Kitabı oku: «Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.»

Вступне слово

Історію люди, як правило, не люблять і не знають, бо її уроки та наслідки, насамперед трагічні, мають властивість повторюватися. Зрозуміло, що це не завжди подобається новим політикам і представникам влади. Зрештою, уроки війн і революцій першої половини ХХ ст. мають засвоїти не лише лідери Української революції гідності 2013–2014 рр., але і її опоненти та супротивники, якщо вони хочуть жити в демократичній незалежній Україні, в сім’ї вільних європейських країн.

Утім, сучасні суспільно-політичні проблеми України неможливо вирішити лише економічними реформами, є потреба також з’ясувати причини і засоби функціонування колективної та історичної пам’яті в окремих регіонах держави, вплив на їх формування зовнішньополітичних чинників, насамперед країн-сусідів – Росії, Польщі, Румунії, Угорщини та ін. На жаль, наша колективна пам’ять є дуже травматичною: влада і політики тривалий час відзначали, як правило, не перемоги, а поразки від агресорів і тим самим толерували міфи сусідів про українця як молодшого брата, якому завжди бракувало державного досвіду й етнокультурної досконалості. Майдан 2013–2014 років та військово-політичні протистояння з російськими сепаратистами на Донбасі засвідчили бажання більшості громадян усіх регіонів держави жити в єдиній державі, боронити соборність українських земель, шанувати етнокультурні та історичні традиції Галичини, Закарпаття, Буковини, Наддніпрянщини, Донбасу, Криму. На жаль, радянський спадок та інформаційні експансії ворогів сприяли історичному безпам’ятству кількох поколінь співвітчизників.

Окрім того, треба пишатися тим, що ми маємо тисячолітню традицію української національної державності. Ідея соборності теж має тисячолітню традицію. На світанку національної історії вирішальну роль для територіальної й духовної єдності наших предків русинів відіграло прийняття християнства 988 р. князем Володимиром. Вірні християнству землі об’єднали в Київську Русь. Відтак виникла Київська церква як гілка Вселенської церкви. Традиції Київської Русі продовжила Галицько-Волинська держава. Один з її трьох королів – Данило під час коронації короною, надісланою 1247 р. папою Інокентієм IV, підкреслив, що прагне єдності всіх християн, поєднання Риму з Константинополем. Однак вже в наступні століття живе тіло народу було розчленоване: західні землі опинилися під владою Литви, а згодом Польщі; Буковина і Придунайські землі потрапили до Молдовського князівства, а потім Польщі, Угорщини, Туреччини. Ще раніше, в XI ст., Закарпаття відірвала Угорщина. На жаль, у цьому регіоні залишилися сили, які прагнуть будь-якими засобами маркувати кордон історичної Угорщини. Видається, що величний пам’ятник угорцям на Верецькому перевалі, неподалік могил карпатських січовиків 1939 р., як, зрештою, російській імператриці в центрі Одеси, Леніну в містах Сходу і Півдня України служать десоборизації історичної свідомості, розтлінню національної/колективної пам’яті мільйонів українців нашої держави.

Українська козацька держава XVII ст., на жаль, теж так і не зуміла включити Галичину і Західну Волинь, але її створення стало справою не лише Б. Хмельницького, а і представників усіх країв. 1659 року Українська держава втрачає права на самостійні зносини із зарубіжними партнерами, згодом у залежність від Росії потрапляє торгівля, відтак фінанси, аж поки у 1764 р. автономію України було ліквідовано повністю. Це фактично стало початком повної ліквідації української державності. Вже у 1775 р. сумнозвісна Катерина II знищила Запорізьку Січ, чим позбавила українців власного війська, а на початку вісімдесятих років на Україні вводився інститут намісництва, – вона ділилася на губернії, що фактично означало включення Української держави до загальноімперської системи.

Що ж до Галичини і Буковини, то вони з кінця XVIII ст. до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії. І це справді суспільний феномен, що наш пошматований століттями народ зберіг єдність мови й усупереч чужинцям залишився одним народом, етнокультурним тілом.

