Kitabı oku: «Проект «Україна». Австрійська Галичина», sayfa 3
1848 рік. «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу»
У 1848–1849 рр. у більшості європейських країн відбулися суспільно-політичні потрясіння, які стали складовою частиною останньої великої революції класичного типу загальноєвропейського масштабу, котра завершила розпочатий у попередні століття процес переходу від середньовіччя до модерної доби в Європі. Завдяки революції майже повсюдно було покінчено з панщиною та різними формами середньовічної залежності селян, що зумовило вперше в історії широку участь народних мас в політичному житті та демократизацію суспільно-політичного процесу. В європейських країнах розпочато формування громадянських суспільств.
Невід’ємною складовою частиною революції стали визвольні рухи поневолених народів Східної і Центральної Європи. Звідси пішла назва революції як «Весни народів». В ході революції у цьому регіоні в деяких випадках знайшла свій вияв тенденція до боротьби за національні конституційні держави, побудовані на ліберальних засадах. Це було характерне для німців та італійців, які, крім того, змагали до національного об’єднання своїх земель. За відродження власної державності боролися угорці та поляки, частково чехи. Словаки, серби, хорвати, словенці, українці, румуни домагалися щонайменше національної автономії як першого кроку до національно-державницького самоствердження. У підавстрійській Галичині центром бурхливих подій став Львів. Падіння абсолютизму і проголошення Австрії конституційною монархією установчою грамотою від 25 квітня 1848 р., декларування демократичних свобод (свободи особи, совісті і віровизнання, друку, зборів, організацій і т. ін.), гарантування усім народам монархії непорушності їх національності та мови, обговорення в загальноімперському парламенті (рейхстазі) проекту перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівноправних націй породили серед населення Галичини великі надії, стимулюючи значне пожвавлення національних рухів й набуття ними політичного характеру.
Польський національний рух. Звістка про революційний вибух у Відні дала поштовх до масових виступів у Львові, де 18–19 і 21 березня 1848 р. відбулися демонстрації, учасники яких вперше появилися на вулицях у національних костюмах та з національними символами – білими кокардами. Під їх впливом непопулярний у місті бургомістр Е. Ґ. фон Фестенбурґ подав у відставку і був замінений А. Ґолуховським, а губернатор Ф. Стадіон дав згоду на звільнення політв’язнів і на формування національної гвардії. Представники польських ліберальних кіл і шляхти, намагаючись спрямувати порив населення у мирне русло, виробили петицію до австрійського імператора.
13 квітня 1848 р. у Львові створено польську ліберальну організацію – Центральну Раду Народову (ЦРН). Спершу в її складі налічувалося близько 25, а згодом до 145 осіб – представників різних суспільних верств, за винятком селян, серед них чимало відомих діячів, як Олександр Батовський, Август Бєльовський, Тадей Василевський, Кирило Вінковський, Петер Гросс, Мєчислав Даровський, Ян Димінський, Володимир Дідушицький, Юзеф Дзєжковський, Ян Добжанський, о. Онуфрій Криницький, Корнель Кшечунович, Томаш Кульчицький, Абрагам Мізес, Кароль Падух, Францішек Смолька, Олександр Фредро, Кароль Шайноха та ін. На засідання Ради, які відбувалися в приміщенні монастиря домініканців, а згодом у будинку Оссолінеума, у помешканнях членів Ради Д. Гембажевського на вул. Вірменській і міщанина Вітковського на вул. Валовій, нарешті, в концертному залі Старого театру, нерідко відвідували сотні осіб, серед них і селяни.
