Kitabı oku: «Колекцiя пристрастей, або Пригоди молодої українки», sayfa 2
Пристрасті по-українськи. «Лазарет»
Бабця і життєва мудрість. Мама і життєвий досвід. Ді Снайдер. Точкарік. Батько суворішає
Усе почалося з Ді Снайдера і точкаріка.
Навіть якби Ді Снайдер не зробив у своєму житті нічого, крім написання «Курсу виживання для підлітків», уривки із якого було опубліковано в журналі «Ровесник» у кінці 80-х, він мав би повне право увійти в історію нашого двору як визначна й доленосна особистість. Але Ді Снайдер був крім того ще й музикантом, крутим патлатим рокером, нармальним пацаном із нармальним хаєром, який лабав кайфові соляки на своєму фірмовому фендері, носив потерту косуху і додавав справжнього драйву в кожний концерт. Він не мав нічого спільного з попсою типу Джима Моррісона, Сантани, «Лед Зеппелін», не кажучи вже про якийсь там «Гелловін», яких слухали і якими захоплювалися всі підряд. Ді Снайдер лабав музон для тих, хто в'їжджає у справжні хард-рокові розклади, вміє цінувати децибели і не шукає в житті легких шляхів. Ді Снайдер лабав музон для гіпі від важкого року, тому з повним правом увійшов ще й в історію світової рок-музики. Хоча в нашій історії це й не дуже суттєво.
Після того, як «Курс виживання для підлітків» було надруковано в кількох числах «Ровесника», числа ці було надійно сховано від батьків, потай зачитано до дірок, потім переосмислено, обговорено і ще раз перечитано, а тоді в нашому дворі нарешті почалася сексуальна революція.
Покоління сьогоднішніх школярів наша тодішня дрімучість, напевно, сильно здивує. Сьогодні, принаймні, якщо вірити журналові «Натали», зорієнтованому на доволі цнотливу й порядну аудиторію, – дівчина може вважати себе фізіологічно неповноцінною, якщо до 13 років їй так і не вдалося позбутися цноти. Я вже не кажу про чоловічу частину аудиторії, яка, щоправда, не читає журналу «Натали», але за повноцінність свою починає переживати не набагато пізніше.
У наш час це ще не ввійшло, точніше, тільки-но входило в моду, чим вносило певний елемент неспокою в усталений периферійний перебіг життя. Наші батьки виховували нас в усвідомленні того, що перша шлюбна ніч має стати справді першою принаймні для нареченої, досвід сексуального життя повинен здобуватися тільки після одруження, а дівчина, яка піддалася на вмовляння хлопця і спробувала забороненого плоду, може спокійнісінько вважати себе збезчещеною і відразу зменшувати свої шанси на щасливе одруження відсотків як мінімум на 50.
З іншого боку, потік розбещеної західної цивілізації на теренах позбавленого сексу пострадянського простору ставав усе нестримнішим і публікації на зразок «Курсу» ламали наші традиційні уявлення, хоча перейти від теорії до практики вдавалося далеко не всім. Уже самі назви окремих розділів твору Ді Снайдера викликали в мене бажання заховати журнал якомога далі, аби цілковито виключити ймовірність того, що його можуть знайти батьки. Уявіть собі їхній стан після того, як вони довідаються, що я цікавлюся публікаціями на зразок: «Батьки і сім'я – не можу жити з ними, а пристрелити шкода», «Що означає занадто рано втомитися від життя?», «Чи небезпечно робити аборт?», «Тиск компанії, тиск пива, тиск у сечовому міхурі». Думаю, їхня реакція надовго відбила би в мене бажання доводити свою сексуальну зрілість.
Крім того, як на мене, деякі з порад західного рокера були дещо суперечливими.