У XIX ст. ідея державності й соборності була обґрунтована в творчості діячів національного відродження – Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, «Руської трійці» на чолі з Маркіяном Шашкевичем, Михайла Драгоманова, Івана Франка, публікації яких були добре знані українцям по обидва береги Збруча¹. Вперше вільнолюбні Шевченківські поезії прилюдно декламовано у Львові на літературно-музичних вечорах товариства «Руська бесіда» у 1862–1863 рр. у недавно зведеному Народному домі. Тоді ж започатковано традицію Шевченківських поминальних богослужінь. Незважаючи на конфесійні поділи, місцеві греко-католики брали участь у православних богослужіннях на честь Кобзаря, твори якого давали романтичне бачення звитяг українського козацтва та пропагували ідею незалежності України².

Визначним досягненням суспільно-політичної думки кінця XIX – початку ХХ ст. було й чітке обґрунтування стратегії відновлення соборності земель. Власне в роботах галичанина Юліана Бачинського «Україна ірредента» (1895) і харківського адвоката Миколи Міхновського «Самостійна Україна» (вийшла 1900 р. у Львові) ідею соборності етнічних українських земель пов’язано із завданням виборення державно-політичної незалежності України. Нещодавно львівська громада увічнила інтелектуальну звитягу цього харківського політика, а згодом військовика-самостійника УНР меморіальною дошкою на будинку «Народної гостиниці» (нині регіональна митниця). Вдячні львів’яни також встановили меморіальну дошку уродженцю Мелітополя, ідеологу українського націоналізму Дмитру Донцову, який, уникаючи переслідувань російського царату, перед Першою світовою війною замешкав неподалік Наукового товариства імені Шевченка; не полишив він Львів і в міжвоєнний період.

На початку ХХ ст. державницькі традиції наддніпрянського козацтва на західних землях пропагували вихованці парамілітарних товариств «Сокіл», «Січ», «Пласт», спортивного товариства «Україна». Як відомо, стрільці і старшини легіону Українських січових стрільців 3 вересня 1914 р. на вокзальній площі Стрия на Львівщині заприсягли не лише цісарю, але й майбутній незалежній Україні. Це вони довели бойовою звитягою проти царських військ на горі Маківка, Лисоні під Бережанами. Напередодні та в роки війни уродженець Полтавщини Михайло Гаврилко створив у Львові декілька проектів пам’ятника Шевченкові для Києва, в якому намагався втілити ідею «пробудженої України». Скульптор-емігрант виготовив також низку пропам’ятних металевих і гіпсових медальйонів, плакеток і відзнак. До речі, деякі експерти вважають, що проект пам’ятника Кобзареві М. Гаврилка через чверть століття використав скульптор Матвій Манізер для побудови величного монумента у Харкові³.

Хроніку Української революції 1917–1921 рр. регулярно висвітлювало щоденне львівське «Діло». Українській Центральній Раді, молодій дипломатії Української Народної Республіки допомагав львівський історик Іван Крип’якевич, підготувавши для переговорів у Бересті-Литовському 1918 р. карту західних етнічних кордонів України. У 30-ті роки колектив галицьких і наддніпрянських істориків підготував під орудою Крип’якевича «Історію українського війська», яка стала хронікою визвольних змагань українців від давнини до новітнього часу. Нині цінний архів і бібліотека вченого передані до Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника НАН України. До речі, в Галичині та на Волині в міжвоєнний час оселилося чимало членів Центральної Ради, військовиків та урядовців УНР. А серед них – у Стрию член Центральної Ради, соратник Михайла Грушевського, діяч кооперативного руху Дмитро Ісаєвич. Його син історик Ярослав Ісаєвич тривалий час очолював у Львові Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, а також Міжнародну асоціацію україністів, яка з успіхом провела перші Міжнародні конгреси україністів у Львові, Харкові, Одесі, Донецьку.

