Kitabı oku: «Сині етюди»

ВСТУПНА НОВЕЛА

Вчора в «Седi» безумствувала Ужвiй, i «Березiль» давав iлюзiю екзотичної зливи. А сьогоднi над Харковом зупинились табуни пiвденних хмар i йде справжнiй тропiчний дощ – густий, запашний i надзвичайно теплий. Горожани зовсiм збожеволiли з такої несподiванки й висипали на вулицi. Про тропiк Козерога вони знали тiльки з географiї, а тут трапилось чудо – i тропiк Козерога завiтав на Лопань. Натовпи суєтяться, ловлять язиками солодкi краплi тихої тропiчної зливи й нiяк не думають ховатись пiд навiсами домикiв.

– Чудесно, – говорю я й булькаю в теплi калюжi. Юлiян Шпол, автор комедiї «Катiна любов або будiвельна пропаганда», мовчки за мною: я завжди забiгаю вперед. Весь вiн як мокре курча, i – дивно! – з його капелюшка тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й говорю:

– Сьогоднi моє любиме число – 13. Отже, сьогоднiшнiй день мусить принести нам якусь приємну несподiванку. Як ти гадаєш, що це має бути?

– Очевидно, зустрiнемо професора Канашкiна, – серйозно вiдповiдає мiй приятель.

I дiйсно: в кав’ярнi Пока до нас пiдходить названий професор, i пiдходить з такою, знаєте, усмiшкою, нiби вiн допiру наївся карамелi. Вiн нас вiтає, робить нам кнiксен та кiлька комплiментiв, розповiдає щось про критичну оглоблю й тут же читає нам свiй науковий труд пiд такою назвою: «Що таке липа, як так трапляється, що професорська кафедра раптом стає липова, що таке, нарештi, липовий професор, його роль в марксистському суспiльствi, а також про соцiальне корiння богемських ухилiв серед наших iспанських письменникiв».

– Чудесно! – говорю я, похлопавши Канашкiна по плечу й узявшись двома пальцями за його пiджачну петельку. – Чудесно! Ти подаєш великi надiї, i я певний, що суспiльство на слiдуючий рiк обере тебе членом свого парламенту.

– Ну що ви! – червонiє мiй професор. – Я зовсiм не припускаю, щоб моя робота мала такi несподiванi наслiдки.

Але ми – я й Юлiя Шпол – стоїмо на свойому: мовляв, без бляхи тут не обiйдеться, мовляв, на слiдуючий рiк ми вже саме Канашкiна будемо обирати, мовляв, вiн же знає, що в цьому роцi ми таки зумiли провести кiлькох своїх кандидатiв.

– Дякую, дуже дякую! – говорить професор, i ми виходимо з ним на вулицю.

Нас зустрiчає та сама тропiчна злива. Я запевняю, що «Три мушкетери» написав несамовитий Ринальдо Ринальдiнi, а професор Канашкiн запевняє, що цей твiр не належить перу «письменника Ринальдо Ринальдiнi, а належить перу французького письменника Гофмана-молодшого, що писав пiд псевдонiмом Дюма (батько)». Тодi до нас пiдходить Олесь Досвiтнiй (переступає через калюжу) i каже:

– Драстуйте, товаришi! Драстуйте й ви, професоре Канашкiн!

– Драстуй! – говоримо ми й ловимо язиками краплi теплої тропiчної зливи.

Олесь Досвiтнiй iнформує, що вiн допiру скiнчив свiй новий твiр пiд такою назвою: «Собор Паризької Богоматерi». Вищеназваний професор виймає олiвець i записує: «Олесь Слiсаренко написав удосвiта новий твiр «Собор Паризької Богоматерi». Потiм до нас пiдходить вiдомий панфутурист Семенко й одразу ж починає ображати мене дотепами й лаяти за французькi фрази, що я їх вживав у своїх памфлетах: мовляв, це ж французьке парикмахерство. Я з ним погоджуюсь, i таким чином виявляється, що я творив свiдоме французьке парикмахерство. Тодi беру «Зустрiч трьох» i питаю:

– А що значить NР, що стоїть над кожним твоїм вiршем у цьому збiрнику?