З одного боку, він закликав: «Не виходьте з дому без презервативів!», але при цьому не пояснював, що саме потрібно казати батькам, якщо вони раптом знаходять презерватив у тебе в пеналі, під подушкою або в кишені свіжовипраних штанів. З іншого боку, сумнівно, щоб презерватив міг урятувати від усіх небезпек вулиці, якщо за статистикою того ж Ді Снайдера «попри активну роз'яснювальну роботу спеціальних служб, щороку три тисячі підлітків захворюють сифілісом, хронічною і дуже заразною формою венеричного захворювання, яке, якщо його не лікувати, може вбити людину. Хіба матінка-природа не мудра?» По-перше, незрозуміло, в чому тут проявляється мудрість матінки-природи, по-друге, якого плану роз'яснювальну роботу ведуть соціальні служби і чи можна їм довіряти, зважаючи на невтішну статистику. І по-третє, як після такого «благословення» наважитися взагалі виходити з дому?
Часом автор примушував читача відчути себе майже повним дебілом: «Якщо в тебе виникли сумніви, чи ти часом не вагітна, в першу чергу зроби тест». Усе логічно, правда, не зовсім зрозуміло, де взяти такий тест на пострадянському просторі кінця 80-х, не кажучи вже про те, як ним користуватися. Замість цього читаємо: «Якщо тест дав негативний результат, – значить, ти хвилювалася даремно. Але якщо результати тесту позитивні, то тобі доведеться зробити серйозний життєвий вибір». Для всіх, хто ще не зрозумів, пояснюється детальніше: «Вибір може бути наступним: або ти зробиш аборт (і останнє уточнення для зовсім неуважних), тобто хірургічно перервеш вагітність, або народиш дитину».
Для тих, хто обирає аборт, Ді Снайдер подає список організацій, до яких можна звертатися за допомогою: загальноамериканська мережа клінік з контролю над народжуваністю, організація «Бертрайт», Національна федерація абортів. Схожий вихід із ситуації пропонувався й для тих, хто вирішив народити дитину і віддати її на всиновлення: «Проблемами всиновлення займаються різні агентства, такі як «Об'єднана суспільна служба», «Католицька благодійність», «Об'єднана федерація єврейських філантропів». До всіх цих організацій можна «просто зателефонувати за номером, який ти знайдеш у кожному телефонному довіднику». Спробував би сам Ді Снайдер набрати львівську довідкову службу і запитати телефон «Об'єднаної федерації єврейських філантропів».
Але незважаючи ні на відсутність джину з тоніком, яким добре додавати собі сміливості перед «першим разом», ні на неможливість спробувати секс на задньому сидінні батькового автомобіля (навіть якби батько і довірив Вам його, то для здійснення задуманого, наприклад, у «Запорожці» потрібен був багаторічний досвід у цих справах, початківцеві з таким завданням не впоратися), ні на банальний дефіцит презервативів та їхню пострадянську ненадійність, ми все ж таки вирішили спробувати скористатися порадами Ді Снайдера.
Місце, яке ми обрали для цього, називалося «точкаріком», це було крихітне приміщення під дахом одного з будинків у нашому дворі. Ще дітьми ми часто переховувалися там одне від одного під час гри у «войнушкі» чи «казакі-разбойнікі». Тоді це була порожня й занедбана кімнатка над ліфтом, до якої вели вічно незамкнені двері. Коли ми підросли і «троє нармальних пацанів» із нашого двору не без впливу все того ж Ді Снайдера вирішили створити власну рок-групу і «лабати музон із нормальним драйвом», виникла ідея використовувати точкарік як репетиційну точку.
ЖЕК, куди хлопці звернулися із проханням про дозвіл, спершу пішов назустріч молоді й дозволив проводити репетиції в кімнатці над ліфтом. Точкарік почистили, принесли зі звалища кілька стільців, які ще можна було використовувати, затягли ударну установку і провели першу репетицію.
Наступного ж дня працівникам ЖЕКу довелося взяти свої слова назад і піти назустріч обуреним мешканцям кількох сусідніх будинків. Проводити репетиції щойно створеної й дуже перспективної в царині малорозвиненого на той час музичного напрямку «під назвою «треш-метал» групи в тачкаріку заборонили, чим спонукали підростаюче покоління перенести основну увагу з аспекту свого культурного розвитку на інші аспекти, зокрема сексуальний. Точкарік виріїпили використовувати з іншою метою. Для цього першою чергою притягай з того ж звалища інші, ще також не до кінця знищені меблі й створили сякий-такий інтим.
