Kitabı oku: «Сині етюди», sayfa 34
– Драстуйте! – сказав вiн, рiвняючись iз Марченком (мiж iншим, «драстуйте» вiн вимовляв, як – «драстє»).
– От i Коля, – зрадiвши, кинула Спиридонова. – Це – до речi: ти менi, Коля, дуже потрiбний.
Товарищ Хрущ враз почервонiв, наче потреба, яку вiдчувала Спиридонова, носила надзвичайно iнтимний характер.
– Я знаю, Лiдусю, – поспiшно сказав вiн. – Ти, будь ласка, не турбуйся. Я знаю!
Мiж Спиридоновою i новою людиною зав’язалася розмова i тому Марченко поцiкавився:
– Може, я вам перешкоджаю?
– Боже борони! – поспiшно заперечила Спиридонова. – Ви мене мусите обов’язково провести додому. Я вас дуже прошу, товаришу!
Вона i на цей раз подивилась на нього повним тривоги поглядом, вiн i на цей раз пiддався її проханню. I, можливо, вони б решту путi пройшли мовчки, коли б не Коля Хрущ.
Товариш Хрущ, що йшов до цього часу спокiйно, раптом, нi з того нi з сього, загортався i, озирнувшись назад, тихо й таємничо промовив:
– Ви, безперечно, знаєте про останню секретну постанову Полiтбюра?
– Себто про яку це секретну постанову? – буркнув Марченко.
– Ну, та про ту ж, що… – I товарищ Хрущ потягнувся до вуха свого однопартiйця.
– Покиньте, будь ласка, свої секрети, – ухиляючись, рiшуче пробасив Марченко. – Яка там постанова?
Товариш Хрущ розгублено подивився навкруги себе, красномовно кинув пальцем в бiк Спиридонової (мовляв, вона про це не мусить знати) i знову, притримуючи свого спiвбесiдника, став навшпиньки. Але Марченко й на цей раз рiшуче ухилився.
– Я вам кажу, покиньте ви свої секрети! – уперто сказав вiн. – Яка там постанова?
Товарищ Хрущ здивовано подивився на «дивака» (так принаймi вiн подумав про свого спiвбесiдника) i безпорадно розвiв руками.
– Я голосно говорити не можу! – сказав вiн. – Постанова дуже секретна.
– Ну, тодi i не треба, – добродушно посмiхнувся Марченко. – Тодi й не говорiть.
Спиридонова зареготала i, зупинившись, схопила Хруща за теку.
– Ах ти Колю, мiй Колю, – козлiтоном заспiвала вона, – нещасненький Колю! Ходиш ти, Колю, по городу й шукаєш вчорашнього дня… I нiяк ти його не найдеш, Колю!
Хрущ зупинився. Вiн шукає вчорашнього дня? Ну, це вже занадто. Це вже нетактовно… i навiть образливо. I, головним чином, мабуть, тому образливо, що заспiвала саме Спиридонова. Товариш Хрущ подивився на свою товаришку поглядом «i ти Брут» i, подивившись, промовив тихо:
– Ти, Лiдуню, мабуть, хочеш поглузувати з мене? Ну i глузуй, Господь з тобою, я вже звик до цього.
– Нi, Колю, – сказала Спиридонова, раптом замислившись, – я й не думаю глузувати з тебе. То тобi просто так здалося.
То йому «здалося так»? Ну, тодi товариш Хрущ заспокоїться. I Коля заспокоївся. I заспокоївшись, вiн уже якось таємничо поглянув на свою теку. Нарештi, вiн знову перелякано озирнувся, взяв Марченка за руку й ледве чутно промовив:
– Невже вам не вiдомо, хто тепер у нас буде за голову раднаркому? – ледве чутно промовив вiн.
– Себто це питання безпосередньо зв’язано з секретною постановою Полiтбюра? – Марченко добродушно посмiхнувся i, батькiвським жестом положивши свою руку на плече товариша, додав: – Так я вас зрозумiв?
Товариш Хрущ енергiйно замахав руками.
– Нє! – тихо скрикнувши, заперечив вiн. – Це до секретної постанови не має нiякого вiдношення.
– Ну, так хто ж? – спитав Марченко i, вiдхиливши вiд себе товариша Хруща, додав: – I, будь ласка, не лiзьте до мого вуха: я не глухий. Говорiть голосно.
– Нi, я так не можу, – безпорадно розвiв руками товариш Хрущ, i видно було, що вiн i справдi «не може так».