В основі програми Ради були вимоги, викладені в петиції від 18 березня. Вони зводилися до здійснення ліберальних реформ та перетворення Галичини в польську автономну провінцію Австрійської монархії. Щоправда, у дещо зміненому варіанті петиції, врученої спеціальною делегацією імператорові Фердинанду 6 квітня 1848 р., її автори інтерпретували заяву цісаря про бажання визнати і шанувати польську народність як готовність до скасування трактатів про поділ Речі Посполитої та відродження її як єдиного цілого – кінцевої мети авторів петиції, а з уст лідерів польського руху не раз лунало гасло «Хай живе Польща в її давніх кордонах!». Намагаючись залучити на свій бік народні маси, Центральна Рада Народова в умовах усе більшого невдоволення панщинною системою звернулась із закликом до шляхти негайно звільнити селян від панщини. Проте шляхта, не бажаючи втрачати своїх привілеїв, переважно не реагувала на цей заклик. За таких умов австрійський уряд, зважаючи на соціально-економічну невигідність примусової праці кріпаків і намагаючись не допустити переростання хвилювання селянства у повстання та нейтралізувати можливий вплив на нього польського ліберального табору, розпорядився скасувати панщину. 22 квітня 1848 р. було оголошено циркуляр губернаторства про скасування з 15 травня панщини в Галичині, на кілька місяців раніше, ніж у всій монархії. Проте хоч цей захід і запобіг селянському повстанню, він, будучи половинчастим, не вніс у ряди селянства заспокоєння, на яке сподівались реформатори. Незабаром Галичина стала ареною нових соціальних конфліктів на селі.
В умовах складного сплетіння етносоціальних суперечностей розгорнулася гостра суспільно-політична боротьба. Таборові монархістів, який представляли австрійська бюрократія та військові, підтримувані найзаможнішою частиною шляхти, протистояв широкий фронт антиурядових сил: ліберальна шляхта, інтелігенція та простий народ. Проте у ході подій між ними поступово наростали суперечності. Ліберальні кола, будучи прихильниками реформ і легальних методів, всіма силами намагалися підпорядковувати собі активність мас і спрямовувати її в мирне русло. У той же час народні низи, зацікавлені в радикальній ломці абсолютизму і в послідовному здійсненні демократичних перетворень, готувалися до радикальних дій. Такі настрої намагалися врахувати польські демократи, сили яких значно зміцніли за рахунок прибулих з еміграції представників Демократичного товариства на чолі з В. Гельтманом, які стояли за радикальні дії.
У перші місяці революції на польські громадські кола найбільший морально-політичний вплив мала Центральна Рада Народова, яка налагодила співпрацю з новоствореними з наданням конституційних свобод товариствами: приватних службовців, громадян усіх ремесел, підмайстрів та ін., які делегували до її складу своїх представників. Рада утворила філії на місцях, які, перебуваючи під впливом шляхти, надавали їй матеріальну допомогу. Друкованим органом Ради стала «Gazeta Narodowa», яка виходила від 19 квітня 1848 р. (спочатку під назвою «Rada Narodowa») за редакцією Я. Добжанського і стала найпопулярнішим польським часописом.
Центральна Рада Народова намагалася виражати інтереси різних, переважно середніх, верств польського населення й згуртовувати їх до праці на національній ниві в ім’я відродження власної державності. У численних відозвах вона проповідувала гасла національного і класового солідаризму. На засіданнях обговорювала проблеми винагороди за скасування панщини, створення наукового товариства. У петиціях домагалася запровадження польськомовних написів на установах та назв міських площ і вулиць. Організувала численні національно-релігійні маніфестації: траурні богослужіння за полеглих віденських (21 березня, 29 травня) і краківських (26 травня) повстанців, за страчених повстанців 1846 р. Т. Вісьнєвського і Ю. Капусцінського (31 липня), похорон учасника Краківського повстання О. Морґенбессера (24 травня), урочисте прийняття прибулих з Франції польських політичних емігрантів (29 квітня, 10 травня), вітання прибулого із-за кордону генерала Ю. Дверніцького (5–7 вересня) з приуроченим до цієї події переглядом національної гвардії на площі Св. Юра і виконання оркестром гімну «Jeszcze Polska nie zginęła», богослужіння і врочистості з нагоди 165-ї річниці перемоги Яна Собеського над турками під Віднем (16 вересня).
21 жовтня 1848 р. влаштовано доброчинний концерт на користь фонду допомоги політичним емігрантам в міському театрі Скарбека, прикрашеному зображенням польського орла. 24 жовтня 1848 р. Рада звернулася з відозвою до населення повсталого Відня, заохочуючи його до продовження боротьби з монархічною владою за свободу і демократію. Крім патріотичних маніфестацій у Львові поширювалися так звані «котячі музики» – галасливі зборища з вибиванням вікон під будинками небажаних у місті представників бюрократії та інших одіозних осіб.
