Kitabı oku: «Вибрані поезії»

ЗЕЛЕНА ТУГА

І

 
Напередодні злив
сумніву голубого
на кучері весни
я голову
кладу.
Хто не погас на зоряну дорогу,
а каравели дум
в пустелю не веде?
 
 
Ах, пам’ятаю я
— повстання на Вкраїні,
заграви, дзвін пожеж
— на барикади, — крик,
тривожні ночі, степ,
такий, як ночі, синій,
і армії на Крим.
 
 
Та все це промайнуло,
і поклик
не сурмить.
І чую я, як десь скиглить минуле:
— Амінь!
 
 
І чую я… а серце стогне в тузі,
ах, що цей, що цей сум?
Це спогадів мара…
Я бачив, як лосунь
підстрелений у лузі
весною умирає…
Я знаю його біль!
 
 
Напередодні злив
сумніву голубого
я б з місяцем пішов
в заулки сірих хмар,
де на мільйони гін
заблакитнів горохом
і снить Волосожар.
 
 
Але та путь далека…
І завжди я в журбі
похмурий на путях,
а навкруги мене —
кублиться-б’ється мряка
і шмаття від життя.
 
 
Але та путь далека…
І темна-темна ніч,
і спогад, як лелека
в забутому маєткові
самотній заблукавсь.
 

II

 
Секунди, дні і роки,
а з ними і віки
у вічі вічності глибокі
задивились.
 
 
Скоро прийде квітень.
Зелений кінь
в імлі рожевій забасує,
і золоті коштовні вила
положе сонце на стіжки.
Що ж я?
Я тихий, як озерна заводь.
 
 
І на журби моєї танки
скоро буря не підведе руки…
…Із персі свій огонь
— о люба, о коханко!
у мозок
кинь!
 

ІІІ

 
На Сумській
запаштетився
гул.
На Московській
регіт.
А край міста
стогін,
і я, колишній регент¹,
стою без дороги.
 
 
І знаю я тепер,
— о Валер’яне, о Михайле! —
чого зажурні ви
напередодні квітня —
дороги зацвіли
і в туманах зів’яли,
як стоси листя восени
досвітні.
 
 
І не присняться мені
оті пахучі ночі,
криваві і святі,
орлині, як орли.
А може… може, так —
розірвана на клоччя
майбутнього мета?
 
 
І бачу я —
конають і вагранки
на степових полотнах гін.
…Із персі свій огонь
— о люба, о коханко! —
у мозок
кинь!
 

IV

 
Моя люба любовнице!
Підійми моєї творчості дух,
положи у мої груди сонце
заголи свої перса на мить!
 
 
Слухай —
шумує!
Слухай —
гримить!
Повінь прорвала греблю
біля млина.
Цілуй скаженіше!
На божевілля!
(На божевілля!)…
…За шелюгою
в заснулий вечір
пливе весна.
 
 
За нею вітер,
за нею гуси —
увесь вирій.
Коханко люба!
У тьмяній тузі
умру!
 
 
Моя люба любовнице!
Підійми моєї творчості дух,
положи у мої груди сонце,
заголи свої перса на мить!
 

КАТЕРИНКА

 
За вікном зелена.
Зелена? Дивно!
Падають, падають
Крашенки з неба,
З неба голубого
в сонячний день
            катеринка грає,
            грає-виграває…
            а розпука вулична
            — де?
А далеко потяги і гудки,
а на думці качка в осоці,
я підстрелив качку в осоці,
каченята плакали в осоці.
А медова молодість
одійшла
за темнії обрії в тумани.
                  …Почекай-но, що це з димарем?
                  Зачепився місяць за димар?
                  І неначе бачимо золоту ріку.
                  Ай було та й буде ще на віку.
Катеринка грає,
грає-виграває,
а розпука вулична
— де?..
 

НА ПОЗИЦІЇ

 
Які простори
                       — Буревій!
Іде із лісу
                       — Буревій!
І сосни на узліссі стогнуть.
Рішуча ніч — і буде морок,
і упаде на груди стріл,
і відгукнуться Трансільванські гори.
Шляхи в тривозі (без шляхів).
А тут — потоки, бук,
потоки, бук,
бук!
— Так монотонно із-за дроту
…прокинувсь вартовий.
…Які простори
                      — Буревій!
Іде із лісу
                      — Буревій!
І сосни на узліссі стогнуть.
Рішуча ніч — і буде морок,
і упаде на груди стріл,
і відгукнуться Трансільванські гори.
 

