Kitabı oku: «Я (Романтика)», sayfa 2

Повість про санаторійну зону

Сергієві Пилипенкові

І

Із щоденника хорої: «…і стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ ізлітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо в невідомий дальній димок…» – Але я, власне, не про це. Я знаю, що наша санаторійна зона могла б бути прекрасним матеріалом для повісти. Головними героями можна вважати: анарха (саме анарха, не інакше, і ми не помилились, назвавши його так: анарх без «іст» ще волохатіш, мов Махно, мов уся та вольниця, що мчить по степах диким кошмаром), Майю – це теж псевдонім – сестру Катрю й Хлоню. Я нічого не сказала про метранпажа Карно, але він не тільки для анарха, – і для мене являється якоюсь серединою між живою істотою й фантомом. Взагалі можна погодитись, що повість про санаторійну зону мала б основний недостаток: схематизм… – Але треба завше мати на увазі: санаторійна зона не театр маріонеток – це є розклад певної групи суспільства, за який (розклад) і за яку (групу) я не беру відповідальности.

Після мертвої лежанки в санаторій приходить якесь непорозуміння: женщина з «благородного» інституту, як вона каже, любила колись кадриль і басить: «Пулжалуста! Пулжалуста! Свєжії яєчки! Спеціально для здоров’я». – А втім, у неї й папіроси спеціально для здоров’я. Всього ж краму має на червінець. І лежить він у кошику. – «Так що, шановна пані, – підходить до неї якийсь хорий, – ви мені вчора дали тухлі яйця». – Женщина з «благородного» інституту здивовано дивиться: – «Хм!.. Йому ж у середину не залєзіш!» – Хлоні така відповідь завше подобається. Він купує одну крашанку й прохає миршавого дідка подержати її, поки він вийме з кишені гроші… – І так проходять дні. Основною темою санаторійного будня буває так звана «пуговка». Крутити пуговку – це крутити кохання в диких малинниках. Крутять пуговку, можна сказати, всі. Принаймні, майже всі. – «Ваш чоловік ревнивий?» – питає хтось когось. – «Ну, да!.. А що?» – «Та так!» – «Що так?» – хвилюється друга. – «Та думаю сказати, що ви з (ім’я рек) крутите пуговку». – «Я? кручу пуговку? Чи ви не збожеволіли?» – «Ні!» – «І це серйозно?» – «Так!»

– Тоді друга раптом міняє тон. – «Голубонько! Ну, що ви робите? Він же в мене зовсім «іздьоргана» людина. Це ж його остаточно уб’є. Ну, голубонько (обіймає), невже мені так і не можна ходити з мужчинами?» – «А де ви ходили? Кажіть!.. Ну?» – «…Ну, ладно… ну… ходила… ну …в ліс… ну… що ж тут такого?» – «Звичайно, нічого!» – знову спокійно каже перша. – «Я вашому чоловікові це тільки й скажу, що ви ходили з (ім’я рек) у ліс». – «Що ви кажете?» – і на обличчі другої жах. – «Та ви ж його цим уб’єте?» – «Ну, ладно!» – сміється перша. – «Я не скажу. Але – умова: не підходьте до (ім’я рек) після цієї лежанки… Добре?» – «Будь ласка! На чорта він мені здався?» – і друга робить найщиріше обличчя. Перша, усміхаючись, відходить. Тоді друга підбирає волосся й шипить крізь зуби: – «Ну, й нахалка! Шкода, що в тебе нема чоловіка!»

– …Але перша вже з (ім’я рек). – Але річ і не в цьому. Зацікавлення метранпажем доходить все-таки свого апогею. Вранці, наприклад, бачили, що до нього приходив хтось із города. Оповідають, що Карно після першої лежанки стояв у густій яблуневій зарості. Оповідають, що до нього підійшла – наче з землі виросла – фігура, очевидно другий метранпаж. Поговорили конспіративно (в цьому всі певні) з півгодини. Потім фігура зникла в бур’янах. – «Наш метранпаж, – сміявся хтось, – пахне «нат-пінкертоном».

