Kitabı oku: «Шхуна «Колумб»»

Передмова
Під вітрилами шхуни «Колумб»

Я знаю, про яких героїв мені писати…

Микола Трублаїні

На початку XXI ст. у літературознавстві побутує думка про відсутність героя в сучасній літературі. Ні, він присутній, так би мовити, фізично у текстах сучасних авторів, нерідко ототожнюється з автором, але він більше не є зразком для наслідування, а нерідко – й захоплення читачами взагалі. Скоріше це навіть – антигерой. Погано це чи добре – розсудить час. Принаймні підліткам, що позбавлені орієнтирів у світі, такі герої потрібні. Без зайвого пафосу й ідеологічних схиблень, такі, що захоплювали б своїми рисами й вчинками, такі, як герої Миколи Трублаїні.

Класик і один із засновників радянської дитячої пригодницької і науково-фантастичної літератури Микола Іванович Трублаєвський (Трублаїні – це псевдонім письменника, інтерпретація прізвища на італійський манер, за швидкість й невтомність під час роботи журналістом так прозвали його товариші) сьогодні не вельми популярна постать. Зокрема, у всесвітній мережі про нього – невеличка біографічна довідка у Вікіпедії та кілька статей на шкільному сайті «Українська література». А ще років 50–60 тому ним зачитувались, його поважали, наслідували. Зокрема, про популярність письменника свідчить факт, описаний Оксаною Іваненко в нарисі «Живий герой дітей»: у 30-ті роки минулого століття під час анкетування серед читачів дитячих бібліотек один хлопець на питання «Ким ти хочеш бути?» відповів: «Миколою Трублаїні». Ця відповідь з'явилася саме завдяки героям письменника – звичайним людям, але сміливим і відважним, веселим і товариським, романтичним мандрівникам і підкорювачам природи. Він і сам був таким, про що свідчить, наприклад, спогад приятеля Ярослава Гримайла: «…із серцем хлоп'яти, невтомною енергією витівника, чулою душею батька, щирістю відданого друга, проникливим розумом вихователя і спостережливим оком письменника».

Він був свідомим своєї письменницької і життєвої місії, адже протягом недовгого життя (Трублаїні прожив лише 34 роки) гуртував навколо себе дітей, передавав свої знання про навколишній світ, а як письменник убачав своє завдання у тому, щоб «так написати, аби юні читачі, читаючи про цих героїв, самі ставали схожими на них, проймалися їх сміливістю, відвагою… Моя мета – запалити юних читачів бажанням стати дослідниками Арктики, моряками, що не побояться штормів, авіаторами, що зуміють повести літаки на тисячокілометрові віддалі, інженерами і вченими, що дізнаються про всі таємниці природи і переможуть усі стихії».¹

Недовге життя Миколи Трублаїні було насиченим і яскравим. Народився він на Вінничині у селі Вільшанка 12(25) квітня 1907 року. Родина жила небагато, тож батько Петро Гнатович змушений був облишити родину й відправитися до Сибіру на заробітки. Хлопця виховували мати і бабуся. Мати майбутнього письменника – Євгенія Яківна – учителювала і часто брала хлопця із собою до школи. Микола мав гарну пам'ять і хапав усе на льоту, був веселим і непосидючим.

У 1915 році вступив до Немирівської гімназії, та навчання не закінчив, бо у п'ятому класі втік на фронт. Але на фронт хлопець не потрапив – упав з вагона поїзда і покалічив ноги. Після одужання повернувся до рідного села, де організував хату-читальню, керував сільською самодіяльністю; в 16 років завідує сільбудом, опікується роботою драматичного гуртка: «Трублаєвський вірив у кожного свого гуртківця, з такою ж довірою ставились до нього і вони. Сам він багато читав. Діставав цікаву й потрібну літературу».²

У місцевих газетах час від часу друкувалися його нотатки про життя на селі. М. Томенко в біографічній повісті про Трублаїні розповідає, як один епізод із сільського життя (протистояння куркулів і простих селян) став матеріалом фейлетону Остапа Вишні: «Докладно вивчивши обстановку в районі, Трублаєвський вирішив про все написати в популярну республіканську газету «Вісті»… Кореспонденція… зацікавила газету. Вона, як того й хотів Микола, потрапила до рук майстра сміху Остапа Вишні. Факти, зібрані сумлінним сількором, вразили відомого на всю Україну гумориста, і він, не зволікаючи, взявся до їх опрацювання. Невдовзі готовий фейлетон лежав на столі редактора газети. А незабаром його вже читала вся Україна…»³