Авторові цих рядків пощастило: у січні 1990 р. у спецфондах тогочасного Центрального державного архіву Жовтневої революції у Києві віднайдено Акт Злуки УНР і ЗУНР 1919 р. – важливий державно-політичний документ, виготовлений на картоні друкарською машинкою із сургучевою печаткою. На щастя, київські архівісти його швидко розсекретили, і за 50 тогочасних радянських рублів (третину зарплати молодшого наукового співробітника) було зроблено копію, яка потрапила на велелюдний Софіївський майдан і ланцюг соборності від Львова до Києва. У багатьох українських родинах збереглися від того часу синьо-жовті прапорці, самвидави Народного Руху України, «Просвіти», «Меморіалу», Товариства Лева, надруковані у Литві, Польщі або ж Львові.

Що ж до самої злуки УНР і ЗУНР та її уроків, то деякі науковці і політики нерідко говорять про злуку 1919 р. лише як про ідею. Однак Акт Злуки обґрунтовано та закріплено юридично, її схвалили українці по обидва боки Збруча, зокрема військові гарнізони у Станиславові, Золочеві, Тернополі, Києві, численні віча селян і міщан. Наддніпрянці виділили галичанам гроші на закупівлю палива, металу, перешивку галицьких вузькоколійок, розвиток «Сільського господаря» та інших товариств. Уряд УНР надав допомогу родинам загиблих стрільців Галицької армії, сиротам, біженцям, які повернулися у рідні краї. А ще відправлено півтори тисячі вагонів з цукром, борошном, збіжжям. Галичани вітали навесні 1919 р. гастролі наддніпрянського театру Садовського. У Станиславові – тимчасовій столиці ЗУНР побували Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Михайло Грушевський. Наддніпрянський генерал Михайло Омелянович-Павленко у грудні 1918 р. став начальним вождем Галицької армії, з ним приїхало чимало досвідчених командирів-наддніпрянців. Водночас Галицька армія отримала 20 літаків для авіазагону в Красному і Стрию, а також 80 гармат, 20 тис. гвинтівок, 80 мільйонів набоїв, навіть дирижабль.

Наддніпрянці спільно з галичанами боронили соборну УНР проти військ Польщі, Румунії, більшовицької Росії. На жаль, державно-соборницький процес у 1917–1921 рр. так і не вдалося завершити. В антибільшовицькій війні країни Антанти віддали перевагу національно консолідованій Варшаві. Наддніпрянські політики шукали порятунку в Варшаві, а галичани прагнули заручитися підтримкою білої, а навіть червоної Росії. Відтак Українська революція зазнала поразки. Армія УНР інтернована на території Польщі, про що нагадують сучасникам численні цвинтарі та окремі поховання наддніпрянців, які поступово відновлюються у Варшаві, Перемишлі, Любліні, Кракові, Александрові-Куявському, Ланцуті. Галицькі бригади армії ЗУНР відійшли до Чехословаччини, де інтерновані у таборах Німецького Яблонного, Йозефова, Ліберців. Поховання галицьких стрільців і старшин на чеських землях, на щастя, не були зруйновані. Вдалося зберегти й документацію ЗУНР в архівах Праги, Ватикану, Києва і Москви. Натомість багато галицьких емігрантів навіки спочили у безіменних могилах на російських просторах ГУЛАГу. Щоправда, немало галичан і наддніпрянців вже у роки Другої світової війни поєдналися в антиімперській боротьбі у лавах УПА та повоєнному дисидентському русі.