Тьмаве освітлення, вузький диванчик із повистромлюваними подекуди шматками вати й пружинами, магнітофон, касети, пляшки з алкогольними напоями, набір презервативів. За брудною завісою – широка дошка, що дуже нагадувала колишні двері, встановлена на кількох хитких ніжках і накрита поплямленим простирадлом.
Хлопці довго не наважувалися запропонувати своїм партнеркам такі імпровізовані умови, але нарешті з'явилася перша пара бажаючих випробувати радощі інтиму за зачиненими дверима. Подібного люксусу нікому з нас, на той час уже одинадцятикласників, скуштувати ще не доводилося. Наші тривалі дискусії все ще залишалися суто теоретичними, переконання наших батьків від цього не ставали менш консервативними, страх зробити щось недозволене підсилювався дефіцитом засобів надійної контрацепції і все ще модними ранніми одруженнями. Усе це зробило наше покоління останнім, яке з такою серйозністю ставилося до дівочої цноти. Тема «Дошлюбні статеві стосунки: «за» і «проти» поступово займала дедалі більше місця у наших розмовах і врешті перетворилася на головну.
Багато хто з нас лише від Ді Снайдера вперше довідався про те, що дошлюбні статеві стосунки в багатьох країнах вважаються нормальними, а в деяких навіть необхідними, але далеко не всіх це переконало, що так і повинно бути. Ми поділилися на дві категорично не згодні між собою в цьому питанні групи, одна з яких була «за», а інша, відповідно, «проти».
Я відразу ж і без жодних сумнівів приєдналася до групи «проти», що, не останньою чергою, призвело до описаних нижче подій.
Що краще: філолог чи програміст? Місіс Xі Містер У. Потаємне листування
Грамотність у чоловікові – не основне
Історія наших із Вітею стосунків, як і належиться кожному першому юнацькому коханню, починалася дуже романтично.
Одного весняного вечора, коли мій батько був переконаний, що я сиджу вдома і готуюся до випускних іспитів, а я була певна, що батько перебуває на уроданах і повернеться додому пізно, ми несподівано зустрілися на вулиці, причому батько зовсім не виявляв ознак характерного для постуродинного стану сп'яніння чи хоча б легкої розслабленості, а я перебувала в товаристві хлопця в пошарпаній шкірянці, з довгим хаєром і надписом METALLICA на чорній футболці. Більше від того: батько був помітно роздратований, бо невідкладні справи завадили йому піти на забаву, за що на нього образилися не лише друзі, а й моя мама, яка швидше пішла з роботи і встигла зайти в перукарню. А я не просто ішла поруч із особою чоловічої статі, а ця особа мала не лише підозрілий як на смак мого батька вигляд, ми, крім усього решта, ще й дозволили собі нахабно триматися за руки. І це – під час першого ж побачення, у неповні 17, безпосередньо перед завершенням процесу здобування середньої й початком підготовки до здобуття вищі освіти.
Самі розумієте – ситуація не з приємних, особливо враховуючи запальну вдачу мого батька, його мрію про зятя з інженерським дипломом і глибоку переконаність, що перша особа протилежної статі, яка переступить поріг нашої чотирикімнатної квартири, рано чи пізно якраз і стане цим зятем. А святий обов'язок батьків – відтягнути цей момент принаймні до закінчення середньої школи.
Незадовго до випускного вечора батьки вирішили подбати про моє професійне майбутнє. Дискусії на тему, ким мені стати, точилися в нашій сім'ї й раніше, але їхня інтенсивність і гострота зростали поволі, відповідно до наближення моменту видачі атестату про середню освіту. Думки наші, як і повинно бути в кожній порядній сім'ї, розділилися. Батьки вважали, що найперспективніша на сьогоднішній день професія програміста, і намагалися переконати мене вступати до політехнічного інституту. Я абсолютно погоджувалася з ними щодо перспективності, але сумнівалася, чи може людина, в якої при користуванні газовою плиткою, електричною праскою, а подекуди часом навіть і простим холодильником уже виникають серйозні проблеми, стати хорошим програмістом. Уже не кажучи про трійку за рік з інформатики, яку вчителька потім таки виправила на п'ятірку, аби не псувати відмінний атестат. Але висловити хоча б деякі з власних сумнівів чи побажань із цього приводу я наважилася далеко не відразу. Знаючи своїх батьків, я добре розуміла, що переконати їх буде нелегко.