У 1925 році редакція газети «Червоний шлях» відправляє М. Трублаїні на навчання на Всеукраїнські курси журналістики до Харкова. Про цей час згадує його колега Терень Масенко: «…Його великі карі очі світилися розумом, допитливістю. Смагляве обличчя свідчило про те, що хлопець виріс у сім'ї трудівників: воно засмагло од степових вітрів, дощів і хуртовин. Він багато мандрував пішки по своєму району. Приїхав хлопець у Харків у солдацькій ушанці. Тонку й височеньку його поставу облягав сільський саморобний кожушок, ладний, добре пошитий, червонястого чи цегляного кольору. Микола раптово й щиро відкликався на дотепи, жарт. Сам любив жартувати. В очах завжди проглядала юнацька ніяковість, вроджена сором'язливість…»⁴Тоді ж майбутній письменник навчається на фізико-математичному факультеті Харківського інституту народної освіти.

По закінченні курсів він працює в редакції харківської газети «Вісті». Узимку 1927 року Трублаїні як кореспондент цієї газети вирушає у двомісячну подорож на Далекий Схід. У цей час з'являється перший псевдонім письменника – Гнат Завірюха, яким він підписував свої тексти «Листи з далекої подорожі», «Великим Сибірським шляхом», що публікувалися в газеті. Про походження цього псевдоніма згадує дружина письменника Ніна Кочина-Трублаїні: після повернення з Сибіру вона шукала в газеті матеріалів чоловіка, але знаходила лише дописи якогось Завірюхи: «І тоді він розкрив таємницю. То були його статті, які він надсилав зі своєї подорожі. Але чому Завірюха? «А он, мятежный, просит бури…» – згадалися рядки Лєрмонтова. Справді так: бурі, завірюхи були стихією Миколи Петровича, він жив у вічному неспокої і шуканнях, хоч зовні являв собою зразок цілком спокійної, врівноваженої людини, з добрим усміхом на виразному обличчі. Це ім'я – Завірюха – живе й донині в образі юного героя повісті «Шхуна "Колумб"».⁵

Непосидюча натура не дає юнакові довго засиджуватися на одному місці – у 1929 році він знову вирушає в експедицію на криголамі «Ф. Літке». Здійснює два рейси – тропічний із Севастополя до Владивостока та арктичний – із Владивостока до острова Врангеля в Арктиці. Оскільки місце журналіста в експедиції було вже зайняте, письменник опановує професії кочегара, механіка, вантажника і влаштовується на судно котельним днювальним. За участь у цьому рейсі М. Трублаїні був нагороджений медаллю «За врангелівський похід 1929 року». Враження від подорожі лягли в основу книг «До Арктики через тропіки» (1931 рік, перша надрукована книжка автора), «Людина поспішає на поміч», «Ф. Літке» – переможець криги». За рік письменник знову відвідав Арктику як учасник експедиції до Землі Франца-Йосифа на криголамах «Сибіряков» і «Русанов». 1931 рік – мандрівка у тайгу, де розгорталось велике будівництво на річці Ангара. На матеріалах цієї поїздки написано нариси «За Шаманським каменем», «Третя база», оповідання «Падь 37-го кілометра». 1932 рік – участь в експедиції на криголамі «Русанов» у Біле море, мандрівка в Карелію на Кольський півострів. Захоплювався Трублаїні дослідниками віддалених місць планети – Робертом Пері, Амундсеном і Нансеном, Георгієм Ушаковим. Такі люди приваблювали письменника, нерідко він зустрічався з ними, умів так побудувати розмову, що отримував надзвичайно цікавий матеріал для журналістської і письменницької роботи. Знаючи ці факти біографії, стає зрозумілим, чому змалювання життя народів Півночі (ненців, чукчів, якутів, ескімосів), їхніх звичаїв, побуту, природи стало темою багатьох книг Трублаїні, зокрема першого великого твору – повісті «Лахтак» (1935), а також багатьох інших, серед яких – «Курсом норд-ост», «Вовки женуться за оленями».