А зараз, шановний читачу, спільно перегорнемо маловідомі сторінки літопису відродження української державності на західноукраїнських землях. Перші кроки на шляху пізнання історичної правди про ЗУНР зробили самі учасники Визвольних змагань першої чверті ХХ ст. Джерелознавчу цінність мають спогади та історичні розвідки Михайла Грушевського «На порозі нової України» (Т. 1–3. Київ, 1917), Володимира Винниченка «Відродження нації» (Т. 1–3. Київ; Львів, 1920), «Заповіт борцям за визволення» (Київ, 1991), «Щоденник. 1911–1920» (Т. 1–2. Нью-Йорк, 1980), Павла Скоропадського «Спомини» (Київ, 1992), Костя Левицького «Історія політичної думки галицьких українців в 1848–1914» (Львів, 1926), «Історія визвольних змагань галицьких українців з часів світової війни 1914–1918» (Львів, 1928), «Великий зрив» (Львів, 1931), Дмитра Дорошенка «Мої спомини про недавнє минуле» (Ч. 1–2. Львів, 1923), «Історія України 1917–1923» (Т. 1–2. Ужгород, 1923–1930), Олександра Лотоцького «Сторінки минулого» (Т. З. Варшава, 1920), Осипа Назарука «Рік на Великій Україні» (Відень, 1920), «Галицька делегація в Ризі» (Львів, 1930), Миколи Чубатого «Державний лад на західній області Української Народної Республіки» (Львів, 1921), Осипа Думіна «Історія легіону УСС 1914–1918» (Львів, 1936), Антона Чарнецького «Спомини мого життя» (Лондон, 1964), Євгена Бородієвича «У чотирикутнику смерті» (Львів, 1931), Євгена Коновальця «Причинки до історії української революції» (Прага, 1929), Зенона Стефаніва «Коротка історія українського війська» (Т. 1–3. Львів, 1937), Володимира Галана «Батерія смерті» (Нью-Йорк, 1968), Павла Христюка «Українська революція» (Т. 1–3. Відень, 1921–1922), Олекси Кузьми «Листопадові дні 1918 р.» (Львів, 1931), Омеляна Поповича «Відродження Буковини» (Львів, 1933), Івана Крип’якевича, Богдана Гнатевича «Історія українського війська» (Львів, 1937), Михайла Гуцуляка «Перший листопад 1918 року на західних землях України» (Нью-Йорк; Ванкувер, 1973), Андрія Чайковського «Чорні рядки» (Львів, 1928), Михайла Омеляновича-Павленка «Українсько-польська війна 1918–1919 рр.» (Прага, 1929), Степана Шухевича «Спомини з УГА 1918–1920» (Львів, 1929), Ісаака Мазепи «З історії Української революції» (Прага, 1930), «Україна в огні й бурі революції 1917–1921» (Ч. 1–3, 1950–1951), Антона Кравса «За українську справу» (Львів, 1937), Олекси Левицького «Галицька армія на Великій Україні» (Відень, 1921), Никифора Гірняка «Останній акт Української Галицької армії» (Нью-Йорк, 1958), Михайла Лозинського «Галичина у рр. 1918–1920» (Відень, 1922), Івана Максимчука «Кожухів» (Львів, 1930), Дмитра Паліїва «Листопадова революція» (Львів, 1929), Миколи Капустянського «Похід українських армій на Київ – Одесу в 1919 р.» (Кн. 1–2. Львів, 1921–1922), Матвія Стахіва «Західна Україна: Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923 рр.» (Т. 1–4. Скрентоп, 1959–1960), Сидора Ярославина «Визвольна боротьба на західно-українських землях 1918–1923 рр.» (Філадельфія, 1956), Василя Кучабського «Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Fahren 1918–1923» (Berlin, 1934), Івана Боберського «Щоденник» (Київ, 2003).

Цим драматичним подіям присвячені також документальні збірники: «Українська суспільно-політична думка в XX ст.» (Нью-Йорк, 1983), «Українська Галицька Армія. Матеріали до історії» (Т. 1–5. Вінніпеґ, 1958–1970), «За волю України» (Нью-Йорк, 1967), «Євген Коновалець і його доба» (Мюнхен, 1974), «Денник Начальної Команди Галицької Армії» (Нью-Йорк, 1974), «Ukrainе and Роland in Documents 1918–1922» (Hunchac Т., ed. Vol. L—2, New York; Paris; Sidney; Toronto, 1983), «Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. Документи і матеріали» (Т. 1–5. Івано-Франківськ, 2001–2011).

Вказану тему намагалися розробляти науковці Олександр Карпенко, Юрій Сливка, Степан Макарчук, Володимир Гордієнко, Сергій Лилик, Олександр Реєнт, Володимир Великочий, Богдан Якимович, Орест Красівський, Ярослав Лялька, Кім Науменко, Борис Тищик, Олександр Вівчаренко, Олександр Павлюк, Іван Патер, Ігор Соляр, Олег Павлишин та ін.⁴ Проблеми українсько-польської війни 1918–1919 рр. порушував й автор цього дослідження в книзі «Історія галицького стрілецтва» (Львів, 1990; друге вид. 1991), «Українсько-польська війна 1918–1919 рр.» (Львів, 1998). І все ж багатогранна дослідницька робота тільки починається, оскільки лише нині стають доступними унікальні документи з архівосховищ Києва, Львова, Москви, Праги, Відня, Варшави, Риму, Оттави.