«Якщо ти хочеш досягти успіху в житті, припиняй читати нікому не потрібну художню літературу. Треба жити в реальному, а не придуманому світі. Краще піди допоможи мамі на кухні», – радив мені батько, застаючи за читанням.
Розуміючи, що армійські правила № 1 (командир завжди має рацію) і № 2 (якщо командир випадково не має рації, див. пункт № 1) поширюються й на батьків, я рідко сперечалася з ними і вдавалася до дієвіших методів захисту, демонструючи батькам власноручно складені плани позакласного читання такого обсягу, який приємно вразив би нашу вчительку української, якби вона випадково про це довідалася.
Моєю давньою й потаємною мрією було навчання на філологічному факультеті університету. Давньою, бо з'явилася вона, коли дискусії на тему мого професійного майбутнього в нас у сім’ї ще не велися, як не велися і взагалі майже жодні дискусії. Усі функції були чітко розподілені: функцією батьків було вирішувати і вважати за потрібне, моєю – виконувати те, що вони вирішили чи вважали за потрібне. А всім, із чим я погоджувалася чи не погоджувалася, я могла поділитися з плюшевим ведмедиком Панасом, який у ті благословенні часи виконував роль мого домашнього психоаналітика.
А не бути потаємною ця мрія не могла, бо ж зрозуміло, що діти батьків-інженерів повинні здобувати собі порядні професії, а не мріяти про всілякі дурниці.
«Філолог – це не професія. Витрачати п’ять років на те, щоб вивчити рідну мову, може хіба що повний ідіот», – уважав мій батько, а батько, як відомо з обидвох основних армійських правил, завжди має рацію.
Протягом дуже довгого періоду існування моєї потаємної мрії я не знала, яку саме філологію обрати. У школі я вивчала іспанську мову, потрапивши до числа останніх жертв радянсько-кубинської дружби, які таким чином демонстрували свою солідарність із гаслом: «Patria o muerte! Venceremos!» Саме цей вислів прикрашав стіни всіх шкільних кабінетів іноземної мови. Незважаючи на нашу систему освіти і завдяки своєму близькому знайомству з донькою нашої «іспанки», а також завдяки її дитинству, проведеному в Арґентині, мені вдалося оволодіти мовою в достатньому обсязі, щоб зрозуміти, що вона мені подобається, як подобається і процес вивчення іноземних мов узагалі. Але з огляду на далеку перспективу робити викладання іспанської мови своєю основною професією у Львові, та ще й у період інтенсивного розвалу всього радянського, з любов’ю до Фіделя включно, навряд чи було би дуже розумно.
Альтернативою міг стати факультет слов’янських мов, але він, як і українська філологія, в ті маловиїзні часи був, на думку знайомих моїх батьків, недостатньо престижним. Про філологію російську на той час, певна річ, уже не могло бути й мови.
У тому, що батьки навіть чути не захочуть про жоден із цих варіантів, сумніватися не доводилось. Але на той момент, коли от-от мала відбутися видача омріяного атестата про середню освіту, а незабаром після неї – і вирішальна розмова-дискусія з батьками, під час якої мені доведеться оприлюднити власну мою мрію (невідомо, яку саме), тобто зруйнувати мрії батьків про доньку-програміста, а крім того ще і спробувати незважаючи ні на що здійснити власні плани, і сталося непередбачене зіткнення мого батька зі мною в супроводі хлопця з МЕТАLLІСою на футболці, хаєром на голові й привітною посмішкою на обличчі. Я думаю, посмішка ця була би не такою привітною або принаймні не такою самовпевненою, якби мій супутник знав, що мій батько мріє про зятя з вищою освітою, що вибір моєї майбутньої професії став у нашій сім'ї неабиякою дилемою, чи про те, як суворо виховуються дівчата з порядних сімей. Але, на жаль (чи на щастя), мій супутник, як я підозрюю, не зовсім знав навіть, що означає слово «факультет», не кажучи вже про все решта. І це допомогло йому зберегти душевний спокій, чого аж ніяк не можна було сказати про мене.