Між захоплюючими подорожами – журналістські будні. І знов – цікаві зустрічі й бажання писати не лише репортажі, а й художні твори. Після Арктики у 1929 році Трублаїні в українських степах спостерігає за військовими маневрами, захоплюється мужністю і стійкістю військових, образи яких яскраво змальовує у творах патріотичного спрямування «Біда – не біда», «Бій за переправу», «Олекса Яремчук з товаришами». Восени 1930 року Микола їде на Донбас дізнатися про роботи шахт. Знову – спілкування з різними людьми, спуск під землю, що згодом стало основою науково-фантастичного роману «Глибинний шлях». Крім реальних людей мав письменник і літературні джерела натхнення – захоплювався героями Жюля Верна і Джека Лондона.

Серед численних зустрічей, які доля подарувала Миколі Петровичу, – щаслива зустріч з юною романтичною Ніною Кочиною, що невдовзі стала його дружиною. З любов'ю і теплотою згадує вона численні сюрпризи, які Микола час від часу влаштовував – «раптова» зустріч у потязі, що прямує на Кавказ, подорож літаком на виставу до Москви, замовлення вечері з ресторану: «Сюрпризи були в натурі Миколи Петровича. Він володів особливими уміннями – із звичайного зробити незвичайне, таке, що запам'ятовується на все життя».⁶ Згадує дружина і про любов письменника до квітів: цикламени і фіалки у вазонах прикрашали вікна квартири, бузок ріс під вікнами, квіти дарували на зустрічах читачі, дарував він квіти дружині, та не просто, а з різноманітними сюрпризами. Так Ніна Володимирівна згадує такий випадок: «Я пам'ятаю приїзд Миколи Петровича з півдня. Виходячи із вагона, він подав мені чемодан. Я була трохи здивована цим жестом, але поклажу взяла. І тут здивувалася ще більше – чемодан ніби підстрибнув у моїй руці, таким він був легким. Вдома виявилося, що речі здано в багаж, а чемодан повен троянд, уміло спресованих у магазині. їх було дуже багато, вони заповнили тоді усі куточки нашої квартири».⁷ Згадує Ніна Володимирівна й про те, як працював Трублаїні-письменник: міг довго виношувати задум, збирати матеріал, а потім сідав писати, і ніщо не могло його відволікти протягом трьох-чотирьох місяців.

Микола Трублаїні був і прекрасним педагогом. Талант вихователя виявився і в опікуванні дитячими гуртками, й у вихованні власної дитини – доньки Наталки. Вважав, що дитину змалку треба привчати до самостійності, до переборювання труднощів, інакше виросте інфантильною і непристосованою до життя. У 1934 році у Харкові в Палаці піонерів та школярів було організовано «Клуб юних дослідників Арктики», який очолив Микола Трублаїні. Протягом першого півріччя Клуб налічував 300 членів. Микола Петрович підтримував зв'язок з полярниками О. Шмідтом, Е. Кренкелем. І. Папаніним, Є. Федоровим, М. Водоп'яновим, Р. Самойловичем, спілкувався з ними за допомогою радіограм, організовував зустрічі. Діти були розділені на загони за інтересами: географи, геологи, зоологи, зв'язківці, штурмани, льотчики, проводили дослідження з різних галузей, зустрічалися з учасниками експедицій, самі подорожували. Так у 1935 році була здійснена подорож за полярне коло, згодом відвідали Нову Землю, об'їхали навколо Скандинавського півострова. Згодом було створено «Клуб юних дослідників підводних глибин», вихованці якого після теоретичної підготовки здійснили подорож до Чорного моря у липні 1936 року, спускались під воду в Балаклаві. Ця подорож лягла в основу повісті «Мандрівники», що вийшла друком у 1938 році. Цього ж року журнал «Піонерія» і газета «На зміну» почали друкувати нову пригодницьку повість Трублаїні «Лебединий острів», що вийшла окремою книжкою у 1940 році під назвою «Шхуна "Колумб"».1941 року виходить остання прижиттєва книжка письменника «Життя за Батьківщину». Всього за ці десять років було надруковано більше 30 книжок.

З перших днів Великої Вітчизняної війни М. Трублаїні – військовий кореспондент фронтової газети «Знамя Родины» 18 армії Південного фронту. Він був поранений осколком бомби біля села Козолугівка Токмацького району Запорізької області, помер 5 жовтня 1941 року у санітарному поїзді. Похований біля м. Ровеньки Луганської області.