– «Да! Мабуть, каналья!» – кидав другий. – А втім, не всі ж і цікавляться Карно. Дехто просто гадає, що комусь, мовляв, хочеться зробити з нього надзвичайну людину. І тільки. Це ж бо розвага. Але в цих, між іншим, єсть і ще інтереси. Принаймні, саме тут і було чути, як один із хорих, розмахнувшись картою, кричав: – «Віст!» – «Дозвольте!» – зупиняв його другий. – «Це ж нечесно. Я так не граю в преферанс. Я так не можу грати вісім: ви заглядаєте в карти». – «Це ж коли?» – «А зараз!» – «І ви це смієте мені говорити?» – «А що ж… неправда?» – «Тоді ви – нахал!» – «Я – як?» – Розгорявся скандал. Але підлітали й мирили. Це ті мирили, що вчора скандалили за «66». Розводили й питали: – «Ну, тепер гніву нема?» – «Нема!»

– «А у вас нема?» – «Нема!» – «Тоді подайте руки!» – Але рук не подавали. – «Я не подаю принципово: не гігієнічно!» – Тоді говорили, що гігієна спеціально для Німеччини, а нам на неї плювать! – «В данім разі плюють сіверяни, тільки не ми». – Тоді вияснялося, що «ми» орієнтуємось на закордон, бо там (зіс!) Вишиваний… А потім знову йшли балачки про те, інше. А потім відходив сірий санаторійний будень.

«…і стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ ізлітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо в невідомий дальній димок».

Над сторожкою тишею санаторійного закутка метнувся молодий голос і – пропав. Але дзвінкий відголосок, затихаючи за дальніми осоками, ще довго стояв над рікою.

– Ма-а-айо! – гукали безмежні простори.

На зоні конав присмерковий час. Вечір стояв стрункий, прозорий і легкий, мов трусиковий пух. Крізь гущавину кучерявих дерев линула тиховійна жура. Стояло глибоке літо. – Над верандою жевріла голубоока саєта вечірнього неба, а з безодні виринав молодик: неясні лінії і мідний німий хребет.

На Ґралтайських Межах ледве чутно кричав санаторійний дурень.

І тоді ж із-за пишної яблуні вийшов ординатор і пішов по доріжці – суворий, у білому халаті, пенсне в землю. Він провіряв останню лежанку. На другому краю санаторійної зони суєтилась сестра з термометром. Потім сестра пішла в березовий куток, підійшла до порожніх койок і сказала:

– Ах, Боже мій! І сьогодні шоста палата? Де ж Майя?.. Де ж, нарешті, анарх?.. А-ах, Боже мій!

Але їй ніхто не відповів. Тільки легенький вітер шамотів у дикому малиннику й виганяв на трави табунці зелених хвиль.

Сестра трохи постояла в роздум’ї й раптом кинула, повертаючись до койок із хорими:

– Скажіть, будь ласка, анархові, що я йому цього не пробачу. Це ж неможливо! Який же це режим? – і пішла туди, де стояв суворий ординатор…

Потім хтось вибіг за зону і – в рупор:

– Аго-о-ов!

Насторожилася ріка й понесла озов на низини, на плеса, замираючи. І знову нічого не чути. Тільки зрідка з десятин міської в’язниці долітав волохатий гомін: то кричав глухим напруженим криком тюремний наглядач.

Нарешті з дикого малинника вискочила Майя. Слідом за нею – своєю звичайною млявою ходою величезний, волохатий анарх. Скоро лежали на своїх койках і перекидались фразами. Скоро заговорила й Унікум: вона ніколи в таких випадках не мовчала. Унікум має для цього спеціальну тираду, що в ній згадується Савонаролю, фльорентійців, аскетизм, жах, ридання й т. д., і все це – недвозначний натяк на анарха.

Хтось позіхнув. Очевидно, тирада не тільки на того, кому її було призначено, але й на решту публіки вже не впливала. Проте незабаром і сама Унікум змовкла: мабуть, і їй було нудно. І справді: промову її зовсім не розраховано на анархову запальність. Вона добре розуміє, як важко розторсати цього ведмедя. Сказала – і все!

Тільки за півгодини миршавий дідок (лежав тут недалеко), прокидаючись, згадав:

– Хе… Хе… Тавонароля!

Цим би, очевидно, і зліквідовано було відголоски на тираду Унікум, коли б не Хлоня.

– А що то значить «тавонароля»? – спитав він дідка, нервово одкинувши голову.

– Тентіменталітм – от що! – кинув дідок і захіхікав.