«Хороший учитель починає кожну нову тему з таблички множення», – часто повторювала наша математичка й намагалася бути послідовною у виконанні цього. Можливо, тому пояснити нову тему вона ніколи не встигала.
Але історія наших із Вітею стосунків починалася зовсім не з таблички множення. Вона починалася з листів.
Душевна травма, якої я зазнала під час спроби освідчитися Толі, не стала для мене перешкодою спробувати провести такий експеримент ще раз. Одна із моїх однокласниць, почуття якої до Майкла Джексона на той час саме втратили свою актуальність, запитала, чи не хотіла б я «придумати якусь кайфову розвагу». Недовго думаючи, я запропонувала їй підкинути комусь анонімного листа і поспостерігати за реакцією.
Ідея однокласниці сподобалася, і цього разу «жертвою» було обрано мого сусіда Вітю, того самого хлопця з хаєром, шкірянкою і МЕТАLLІСою на футболці. Ми знайшли недалеко від школи потаємний сховок, старанно розробили опис до нього і навіть намалювали план у масштабі 1:10, аби новий «Містер У» нічого не переплутав, а потім відіслали першого листа з шестирічною сусідською дівчинкою, яка була потай закохана в хлопця з довгим волоссям і обвішаною залізом курткою.
Час, що минув до моменту одержання відповіді, ми просиділи на моєму балконі, звідки було добре видно вікна нашого обранця, сподіваючись, що після прочитання листа він визирне на вулицю, вийде на балкон, піде перейтися в очікуванні натхнення для відповіді чи проявить себе якось інакше. Зрештою, не щодня ж йому приходять такі листи. Але сусід виявився хлопцем діловим і навіть не намагався витрачати час на пошуки детально описаного нами сховку за ретельно вималюваною схемою, а відразу передав нашкрябану на шматку газети відповідь із тою ж закоханою сусідською дівчинкою. Написати лаконічніше було важко: «Извини, спешу на тринировку. Если хочеш иметь са мной дела то давай встретимса не хочеш не нада а на глупасти у меня времени нету. Жду завтра в полвасьмова ва дворе».
Дочитавши, ми побачили нашого обранця, який виводив із дверей під'їзду свій розкішний спортивний велосипед. Спочатку таке нахабство мене обурило, і я запропонувала відіслати листа назад із виправленими червоним помилками. Але однокласниця провела зі мною довгу виховну бесіду, під час якої я повинна була усвідомити, як треба поводитися з чоловіками, що грамотність – в них далеко не основне і що перш ніж скласти собі про когось думку, варто принаймні один раз із ним зустрітися, що ми хотіли пригод і відмовлятися від них тепер просто нелогічно, про те, що при зустрічі кожен чоловік може виявитися не таким уже й дебілом, що негативний результат – це теж результат і под. Найбільше вразило мене в тодішній нашій розмові глибоке переконання моєї подруги в тому, що жінка, яка хоче сподобатися чоловікові, повинна поводити себе як справжнісінька ідіотка. «Чим дурніша, тим краще. У розумних не закохуються», – категорично заявила моя подруга, чим мало не підірвала свій авторитет у моїх очах. Ми довго сперечалися, я намагалася переконати її, що видавати себе за дурнішу, ніж ти є насправді, – це самоприниження, а вона перекреслювала всі мої складні й логічні аргументи безжальним: «Фігня це все. Основне, щоб клюнув». Напевно, бажання довести моїй подрузі, що вона помиляється, і спонукало мене тоді піти на призначене побачення. Хоча, можливо, не менш вагомими аргументами стали розкішний гаєр і спортивна фігура нашого адресата, якому надзвичайно личили спортивні труси, які тісно обтягували м'язи на ногах, й еластична майка. Я дала себе вмовити й так потрапила на побачення, з якого тато привів мене додому за руку й суворо попередив: «Ще раз побачу щось подібне – відшмагаю».