Ім'ям М. Трублаїні названо українську літературну премію за твори для дітей і юнацтва.

Одним із найкращих його творів для підлітків, овіяних романтикою морських пригод, є повість «Шхуна "Колумб"». Дослідники зазвичай визначають жанр твору як пригодницька повість. Л. Я. Дергаль робить зауваження щодо «оборонної тематики» повісті, оскільки «Вона покликана до життя бажанням письменника застерегти радянських людей, і передусім молодь, од легковір'я, необачності і необережності в діях, підготувати юнь до захисту Вітчизни, до відсічі ворогам».⁸ Чорне море, південний вітер, побут риболовецького селища – це тло, на якому розгортаються бурхливі події. Головні герої твору – сімнадцятирічний юнга рибальського судна «Колумб» Марко Завірюха, шістнадцятирічна донька вченого Люда Ананьєва і чотирнадцятирічна сирота Яся Знайда. Головна подія, що стала рушійною силою сюжету, – віднайдення професором Ананьєвим торіаніту в піску Лебединого острова. Ця знахідка відкривала нові можливості для розвитку воєнної справи зокрема, оскільки з'явилася можливість видобувати гелій: «Дешевий гелій дасть змогу забезпечити від пожежі дирижаблі, аеростати, стратостат і посуне вперед будівництво величезних повітряних кораблів». Цьому активно перешкоджають американські вороги в особі шпигуна Анча.

Крім опису захоплюючих пригод головних героїв текст містить чимало пізнавального матеріалу – про природу острова й моря, про побут рибалок, про морську справу; фактів і наукових теорій. Це й не дивно, бо письменник до написання тексту підходив відповідально, вивчав техніку мореплавства, плавав на човні, занурювався під воду.

Поставивши твори Трублаїні на одну полицю з творами Гайдара, А. Подолинний відзначає різний підхід письменників до творення характерів: «на відміну від А. Гайдара, який зображує юних переважно в процесі нелегкого, складного становлення, герої Миколи Трублаїні – це, по суті, уже сформована молодь. І хоч у перебігу подій Стьопа Черлак, Марко Завірюха, Люда Ананьєва дорослішають, мужніють, але це зміни не кардинальні. Риси їх характерів набирають лише чіткіших форм, повноти».⁹

Марко – типовий позитивний герой, приклад для наслідування, хоча й дещо ідеалізований. Молодий хлопець працює на шхуні юнгою, виконує найрізноманітніші обов'язки, вчить азбуку Морзе й добре знає морську справу. Незважаючи на молодість, Марко має тверді переконання, міцну волю і витримку, логічно мислить, швидко реагує в критичній ситуації. Подеколи легковірний, але не через розумову обмеженість, а через те, що сам звик говорити правду й діяти відповідно. Ця якість яскраво продемонстрована у сцені на підводному човні, коли хлопець повірив матросу-провокатору. Письменник використовує різноманітні методи характеристики героя, але переважно це – дія, нерідко напружена, небезпечна. Наприклад, в епізоді врятування шхуни й людей на борту від бомби або миттєва реакція на стрибок ворога у воду разом з важливими документами.

Незламним патріотом зображує автор юнака під час полону на підводному човні. Хлопець не боїться смерті, плутає ворогів своїми свідченнями, розмірковує про те, як і мертвим прислужитися своїм товаришам.

Образ Марка доповнений двома дівочими образами – Ясі Знайди, дивакуватої, замкнутої дівчини, яка через брак знань довіряє своїм інстинктам, і Люди Ананьєвої, професорової доньки, освіченої і шляхетної. Автор не зображує в тексті тендерного розмежування, бо це не було притаманне радянській літературі: Марко на рівних змагається з дівчатами в плаванні, заздріть більшій освіченості й знанням Люди, порівнює їх зі своїми вміннями та знаннями. Лише ледве вловимий натяк на те, що в принципі між дорослими вже юнаком і дівчиною можуть бути не лише дружні стосунки.

У повісті зображено й галерею колоритних образів дорослих людей, серед яких – професор Ананьєв, командир есмінця Трофімов, дід Марка Міхтей, наглядач маяка Дмитро Завірюха, льотчик Петро Бариль, Стах Очерет, Левко, інспектор Ковальчук. Професор Ананьєв – людина працелюбна, освічена і шляхетна, одержима наукою, інтереси державні ставить вище особистих, що справляє безумовний позитивний вплив на оточуючу його молодь. В образі Трофімова відчувається великий морській досвід, офіцерська школа, любов до професії. Йому довіряє команда, його накази чіткі й лаконічні, він швидко й адекватно реагує у складних ситуаціях.