Цього було досить. Така відповідь зірвала Хлоню, бо він вважав, що наша епоха – доба сентименталізму, і тому він не допустить, щоб хто-небудь глузував із неї. Проте такі нелогічні висновки з’ясовувались просто. Хлоня писав по закутках патетичні новелі, які потай читав анархові. Взагалі Хлоню вважали за «оригінального пацанка»: то він метушився по зоні й щось викрикував, то бачили його з похиленою головою в якійсь надзвичайній меланхолії. Жив він тут декілька місяців і за цей час чотири рази бігав до ріки топитися.

Хлоня зірвався з місця і, підбігши до дідка, закричав істерично.

– Ну да! Ну да! Сентименталізм!.. Але ти розумієш, що це! Чуєш, чортова тютя?

Всі обурились. Це ж неможливо! Який-небудь молокосос – і так поводиться з дорослими. Сестра мусить обов’язково доложити ординаторові. Хіба анарх маленький? Та він же дідка може одним пальцем убити! Хіба він не постоїть за себе, коли він всерйоз приймає цю кличку. І що тут особливого? Невже Савонароля – таке погане ім’я?.. Нарешті, чого ж анарх мовчить?.. От ще байдужий ведмідь!

А з Хлонею треба покінчити. Бо ж і справді ніхто нічого не знає про справжній душевний стан цього хлопця. Можливо, він просто рисується… А, коли він істерик, треба лікуватися, для цього єсть спеціяльні лікарні. Не можна допускати, щоб він наводив терор на весь санаторій.

Сестра Катря заспокоювала хорих. І, коли на койках стихло, вона звернулася до Хлоні:

– Навіщо ви так?.. Ах, як негарно!

Хлоня мовчав.

Анарх теж не промовив жодного слова. Вся ця історія давно йому обридла, і він не буде втручатися в неї. Він простягнув своє величезне тіло, і здавалося, що от-от тріснуть тендітні ніжки його койки, і вона зі стогоном завалиться під цією грузною махиною.

А втім, таке припущення міг би зробити тільки той, хто не мав випадку зустрітися з анарховими очима. Була в цих очах і наївна простота, і романтична мрійливість.

Анарх уважно дивився на чисте прозоре небо – там стояли пір’їнні памеги. В цю хвилину він просто химерив. Він бачив, як у небі росла хрустальна фортеця з неможливо синім фасадом. Він спостерігав, як по безкрайому горовому океані, починаючи свою повітряну путь від експериментальної ферми, пливли білі барашки на своїх білорунних човнах, і майже нічого не бачив, крім синіх верховіть. І коли б не цей негарний смішок, що ним весь час сміялася Майя (була в тому смішку якась неприємна нотка), анарх почував би себе добре. Принаймні, зараз.

Майя знову засміялась.

Звичайно, можна повернутись і спитати, чому їй так весело. Але ж це даремно: Майя скаже, що вона згадала щось смішне. На тім і крапка. А справді це не так. Він має на це докази.

Нарешті, всі ці ідіотські історії з Савонаролею, безперечно, не обходяться без неї. Це ж вона назвала його Савонаролею.

Із трьох осіб, з якими зійшовся він на санаторійній зоні, саме – Хлоні, сестри Катрі й Майї, до останньої його найбільше тягнуло. Спершу анарх думав, що це з’ясовується її фізичними якостями (Майя, безперечно, була красивою женщиною), що це з’ясовується їхнім фізичним зв’язком, але потім переконався: це не те. Іноді вона так тонко й безжалісно глузувала з нього, що після цього він майже з огидою згадував її довгі темні вії, під якими щулились нехороші вороні очі. Його навіть у такі хвилини не приваблювало її запашне тіло, яке вона завжди безсоромно демонструвала під надто прозорим капотом.

Якісь загадкові ланцюжки скріпляли з нею його, і – цікаво – часто побрівши в нікуди, анарх раптом натикався на Майю, наче саме тут він і призначив їй побачення. Проте й Майя ніколи не дивувалася з такої зустрічі: чи то й вона вважала її за звичайне явище, чи просто не звертала на це уваги.

Сестра Катря остаточно заспокоїла хорих. Власне, ніхто й нікого і не хотів ображати (виправдувався дехто), і зроблено невеличкий тарарам лише для того, щоб трохи збаламутити тихе озеро сірого санаторійного будня.

Над санаторієм стояла сторожка тиша. Проходила, остання лежанка. Розкидані по садку койки вже не перекидались голосними фразами. Чекали вечері, щоб після неї попрямувати в білі суворі палати.