Мама провела зі мною відверту й тривалу розмову, з якої я довідалася, що мені ще тільки 17, а я вже дозволяю хлопцеві тримати себе за руку. І це дуже погано, тим паче під час першого побачення з цим хлопцем, й особливо враховуючи, що це взагалі моє перше в житті побачення, наскільки мамі відомо. Це дуже погано навіть під час другого побачення, як і взагалі погано починати будь-які стосунки з чоловіками в моєму віці. Я навіть не уявляю, чим зазвичай закінчуються такі речі. У мої 17 цього завжди ще не уявляють, а потім, коли починають уявляти, вже пізно. А не уявляю я того, що всі стосунки завжди розвиваються за однією й тією ж схемою, коли чоловік крок за кроком намагається завоювати жінку, а вона повинна цьому опиратися. Якщо ж я відразу даю йому тримати себе за руку, то йому здається, ніби і всього решта він теж досягне так само швидко. Спочатку він тримає мене за руку, потім спробує обійняти, далі запросить на морозиво, після цього – в кіно, там полізе цілуватися, далі з'являться діти, і вважай, що життя закінчилося. Я просто не усвідомлюю, з ким маю справу. У нього немає закінченої середньої освіти, вже не кажучи про освіту вищу чи пристойну роботу. Він вчиться у вечірній школі, носить довге волосся, захоплюється рок-музикою. Батьки в нього розлучені, хоча й продовжують жити в одній квартирі, бабця – єврейка за національністю, житлова площа вдвічі менша за нашу, мама працює на пошті і життя там не буде. Я, напевно, думаю, що його цікавить моя інтелігентність, а всі чоловіки хочуть тільки одного, за що потім доводиться розплачуватися жінці. Я повинна добре подумати і вирішити раз і назавжди, чого мені більше хочеться: вищої освіти чи одруження.
Я згадала Ді Снайдера і те, що «кожного року з'являється 2 мільйони нових хворих на гонорею, 500 000 хворих на герпес геніталій, 80 000 хворих на сифіліс, і половина з цих випадків трапляється з людьми у віці від 15 до 24 років», і втішилася, що моя мама не вживає таких аргументів, щоб мене переконати. Тобто думає про мене не так уже й погано.
Я пообіцяла батькам подумати, щоправда, за умови, що не буду вчитися на програміста, а вступатиму на філологію. Про те, яку саме філологію обрати, ми ще можемо порадитися. Батьки спочатку обурилися, мама спробувала пояснити мені, яка невдячна праця шкільної вчительки і наскільки зручніше бути інженером. На її думку, я просто не уявляла собі, як важко витримувати уроки в переповненому ледачими й байдужими учнями класі, я ніколи не бачила тонни зошитів, над якими доводиться сліпати вечорами, не знаю, що таке зірвані голосові зв'язки, хвора нервова система, проблеми з працевлаштуванням і приреченість на жіночий і переважно істеричний колектив. І зовсім не усвідомлювала, наскільки приємнішою є спокійна діяльність у якомусь конструкторському бюро, переважно пов'язана із приготуванням чаю, плетенням светрів та шкарпеток, переписуванням кулінарних рецептів і пліткуванням зі співробітниками. За це отримується непогана зарплатня, відрядження з добовими, профспілкові путівки на бази відпочинку, відгули, зрештою, можливість запізнюватися, провести робочий день за пошуками дефіцитних продуктів харчування, предметів першої, другої та інших необхідностей, можливість зникати з роботи відразу після обідньої перерви, необмежено користуватися службовим телефоном і ні за що не відповідати. Я ще зрозумію все це, коли в мене з'являться власні діти. Жінці потрібна спокійна робота, на якій можна відпочити від домашніх клопотів. А вчительська праця – це важкий хліб. На думку тата, філологія взагалі не належала до серйозних професій, а сам він сподівався, що його донька буде здатна на більше. Зрозумівши, що переконати мене не вдасться, батьки вирішили, що несерйозна професія – все одно краще, ніж несерйозний шлюб, і змирилися.