Спиридонова зареготала своїм глибинним, неприємним смiхом.
– Ну, скажи менi, Колю, вiд кого ти ховаєш свої «секрети»? Вiд мене? Чому ти не говориш голосно? Ти ж мене в цiй справi разiв з двадцять iнформував!
– Я тебе iнформував? – тихо скрикнув товариш Хрущ. – Вiдкiля ти взяла, Лiдусю?
– Так, ти мене iнформував! I навiть давно вже iнформував. I навiть (Спиридонова схопилась руками за голову) здається менi, що ти мене кожної хвилини якось iнформуєш.
– I це ти як?.. Серйозно говориш чи… жартуєш?
– Ах, Боже мiй. Боже мiй! Яка в тебе погана пам’ять, Колю… Ну, то слухай, що ти менi говорив…
I Спиридонова почала було розповiдати, що їй говорив товариш Хрущ, але останнiй враз зблiд i замахав руками.
– Ша! – тихо скрикнув вiн. – Я тобi не дозволю виголошувати на вулицi партiйних тайн. Чуєш, Лiдусю?.. не дозволю!
– Ну, от уже й на вулицi, – сказала Спиридонова. – Як же на вулицi? Яка ж це вулиця. Колю?
Яка це вулиця? Вона не розумiє? Ах, яка вона недогадлива! Товариш Хрущ вже зовсiм кладе голову на плече i непомiтно киває їй пальцем… тепер уже на Марченка: при ньому цього нiяк не можна говорити!
– Так, Лiдусю, не можна, – пiдкреслив вiн. – Ну, ти сама знаєш. Що «знала» Спиридонова, залишилося невiдомим. Але, у всякому разi, вона на цей раз рiшуче змовкла.
Марченко теж нiчого не говорив, вiн тiльки зрiдка позирав на товариша Хруща, i в його поглядi було стiльки добродушної iронiї, нiби вiн дивився не на дорослого Колю, а на Колю страшенно маленького, що, скажiм, з цiлком серйозною мiною грає якусь ролю, яка йому зовсiм не пiд силу й яка його робить надзвичайно комiчним.
– Де ви працюєте? – мило посмiхаючись, запитав вiн Хруща.
– Як де? – iз зовсiм невиправданою похапливiстю промовив той. – Хiба ви не знаєте?
Марченко безпорадно розвiв руками i, з неприхованим бажанням попрохати пробачення, сказав:
– Їй-богу, не знаю.
– Ну, от! – з великою образою промовив товариш Хрущ. – Та там же, звичайно! В архiвi.
– Що ж ви там робите?
– Як що? – чомусь настовбурчився Коля. – Що за «вопрос»?
– Я питаю, яку ви там посаду посiдаєте?
– Коля там, – сказала Спиридонова, – за архiвдiякона, архiвмандрита i архiвпастиря – одночасно.
– Ти, будь ласка, не плутай, Лiдусю. Я в таких питаннях… не люблю жартiв.Товариш Хрущ зробив надзвичайно серйозне обличчя i кинув до Марченка: – Я посiдаю посаду архiварiюса.
– Цiлком правильно, Колю, – не менш серйозно промовила Спиридонова. – Це ти так думаєш… i я. А от iншi гадають, що ти i справдi за архiварiюса, та зовсiм в iншому мiсцi. Ти знаєш, саме – в якому? Не знаєш? Та невже ти не знаєш?..
Товариш Хрущ зупинився. Вiн раз у раз блимав своїми змутнiлими очима, i видно було, що вiн нiяк не може втямити, в чому рiч. I, нiби чекаючи вiдповiдi вiд третьої особи, вiн здивовано дивився на товариша Марченка.
– I я не знаю! – коротко вiдповiв той його поглядовi i, переступивши калюжу, сказав: – Все-таки ви, Спиридонова, химерна дiвчина, їй-богу.
– Дякую за комплiментi – не повертаючи голови, кинула жiнка. – Тiльки от що я думаю, – несподiвано перекинулась вона на iншу тему. – Я думаю так, що б вийшло з того, як би Колю (тут товариш Хрущ здригнув) взяти, скажiм, з архiву i посадити ближче до життя. Що б з того вийшло? Як ви гадаєте?
– Хто його знає… У всякому разi, – Марченко повернувся до товариша Хруща i зробив легенький уклiн, – у всякому разi… це виднiше самому Колi.