Але за чверть години до дзвоника біля пустельної клюмби на північнім краю будинку раптом виросла фігура. Одразу ж мало не всі звернули на неї увагу.

Майя цієї фігури не бачила. Вона повернулася до анарха й сказала:

– Ну… як діла?

– Не знаю! – неохоче кинув той.

Тоді Майя підвелась і сіла біля нього. Потім погладила його волохату голову своєю вихоленою рукою:

– Ах, ти, моя волохатко!

– Майо!.. Не треба! – тихо сказав він і взяв її не в міру тонку талію у свою мускулясту руку.

Вона засміялася тихим смішком, кокетливо опустила голову, швидко метнула погляд, схопила його погляд і обидва перевела до тонкої сорочки на свої тугі грудні яблука.

– Не треба? – протягнула Майя і, зиркнувши на веранду, раптово скинулась: – Савонаролечко! Він і досі тут?

І вона легким рухом одкинула своє тіло до будинку.

Ну да! Біля клюмби з клунком метранпаж. Сьогодні зранку він прийшов у санаторій і рішуче заявив, що не піде відціля. Це було трохи комічно, але й трохи трагікомічно, як дехто казав.

Метранпаж заявив, що він хоче оселитись на санаторійній зоні. Він має від свого виробництва відпуск, та він не має можливости подихати чистим повітрям. А через те, що в державних санаторіях завше забрано всі безплатні місця і – між нами кажучи (на це «між нами кажучи» метранпаж зробив декілька наголосів) – не тими, кому слід забирати, – він революційним шляхом хоче виправити деякі дрібненькі хиби «нашого» апарату.

Дзвонили до губздраву. Не було начальника: буде ввечері. Метранпаж чекав.

– Коли хочеш – це мені подобається, – сказала Майя, – бо це справжня упертість.

– Упертість – то так, але подивіться на анарха, – говорила на дальній койці Унікум. – Це ж цілі океани іронії, цілі таємниці анархістської мудрости. Як же: республіка покинула метранпажів!

Унікум і тепер ніхто не відповідав.

Падало сонце. Нечутно гриміло за рікою нагартованим за день жовтожаром. Ухнув сич… – Тоді повз койки пройшла сестра Катря й зідхнула.

Анарх раптом згадав тихий негарний смішок. Він подивився на Майю й коротко кинув:

– От!

– Що от? – суворо, міняючи тон, спитала та. – Особливого нічого не бачу.

Вона розуміє, куди закидає він, і вона цинічно заявляє, що її не тільки радує, але й нервує метранпажева впертість.

Майя добре знає життя й знає таких плебеїв, котрі тільки-но й корисні своєю товстозадою під боком. Ця ж, остання, продає на бульварі бублики (мухи загадили) або гнилі вишні: на фунт півфунта хвостиків – і плює на все і вся.

– Але це ж ти про дружину? – похмуро вставив анарх.

– Знаємо! – грубо кинула Майя. – Знаємо, що таке вплив оточення!

Він не сперечався, він навіть був незадоволений, що, не стримавши себе, необережно кинув це «от». Він знав: спогади про цю невеличку сутичку з Майєю будуть тримати його в поганому настрої декілька днів. І, власне, навіщо це робити? Коли він незадоволений санаторійною публікою і вважає, що їй не місце тут, коли він так уже симпатизує опозиції, то, по-перше, чому анарх тут живе? По-друге, і сам він недалеко одійшов від Унікум, припустім. Хіба він не порівнює себе із санаторійною публікою?

– Нє, зрозумійте! – доказувала десь Унікум. – При чому тут ми?

– Е, на злодії шапка горить, – викрикнув хтось. – Плебеї все розуміють. Пора б на викиньштейн! Пора б дати місця метранпажам.

– Махаївщина!? – і Унікум удавано позіхнула.

Перекидались фразами, мов фліртували: гостро. Анарх подивився на клюмбу: до метранпажа підійшла сестра.

Тоді заворушилася зона. Кожне навіть нікчемне явище зустрічали тут із хвилюванням, із сваркою. Хтось сказав, що метранпажа беруть у санаторій, і полетіла чутка по койках.

Одна рудоволоса дама скочила з ліжка й запитала:

– Ви не бачили, який він?.. Дуже старий?..

– Так що метранпажі не котячої породи! – вульгарно відрубали плебеї. – «Пуговки не вкрутиш!»