Яскравою є й постать шпигуна Анча та командира підводного човна. Письменник не зобразив ворогів як людей слабких і обмежених, вони гідні супротивники, але врешті зазнають поразки.

А. Подолинний відзначає: «У повісті «Шхуна "Колумб"» виразно відбита одна з провідних ознак радянської пригодницької літератури: увага до людини, реалістичне змалювання героя, якого пригоди не заступають».¹⁰

Повість М. Трублаїні «Шхуна "Колумб"» не втрачає популярності вже понад сімдесят років. З впевненістю стверджуємо – інтерес до неї не вщухатиме, адже романтика пригод, екскурси в минуле, розповідь про пошуки і відкриття, морські й степові пейзажі – понад часом.

Олена Даниліна

Частина перша

І. Незнайомка з зонтиком

Марко затримався на маяку і тепер шкодував. Якби він вийшов хвилин на п'ятнадцять раніш, дощ не догнав би його. Юнак поспішав, як тільки міг. Чорні хмари облягали небо; великі прибійні хвилі з ритмічним шумом котилися на берег; в повітрі панував той особливий спокій, який настає завжди за кілька хвилин перед бурею. Ось-ось цей спокій порушать рвучкі пориви вітру, і на землю впадуть важкі краплини, передвісники літньої зливи.

До Соколиного лишалося кілометра півтора. Ледве помітна в травах стежка починалась од моря і вела навпростець до рибальського висілка. Хлопець вийшов на стежку і побіг. Далеко попереду маячіла чиясь постать.

Марко, юнга з шхуни «Колумб», ходив сьогодні додому, на маяк, де його батько працював наглядачем. Вранці шхуна прийшла в бухту Лебединого острова по рибу, яку вона приставляла в недалекий порт, на консервний завод. Виявилось, що рибалки Соколиного висілка напередодні взяли дуже малий улов. Шкіпер вирішив затриматися в бухті на добу, перечистити мотор, а потім забрати улов за два дні й вирушити в порт. Юнга відпросився в шкіпера на кілька годин додому, на маяк. Та гостював він недовго, бо помітив, що хмариться на дощ та бурю, і почав спішити на судно. Проте дома його затримали: спеціально ж для нього приготували смачний обід та пиріжки з м'ясом. Він і тепер ніс з собою важкенький кошик пиріжків, що їх мати передала команді «Колумба».

Біжучи, юнга поглядав на постать попереду, вгадуючи, хто б то міг бути. Сімнадцять років він прожив на цьому маленькому острові, знав усіх нечисленних його жителів і міг назвати кожного з них за кілометр. А тепер от наздогнав людину, якої ніяк не міг пізнати. «То, здається, дівчина або жінка», – догадувався він по одежі. Вона чомусь часто зупинялась і нахилялась: мабуть, зривала квіти. В руці тримала палицю.

Нарешті порив вітру хвилею побіг по траві, по зеленій стіні очерету над невеличкою трясовиною, підняв угору якусь суху бадилинку – починалась буря. Море зразу ж вкрилося білими баранцями спінених хвиль.

Вітер віяв Маркові в спину і полегшував йому ходу. Юнга наздоганяв людину з палицею. Він майже впевнився, що то якась незнайома жінка, і його розбирала цікавість, хто вона і що робить на їхньому острові. Коли до неї лишилось не більше півсотні кроків, блискавка прорізала небо, а через якусь мить розітнувся вибух грому. Зараз же на землю впали перші важкі краплі. Незнайомка зупинилась, підняла вгору свою палицю, і над нею, мов парашут, розпустився зонтик. Марко порівнявся з нею і побачив, що то була дівчина приблизно його літ. Вона міцно стискала ручку зонтика, бо вітер надимав його і рвав з рук. Дівчина, видно, була з міста: синє плаття з короткими рукавами, сандалі, білий берет, що прикривав лише половину голови, і зонтик свідчили про це. Марко не мав часу роздивлятися на неї, і, коли б через п'ять хвилин його спитали, білява вона чи чорнява, він, мабуть, не зміг би відповісти. А була вона білява, з зеленими очима і кирпатим носиком. Юнга не звернув на все це уваги, але зразу переконався, що вона не острів'янка, і тому гукнув до неї:

– Поспішайте! Поспішайте, поки рівчак під висілком водою не залило, а то не перейдете.