– Як що? – каже Семенко. – Це значить – кiнська сила!

– Боже мiй! – скрикнув я. – Таж кiнська сила має зовсiм iнше позначення.

Панфутурист нiчого не вiдповiв, i таким чином виявилось, що вiн творив несвiдоме латинське парикмахерство.

Юлiян Шпол зареготав. Семенко зблiд i пiшов до Красної гостиницi. Ми його не затримували, як i професора Канашкiна.

Нарештi пiдiйшли до Держвидаву. Там ми обтрусились вiд дощу й зустрiли ще кiлькох творцiв читанок («папа рєжєт, мама клєiт»). До Держвидаву мусив зайти сьогоднi якийсь начальник, i тому в однiй кiмнатi пахло репейним маслом – саме тим, що не з agrimonia eupatorium, а з lарра. В кiмнатi Аркадiя Любченка, автора «Буремної путi», кiлькох талановитих оповiдань i не закiнченого ще роману, до нас пiдiйшов Пилипенко, автор «Байкiвницi» й закiнченого роману «Малоросiя», i каже до мене:

– А в цьому роцi вашого прiзвища в держвидавiвському календарi не буде.

– Пiд рубрикою «iсторичнi подiї»? – питаю я.

– I пiд рубрикою, i без рубрики! Нiяк не буде!

– Та невже? – кажу я й сiдаю до столу, щоб трохи поплакати. I я плачу гiркими слiзьми. Тодi Пилипенко, Юлiян Шпол i Олесь Досвiтнiй (як i Аркадiй Любченко) починають утiшати мене. Але як утiшити? Я говорю крiзь сльози:

– За що? За що? – I, вийнявши з кишенi жменю пiдсмаженого насiння, вибираю гарбузовi кабачки й з смаком лузаю гарбузовi кабачки (мовляв, «за що? за що?»).

Нарештi, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителiв i рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената – Раїси Азарх. Вона зустрiчає нас милою усмiшкою.

– А… – говорить Раїса Азарх. – Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas, особливо!

Вона менi пропонує перевидати мої твори пiд назвою «Твори». Я, звичайно, вiдмовляюсь. Словом, я проти. Вона – за. Я проти! Вона – за! Виявляється також, що за i мої приятелi, як от Аркадiй Любченко. Тодi я погоджуюсь, i ми складаємо умову.

…I от умову складено. Я знову перечитую свої оповiдання (до речi, страшенно нудно перечитувати) i сiдаю писати «вступну новелу». Але що писати? Знаю тiльки, що написати обов’язково треба, бо ж i я все-таки несу вiдповiдальнiсть за себе.

…I от я вiдповiдаю. По-перше – «твори». Це зовсiм не «полное собрание сочинений», це не претензiя – це непереможне бажання моїх меценатiв: Раїси Азарх, Сергiя Пилипенка i Аркадiя Любченка. Отже, за всякими оправками з приводу назви звертайтесь, будь ласка, до вищеназваних меценатiв. I далi (щоб не забути): в перший, у другий, як i в дальшi томики я вкладаю речi, ще нiде не друкованi.

А тепер про змiст. Свою наймолодшу збiрку я писав на початку тридцятих рокiв нашого столiття (в 1921-1922). В кiмнатi, де я працював, було страшенно тiсно (жило багато народу), так що я мiг сiдати за стiл лише вночi. Саме тому, мабуть, у моїх творах i мжичка.

Нi, мабуть, не тому: я просто фiксував настрої тридцятих рокiв.

Тепер про форму. Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогоднi не в модi. Я, пробачте за вольтер’янство, я… романтик! Саме вiдси й iде розхристанiсть i зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох рокiв (я думаю прожити сто п’ятдесят).

Впливи. Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать у моїх творах нiчого оригiнального. Вони мають рацiю: весь я в лабетах пiльняковщини та iнших серапiонових братiв.

Мова. Мова моїх творiв надзвичайно кострубата. Окремi вирази бувають буквально безграмотнi. От приклад: «Балачки його нiчого собою не уявляли»". Про мову моїх творiв можна прочитати у професора Сулими.

От i все. А коли сказати, що я можу бути автором тiльки одного твору, який хочу написати через багато рокiв i до якого я дiйду, очевидно, через етюди, то це вже буде рiшуче все!

Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорi, задумливi вечори, нiжнi осiннi ранки, коли десь летять огняноперi вальдшнепи (мiй сюжетний любовний роман «Вальдшнепи» буде в третьому томi) – все те, чим там пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю нiжних женщин з добрими, розумними очима, i я страшенно шкодую, що менi не судилося народитись таким шикарним, як леопард. Iще люблю я до безумства нашi українськi степи, де промчалась синя буря громадянської баталiї, люблю вишневi садки («садок вишневий коло хати») i знаю, як пахнуть майбутнi городи нашої миргородської країни. Я вiрю в «загiрну комуну» i вiрю так божевiльно, що можна вмерти. Я – мрiйник i з висоти свого незрiвнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого скептичного вiку. Ну, i так далi.

А тепер – поки що до побачення! Зараз iду в робiтничий квартал до радянських робiтничих домикiв i буду там слухати, як заливається гармошка бродячого музики.

Вона заливається якось сумно, i я думаю: тут я все-таки не зустрiну професора Канашкiна, i я пригадую, що попереду мене стелиться великий життьовий шлях. Вiн починається десь у минулих вiках i шкутильгає осiнньою елегiєю через шведськi могили, через Сорочинський ярмарок i далi, аж до Гофманської фантастики (мiж iншим, можна сказати не тiльки «Три мушкетери», але й «три мушке-тонери». Мушкет, аркебуза – це одно, а мушкетон – це старовинна рушниця з набоями в кiлька куль, що одразу летять у кiлька сторiн).

…Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропiчна злива – густа, запашна й надзвичайно тепла. Я – вiрю!

…Юлiян Шпол, автор комедiї, «Катiна любов або будiвельна пропаганда», мовчки ступає за мною. Весь вiн як мокре курча, i – дивно! – з його капелюшка тече чомусь синя вода.

Драстуй, Юлiяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку! Завтра пiду на могилу комунара, автора «Ударiв молота i серпнi». Я понесу йому пучок синьооких фiалок i там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй, Юлiане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я – вiрю! ЖИТТЯ

I

Коли за лiсом зав’яне молодик, там десь, на степах, над озиминою, цвiт стелиться, а вiн зав’яне – в оселях сутенiє, розливаються цебра синяви – тихої, блiдої, i вмирають каганцi. Тiчки тодi бiгають, трiщать тини, скаженiють пси, найбiльш крихкотiлi, – дужi пси мовчазно шкутильгають за переможцем, а крихкотiлi в спорзнiй солоднечi гризуться. Спорзно тодi в повiтрi. Тому: нашi прадiди теж у цей час бiгали тiчкою, а наша кров – прадiдiвська, червона i теж горить.

А от клунi. Так, клунi. В них торiшня солома, а на нiй зеленiє кохання. I до клунь трiщать тини. I риплять вони теж спорзно. Хто знає, як у цi ночi клунi риплять? Солома зiтхає, так вона зiтхала вiки, навiть коли татарськi загони блукали по степах на Українi.

I от: на однiм боцi Ворскли – Дамаївка, на другiм – хутiр Комарiвка. Недалеко гетьманський лiс, а далi – Диканька (диканьське пиво й меди опiшнянськi – недалеко бiля Полтави). Дивишся на гетьманський лiс, згадується: гетьманщина, Гоголь, татари, Карло XII i т. iн. Тодi могили жеврiють, нiч, день, ранок, свiтанок – все одно… Над степами гойдається шулiка…

Iз Дамаївки приїздили двоє: Павло й Мишко-комунiст. Приїздили на човнi до Степанового городу. Степанова дiвка – Гандзя, казали – повна пазуха грудей. У Степановiй клунi спала й Оксана. З Оксаною от що: їй 17 лiт, батько її, Рубан, сюсюкає, а мати теж сюсюкає. Оксана ходить «корольком», груди що яблука твердi, й несе їх уперед, от i спокушала парубкiв.

Казали:

– Оксано, пора на вечорницi!

А батько не пускав. Парубки обмазали ворота дьогтем, а на ворога солом’яного дiда поставили. Рубан перелякався й засюсюкав;

– Сарас iди носювати в клуню! Оксана:

– Що ви, тату?