– Галдіть! – і дама сплюнула.

Але шум не стихав.

…І тоді ж рішили, що перший метранпажів учинок був досить оригінальний. Ця нова особа, безперечно, буде розвагою протягом кількох сірих санаторійних буднів. Від метранпажа чекали нових трюків.

Вже світлові тіні пали на яблуні, і яблуні стояли тихо, нерухомо. Пухові сплески повисли над рікою: грали верховоди. Від кошари запахло дальнім гноєм.

– Тям! Тям! Тям! – прозвучало біля центрального будинку.

Розбитим черепком міді кінчалась остання лежанка. Хорі підводились і йшли до веранди.

II

На другий день узнали: метранпаж – із центру, прізвище – Карно. Вже говорили про те, що Карно – вертлявий, поганенький, мов миша без хвоста. Проте пройшов третій день, нарешті – тиждень, а метранпажеве минуле було все таке ж туманне. Це всіх страшенно заінтригувало, а тому й часто можна було чути, як десь із-під дуба доносились таємничі розмови про Карно. То зібралось декілька койок.

Метранпаж, очевидно, зацікавив своїм зовнішнім виглядом. Це була втілена демонстрація. Не дивлячись на його низенький зріст, ніхто б не міг щиро сказати, що це – миша без хвоста. Карно в розмові ніби ріс і становився вищим за всіх. Цікаво, що він і дивився завше так, ніби говорив із людиною на дві голови нижчою за себе: якось ізверху вниз ухитрявся він ставити свої очі, і так з усіма, навіть із тими, кому він був по плече. І коли потім йому приходилось зустрічатися з випадковими людьми, які не знали його, він, ведучи з ними розмови, трохи нервувався й доти тягнувся навшпиньки, поки його співбесідник не здавав, як казали санаторійці, «внутрішні» позиції. Але дивився він завжди по-мишачому: хутко й гостро. Навіть і обличчя йому було якесь гостреньке, і балачки його були гостренькі. Проте – хоч як це й дивно – балачки його були звичайні фрази, якими перекидались санаторійці, і з тією тільки різницею, що фрази ці сполучались через якусь своєрідну синтаксу, характерну для всякого сарказму. Коли Карно можна було назвати втіленою демонстрацією, то з таким же успіхом до нього підходив і втілений сарказм. Останній, власне, заінтригував більш за все санаторійців.

Тільки анарх та Майя вели себе звичайно. Принаймні, ніхто не помічав, щоб їх цікавила метранпажева постать. Як і раніш, вони зникали в дикому малиннику й надавали тим багато клопоту черговим сестрам. Крізь дикий малинник вони продиралися на гору, що була командною висотою в цьому районі, і відтіля дивилися на степи: степи відходили на північ і захід.

Це було вже тоді, коли глибоке літо шукало своїх кінців, коли зрідка навіть пахло прозорою осінню. Саме тоді хора й писала в свойому щоденнику:

…Командна висота стоїть над рікою. Далі летять поля. Ріка летить за полями: її смарагдова стьожка, не води. За санаторієм скрадаються слобідки, поселки, а ще далі – околиця, перші міські квартали й нарешті город. Анарх дивився на північ і бачив: там, біля города, на перевалах, степи дико озирались і бігли і зникали в туманній безвісті загір’я. У санаторій стікалися з усіх кінців духмяного краю. Тут були партійні, безпартійні, анархи, слюсарі, токарі, метранпажі і були, як казала Майя: радбури, комбури, комфутури, пролетури, в «останній стадії» і від манікюрш: так, взагалі. Майя оглядала з командної висоти санаторійну зону й шпурляла:

– «Тут звалено союзну вінегрету». Потім вона говорила, що, коли б її спитали: «хто це там живе?» – вона б і справді не найшла відповіді. – «Хто ж? Звичайно, люди!» – дражливо подавав анарх. – «Мій глупенький Савонаролечко! – усміхалася Майя, нарочито приймаючи його слова за чисту монету. – Тобі до твоєї навчальної відповіді недостає: льорнету, що в нього ти дивився б із безоднею мудрости на цих людей, і театрально-солоденької замашки… Савонаролечко! їй-богу, ти доісторичний екземпляр!» – Анарх мовчав. – «Ну, чого ж ти мовчиш?» – казала кокетуючи Майя. – «Подивися на мої глазьони… Правда ж, вони блистять на сонці, як чорні виноградинки? Ну, признайся!.. Правда ж, я – елястична гадючка, що гладить твоє серце мініятюрним замшевим язичком? Ну?..» – і знову Майя негарно всміхалась. – «Ні, то неправда! То просто цитата з авантюрного роману á la Тарзан. То… просто… гра фантазії, викликаної половим зворушенням…» Потім вона шелестіла своїми довгими віями, щулила очі й тараторила щось про свою тендітну фігурку, що до неї анарх являється різким контрастом, про волохату махновську вольницю, яка мчить по степах диким кошмаром, і питала: – «Правда?» – «Правда»! – кидав він, щоб одв’язатись. І тоді ж думав, що з кожним днем tête-a-tête з Майєю становиться неможливіш. – «Ну, чого ж ти надувся?» – питала вона. Потім знову грала своїм негарним смішком і казала, що перед нею стоїть грізний образ великого реформатора Савонаролі, і їй не то страшно, не то – не страшно. Тут кокетування переходило свої межі й було вже просто глумом. Анарх знав, що збоку він тільки комічний, але не перекосити обличчя він не міг, бо й справді в цей момент йому було неприємно: Майя виводила його з рівноваги. Остаточно пориваючи з минулим, анарх добре знав, які сюрпризи чекають його. Але він ніколи не припускав, щоб вони так впливали на нього. Власне, в такі хвилини не гнів на Майю тривожив його, а підозрілість. І ця підозрілість росла й набирала не абиякої сили. Перелім був, власне, недавно, в кінці квітня. Після довгих вагань, після важких безсонних ночей прийшов гарний настрій і пропала нарешті нудьга, яка не давала йому покою. Протягом мало не тижня він був у стані якоїсь молодечої безшабашности, бо була незломна певність, що це і є те, чого він так довго чекав. Правда, і раніш були такі моменти, коли в до нього приходила бадьорість; правда, незломна певність – взагалі проблематичне явище. Але на цей раз він повірив собі. Він подумав, що криза світогляду (вона виникла під давлінням об’єктивних обставин) пройшла, і він тепер знову візьметься, перецінивши цінності, за творчу працю. Саме тоді анарх і використав знайомство, щоб попасти на санаторійну зону. Це для цього був перший подвиг: він доброхітно приймав послугу тих, з ким до цього часу вів запеклу боротьбу. Він (так анарх іронічно думав про себе) спалив чорний прапор і відважно розгортав багряний. Тепер він бачив, що, спаливши чорний, він багряного, можливо, не розгорне. Він бачив, нарешті, що перелім був фікцією. І тепер, коли Майя так грубо підлітала до його душевного надлому, анарх спішив од неї відійти. Далеко маячів яблуневий глуш. Навкруги розтаборився дикий малинник і стояло чітке безгоміння. Майя не звертала уваги на анарха й рвала якісь трави. Він сідав на пеньок і дививсь на горизонт. Іноді з-за ріки хтось знову кричав: – «Аго-о-ов!» – «Хто це? Хто-о-о-це?» – підхоплювала Майя. Але ріка й тоді мовчала. Повільно несла свої темно-алмазні води в далеч між чорних берегів. Потай рвала зелену лямівку з круч; невідомо крутила у верцадлі глибин і виносила її за осоками, за комишами, на пасторальні гони духмяного вечора… Стояла сутінь. Плавко линули сплески під шатро легкокрилих верб. Іноді спотикався млявий вітер і враз падав. Пахло резедою з клюмби, відтіля, з дальньої веранди. Тоді з-за ріки гулом темної міді крокували дзвіниці. Анарх знову сідав на пеньок і думав про осінь: напливе осінь – прозорі простори, стиглі яблука, таємні мислі, далекі спогади. І коли в цю хвилину з конторського пляцу доносилися звуки «катеринки», її середньовічних мотивів – перед ним стояла якась фільма з дитячих літ, на якій він бачив королівського блазня. І тоді ж перед ним виростав цирк. За цирком холодний дощ: мжичить. На арені кльовн із своєю буфонадою, а за лаштунками вмирає кльовнів син.