Таким чином, моя потаємна мрія не лише стала відомою батькам, а й отримала всі шанси на здійснення. Іспанська філологія на той час якраз припинила своє існування, тож подальший вибір здійснився сам по собі.
«Давай, давай, вступай куди хочеш. Добре, як хоч прибиральницею влаштуєшся після своєї філології», – здався тато і примусив мене пообіцяти, що більше з цим патлатим не побачить.
Ситуація змушувала нас перейти в підпілля й дотримуватися суворої конспірації. Ніхто з моїх домашніх не мав права дізнатися про наші посиденьки в точкаріку, не кажучи вже про теми, які ми там обговорювали.
Основною небезпекою була невтомна пильність моєї бабці. Як я вже сказала, точкарік знаходився під дахом сусіднього будинку. Тобто вхід до потрібного мені під'їзду був якраз навпроти наших вікон, а улюблена розвага всіх бабць, як відомо, – сидіти біля теплої батареї й дивитися у вікно. Тому процедура потрапляння до точкаріка супроводжувалася серією складних приготувань, метою яких було відволікти увагу бабці.
Ця операція складалася з трьох етапів:
Етап 1.
Хтось зі «своїх» дзвонить у двері нашої квартири і швидко зникає.
Етап 2.
Інший посвячений у механізм конспірації спостерігає за вікном із вулиці і подає знак, коли бабця відходить до дверей. Я в цей момент перебуваю в місці, звідки можу бачити знак, але бабця не може бачити мене.
Етап 3.
Я швидко зникаю у дверях під'їзду. Бабця, нікого не побачивши за дверима, розлючена, повертається назад до вікна. Після закінчення побачення вся операція повторюється.
Система конспірації була детально продуманою і спрацьовувала безвідмовно. Крім того, завдяки цій системі бабця завжди мала про що поговорити з сусідками.
«Ти смотри, – дивувалася вона, довідавшись, що дивні дзвінки в двері регулярно трапляються тільки з нею, а більше ніхто в будинку нічого подібного не зауважив. – Шо б воно значило. Навєрно, нас пограбувать хочуть. І то так провіряють. Колись стукнуть мене по башці, та й зайдуть у квартиру, – припускала вона вголос, а потім додавала: – Ну і нехай, може наконєц вмру. А то стільки молодих умирають, а я, стара, живу і живу. Тільки от вещей ограблених жалко».
Щоб заспокоїти бабцині підозри, я просила Вітиних друзів дзвонити відразу до кількох квартир.
«Ці мені хулігани, – відразу ж повідомила бабця. – Уже й до другого етажа добралися. Я от з Павловною поговорила, то она каже, шо до неї сьогодні тоже звонили».
Відчувалося, що їй стало легше на серці.
Але я все одно хвилювалася за бабцю, яка завжди була схильна до аналітичних розмірковувань. Адже не виключено, що рано чи пізно вона таки зіставить мою відсутність із таємничими хуліганами, або випадково колись повернеться до вікна швидше, ніж слід, або тільки зробить вигляд, що відійшла, а сама залишиться спостерігати, або випадково побачить утікаючого від вхідних дверей друга Віті, або хтось із сусідок випадково побачить мене в сусідньому під'їзді…
Особливо сильними були мої побоювання, коли бабця, сповнившись турбот про майбутнє онуки, намагалася вивідати, чи справді історія мого першого кохання закінчилася на вимогу батьків.
«Та воно, знаєш, – починала вона ніби сама до себе. – Воно й не так важно, чи є в нього діплом, чи нема. Основне, шоб человєк був хароший. А він хароший, добрий, работящий, всєгда поможе сумку нести, коли ідеш з магазіна. Всєгда поздоровається, спита, як здоров'я. Я його люблю. Приятний такий хлопець. Тільки шо рано вам ще жениться. Ти сначала поступить должна, потом закончить. Йому ще в армію іти. Ви якшо і встречаєтесь десь тайно, то я нічого протів нє імєю, тільки от шоб тато ні про шо не дознався, і шоб ви глупостей не наробили. А то, знаєш, як не держи кота в мішку, всьо равно висунеться».