– Менi нiчого не видно! – мало не iстеричним голосом скрикнув товариш Хрущ. – Ви, будь ласка, не чiпайте мене. I… взагалi я прошу…
Вiн не скiнчив i рушив кудись убiк. Вiн так енергiйно рушив, що навiть бризки полетiли з-пiд коротеньких нiг. Але далеко не забiг.
– Куди ж ти, Колю? – покликала його Спиридонова.
– Ти ж менi потрiбний. – Почувши голос своєї товаришки, товариш Хрущ зупинився.
– Я тобi потрiбний?.. Коли так, тодi я пiду з тобою. Товариш Хрущ порiвнявся з Марченком, i навiть вже не видно було, що вiн допiру з такою образою кидався кудись вiд жiнки. За якiсь кiлька хвилин вони пiдходили до квартири Спиридонової.
3
Письменник знову з полегшенням зiдхнув: вiн скiнчив i роздiл другий. Увесь стiл був засипаний попелом з цигарок (сьогоднi вiн спалив три з половиною пачки, ч. 2, що, до речi, обiйшлося йому рiвно 2 карбованцi 97 1/2 копiйок). Проте попiл його не тривожив. Переглянувши другий роздiл, письменник був страшенно задоволений. Подобалось йому i «бiрюзове небо», i «пiсляобiднє сонце», подобався «глибинний неприємний смiх» Лiди Спиридонової. Особливо йому сподобалось те мiсце, де Лiда пропонує Марченковi вкинути її в Лопань.
– Як це вона симпатично сказала, – думав письменник. – «Я маленька? Ну, чого ж ви мовчите? Я маленька? Так от берiть мене, маленьку i т. д.». Страшенно симпатично.
Захоплювався письменник i «ледве вловимим запахом», що «асоцiюється з народженням нового невiдомого життя». Подобався йому i товариш Хрущ, себто в тому сенсi подобався, що краще його й подати не можна. Письменник вже малював фантастичнi палаци: то вiн уявляв себе чистим, як сльоза (в сенсi боргiв – себто без боргiв), то думав про гучну славу, яку йому несе його роман, то нарештi, з великим задоволенням констатував, що вiн нарештi робиться корисною людиною i що вiн має цiлковиту рацiю i право входити до пролетарської лiторганiзацiї.
Письменник випив шклянку мiцного чаю i вдруге почав перечитувати свiй другий роздiл.
– О жах! – раптом скрикнув не своїм голосом письменник. – Що я написав? Та це ж найсправжнiсiнька халтура.
I вiн став пiдкреслювати тi мiсця, що його особливо неприємно вразили. От його замiтки на бережках:
1. Спиридонова раптом попала на Сабурку з тої причини, що її Марченко назвав контрреволюцiонеркою. Припустiм. Але де ж психологiчна пiдготовка? Нiсенiтниця. Глупота! Бiлими нитками шито. Автор з цим типом не справляється (з типом, так би мовити, «кающейся дворянки»). Бiлими нитками шито. Глупота.
2. Марченко, винувато посмiхаючись та «червонiючи», говорить, що вiн не мiзантроп. Припустiм. Але яка ж це нова людина? Хiба новiй людинi, фрази вириваються «проти його волi»? Нiсенiтниця. Глупота! Це не нова людина, а якесь сюсюкало.
3. Боже мiй! Скiльки розмов! Нарештi, де ж художнi мiсточки, що зв’язують цi розмови одна з другою? Спиридонова раз у раз смiється «глибинним неприємним смiхом», а її «спутник» то "кидає" без перерви, то говорить нудно: «сказав». Вiдчувається цiлковита творча iмпотенцiя.
4. Нарештi, що це таке: «вона подивилась очима, повними страждання»? Себто автор симпатизує Спиридоновiй? Тiй, що, нiчого не вмiючи робити, збирається топитися в Лопанi? Ну i чорт з нею – хай топиться. Але при чому ж тут Александр Македонський? Не автор, а суцiльний тобi… потапчик… чи то пак – потопчик сентиментальної i до того ж шкiдливої води.
5. Колю Хруща подано занадто карикатурно. Прощаю. Але не можу простити такої мiшанини психологiзму з сатирою. Коля мусить виступити в другiй оперi. Словом, ще раз бiлими нитками шито. Бездарно.
Письменник ще довго писав на бережках. На бережки вiн потратив багато бiльше атраменту, як на роздiл! Письменник критикував себе до смертельної втоми. За столом вiн i заснув.