– Сарас, сьоб менi сього грiха бiльс не було.

I виштовхав iз хати, а сам пiшов у комнезам скаржитись. А було це вдень. Оксана подумала й пiшла до Гандзi. Та ж спить з парубками уже шостий рiк. Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возi, а Оксана поки що сама. На другий день Павло приїхав з Мишком, i Мишко лiг бiля Оксани.

Було й так: Павло забариться, а Гандзя чекає. Тодi виходили з клунi, щоб парубки не почули, i через город до дощок – прали удень бiлизну там. Сюди приставав Павлiв човен.

Комарiвка була на узгiр’ї, i з дощок майорiли силуети будiвель. З рiчки йшов дух – може, татарський, задвiстiлiтпозаднiй, може, з баговиння, i рiчка була далека в своїй глибинi, вона з Днiпра в Чорне море бiгла, думалось, що й вона морськими синiми бурями дихає, казали – Комарiвка над баговинням замислилась, так: вечори ходили по Комарiвцi – сiрi, тихi – i далi – далi… I Оксана мрiяла. А Гандзя булькала у водi ногами, спiдницю закочувала й спiвала:

Маруся оiруїлась,

В больничной дом везуть.

I груди її високо пiдiймались, нiби хотiли полинути в темно-синi простори. I ще вона спiвала, i спiви лагiдно лунали за рiкою. А потiм зiтхала i нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзю й теж хвилювалася й думала про очерети, про комунiста, про комунiстiв, про продподаток – батько лаявся – а вони полинуть восени – качки, про качок думала, а куди – невiдомо. I мрiялось, i ще мрiялось…

Нарештi з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб нiч не почула. Павло гребе, мов справжнiй рибалка, а Мишко в душогубцi з очима заплющеними – боязко. I Гандзя завмирала, i Оксана завмирала, i всi завмирали. Ах! Павло… Павло… поспiшає – мiцний, бадьорий i злий.

Збентежено ховалась в очеретах вона – нiч. Зорi горiли хоробливо й у солодкiй тузi падали на поверхню.

…Потiм учотирьох iшли в клуню спати. В клунi на возi Гандзя здержливо реготала – i солодко було. Трiщав вiз – i було тьмяно. На вулицi, i по городах, i по садках блукали зайвi парубки й лякали нiч штучним iржанням:

– I-го-го! I-го-го!

I чути було ще тоскний заспiв:

 
Не за Ленiна, не за Троцького…
 

А в другiм кiнцi спiвали:

 
Чий я козак, звуся Воля,
Українець з Гуляй-Поля.
Гей шумуй, моє вино,
Йде за правдою Махно!
 

Бiля Оксани лежав Мишко, мовчки цiлував їй волосся, а вона мовчала. Мишко брав її руку й теж цiлував. Оксана пручалась тихо.

– Господи, не треба, у мене руки бруднi.

Мишко важко дихав i уперто не пускав її руки. Було тремтiння. I так цiлу нiч: вiн її руки цiлував, а вона пручалась. Iнодi вiн її брав за груди, але зараз же «вибачався» i казав, що це якось так. Свiтало – i вони розходились. Дивно, яка нiч була коротка! Оксана козою бiгла додому, i цiлий день туманiло в головi.

…А вiд дощок вiдпливав човен, а десь дзвенiли червонi дзвони зорi.

II

Минали днi, i в спогадах поринали ночi. Як це: десь бiля Диканьки є село i хутiр – а що тут ранiше було? До татарви? Га? Так, село i хутiр – i далi-далi… А що через сорок вiкiв? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII.

Моя люба соцiалiстична Україно! Степи, шулiка, i лiтнє сонце вiдходить за обрiй, а за ним молочна стежка спiває бiлих, а може, й червiнькових пiсень, мукають корови, з пасовиська бредуть – i далi-далi. Ферми, електричнi плуги… машини, фабрики, заводи… Ах!.. I далi-далi… Молочна стежка спiває – яких пiсень?..

Iшло лiто, курiли сiновали, думали пiдстриженi луки. Проходили громовицi, вiдходили блискавицi – далеко-далеко, тiльки на обрiї блимало золото, i рiка тихо хоронила пiслядощовий глибокий смуток.