До підготовки цього рукопису спонукали ще й польські колеги-історики, які в останнє двадцятиліття значно об’єктивніше, ніж раніше, почали висвітлювати процес відродження польської й української державності у 1918–1920 рр.⁵ Але, зрозуміло, не з усіма їхніми аргументами (щодо східних кордонів II Речі Посполитої, гуманності ведення бойових дій легіоністів та ін.) автор цього дослідження погоджується. А тому пропонованій студії чимало уваги відведено переговорам між воюючими сторонами, аналізу позицій «режисерів» із Парижа й Москви, національній політиці уряду ЗУНР, соборницьким процесам в УНР, складним проблемам функціонування історичної (національної) пам’яті в сучасній Україні.

Встане славна мати-Україна

Від Шевченкового здвигу до вибуху Української революції

Революційний вибух 1917 року каталізувала Перша світова війна, у кривавий вир якої були втягнуті більшість країн та народів світу. Для генералів-фронтовиків це був час випробовування нових видів зброї – авіабомбометань, перших танкових атак, хімічної зброї. Для політиків війна стала новим дискусійним майданчиком, у ході якого обговорювалися плани реформування старих імперій, перекроювання кордонів. Велика війна ще більше розколола український національний табір: наддніпрянці підтримували переможний наступ російської армії і прагнули виторгувати у царату автономію для Наддніпрянщини; галицькі політики підтримали у війні Габсбурґів, які, на їхню думку, мали надати Галичині національно-державну автономію.

Наболілі національні проблеми галицька громадськість широко обговорювала в ході святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Вказаний ювілей на західних землях України відзначено не лише поетичними вечорами, але й масовим Шевченківським здвигом 28 червня 1914 р. у Львові за участю 12 тис. представників галицьких парамілітарних товариств «Сокіл», «Січ», «Пласт», культурно-освітніх і кооперативних структур. У той день на площі Сокола-Батька в околицях Стрийського парку вони дізналися не лише про вбивство у Сараєво наступника австрійського престолу архікнязя Франца Фердинанда, але й ще раз актуалізували ідею відродження українського війська як зав’язку майбутньої Української держави. Активність стрілецтва сприяла консолідації українського політикуму, яке сформувало міжпартійну Головну українську раду (ГУР) на чолі з К. Левицьким⁶. Утім, відповіді на головне питання часу «Чи дасть нам тепер Австрія Україну»⁷ залишалося серед галичан, буковинців і закарпатців риторичним.

2 серпня 1914 р. ГУР у Львові створила Бойову управу УСС, яка звернулась до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати легіон Українських січових стрільців. Попри отриману згоду, від перших днів створення частини їй чинилися перешкоди. На прохання відкликати з військ сто українських старшин цісарське командування виділило лише 16, серед них Г. Коссака, С. Горука, В. Дідушка, Д. Вітовського та ін. Для легіону Українських січових стрільців австрійці передали тисячу важких однозарядних крісів, які ще 1888 р. були зняті з озброєння. Всього до Українських січових стрільців зголосилось 28 тис. галичан, але уряд і польські політичні кола, побоюючись створення українського війська, обмежили чисельність легіону 2,5 тис.⁸ Добровольцями насамперед записувалися ті, хто офіційно був визнаний непридатними до військової служби, а також особи, які ще не мали (гімназисти, студенти університетів Львова, Грацу, Відня, деякі жінки) або вже були непризивного віку з підданих Австро-Угорщини⁹. Основна маса галичан-українців – понад 100 тис. – була мобілізована до частин, які відправлено подалі від України, на італійський фронт.