Що снилося письменниковi – невiдомо. Але i наступного дня вiн (в сенсi пописати) знову не дав собi спокою. Ще раз перечитавши перший i другий роздiли, письменник демонстративно поляпав себе по заду, засвистiв якийсь бравурний марш i, скiнчивши архiбадьору арiю, промовив:
– Це нiчого. Це буквально нiчого не доводить. Навпаки, саме бездари до себе безкритично ставляться. Я бачу свої хиби, – значить, я росту. Словом, вперед, до переможного кiнця!
I, сказавши так, письменник знову сiв до столу. Письменник написав:
Роздiл третiй
Спиридонова жила в глухому закутку однiєї з старих харкiвських вулиць в одноповерховому будинку на кiлька кiмнат. Будинок стояв якось самотньо вiд iнших будiвель i одразу ж звертав на себе увагу: по-перше, на фронтонi йому архiтектор поставив якихось янголяток, що збиралися летiти кудись, по-друге, осiдав вiн в симпатичному дворику, що в ньому розкинуто було декiлька клумб. До революцiї будинок цей належав якомусь помiщиковi. Потiм помiщик емiгрував за кордон i в будинку осiла iнтелiгентська комуна (вiн так довгий час i називався «будинок комуни»). Але от i iнтелiгентська комуна розпалась i став будинок просто собi комхозiвським будинком. Правда, декiлька колишнiх мешканцiв з "комуни" залишились тут, правда, вiн i за того часу, що про нього йде мова, кипiв якимсь своєрiдним життям, але вже тепер вiн нiяк не видiлявся серед багатьох одноповерхових будинкiв,це вже був звичайний собi будинок iз глухого закутку.
На Спиридонову, очевидно, вiйнуло запахом молодих клумб, i вона, пiдходячи до дверей, сказала:
– Правда, не погано пахне?.. Як до вас, товаришу Потапе! – вона в перший раз назвала Марченка Потапом.
– Не погано, – вiдповiв Марченко i тут же висловив свою другу думку.Але запах якийсь чи то тогорiчний, чи то…
– Ви це добре пiдмiтили, – гаряче пiдхопила Спиридонова й поiнформувала. – Це, знаєте, запах з могилок… Тут багато чебрецю.
Вони вже були в галереї. Товариш Хрущ, як тiльки опинився в коридорi, одразу ж зник у якiйсь iз кiмнат, i назустрiч Марченковi й Спиридоновiй вже йшла нова особа. Нова особа йшла поволi, роблено i з безперечно хижацькими намiрами. Це була добре вiдома Потаповi товаришка Люся – досить-таки симпатична брюнетка з прищуленими очима. Порiвнявшись з товаришем Марченком, вона кинула на нього зневажливий погляд i сказала:
– Ну-с, мiльонок? Цiкаво вас послухати тут! Не там, ату т! Вона зробила дуже енергiйнi наголоси на цих таємничих "тут" i «там», але вони Марченка, мабуть, зовсiм не зворушили, i вiн спокiйно пробасив:
– Краще ви мене слухайте «там»!
– Ага! – скрикнула товаришка Люся.-Здрейфили?! Тут ви не маєте апарату? Ну, говорiть, – не маєте? – вона ще раз зневажливо подивилась на Потапа й кинула: – Апаратчик!!
Вона кинула це останнє слово з безперечним бажанням сильно образити свого спiвбесiдника, але Марченко (будемо говорити правду) навiть оком не моргнув.
– Що й говорити, – спокiйно говорив вiн. – Апарат велика рiч. Апаратом, та ще й з розумом, все можна зробити.
Це вже був одвертий цинiзм, i вiн не мiг не обурити товаришку Люсю. Вона зiрвалась зi спокiйного тону.
– Ви ще й глузувати збираєтесь? – iстерично закричала вона. – Ах, який ви нахаба! Я, їй-богу, не в’являла, що ви такий нахаба! Товаришка Люся вiд несподiванки навiть сiла на стiлець. I, сiвши, вона тут же вирiшила рiшуче «приперти до стiни» свого супротивника. Та далi сперечатися їй, на жаль, не дала Спиридонова, що в цей час встигла вже збiгати до своєї кiмнати. Спиридонова взяла товаришку Люсю за руку й сказала:
– Я зовсiм не для того запрохала сюди товариша Потапа. Про це ти поговориш з ним на якомусь зiбраннi.