Мишко казав Оксанi:

– Я скоро поїду до мiста. I ти поїдеш. Я докiнчу науку – тепер тихо. Тепер можна, i ти будеш учитись. Тепер усiм можна, тепер для бiдних школа.

Оксана не любила комунiстiв, усе село не любило, а в Мишчиних очах стояло кохання, i вона вже любила комунiстiв.

…У липнi ночi були душнi, iз степiв дзвонило – неясно, iз невiдомих химерних дзвонiв. Тодi Мишко казав:

– Оксаночко, яке життя! Хоч би скорiш до мiста. Як менi хочеться до мiста. У Київ поїду я…

Думала про життя, думала про Київ, думала, що в Києвi невiдоме життя, думала про великi мiста, де курить химерно, i хотiлось до великих мiст, до життя.

I ще проходили днi, i в спогадах поринали ночi. I знову курiли сiновали. Але стало неспокiйно.

В Дамаївцi партизани вбили двох комунiстiв, а Мишко втiк.

Iз повiту приїхав карний загiн. I Мишко знову збирав продподаток, але в Комарiвку їздив рiдко, бо боязко було. Коли приїздив – був несмiливий, прислухався, не говорив про чудесне, тiльки Оксанi чудесно було.

I от: Оксана до колодязя йшла, назустрiч – Гандзя.

Гандзя:

– Чула… виїздить твiй?

Захмарилось обличчя:

– Не знаю.

Оксанi й гарно було, i погано було – чи вiзьме й її з собою?

Каже Гандзя:

– Не випускай: комунiст гарний – може, ожениться… Та тiльки чорт їх розбере. Мiй дiд крiпак був, розказував, як колись такi ж паничi теж установлювали власть. Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що дурили тiльки.

Оксана замислилась i пiшла на вигiн, дивилась i прислухалась, як за суховiєм вечiр тече. Згадувала, що комунiст їй казав.

Вiн такий несмiливий, а каже так хороше.

…На свiтанку пiсля однiєї солодкої ночi Мишко вiддався Оксанi й Оксана вiддалася Мишковi. Гандзя й Павло спали, а вони не спали. Тодi в клунi було тихо, тiльки зрiдка миша шарудiла в золотiй соломi…

Ах, яка тодi була чудова нiч!

У неї такi тугi зiтхання, як яблука з антонiвки, i величезнi очi, де цвiте життя, щирiсть i тихий сум кохання… Хто бував на соломi?.. Тодi було передосiнньо. На вигонi вистукував перепел, а серця не чути було. Iшов дух вiд свiжих снопiв i нагадував широкi, безмежнi лани. Крiзь щiлину жеврiла зоря. Тодi Мишко згадав, що в цю мить (читав десь) цвiтуть на серцi чайнi троянди. А Оксана не призналася Гандзi – їй гарно було хоронити в собi велику таємницю зачаття. Тiльки в її кривих японських очах вiдбився передосiннiй зажурений шелест тополi i серпневе виглядали її груди, наче стiжки молодi на стернi блiдiй.

Оксана вже не ходила до дощок вичiкувати човна iз-за коси. Вона знала, що скоро приїде Мишко, забере її з собою i вони поїдуть у далеке, невiдоме мiсто. Туди – далi – далi, де курить i дзвонить життя, найбiльше, наймолодше. Боялась тiльки, щоб повстанцi Мишка не вбили: вони частiш чужинцiв убивали, а вiн був чужинець – з iншої губернiї.

Потiм пiшли дощi i зелина зажурилась. Зрiзали очерет, i сумно стало на рiчцi. В Дамаївцi майже кожного дня ховали когось, i похороннi дзвони заповнювали рiчку – голу, сиротливу, осiнню, заповнювали її глибiнь. Комарiвка слухала цi дзвони й дивилась на хмурий гетьманський лiс, на змарнiлi степи.

Потiм iще пiшли дощi.