– Провінціяльна трагедія! – гірко всміхався анарх. Але, як він не глузував із себе, як не соромив себе, від таких дум він не міг утекти. Цирк, як примара, розпливався й пропадав, а замість цирку виростали шереги інвалідів якоїсь невідомої інсурекції й проходили повз його. Нарешті даль стихала. «Катеринка» пропадала в яблуневій оазі. Він підводився і йшов на широку дорогу, де буйно розляглися хліба. Тоді підходила до нього Майя й ще раз сміялася своїм тихим негарним смішком. – «Савонаролечко!» – казала вона. – «Ну, який з тебе анарх?» – «Майо!» – зупиняв її той. – «Ну, не буду! Не буду більш!» – говорила вона. З появою на санаторійній зоні Карно розмови такі не припинялись, але несподівано набрали більш загострених форм. – «Як тобі подобається «наш»? – питала Майя. – «Хто це?» – підводив очі анарх. – «Метранпаж, звичайно!» – «Саме?» «Ну, от… взагалі…» – говорила, чомусь нервуючись, Майя. – «Мені здається, що він просто пронира – і все». – «Можливо»! – Тоді вона раптом грала очима й спирала погляд на своїх грудних яблуках. – «А от мені хочеться з ним пофліртувати. Ти як на це дивишся?» – «Що ж, діло твоє!» Майя клала свою руку на анархове плече, притулялась до нього всім тілом так, що анарх почував, як йому починали горіти вуха, і шепотіла: – «Ти не думай, що так… фліртувати: Я серйозно… Знаєш?.. Ну, ти мене розумієш!..» Тоді він переходив на «ви»: – «Слухайте!» – і він зупинявся. – «Ах, який ти смішний!» – реготала Майя. Вона так голосно реготала, що здавалось – дзвенять усі перевали, весь ліс, усі бур’яни, всі зелені дороги. Відголоски її реготу метушились і тікали: і до санаторійної зони, і до перших міських кварталів, і в сизу загоризонтну безвість.

Це був надзвичайний регіт сильної самиці, що почувала свою силу. Але він і тут пізнавав тихий, негарний смішок. Щось надломлене, ледве помітне забігало вперед і плуталось у міцних нотах реготу.

III

Колись, коли падали легкі тіні, з дальнього поселку догори підвівся важкий гул: полудневий шабаш. Це було перед другою лежанкою.

Хлоня подивився задумано в гущавину дерев і сказав, звертаючись до метранпажа:

– Чуєте, як гудить? як вам? подобається?

Анарх догадався, що Карно нічого не скаже, а миршавий дідок і зараз буде фолькотіти гнилими зубами. Тому він і одвернувся до веранди.

Дідок і справді щось сказав. І те, що він сказав, було, як і завжди, безглузде. Анарх не втерпів і підвівся. Він подивився навкруги себе: нікого з медичного персоналу не було. Тільки сестра Катря маячіла під яблунею з одуванчиком у руці.

Стояла гаряча тиша. Навіть одуванчик, коли сестра Катря дмухнула на нього, спалахнув, як фоєрверк, і розтанув у просторах білим димком.

Анарх пішов повз койок, що на них лежали хорі. Недалеко він почув розмову. Один із хорих надхненно розповідав про барикади під Києвом, про божевільного Муравйова, про арсенал.

За асоціяцією – божевільний Муравйов – він подумав про розстріли й тут же, зиркнувши на оповідача, раптом згадав, що ординатор наказав сестрі поповнити про його анамнез. І це неприємно вразило й зіпсувало й без того поганий настрій. «Для чого анамнез»? І йому раптом прийшло в голову, що анамнез – причіпка: просто треба комусь поповнити його біографію.

Сьогодні він знову відчув тривогу. Вона підійшла до нього й зупинилась.

Але він мусить себе взяти в руки! Відкіля ця підозрілість?.. Ні, це неможливо! Він певний, що справа зовсім не в ломці світогляду – це просто гістерія. Він давно вже помічає, що з ним робиться щось неладне! Саме гістерія, інакше й не могло бути: після довгих років горожанської війни, в якій він брав активну участь, анарх мусів чекати цієї хороби. І вона прийшла із своїм знеладдям психічної сфери, з надзвичайною вразливістю, з ексцентричністю, з приступами тоски й страху. Треба негайно вжити якихось заходів – інакше з ним буде те, що і з Хлонею.

Проходив дзвінкий день.

В тихому блакитному неводі полоскалось біломідне сонце, а день тягнув невода все вище й вище, до зеніту. Тоді перевалилось через зеніт біломідне сонце, і потягнув хрустальний день на захід.