Центральна Рада Народова підтримувала контакти з прибулим до Львова керівником Централізації Демократичного товариства В. Гельтманом, славнозвісним генералом Ю. Бемом та підполковником колишнього польського війська А. Пйотровським, проте їхніх повстанських планів не підтримала, вважаючи їх авантюрними. Так само не підтримала Рада і колишнього польського офіцера, члена Демократичного товариства і Об’єднання польської еміграції, начебто угорського емісара Л. Ванського та групи львівських угрофілів у їхніх спробах навербувати у Львові легіон добровольців на підтримку повсталої Угорщини, а для з’ясування реальної ситуації надіслала до Пешту спеціальні делегації.
20 травня Раду відвідав агент Французької республіки Ш. Дідьє, для якого та для німецького парламенту в Франкфурті вона виготовила спеціальний меморандум щодо польської справи. До Франкфурту Рада вислала спостерігачів з повноваженнями відстоювати польські національні інтереси та вживати заходів для вирішення польського питання – здобуття національно-територіальної автономії як кроку до відродження цілої і незалежної Польщі.
Представник Ради виїздив також у травні 1848 р. до Вроцлава для участі у з’їзді польських політиків з різних регіонів Польщі з метою згуртування патріотичних сил на засадах легальності та узгодження вимог національних реформ й поєднання зусиль для досягнення кінцевої мети – незалежності Польщі, який однак, закінчився безрезультатно.
Центральна Рада Народова опікувалася національною гвардією, яку до серпня 1848 р. очолював генерал Ю. Залуський, а згодом малопопулярний полковник Р. Вибрановський. Демократи вважали національну гвардію зародком польського війська (її однострій становив традиційний темносиній одяг з амарантом та рогатівка з орликом), а консерватори – сторожею безпеки перед селянами та міщанами. Надавалася допомога також молоді, яка прибувала з Королівства Польського, бажаючи взяти участь у формуванні польського війська.
У складі національної гвардії діяв Академічний легіон, який перебував під впливом радикально налаштованих емігрантів. Він ініціював політичні зібрання, які активізували патріотичні настрої поляків. Друкованим органом національної гвардії став часопис «Dziennik Narodowy».
Влітку 1848 р. ЦРН взяла активну участь у виборах до віденського парламенту, забезпечивши обрання депутатами від Львова дідича Л. Борковського, адвоката М. Дилевського, доктора прав Ф. Зємялковського, в Любачівському окрузі – доктора прав Ф. Смольки, в Яворівському – доктора прав К. Вінковського. Представники ЦРН у парламенті належали до «лівиці». Ф. Смольку у жовтні 1848 р. обрано президентом рейхстагу. ЦРН також делегувала до Відня львівського радикала Ю. Ґосляра для агітаційної діяльності на її користь серед селянських депутатів. Там він став учасником антиурядового повстання як офіцер польського легіону і ад’ютант генерала Бема.
На початку серпня 1848 р. край охопила епідемія холери, однак заходи місцевої влади щодо захисту населення виявилися малоефективними. До кінця вересня 1848 р. на холеру лише у Львові захворіло 843 особи, з яких 371 померла.
У вересні 1848 р. Центральна Рада Народова відіграла вирішальну роль в організації виборів міської управи Львова – Міського виділу, повноваження якого припинилися ще в травні 1848 р. Під її впливом президентом Міського виділу обрано її представника адвоката М. Ґноїнського, одним із заступників – члена Ради князя Л. Сапєгу й чимало представників Ради увійшло до 60-особового складу управи. Розкритикувавши надто забюрократизований статут, рада своєю ухвалою зобов’язала новообрану управу опрацювати проект нового міського статуту, який забезпечив би реальну участь широкого кола міщан у самоврядуванні.
Опозицію Центральній Раді Народовій творило засноване у червні 1848 р. консервативне Товариство дідичів (Stowarzyszenie Ziemiańskie), яке вважало її самозваним органом. Його часопис «Polska» своїми різкими випадами проти демократичних засад спровокував перший у Львові політичний страйк – відмову від складання газети в друкарні Піллера у вересні 1848 р. Рада, вважаючи діяльність Товариства дідичів шкідливою для національної справи і вигідною урядові, висловила йому публічний осуд у пресі.
Восени 1848 р. активізувалася права опозиція і в самій ЦРН. Натомість зріс вплив прибулих до міста з еміграції діячів Централізації Демократичного товариства та їх прихильників серед міських низів і молоді, які сповідували радикальні засади. Усе це на тлі поступового зміцнення позицій провладного табору ускладнило суспільно-політичну ситуацію в регіоні, робило її вибухонебезпечною.
