Kitabı oku: «Я (РОМАНТИКА)», sayfa 3
І тоді в тваринній екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу.
— Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину?
Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.
ІI
…Наші назад: з позиції на позицію: на фронті — паніка, в тилу — паніка. Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальон на підбір: це юні фанатики комуни.
Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти.
Мені доносять:
— Ідуть глухі нарікання.
— Може спалахнути бунт.
Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам.
…А канонада все ближче й ближче. Частіш гонці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.
Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчазність.
Так:
будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!
Так:
вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають:
— штаб Духоніна!
…А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору.
…А глуха канонада росте.
Росте передгроззя: скоро буде гроза.
…Я входжу в княжий маєток.
Доктор Тагабат і вартовий п’ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно — печально каже:
— Слухай, друже! Одпусти мене!
Я:
— Куди?
Андрюша:
— На фронт. Я більше не можу тут.
Ага! Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. Нарешті прорвалось. Я довго стримував себе. — Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він мен і віддає «своє право» купатися в калюжах крові?
Тоді я кричу:
— Ви забуваєтесь! Чуєте?. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю.
Доктор Тагабат динамічно:
— Так його! Так його! — і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат. — Так його! Так його!
Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету.
Доктор сказав:
— Точка! Я відпочину! Працюй ще ти!
Я:
— Хто на черзі?
— Діло № 282.
Я:
— Ведіть.
Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати.
(Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша — і ми грішили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції, і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних).
…Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим.
Я:
— Ваша фамілія?
— Зет!
— Ваша фамілія?
— Ігрек!
Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плаксивий тон: він просив милості. Женщина втирала платком очі.
Я:
— Де вас забрали?
— Там-то!
— За що вас забрали?
— За те-то!
Ага, у вас було зібрання! Які можуть бути зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі?
Ага, ви теософи! Шукаєте правди!. Нової? Так! Так!. Хто ж це?. Христос?. Ні?. Інший спаситель світу?. Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце…
Я:
— Так по-вашому, значить, назрів час приходу Нового Месії?
Мужчина й женщина:
— Так!
Я:
— Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба спостерігати і в Європі, і в Азії, і по всіх частинах світу?
Мужчина й женщина:
— Так!
Я:
— Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з чека?
Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя й княгині похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й тривожні гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції — передають у телефон. З города долітає гамір: грохотали по мостовій тачанки.
…Мужчина впав на коліна й просив милості. Я з силою штовхнув його ногою — і він розкинувся горілиць. Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл.
Женщина сказала глухо й мертво:
— Слухайте, я мати трьох дітей!.
Я:
— Розстрілять!
Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було.
Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. Потім положив на холодне чоло руку й сказав:
— Далі!
Увійшов дегенерат. Він радить мені одложити діла й розібрати позачергову справу:
— Тільки-но привели з города нову групу версальців, здається, всі черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни.
Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайний екстаз.