Говорячи це, він притишив ходу й пішов поруч з дівчиною.

Маленький рівчак під Соколиним під час зливи перетворювався на бурхливу річку, і тоді перебратися через нього не можна було. В таких випадках люди поверталися на маяк і ждали, поки скінчиться дощ та спаде вода, або рискували доставатись до висілка морем.

Поки Марко говорив, сипнув густий дощ і сірою завісою закрив від них рибальський виселок, куди залишилось іти найбільше десять хвилин. Дівчина підійшла близько до Марка і, трохи витягши руку, прикрила його зонтиком.

– Ходімо разом! – крикнула вона.

Часто мигтіла блискавка, і раз за разом гуркотів грім. Пориви вітру рвали з рук дівчини зонтик.

– Візьміть зонтик і держіть мене за руку, – сказала незнайомка Маркові.

Хлопець обережно взяв одною рукою її руку, а другою з усієї сили стиснув ручку зонтика. Хоча зонтик і заважав їм швидко йти, проте трохи захищав від дощу. Йдучи поруч з незнайомкою, Марко думав, що все одно він змокне і з зонтиком і без зонтика, і, мабуть, доведеться забігти до якогось рибалки просушитись, бо на «Колумбі» лише одна малесенька рубка і там зробити цього не вдасться.

Ноги плутались у мокрій траві, що часом доходила до колін, і йти було важко. Нарешті добігли до рівчака. На їх очах маленький струмок, який вже біг по дну рівчака, безупинно збільшувався. Завглибшки він був, мабуть, з півметра. Вода майже вкривала кілька чималих каменів, що лежали в рівчаку і служили начеб містком. Марко знав: коли б вони запізнились на десять-п'ятнадцять хвилин, тоді вже перейти рівчак не змогли б. Хлопець увійшов у воду і простяг дівчині руку, щоб допомогти перескочити через рівчак по каменях. Незнайомка подивилась на нього здивовано і навіть сердито.

– Чого ви у воду полізли? Я б сама…

Але він не дав їй докінчити, крикнув:

– Переходьте швидше!

Не випускаючи зонтика з руки, Марко вийшов разом з дівчиною на той бік рівчака.

Як тільки вони перейшли, вода вкрила каміння.

Дощ не вщухав. Тепер до крайньої хати Соколиного висілка лишалося кроків сто. За півтори-дві хвилини Марко і незнайомка увійшли у вуличку з калабанями.

– Вам куди? – спитала незнайомка.

– Мені до пристані.

– Гаразд, я вас проведу. Це мені майже по дорозі.

Пройшли вуличку, завернули за ріг і наблизились до берега. Бухта була відносно спокійна, на ній лише пінилися дрібні хвилі. «Колумб» погойдувався на якорі недалеко від берега; хвилі хлюпали в маленьку дерев'яну пристань і пустотливо вибігали на пісок, майже дістаючи до шаланд і каюків, повитягуваних рибалками на берег.

Коли зрівнялися з хатиною рибалки Тимоша Бойчука, Марко подякував своїй супутниці і попрощався. Вона відповіла:

– Нема за що, бувайте.

Марко відчинив хвіртку, але, незважаючи на дощ, стояв і дивився услід незнайомці. Вона, пройшовши сусідню хату, озирнулася. Марко зніяковів і зник за ворітьми.

Хоча хлопця діймала цікавість, – кортіло подивитися, куди пішла незнайомка, – проте він, уже не спиняючись і не озираючись, попрямував до дверей, витер ноги об камінні східці й увійшов у сіни. З кімнати лунали знайомі голоси. У Бойчука часто збиралися сусіди-рибалки, бо хата його стояла найближче до моря, двоє вікон виходили на берег і звідти зручно було наглядати за шаландами й човнами під час негоди.

Марко ввійшов у кімнату, привітався й попросив дозволу обсушитись. Хазяїн негайно провів його в кухоньку, де в печі палав вогонь. Переходячи туди, юнга чув, як один з рибалок говорив:

– Отож вся сила в цьому піску. Через той пісок він і приїхав сюди на ціле літо разом із дочкою.