Центральна Рада Народова, не втручаючись у перші місяці існування у діяльність виконавчої влади, демонстративно підкреслювала свою незалежність від неї. Вона ініціювала зрив останнього засідання Станового сейму, скликаного губернатором Ф. Стадіоном на 26 квітня, і схилила частину його депутатів увійти до її складу. Вона також опротестувала створення губернатором під своїм протекторатом на противагу їй дорадчого органу – «Байрату».
Губернатор Ф. Стадіон, терплячи присутність Центральної Ради Народової, всіляко її ігнорував, дозволяв «радитись, але не підміняти владу», а 26 квітня 1848 р. навіть наказав опечатати її зал засідань та конфіскувати папери, що додало їй тільки більшої ваги в очах громадськості. З від’їздом Ф. Стадіона зі Львова на початку червня 1848 р. і призначенням на пост віце-президента губернського управління А. Ґолуховського представники Центральної Ради Народової, контактуючи з ним, висловлювали сподівання, що він як перший краянин-поляк на чолі політичної влади в провінції повинен добре прислужитися краєві, рахуючись із загальною громадською думкою. Ще більші надії пов’язувала Центральна Рада Народова з прибуттям наприкінці жовтня 1848 р. до Львова новопризначеного губернатора Галичини В. Залеського. Її делегація на чолі з головою О. Батовським, вітаючи його з довгоочікуваним прибуттям, висловила впевненість, що в тогочасних складних умовах він зуміє оперативно вирішити проблеми рідного краю. Найпекучішою ж проблемою для тогочасного польського політикуму стала поява на суспільно-політичній арені українського національного руху.
Український національний рух. Один із тогочасних діячів В. Подолинський засвідчив наявність серед галицьких українців доби «Весни народів» різних політичних орієнтацій: проавстрійської, пропольської, проросійської та «прослов’янської». З-поміж них найвпливовішою виявилась організація проавстрійська, яка започаткувала український рух врученням губернаторові Ф. Стадіону від імені групи представників греко-католицького духовенства і міщанства Львова петиції на ім’я імператора Фердинанда від 19 квітня 1848 р. з побажаннями: запровадження в школах і громадсько-політичному житті Східної Галичини української мови, забезпечення українцям доступу на всі посади та зрівняння в правах духівництва різних конфесій. А вже 2 травня 1848 р. у Львові засновано першу українську легальну політичну організацію – Головну Руську (українську) Раду, яка взяла на себе роль представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848–1851 рр. Серед 66 її засновників – 20 дрібних чиновників, 9 представників світської інтелігенції, 18 духовних осіб, 13 студентів, 5 міщан, один підприємець. Пізніше рада складалася з 30 постійних членів. Її очолив єпископ Греко-католицької церкви Григорій Яхимович, його заступниками стали крилошанин Михайло Куземський та юрист Іван Борисикевич, а секретарями ради – проповідник при соборі Св. Юра Михайло Малиновський та службовець Кредитного товариства Теодор Леонтович. 1849 року, у зв’язку з переїздом єпископа Г. Яхимовича до Перемишля, фактичним керівником Головної Руської Ради став М. Куземський.
Акт заснування Головної Руської Ради відбувся при демонстративному вшануванні пам’яті священика і поета Маркіяна Шашкевича, що мало засвідчити солідарність її творців з визвольними змаганнями колишньої «Руської Трійці».
Друкованим органом Головної Руської Ради стала «Зоря Галицька» – перша газета українською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р. У відозві до українського народу, опублікованій у першому ж номері, Рада заявила: «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (тобто, українського. – Авт.) народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Галицьку замешкує». То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські і галицькі українці – одна нація. Відозва закликала українське населення до використання завойованих революцією демократичних свобод, утворення рад на місцях, мирних взаємин з польським населенням і наголошувала на відданості конституційній монархії.
Рада зобов’язувалася дбати про покращення життя народу конституційним шляхом, захист його національної культури, зрівняння греко-католицького обряду, Церкви і духовенства з Римо-католицькою церквою, обрядом і духовенством. Заснування й патріотичну діяльність Головної Руської Ради благословив митрополит Михайло Левицький.