До анарха, коли він простяг своє велетенське тіло, підсунула койку Унікум. Праворуч лежала Майя, ближче – метранпаж.

– Чому я з вами так мало говорю? – спитала Унікум, звертаючись до анарха.

Хтось пирхнув: цю солом’яну вдовушку, безперечно, мучить еротоманія. Вона буквально й остаточно нікому не дає покою.

– Знаєте, краще було б, коли б ви до мене не приставали! – сказав анарх.

– Що? – скрикнула Унікум.

Хтось іще раз пирхнув.

Тоді Унікум, щоб вийти з ніякового становища, підвелась і погладила своєю рукою загорілі анархові груди. Потім похилила голову на бік, на дикий малинник: мовляв, ходім! І раптом одвернулась.

– От іще нелюдимий!

– І справді: якийсь Мендель в окулярах, – сказала Майя, втручаючись у розмову, і кинула до анарха: – Чого ж ви? Сама ж кличе, ну, і йшов би!

– Нікого я не кличу, – образилась Унікум. – Подумаєш, яка цяця! – і понесла свою койку до веранди.

Майя вирядила її іронічним поглядом, потім розставила руки й затопила яблуневий глуш:

– О-о-о!

– Так кричить санаторійний дурень! – подав із дальньої койки психопат.

– Коли хочете знати, так кричить життя! – кинула в бік Майя.

Психопат усміхнувся: «життя?» Він ніколи цьому не повірить. Дідок правий: у неї, безперечно, хорий огник в очах.

«О» пішло в глуш, у бур’яни, й там поринуло, щоб більше не вернутися. Але «о» стривожило медичний персонал. Прибігла сестра й одразу ж накинулась:

– Не можна так, Майо, – сказала вона. – Що ви робите? Я ординаторові скажу!

Майя звернулася котятком. Майї нема. Майя ніколи не кричала.

– Хто ж?

– О! – і Майя показала пальцем на анарха.

Сестра до нього: мовляв, такий серйозний – і на тобі!

Що це з ним? То невчасно на койку лягає, то ще що-небудь. Це ж недисциплінованість! Так порушувати санаторійний режим ні в якім разі не можна. Він мусить негайно себе виправдати – інакше будуть неприємності.

Але сестру несподівано перебив метранпаж.

– Це кричали вони! – сказав він, роблячи наголос на «вони», і махнув рукою в Майїн бік.

– Що? – зробила здивовані очі Майя.

– Нічого! – спокійно сказав Карно, і потім раптом спитав, звертаючись до анарха: – А що то у вас лежить у кишені?

– Ну? – скинув очі анарх.

– Я питаю: що то у вас лежить у кишені?

Анарх зиркнув на свою кишеню й тут же почервонів.

Проходячи повз загороджений молодняк, він зірвав три яблука, що їх хотів дати Хлоні. Тепер Карно його несподівано поставив у таке становище, ніби він тільки те й робить, що нищить заборонений молодняк.

– Яблука, – сказав він і витяг їх.

– Яблука ж заборонено рвати, – кинув метранпаж і перевів свій іронічний погляд на Майю.

До цього часу анарх жодного разу не говорив із Карно. І тепер йому раптом здалося, що метранпажів голос він уже десь чув. Анарх навіть пам’ятає: саме такий упертий, повний безсмертного сарказму, з гаркавим акцентом.

Сестра здвигнула плечима й одійшла від койки. Наступила ніякова мовчанка. Майя вперто дивилася на метранпажа, останній – іронічно – на неї. Анарх похилив голову на плече й теж мовчав. І, коли б не дідок, що підсів до нього, він мусів би кудись одійти.

Дідок нахилився до анархового вуха й знову пошепки говорив якусь нісенітницю про Річардсона, про сентименталізм. Це була одна з його улюблених тем. Потім дідок смакував так: Майя, мовляв, не біблійська Рахіль, але щось подібне. Знаєте: фосфоричний блиск, легенька хороба в очах, ніжка, знаєте, коли неловко сяде напроти без пантальонів…

– Хе… хе… Гентіменталітм?

Анарх тільки хмурився. Він завжди мовчки вислухував цю пошлятину: то в нім прокидалась у такі моменти неможлива огида й презирство до цього безсилого самця, то раптом охоплювало бажання чути слиняве белькотіння, що його він приймав, як молитву перед своїм могутнім тілом.