Невишколених січовиків командування 55-ї австрійської дивізії 25-го корпусу вирішило одразу ж кинути на фронт проти наступаючих російських військ, де на легіон чекала б неминуча загибель. Але тодішній тимчасовий командир легіону Т. Рожанковський відмовився виконувати авантюрний наказ, за що був усунутий з посади. Під командуванням нового командира, одного із засновників «Просвіти», директора Рогатинської української гімназії М. Галущинського 3 вересня 1914 р. новобранці прийняли на привокзальній площі у Стрию (Львів був уже окупований царськими військами) присягу й відбули на доукомплектування у закарпатські села Горонда та Страбичів під Мукачеве¹⁰. Ядро легіону становили активісти січового, сокільського і пластового руху, вчорашні гімназисти та студенти. Серед новобранців були й дівчата-студентки О. Степанів, С. Галечко, А. Дмитерко, І. Кузь, О. Підвисоцька та ін.

7 вересня затверджено організаційну структуру легіону УСС, призначено командирів куренів, сотень і чот. Перший курінь очолив отаман М. Волошин, 35-річний львівський адвокат, після війни відомий діяч центристської політичної партії – Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Йому підпорядковувалися сотні В. Дідушка, Р. Дудинського, Н. Гірняка і О. Будзиновського. Другим куренем командував народний учитель із Ясениці, що під Дрогобичем, 32-річний отаман Г. Коссак, батько чотирьох дітей. До цього куреня ввійшли сотні колишнього редактора львівського часопису «Руслан», відомого сокільського діяча сотника С. Горука та О. Семенюка, О. Букшованого, вчорашнього студента Чернівецького університету та Львівської торгової академії М. Барана. Третім курінним отаманом був адвокат С. Шухевич, а його двома сотнями командували відповідно педагог Д. Вітовський і виходець із селян Дрогобиччини, недавній професор Чортківської учительської семінарії І. Коссак. Отримали посади командирів чот (взводів по-сучасному. – Авт.) чимало представників молодої національної інтелігенції, зокрема випускник Паризької художньої школи Я. Струхманчук, журналіст В. Коссак, вчорашній студент-хімік П. Франко, вихідці із селянства І. Цяпка, М. Яворський, І. Рогульський, Г. Іваненко, багато інших. Все це створювало особливий тип взаємовідносин між старшинами і стрільцями, сприяло високим бойовим якостям легіону. До речі, формою звертання було слово «товариш», прийняте згодом у Радянській армії. Отже, не витримує критики довголітнє твердження радянських істориків і політиків про «буржуазний» та «реакційний» характер старшинського складу УСС і Галицької армії. Як відомо, це «тавро» стало приводом для масового знищення у 30-ті роки, під час сталінських репресій, величезної кількості колишніх галицьких старшин, які після поразки Української революції 1917–1921 рр. залишилися на Наддніпрянщині або прибули до неї пізніше. Серед них були відомі військові, партійні, радянські та наукові діячі, письменники Г. Коссак, О. Нагуляк, Г. Іваненко, Й. Крілик, О. Букшований, М. Яворський, Я. Струхманчук, М. Ірчан, багато інших¹¹.

У ті дні на 450-кілометровому фронті від Івангорода до Кам’янця-Подільського розгорнулася одна з найбільших у Першій світовій війні Галицька битва за участю з обох боків півтора мільйона солдат і офіцерів. Вона почалася загальним наступом росіян 6 серпня. Через місяць, 3 вересня 3-тя армія генерала М. Рузького зайняла Львів, а 8-ма під командуванням О. Брусилова відтіснила цісарську армію в Карпати. 17 вересня відступив гарнізон Перемиської фортеці (131 тис. осіб, 21 тис. коней). Отже, російська армія окупувала Галичину, а війська Австро-Угорщини втратили до 400 тисяч вояків, з них майже 100 тис. полоненими¹². Під час цієї операції начальник штабу 25-го австрійського корпусу полковник С. Шептицький (один із перших претендентів на посаду командира легіону УСС) писав своєму братові – митрополиту Греко-католицької церкви Андрею Шептицькому: «Росіяни атакують. Ми зазнали поразки. В районі Гнилої Липи точаться тяжкі бої. Твоє селянське військо, твої Українські січові стрільці бою ще не бачили навіть здалека, та відомо, що при першій же нагоді вони збираються „зі славою“ здатися москалям»¹³. До певної міри він мав рацію: чимало українців, силою рекрутованих до австрійської армії, зовсім не рвалися проливати кров за цісаря і часто здавалися в російський полон. Однак щодо легіону УСС зневага полковника не була обґрунтованою, що засвідчили перші бої січовиків.