Конкретизована в процесі виконання програма Головної Руської Ради включала такі основні вимоги: скасування середньовічних повинностей селян за викуп, ліквідація привілеїв великих землевласників (права полювання, примусового найму і т. ін.), гарантування селянської земельної власності й захист селян від утисків дідичів, піднесення сільського господарства; свобода промислової діяльності і торгівлі, утворення промислових спілок, кредитних установ; скасування різниці станів і встановлення рівноправності всіх громадян перед судом і законом; захист власності і честі, підвищення рівня народної освіти, поліпшення охорони здоров’я і т. ін.; забезпечення вільного національного розвитку українців Східної Галичини. Ця програма мовби розвивала пакет засад, окреслених Я. Головацьким у статті «Становище русинів у Галичині» (1846).
З ініціативи Головної Руської Ради, з врахуванням історичної традиції, за національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб галицько-волинських князів із зображенням золотого лева на блакитному тлі. Згодом, у 1918 р., цю символіку перейняв уряд Західно-Української Народної Республіки.
Головна Руська Рада координувала діяльність 50 місцевих руських рад у містах, містечках і деяких селах Східної Галичини, які стали справжніми осередками українського громадсько-політичного і культурного життя. Особливою активністю відзначалися руські ради Надсяння – Перемиська, Сяноцька (окружні), Бірецька, Ліська, Мушинська, Затварницька, Любачівська, Ярославська (деканальні).
Нагальна вимога Головної Руської Ради, яку вона висунула в петиціях до оператора, парламенту і уряду, підкріплюючи її посиланнями на давні традиції власної державної самостійності та могутності (Галицького князівства і королівства), зводилася до поділу Галичини за етнічним принципом на дві самостійні адміністративно-політичні одиниці: західну (польську) і східну (українську) з центром у Львові – «столиці Руського краю» – і надання східній частині статусу коронного краю, тобто національно-територіальної політичної автономії з власною конституцією, сеймом, політичною адміністрацією, та її об’єднання з українським Закарпаттям як гарантії вільного національного розвитку українців Австрійської монархії. Національно-територіальна автономія, широка політична самоуправа, отже, могла стати своєрідним замінником втраченої в минулому власної державності на зразок тієї, яку одержали поляки в Галичині у 60-х рр. XIX ст. Тому вимога поділу Галичини одержала широку підтримку серед українців – на її підтримку Головна Руська Рада та її філіали на місцях до кінця січня 1849 р. зібрали понад 200 тис. підписів. Реалізація автономії бачилася галицьким політикам етапом на шляху федералізації Австрійської монархії.
Головна Руська Рада виступила з ініціативою щодо включення українських представників до складу міської управи Львова (грудень 1848 р.), домагалася написів назв вулиць і площ міста українською мовою, впровадження її в діловодство установ.
Головна Руська Рада та її філіали заініціювали рух за створення українських військових та воєнізованих формувань – національної гвардії в містах, селянської самооборони на Прикарпатті, батальйону так званих гірських стрільців, які розглядались як зародок збройної репрезентації українців Австрійської монархії, здатної стати на захист їх національних прав. Формування української національної гвардії в місті домагалися представники українських мешканців Львова в заяві на ім’я головного військового командування в Галичині від 6 серпня 1848 р. Головна Руська Рада з відповідною заявою зверталась 7 серпня 1848 р. до Крайової президії, а, одержавши відмову, – до віденського уряду й імператора. При цьому пропонувалося запровадити в гвардії вишкіл українською мовою, а у відзнаках поєднати державну і національну символіку – австрійського орла і українського лева, синій, жовтий і чорний кольори.
Політична активність пожвавила культурно-освітній рух. Особливо гострою була потреба в книжках, бо ж перед революцією їх майже не видавали. Водночас життя диктувало необхідність об’єднати наукові, літературні і освітні сили та визначити поле їх діяльності. Це мав зробити «Собор руських учених». Ініціатором собору був письменник Микола Устиянович, який весною 1848 р. двічі звертався з цього приводу до керівництва Головної Руської Ради.