ПІСНЯ З ТРАКТУ

 
Битий шлях. Життя.
Тюпали верхів’я
…тюпали, потюпали
                                        — далі.
Похнюпливі коні поштові,
пісок і батіг в колесо
…Чи то — передок, чи то — човен,
а хвилі-задума крізь сон.
Кажуть, була революція…
— Не знаю — я волосний…
Куди це мої коні пнуться
напередодні весни?
Куди це? Коні! Куди це?
…В вербах станційні огні
…За далиною станиця
…Думи мої неясні.
Ну-бо, мої любенькі!
Знову звертайте на тракт —
знову послухаю дзенькіт
під дрижулою цебра.
Коні, поштові коні!
Знаєте й ви про мету —
пісню про верстви і гони
нам телефони гудуть.
…Битий шлях. Життя.
Тюпали верхів’я
…тюпали, потюпали
— далі…
 

* * *

 
Поле. Шляхи. Могили
і чебреці, чебреці.
Ліс, цукроварні, села,
ніж і одріз у руці.
З братом пішов я в повстанці
(брата тепер нема!
за Перекопом на станції
плакав по нім туман).
Вийшли з оселі, веселі
коні іржали на путь,
грузди озерні далі
у золотім меду.
Хлопці! За вільну волю!
Хлопці-повстанці, в гурт…
й серце забилось пістолем
в темний дубовий мур.
В лісі засіли білі
(ніч за рікою йшла).
Зорі в синяву бились
і витикались на шлях.
Змовкли на мить рушниці.
Був в тім чеканні жах,
й темно-таємною птицею
в небі блукала душа.
……………………………………….
Що це? Дух баговиння?…
Брате, я досі там…
Ах мої кінні, кінні
дум моїх буйні жита.
 

* * *

 
Прийде сюди холодна, вечірня,
де метелить, метелить одуванчика пух,
і запахне пожаром далеким загірним,
і тебе я згадаю на возі, в степу.
Упаду, упаду в розпуці на роси,
лебединно прокинусь туди, на вирій.
Ах, із білих гречок підвелася осінь
і на пасіку лине останній рій.
Чи це ти, чи не ти — золотії рамена.
На устах огірок і баштан крізь туман.
Чи не прийдеш, як осінь, коханко, до мене,
положу на рамено тобі діамант.
Зараз згадую очі — горлиці очі
(кропива, і тини, і кілки в сум).
Під сорочкою груди, мов дух огірочний,
і стрічки, і вінок, і гадючку-косу.
Упаду, упаду в розпуці на роси.
За серпневим баштаном не легіт горить —
то бреде по ланах у задумі осінь,
то в червінцях загрузли бори.
 

ПУТЬ

 
Мороз у зорях блимав
безкольорово —
                             …сон.
Співали сани на путі
Сріблясту пісню про сніги.
Співали сани на путі.
І сни далекі (сни весни)…
і снилась осінь у осоках…
Про сині роси на світанку
Співали сани на путі…
Мороз у зорях блимав.
Ми їхали
               на північ
                               полем
                                         сніговим.
 

* * *

 
Співає тиша десь,
квітніє у просторах,
у мертвій шахті я —
затоплена вона,
а потім дзвін-удар,
і от гудуть мотори —
то по Вкраїні йде
електрики весна.
 
 
А потім знову кокс,
і рейки, й вагонетки,
вузькоколійки дух
(як у Карпатах сніг).
А на світанку хрест,
розіп’ятий на нетрі,
і за горбами смерть,
й осіннії пісні.
……………………………….
Невже було це так?
А може, то примара?
Не знаю! Не скажу!
І пахне бур’янами,
а може, й чебрецем…
а по ярках — огні!
…огні…
…огні…
 

* * *

 
Та невже ніколи не забуду
Ці шляхи, цю тирсу, широчінь,
Не заб’ю в собі зміюку люту,
Що хитренько про степи сичить?
Як орган в костьолі, на молитві,
Ці уперті спогади з села
Знову кажуть: «Ти послухай, рід твій
Нас до тебе, зраднику, послав».
Що ти робиш? Де ти забарився?
Чи забув, як явори шумлять
На тому хихлатому узліссі,
Відкіля розходяться поля?
Ми прийшли до тебе із оселі,
Де весною присмерк, мов мара,
Де за клунею в синяві невеселій
Молодик химерний умирав.
За весною — червень, липень, серпень
На озерах, на пустелі чорногуз.
…Пам’ятаєш, як дзвонили верби
Про хрусталь надуманих медуз?
А цю осінь, в злоті, оксамиті…
Та невже ти враз її забув?
Що ти краще десь найшов на світі
За осінню далечінь в степу?
За вітрами падають сніжинки,
І на стріхах білий сніг лежить.
Всюди тиша. Лиш собаки дзвінко
На церковній заливаються межі.