– Там? – вказуючи пальцем в якусь стiну, прищулила око товаришка Люся. – Там, я знаю, як вiн буде говорити. Хай вiн говорить т у т!!!
– А я все-таки прошу покинути дискусiю, – скинувши до зачiски стрiлки своїх тоненьких брiв, пiдвищила голос товаришка Спиридонова: – Я товариша Потапа зовсiм не для того прохала сюди.
Треба було чекати невеличкого скандалу. Уже з рiзних кiмнат почали виглядати якiсь зацiкавленi обличчя. Вже хтось i десь голосно i викликаюче зареготав, але товаришка Люся раптом загубила вигляд хижака i зовсiм iншим тоном промовила:
– Заспокiйся, Лiдусю! Я вже мовчу. Я в собi маю досить такту i… хай вiн iде.Вона з презирством подивилась на свого супротивника i, роблячи галантний жест, додала: – Йдiть! Прошу!
Марченко зробив товаришцi Люсi легкий, трохи iронiчний уклiн i пiшов за Спиридоновою.
– Ну, от i моя кiмната! – сказала Спиридонова, вiдчиняючи дверi. Прошу!
Кiмната була така ж мiнiятюрна, як сама її господарка. Назвати її шикарною нiхто б, очевидно, не ризикнув. На долiвцi валялись якiсь огризки, на столi, поруч з флаконом одеколону, стояв примус i пляшка з нафтою. Видно було, що господарка цiєї кiмнати не тiльки давно вже живе холостяцьким життям, але й не може похвалитись великою охайнiстю. Вiкно виходило в якусь кам’яну стiну, так що свiтла тут було дуже мало. Можливо, тому й пахло вогкiстю. Але й видно було, що не зовсiм охайна господарка дуже охайно поводилась зi своєю головою (тут, до речi, письменник зробив на бережках великий знак запитання): всюди – на долiвцi, на столах i на канапi, – всюди валялись книжки, книжечки й величезнi монографiї.
– I от ви, значить, у мене! – сказала Спиридонова, сiдаючи бiля Потапа. I якось, знаєте, вийшло це зовсiм випадково… Ну, скажiть менi, ви думали сьогоднi бути в мене? Очевидно, нi. Все в життi якось смiшно виходить. Не тому, що як сказав би якийсь провiнцiал, на кожному кроцi порушується принцип кавзальности. А тому, що цi самi причини, що приводять нас зовсiм не туди, куди ми сподiвалися, – цi причини проходять перед нами сховано, i ми тiльки потiм знаходимо їх. А втiм, я зовсiм не збираюсь вам читати лекцiю полiтграмоти. Я зараз… просто хочу дивитись на вас… Ви нiчого не маєте проти?
– Будь ласка, – посмiхнувся Марченко. – Дивiться.
Спиридонова поправила собi зачiску i, положивши ноги на канапу, промовила: – Так от скажiть менi, ви знайомi з працею доктора Кречмера?
– Нi!
– Як же це так? – щиро здивувалася Спиридонова. – А менi переказували, що ви психiатр! Ви вчилися в Петроградському унiверситетi?
– Навiть близько бiля нього не був.
– От тобi й раз! Де ж ви тодi вчились?.. Себто не те я хочу вас спитати. Ну, все одно, так де ж ви вчились?
Видно було, що Спиридонова про iнше думала, але Марченко цього не помiчав i тому так вiдповiв:
– Можна сказати, нiде: дуже маленьку ми маємо освiту.
– Дуже маленьку? – чомусь зареготала жiнка i, зареготавши, враз заговорила тихо i серйозно: – А я, знаєте, училась дуже багато. Так багато, що ви й не в’являєте. Я, товаришу Потапе, людина з вищою освiтою. Ви розумiєте? – i сказавши це, вона зробила здивованi очi. – От тобi й раз! Чому ж ви не дивитесь на мене з вiдповiдною повагою?
– Чи не думаєте ви сьогоднi зайнятись самобичуванням? – спокiйно промовив Марченко. – Це не погана справа, коли й справдi надiйшов слушний час.
Спиридонова зiдхнула й положила свою руку на руку спiвбесiдника.
– От бачите, – зажурно сказала вона, – ви вже й розгадали мене… Тепер я вже й не знаю, що менi говорити далi.
Вона пiдвелась з канапи i мовчки зупинилась бiля вiкна.
– Ви тiльки-но говорили про якийсь труд доктора Кречмера? – прийшов їй на допомогу мужчина.