У зв’язку з важким становищем на фронті вже 10 вересня 1914 р. австрійське командування віддало наказ ввести легіон УСС у бої. Через тиждень сотня В. Дідушка вийшла на Верецький перевал, де зустріла наступаючі частини 2-ї кубанської козачої дивізії. Тоді ж зайняла лінію сторожових постів на Ужоцькому перевалі сотня О. Семенюка, уродженця Сокаля, талановитого організатора січового руху на Львівщині, який пізніше, у 30-х, загинув в УРСР. Саме вона першою серед підрозділів легіону 25–26 вересня зав’язала бій у районі Сянок з кубанцями і зазнала перших жертв війни – 22 стрільці були вбиті. Водночас, не врахувавши думки українських старшин, австрійське командування роздробило решту легіону на більше ста розвідувальних стеж (груп) по 20 стрільців у кожній і наказало просочуватись у російські тили. Після невдалих спроб перетнути лінію фронту, зазнавши втрат, стежі поверталися назад. Лише стежа чотаря Г. Іваненка досягла Дрогобича, а Р. Біленький пройшов зі стрільцями до Болехова. Кілька груп зникли безслідно. Переконавшись у безплідності своїх намірів, австрійське командування відмінило наказ. 7 жовтня всі сотні зайняли лінію оборони на Бескидах¹⁴.

Отримавши підкріплення з Балканського фронту, австрійська Південна армія у першій половині жовтня перейшла в наступ через карпатські перевали у загальному напрямі на Стрий, Миколаїв, Львів. «Я був атакований з фронту майже удвічі більшими силами противника, – згадував генерал О. Брусилов. – Здійснювалось охоплення мого лівого флангу військами, які спускались з Карпат від Турки і, нарешті, у напрямі на Стрий – Миколаїв – Львів виходили до мене в тил»¹⁵.

У ході наступальної операції легіон УСС під командуванням отамана Г. Коссака, що діяв в авангарді 130-ї австрійської бригади, провів успішний бій за Тухольку. За ним спостерігав особисто генерал П. Гофман: адже галичани діяли на дуже важливій ділянці – вздовж долини Латориці, на залізниці. Долаючи сильний опір противника, українські курені оволоділи пізніше селами Синьовидне і Любінці, вийшли у район нафтового басейну і 20 жовтня відбили у росіян міста Борислав, Дрогобич, Стрий. Тільки коли О. Брусилов перекинув з-під Перемишля найбоєздатнішу 58-у піхотну дивізію та підтягнув резерви, йому вдалося відновити становище. Австрійські війська, а з ними легіон УСС відійшли до Карпат.

Майже без перерви 3 листопада чотири армійські корпуси О. Брусилова та три кавалерійські дивізії розпочали штурм перевалів з метою прорватися до Закарпаття. У запеклих боях 3–5 листопада сотні УСС під командуванням В. Дідушка, К. Гутковського, Р. Дудинського, С. Горука, З. Носковського зуміли не лише відстояти свої позиції під Синьовидним, але й завдати противнику серйозних втрат. Тільки у полон захоплено 130 солдат. У районі Тухольки відзначився зі своєю сотнею Д. Вітовський, який разом з панцирним поїздом утримував залізничний відтинок Тухолька – Гребенів. Невдовзі після цих боїв командир 55-ї дивізії генерал Г. Фляйшман прибув до легіону, щоб особисто вручити перші бойові нагороди січовикам – медалі Хоробрості II класу старшинам З. Носковському, Я. Струхманчуку, вістуну І. Андруху, хорунжій О. Степанівні, а також С. Галечко¹⁶. Вчорашній студентці філології університету в Граці до того ж присвоєно звання підхорунжої.