Так воно й сталося, навіть незважаючи на те, що бабця явно плутала кота з шилом.
Шекспір, Ромео, Галицько-Волинський літопис і ящики під балконом першого поверху. Бабця, мама і п 'ятиразове харчування. Чи варто дотримувати слова, якщо тобі все одно ніхто не вірить?
Не гаючи часу, батько почав довідуватися про все, що було необхідно для вступу. З'ясувалося, що протягом двох останніх років українська філологія втратила статус непрестижності. Інтенсивний процес українізації східних областей потребував великої кількості вчителів української мови та літератури. Львівський університет був одним із небагатьох вищих навчальних закладів, де готували кваліфікованих фахівців. Бажаючих нести світло рідного слова в неосяжні степові простори зрусифікованої батьківщини виявилося чимало.
Довідавшись, що прохідний бал на вступних іспитах вищий, ніж у медінституті, тато чомусь зрадів і почав інтенсивний пошук репетиторів. Усі домашні навперебій намагалися донести до моєї незрілої свідомості, що я просто не маю права закінчити школу без медалі, принаймні срібної. Що медаль – це мій єдиний шанс, раз я вже вибрала собі таку престижну професію. Що якби я вступала до Політехніки, все було б значно простіше, бо там конкурсу майже немає. Особливо на програмування, що й не дивно, бо програмістів зараз більше, ніж комп'ютерів.
Моє життя відразу стало інтенсивнішим. У школі ми проходили одночасно програму 10 і 11 класів, бо, згідно з черговою постановою уряду, тривалість обов'язкової освіти збільшили на один рік. Але лише для тих, хто пішов до школи в 6 років. Усі інші, до яких належав і наш випуск, повинні були опанувати той же обсяг матеріалу протягом 10 років, хоча згідно з документами навчалися в 11 класі, перейшовши туди просто з 9-го. Незрозуміло, навіщо це було потрібно, але життя ускладнило.
Тричі на тиждень я писала з приватним репетитором об'ємні перекази зі збірників «Життя і школа», «Життя і слово», «Життя і наше майбутнє», «Українська література і наша сучасність». Ці тексти переважно починалися реченнями на зразок: «У тьмяніючому світлі все ще доволі теплого, хоча вже й невблаганно осіннього тліючого, розпливчастого, розбитого на окремі тонкі, мов павутинки, і сплетені між собою невидимими цівочками промені сонця весь краєвид набував рис якоїсь майже потойбічної схвильованості, причаєного неспокою і водночас майже незбагненної гармонійності й закономірності. Надходила осінь». Або: «Зима все ще не випускала обрій із цупких пазурів своєї недовершеної білості, майже прозорої, гомінкої, як стрімкий потік, ламкої в переливах світла, що відбивалося й на вкритій усе ще міцними крижинами річці, на таємничих манускриптах віконного скла, яке несло у світло свою записану ламкими письменами звістку, і в самих промінцях сонця, принадних своєю невловимістю, майже потойбічною схвильованістю, причаєним неспокоєм і водночас майже гармонійною незбагненністю». Що спільного мали всі ці тексти з життям або з нашою сучасністю, я так і не збагнула, а запитати не наважилася. На подібні питання я досі здебільшого одержувала лаконічну відповідь: «Мала ще. Підростеш – сама зрозумієш». Самостійно я опановувала техніку стенографії, аби детальніше нотувати перекази, і новий український правопис. Двічі на тиждень майбутній викладач читав мені (разом із ще двома абітурієнтками) лекції з історії забороненої української літератури, диктував поезії дисидентів, які бажано було знати напам'ять. Не всі з них мені подобалися, і від перевтоми я часто засинала на особливо нудних заняттях. Щоб уникати цього, я носила з собою збірку під назвою «Пропала грамота», яку читала в трамваї і перед сном.