– От! От! – сказала Спиридонова i знову пiдбiгла до Марченка. – Я, знаєте, от що хотiла вас спитати: ви бачили коли-небудь обличчя шизофренiкiв? Ну, звичайно, бачили! Так от, чи не здається вам, що я шизофренiчка? Мене, знаєте, це страшенно мучить. Ви знаєте, скiльки менi рокiв?
– Не знаю!
– Ви й не припускаєте, мабуть. Менi, щоб ви знали, уже на тридцять п’ятий перевалило. Себто я, коли й не на десяток, то у всякому разi, рокiв на вiсiм старiша за вас. Правда?.. Ну i от. А тепер скажiть менi, вам подобається моє обличчя чи нi?
– Обличчя то менi ваше подобається, – посмiхнувся Марченко. – Але от не подобаються вашi розмови, бо не добачаю в них нiякого сенсу.
– Так-таки й нiякого? – цiлком щиро здивувалась товаришка Спиридонова. – А чому ви не хочете припустити, що я… ну, як би вам сказати… ну, словом, я хочу закрутити з вами кохання? Зараз, до речi, весна, солов’ї, запах, знаєте, такий надзвичайний, ну i т. д.
– Ви питаєте чому? Багато, бачите, перешкод до цього кохання. Перша перешкода: я надто величезний. Але третя й найголовнiша та, що, хто його знає, може, я вже й жонатий.
– А хiба жонатим не можна кохати?
– Звичайно, можна, i навiть рекомендується: свою жiнку.
– Гм! – кинула Спиридонова й замислилась. – Свою жiнку… А хто ж ваша жiнка? Себто я не про це хочу спитати… Про що я думала вас спитати? От я й забула!
Спиридонова безпорадно розвела руками i, прямо та одверто подивившись на Марченка, засмiялась тихим, щирим дитячим смiхом. I стiльки в цiм смiху було справжньої безпосередньої наївности, що Потап знову здивовано подивився на жiнку.
– Їй-богу, не розумiю вас, – сказав вiн. – То ви говорите зi мною, як звичайна собi балакуча людина, то…
– То, – пiдхопила Спиридонова, – говорю, як психiчно ненормальна? Так?.. Ну i чому ви мовчите? Ну i говорiть так!.. Знаєте, – продовжувала вона.Такi люди єсть в життi. I, скажу я вам, страшенна морока з ними: держати їх на волi нiяк не можна, але й на Сабурку їх теж не приймають. I коли живуть вони по своїх глухих закутках – з ними ще можна миритися. Та…
4
Тут письменник, не дописавши останньої фрази, яка йому давалася з таким страшенним трудом, що вiн навiть запарився, – тут письменник раптом чхнув, висякався в носову, хустку i, положивши ручку, несподiвано промовив:
– Фiнiта! Нарештi зрозумiв! Я тепер розумiю, чому в таких муках народжується мiй роман, – його не треба писати. Я тепер розумiю, чому люди мого роману говорять такою надуманою мовою: вони не iснують. Я, так би мовити, попав пальцем в небо. Хруща нема, бо вiн надто нiкчемний. Спиридонова на Сабурцї i її нiхто не бачить. Марченко не лiкар i тому вiн вийшов такий штучний. Треба, нарештi, взяти iнший типаж, i саме той, що був би далекий вiд iнтелiгентщини й був би близький до творчого життя. Саме тодi я й найду потрiбнi менi слова i образи. Саме тодi i вийде роман.
I, сказавши це, письменник зiбрав свої роздiли (два скiнченi i один розпочатий) i, заховавши їх подалi у шухляду (для нащадкiв!!!), сiв на поїзд i поїхав на Донбас. Письменник вирiшив писати новий роман: без сумнiвних професорiв (Ярута мусiв бути сумнiвним професором), без iстеричок, без котурнових «нових» людей. Письменник вирiшив написати роман з живими людьми, себто з звичайними робiтниками, з колективiстами, з трудовою iнтелiгенцiєю, себто реалiстичний роман, який би читали робiтники, колективiсти, трудова iнтелiгенцiя, – всi тi, хто. за проводом комунiстичної партiї творить нове життя й до якого б з погордою ставились нарештi доморощенi, скажiм, Марселi Прусти.
Мораль: ранiш як братися за роман, треба з’їсти з сучасними героями ще один пуд соли i не треба звертати уваги на те, чого нiхто не хоче помiчати i має рацiю.