III

Зими не було, й знову було мокро й осiнньо. Мишко чекав наказу виїхати до мiста й уже майже не їздив у Комарiвку. Партизани вже не ховались у лiсах i приходили з повинною. Лiси були нуднi й жорстокi, чорнi, як смерть, вишкiрялись навiть. Оксана почула, що вона завагiтнiла. Уночi вона лапала свiй живiт, їй здавалося, що вiн росте й вона це почуває.

Виходила на вигiн, дивилася на поле, на тумани, до станцiї (за сорок верст Кочубеївка була), i були гони, i верстви, i тракт, i стовпи, i було тоскно, i хотiлося невiдомого. А вдома батько сюсюкав, i мати сюсюкала, i комунiю лаяли, i ще раз її лаяли.

Дiвчата повернулися з бурякiв i вечорницi улаштовували – i не хотiлось на вечорницi. Увечерi батько приносив газету й крутив з неї цигарки, а Оксана дивилась на рядки й думала, що там написано про Київ, про мiсто. А батько ще приносив газеnи – у волостi їх багато, й нiхто їх не читав, вони лежали в шафi в писаря i їх крали з нього курiї, а на базарi говорили про Петлюру, про румунiв, про кiнець Радянської влади.

За цiлий мiсяць Мишко приїздив один раз – i вже не говорив, а коли говорив, то про якусь суворiсть, про нудоту й ще про щось – Оксана не пам’ятає. А вона брала його бiленьку руку й гладила нею свiй живiт i усмiхалась загадково. Потiм вона говорила з Гандзею, але й на цей раз хоронила тайну народження. А в хуторi почали ходити темнi чутки, що повстанцi нахваляються вбити Мишка. Тодi прийшли тривожнi ночi. У вiкна бив напiвдощ, напiвснiг, у бовдурi гув вiтер, i снились далекi, бруднi дороги без кiнця, без краю. Верстви, гони, стовпи i шляхи, i знову шляхи…

…I знову зими не було, i було мокро i осiнньо… I припадала осiнь до Оксаниного серця i стискала його.

Але не гадала Оксана, що в цiй чвирi життя кине свою першу важку тiнь на її прекрасну молодiсть, i тому, коли їй було переказано, що Мишко виїхав з Дамаївки, вона навiть здивувалася: як, невже зовсiм? Їй сказали, що зовсiм. Вона не заплакала, вона навiть. не почула, як їй заболiло – так пекуче заболiло. Вона пiшла на Полтавський шлях i дивилась у той бiк, на Полтаву. I пригадала липневу нiч i неяснi дзвони iз степу. Потiм сiла на зрубаного дуба й дивилась на болото. Вiтер носився по Комарiвцi – чiткий, колючий, жорстокий. I знову, як крiзь сон, солодкi ночi й зорi в синiм маревi. Але треба було щось думати. I надумала:

– Пiду.

I пiшла. Коли б вона читала «Кобзаря», вона б знала Катерину, але вона була неписьменна. Вона чула тiльки про Київ, а що Мишко – ах, Мишко! Мишко!..

Увечерi Оксана зiбрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сiрiло, й дощу не було. Сунулись хмари невiдомо куди, сунулись далеко-далеко – у далечiнь. Чоботи грузли в багнi, а навкруги голе поле й тиша. I ще мрiяла про липневi свiтанки, про неяснi дзвони iз степу. Думала про великi мiста i ще про щось незнайоме, таємне. Зрiдка назустрiч їй тягнулися пiдводи, iз станцiї їхали. Конi пнулися i з великим напруженням витягали з багна вози. Люди пiдозрiло оглядали її, оглядалися i ще раз оглядали. Проходили верстви, проходили й гони, а кривi очi виразно, з сумом дивилися на мовчазнi станцiйнi вогнi, що заблищали за могилами. На обличчi застигла скорботна, ледве помiтна посмiшка. Гетьманський лiс залишився далеко збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка i його жагучий шепiт на соломi. Знову налетiла темна хмара й забризкали сiрi води. Повернулася – Комарiвки не видно. Було тоскно й було радiсно. Згадала газети, батьковi цигарки й подумала: це темне життя, а хотiлося свiтлого, молодого, як молодик. Станцiйнi вогнi наближалися. Зупинилася бiля верстового стовпа вiдпочити.

…Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетiв поїзд i зник в далинi.

Оксана пiдходила до семафора.