і віолончелею, музикою, що сама творила. Француженка — породиста жінка, і коли вона стоїть в охотнім ряду біля барахла, вона імпонує своєю постаттю й своїм обличчям. До неї підходять і дивляться на неї. А барахло лежить, і його не купують. Фур’є каже: — Колего, товар хороший. Може, купите?
«Колега» усміхається й нахабно дивиться на її обличчя. Це більше випадкові завітальники ринку: з кокардами на капелюхах. Спекулянти на Фур’є вже не дивляться, і вона вже їм не каже: — Колего, товар хороший. Фур’є вся в зажурних піснях віолончелі. Вона всіх любить, всі для неї друзі: і нарком, і провокатор — це логіка її любови.
…А Льоля підвелась і зідхнула. Тоді в кімнату входить горбун. Він розказує про одну комуністку, що має золотий перстень: колись одбирали в паркасу на голодних, а вона «забула» віддати й тепер хоче комусь продати.
…— Як по-твоєму: треба говорити про це чи ні? — Покинь дурниці! Нічого я не знаю. — А я от знаю… — І горбун засміявся тихо й щиро і дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потім сів і теж слухав мадам Фур’є: віолончелю.
…А музика така — на мільонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же плентаються багряні коні.
…І раптом шум: то за вікном проходять табуни, мабуть, каравани на північ… — Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!… Але віолончель бурю — тоді степовий вітер, і летять в чебрецеву далечінь дороги. Тоді коні вдарять на гони й скаженів… І знову гриміла зоря на далеких шляхах… Хеопс-Хуфу!…
…— Льольо!
— А?
— Ти слухаєш? — Слухаю. Француженка не стихала.
…І тоді ж, коли чуєш віолончель, мадам Фур’є хочеться сказати, що в житті не буває такого болю, коли проходять вітри тривожні. І сідає поет, і хоче творити не безпорадний реквієм, а гімн весняному шумові. Він не хоче творити реквієм, бо редактор із золотими окулярами на носі скаже написати іншу поему. Тоді поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обов’язково прекрасне, і думає про тайфун, якого ніколи не бачив; і тоді золоті ріки течуть біля його серця. Поет каже: — Савойя! І думає, що савояри — убогі люди, що уходять з гір на чужину, на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя — безмежна кармазинова ріка, і протікає вона по віках невідомо відкіля і невідомо куди.
…Альоша сидить, задумався над героїчною п’єсою, а потяг кричить у степу: — Гу-гу!… — довго, спроволока. І думає горбун тоді про Мафію, і думає, що він ніколи не належав до таємної Мафії — він тільки врізається клинком у нальоти плутократії, його біль у Сіденгемі життя.
…І знову зажурно сказав Альоша. — Савойя!
МАДАМ ФУР’Є
…Льоля пішла й сказала: — Драстуйте, мадам Фур’є! — А, це ви, Льолю?… Харашо! Сідайте! Здрастуйте!… Знаю, знаю: у вас Новий Рік. Це радісно… А я сюди вже давно приїхала й звикла по-старому. Але це нічого: Новий рік — це радісно… Я буду святкувати і ваш. Льоля сказала: — Ви хорошая, мадам Фур’є, і я вас люблю за вашу щирість. Мадам Фур’є збентежилась, заметушилась, а потім не знала куди положити руки. — Ви, Льольо, мене так схвилювали — і мені соромно, бо я за була про ласку. Потім француженка заспокоїлась і грала Льолі якусь маленьку пісню з Бордо, здається, з департаменту Жіронди. Пісня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Франції, як закинутий берег замріяної Гаронни. Льоля думала, що йти на Садову, 30, рано: ще не зібралась студія, щоб готовитись — генеральне — до постановки пародії на «Лілюлі». Льоля слухала пісню й згадувала гімназію й товариша Огре, коли він кінчав університета і коли вони стрілись на концерті Карузе на гальорці. Це перший раз. Огре сказав: — Я люблю Карузе за теплоту в його голосі. І Льоля тоді подумала, що він сказав: — Я люблю тебе, моя кохана. Потім він провів її до самої квартири, і вона цілу ніч не спала: боялась, щоб товариша Огре не зачепили хулігани.
…Мадам Фур’є два рази зіграла малесеньку пісню з Бордо і ще грала. Француженка прекрасно володіла віолончелею, бо вона була колись у консерваторії.
…Проходив трамвай повз будинок — це було чути. Ще було чути: біля Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: іде зимою весна.
…У мадам Фур’є була порожня кімната, і тільки стояла біла кровать, а над кроваттю на стіні білий килим із білим лебедем, який хотів улетіти.
Француженці на лівій щоці родинка й три волосики на ній.
…Тоді Льоля подумала: мадам Фур’є і «Лілюлі». А потім подумала про Бордо, про далекий город Франції. Коли віолончель стихла, Льоля сказала: — Я слухаю віолончель і думаю, що все-таки моїй душі чогось бракує. Мадам Фур’є сказала: — Я, Льольо, не скінчила консерваторії — і я не передам тонких нюансів моєї симфонії. Льоля сказала: — Ах, мадам Фур’є, ви мене не зрозуміли. Ви так надхненно, так талановито передаєте маленьку пісню з Бордо!… Я думаю, що ваша віолончель — жива істота, і в ній жодного дисонансу… А от у моїй душі не те. Француженка обняла Льолю й сказала: — Ви Льолю, тендітна дівчинка, яка літає, як метелик. А щоб жити, треба… як це сказати? В Бордо так кажуть: ordre de bataille. Льоля тихо дивилась на мадам Фур’є й мовчала. Тоді француженка говорила далі: — Так. Бойовий порядок. Ordre de bataille. Інакше й ви, Льольо, будете «іскопаємоє». Я знаю, це мене так… Але я вже інакше не можу. Вам треба інакше, по-новому. Інший дух. Більшовизм. А я, Льольо, труп. Мадам Фур’є схилила голову на віолончель й задумалась. Льоля теж задумалась. А потім раптом француженка скинулась: — Я, Льольо, дуже рада, що ви сьогодні стрічаєте Новий Рік. І я буду стрічати Новий Рік — гарно: все думаєш — «а чи не прийде щось інше…» Ще шумів трамвай. Льоля подумала, що мадам Фур’є піде стрічати Новий Рік, і їй було шкода француженки, бо Льоля не могла покликати мадам Фур’є стрічати Новий Рік у пролеткульті, що на Садовій, 30. Льоля попрощалась і пішла в свою кімнату, бо вже час було їхати в город. Льоля згадала скриньку з дрібницями біля охотного ряду і на тумбочці підручники й французький роман, здається, Гюго, і Анна Кареніна французькою мовою з порнографічним малюнком на обкладинці.
…Сидів некрасивий карлик Альоша, і Льоля йому сказала: — Ти, Альошо, дійсно художник. Ти гарно придумав: саме так і кричить паровик, коли вилітає в степ.