«Я на Закарпатті, в рядах Січових стрільців. Дивний якийсь сон, – писала Софія Галечко у щоденнику 11 вересня 1914 р. – Вісім днів їзди поїздом, три дні голодівки, примусова мандра по Мукачеві від 3-ї ночі до 8-ї ранку та приїзд до Горонди – а тепер тихі зітхання слабих у шпиталі. Мої мрії здійснилися – працюю для України, йду кувати кращу долю… Кинула я книжки, науку, старий спокійний Грац, забула про рідню, про іспити й увесь світ… Крила вистрілили з рамен і лечу на стрічу сонцю золотому. Чи спалить воно мене, чи зігріє своїм вогнем?.. Завтра, позавтра може підемо вже в поле, хто вернеться з дороги, не знаємо. Що там! Поки кров грає в жилах і серце б’ється сильно в грудях – вперед! Вперед! Поломимо скали, перепливемо ріки, спалимо вогнем молодої душі всі твердині, всі замки, всі ворожі думки і діла»¹⁷. Дівчину-стрільця, потім хорунжу і командира чоти в сотні З. Носковського любили і поважали всі. І тому як велике особисте горе для них стала її трагічна загибель 20 липня 1918 р.¹⁸

У листопаді здійснена часткова реорганізація легіону. Тепер він складався лише з двох куренів – С. Шухевича і С. Горука. М. Галущинський вибув у штаб генерала П. Гофмана референтом у справах УСС, а його посаду обійняв отаман Г. Коссак.

Різдво 1915 р. галицькі стрільці зустріли на Бескидах. У ту зиму стояли тріскучі морози, круті схили вкрилися глибоким снігом. Старшини і стрільці, які майже безперервно перебували на гірських вершинах, у першій бойовій лінії, постійно мерзли. Часом втрати від холоду перевищували бойові¹⁹. У ті січневі дні січовики билися на Ужоцькому перевалі. Долаючи глибокий сніг, вони зайняли Славське, Лавочне, досягли Татарівки, що декілька разів переходила з рук у руки. На початку березня сотні легіону УСС вийшли в район гори Маківки. У цей момент командування цісарської армії завдало українській частині нового дошкульного удару – ліквідувало Начальну команду і цілком самостійні курені Г. Коссака і С. Горука підпорядкувало відповідно 129-й і 130-й австрійським бригадам 55-ї дивізії генерала Г. Фляйшмана. Тоді ж встановлено штатну чисельність усусусів – 2200 стрільців і 48 старшин, яким присвоєні військові звання.

 
Верхів’я гір, верхів’я слави.
Шумить, шумить, шепоче ліс:
По битві на полях Полтави
Тут вперше український кріс
Спиняв московських полчищ лави,
І вперше по літах недолі
Слова упали тут стрільцеві:
«Ми не поклонимось цареві!
Ми прагнем волі!»
 

Ці рядки стрілецький поет О. Бабій присвятив битві на горі Маківці у квітні—травні 1915 р., яка увійшла золотою сторінкою у літопис легіону УСС.

22 березня вперше сотні курінного отамана С. Горука зайняли позицію на цій горі, яка стала ключовим пунктом оборони австрійської Південної армії, бо не давала можливості російським військам пробитися по долинах річок до Тухлі й Славська. З того дня бої на цьому відтинку майже не припинялись. Учасник тих звитяг 18-літній командир сотні львів’янин О. Яримович, який загинув у липні 1917 р. під Конюхами, залишив нащадкам спогади. Ось як він описує ці події: «Вночі з 7 на 8-го квітня зійшли москалі з Погару (сусідня гора. – Авт.), перейшли місток на р. Головчанці, підсунулися яром до половини північного спаду Маківки під стрілецьке становище і ранили кількох стрільців ручними гранатами. Ніч була темна, без місяця. Пішла стрілянина на цілій лінії Маківки, тріскали світляні ракети. Москалі відступили. Рано було видно сліди ворога і погублені шапки. Цілий напад москалів звернений був на відтинок, обсажений стрільцями, тому стрільці дістали того дня від бригадира Вітошинського похвалу за оборону Маківки. Сотня Дудинського стояла, під проводом хорунжих Свидерського, Никорака і Ковалика, сотню Московського провадив чотар Сушко, в сотні Семенюка провадили під той час чоти чотар Чмола, я і хорунжа Степанівна»²⁰.