На з’їзд у Львові 19–25 жовтня 1848 р. з’їхалися 118 учасників, серед них чимало письменників, діячів освіти, журналістів, дрібних службовців, юристів, студентів, а також духівництва. Були це здебільшого друзі, однодумці й послідовники «Руської Трійці», які й задали тон з’їздові. На пленарних засіданнях, що відбувались у приміщенні духовної семінарії, виступили Іван Борисикевич, письменники Микола Устиянович, Рудольф Мох, Йосиф Левицький, Йосиф Лозинський, Іван Гушалевич та ін., промови яких, за словами очевидця Василя Ільницького, «дихали свободою і патріотизмом». Душею з’їзду був поет, «соловей карпатський» М. Устиянович. У своїй промові він закликав учасників до самовідданої праці для добра гнобленого віками українського народу, пропонував набиратися сили у «громкого Шевченка», високо оцінив заслуги перед українською культурою М. Шашкевича та його друзів, підкреслив роль революційного Відня, який виборов демократичні свободи для народів Австрійської монархії. Інший поет, А. Могильницький, який не зміг прибути на з’їзд, надіслав його учасникам вітального листа, в якому зобов’язувався віддати всі свої сили освіті народу. Гучними оплесками зустрів з’їзд виступ польського поета-демократа Генрика Яблонського, який віщував велике майбутнє українському народові в колі слов’янських народів.
Протягом кількох днів учасники з’їзду працювали в дев’яти секціях. Важливе значення мали внесені секціями пропозиції про заснування господарського та історичного товариств, охорону пам’яток історії та культури, видання популярного підручника історії України. Пропонувалося перевидати «Историю Малороссии» М. Маркевича, написану під впливом знаменитої «Історії Русів». Секція шкіл накреслила широку програму українського шкільництва. Більшість членів секції мови та літератури висловилися за літературну мову, близьку до народної, «гражданський» шрифт і фонетичний правопис, залишивши, однак, прихильникам церковнослов’янської мови, які були в меншості, свободу використання в наукових працях церковнослов’янської мови, етимологічного правопису. Згодом це негативно позначилося на книговидавничій справі. З великим інтересом зустріли учасники з’їзду доповідь видатного вченого, колишнього члена «Руської Трійці» Якова Головацького, який подав широкі відомості про етнічну і мовну єдність всього українського народу. На засіданні 25 жовтня засновано Товариство народної освіти як керівний орган «Руської матиці» – культурно-освітньої організації, завданням якої було видання для народу дешевих книжок. Закінчився з’їзд під вигуки «Хай живе українська демократія!»
Перший з’їзд діячів культури став важливою подією в культурному житті всієї Східної Галичини. Це була перша організована публічна маніфестація української інтелігенції краю, яка, розбудивши національний дух, засвідчила більш-менш адекватне розуміння нею назрілих завдань національно-культурного розвитку українців у добу «Весни народів» і готовність взяти участь в їх реалізації. Дещо із визначених з’їздом завдань їй вдалося здійснити, чимало завдань реалізували наступні покоління інтеліґенції, а деякі не втратили актуальності й у наш час.
В умовах революції великого розмаху набула боротьба за народну освіту. Вимога запровадити в народних школах, гімназіях та інших навчальних закладах Східної Галичини викладання українською мовою містилась у петиції від 19 квітня 1848 р. Згодом широка громадськість через Головну Руську Раду та місцеві ради почала домагатися організації українських шкіл по всіх селах і містечках, розширення навчальних планів за рахунок включення до них основ сільського господарства, ботаніки, ремесла, історії українського народу та сусідніх країн, відкриття доступу селянським дітям до гімназій, введення навчання рідною мовою в середніх і вищих школах, заснування закладів для підготовки вчителів, вилучення шкіл Східної Галичини з-під нагляду римо-католицького духовенства і т. ін. Відповідаючи на ці вимоги, уряд 9 травня 1848 р. погодився на запровадження викладання українською мовою в народних школах: 31 серпня 1848 р. оголосив про введення факультативного викладання української мови, а 4 грудня 1848 р. і 8 січня 1849 р. – як обов’язкового предмету в гімназіях. У такий спосіб, внаслідок наполегливих вимог народу, українська мова щораз більше не тільки завойовувала народні школи, а й проникала в гімназії Східної Галичини. 13 вересня 1848 р. видано імператорський патент про відкриття кафедри української мови у Львівському університеті. Професором відкритої на початку 1849 р. кафедри став Я. Головацький.
Поширеною була вимога запровадження української мови в діловодство установ, військовий вишкіл та написання цією мовою назв населених пунктів, площ і вулиць. На одному з засідань Головної Руської Ради обговорювалося питання про увічення пам’яті видатних діячів українського народу, зокрема про спорудження пам’ятника Богданові Хмельницькому у Львові.
Активізувалося літературне життя. Загальне політичне і культурне збудження сприяло піднесенню літературної творчості послідовників «Руської Трійці» Миколи Устияновича й Антона Могильницького, у творах яких звучали патріотичні мотиви, любов до рідного краю, його історії, заклики до самовідданої праці для добра народу. Виданням першої поетичної збірки розпочав літературну діяльність львівський поет І. Гушалевич, в поезіях якого, написаних в дусі народних пісень, звучали любов до рідної землі, ідея єдності українського народу.
Відбулися певні зрушення у видавничій діяльності. Посилення інтересу до нової української літератури за Збручем викликало спроби перевидання її кращих зразків у Галичині. 1849 р. І. Борисикевич видав у Львові повість «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка, Я. Головацький переклав українською мовою повість Миколи Гоголя «Тарас Бульба», яка вийшла друком у Львові в 1850 р.
Значну роль у пожвавленні літературного життя відігравали засновані у Львові під час революції перші українські газети «Зоря Галицька» (редактор Антін Павенцький), «Галичо-руський вістник» (редактор Микола Устиянович), «Новини» та «Пчола» (редактор Іван Гушалевич). У них друкувалися кращі твори відомих письменників М. Устияновича, А. Могильницького, І. Гушалевича, Р. Моха, Луки Данкевича та ін. В «Зорі Галицькій» вперше було надруковано патріотичний вірш М. Шашкевича «Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139», у «Пчолі» – уривки з 5-ї частини «Енеїди» та «Пісню на новий 1805 год… Алексію Борисовичу Куракіну» Івана Котляревського, в «Новинах» – вірші Миколи Костомарова.
Галицькі часописи нерідко подавали інформацію про громадсько-культурне життя в Україні, зокрема про Кирило-Мефодіївське братство та його учасника Тараса Шевченка. Газета «Postęp» («Поступ») в одному зі своїх травневих номерів 1848 р. у статті Карла Падуха «Польська і українська національність на Україні…» повідомляла про викриття на Україні царською жандармерією таємного товариства, один з членів якого Т. Шевченко, «чоловік з народу, родом з польської України, звільнений з кріпацтва», розпочав свою діяльність у Києві, звідки «розбіглися його пісні, повні гарячих відзивів у живописній народній мові до українців. Русь вільна, незалежна була кличем Шевченка».
Газета «Дневник руський» у жовтні 1848 р. в статті «Слово о Русі і її становищі політичеськім» писала, що Т. Шевченко «сегодня уважаний єсть яко мученик справи руськой вольності… Патріотичеські письма Шевченка звісні суть в всей Малой Росії й Україні і много причиняються до взбудженія Духа». І. Вагилевич на сторінках цієї газети називав Т. Шевченка знакомитим поетом, у віршах якого «повно ревного чуття», зазначивши при тому, що в рукопису залишається його поема «Кавказ», яка не має собі рівних в літературі. В тій самій газеті польський поет Генрик Яблонський надрукував вірша «Мученикам вольності з року 1847», в якому оспівував кирило-мефодіївців як борців і мучеників «за свободу, за вольність братій». Звістки про участь Т. Шевченка в антиурядовій організації, його боротьбу засобами поетичного слова за свободу народу сприяли популярності поета в очах галицької інтелігенції.
Розгорнувся аматорський театральний рух. Перші кроки львівського українського театру були пов’язані з широким використанням драматургії Наддніпрянської України. 26 жовтня 1848 р. група аматорів у Львові поставила перероблену І. Озаркевичем «Наталку Полтавку» І. Котляревського під назвою «Дівка на відданню, або На милування нема силування». 21 листопада 1848 р. глядачі побачили другу виставу п’єси, а 24 лютого 1849 р. було поставлено п’єсу «Москаль-чарівник» І. Котляревського. Українські вистави мали великий успіх, будили серед народу патріотичні почуття, любов до рідної культури. Досягнення аматорського театру 1848–1849 рр. заклали основу для подальшого розвитку театрального руху, організації у Львові 1864 р. першого в Галичині професійного українського театру.
