Kitabı oku: «100 знаменитих людей України», sayfa 3

15 жовтня 1959 р. Степан Бандера відпустив охорону і ввійшов до під'їзду будинку, в якому жив разом із родиною. На сходах його зустріла молода людина. Зі спеціального пістолета вона вистрілила в обличчя провідникові ОУН струменем розчину ціанистого калію. Сталася зупинка серця.

Це вбивство було заключним актом 15-річного полювання на лідера українських націоналістів. Убивцею виявився агент КДБ, 30-літній українець Богдан Сташинський. За виконане завдання шеф КДБ Шелепін вручив йому в Москві орден Червоного Прапора.

Ім'я Степана Бандери для багатьох його співвітчизників не лише на західноукраїнських землях стало символом іще за життя, символом і прапором боротьби за незалежність і соборність України.

Бердяєв Микола Олександрович

(народ. 1874 р. – пом. 1948 р.)

Релігійний філософ, публіцист, автор творів: «Зміст творчості», «Філософія вільного духу», «Про призначення людини», «Доля Росії», «Джерела і зміст російського комунізму», «Філософія нерівності», «Самосвідомість» та ін.

У себе на батьківщині він був менш відомий, ніж на Заході. За кордоном його краще прочитали і зрозуміли освічені інтелектуали, які назвали Бердяева «російським Гегелем XX ст.», «одним з універсальних людей нашої епохи». Це був мислитель, який зумів поєднати дух культури, історію двох систем – Сходу і Заходу – і який сказав про необхідність людської свободи більше, ніж будь-хто із філософів усього світу.

Бердяев походив зі старовинного роду. Батько майбутнього філософа, штаб-ротмістр у відставці, предводитель дворянства, голова Київського земельного банку Олександр Михайлович Бердяев був одружений із князівною Аліною Сергіївною, уродженою Кудашевою, француженкою по матері. Їхній первісток Сергій згодом став відомим поетом-сатириком. А другий син, Микола, народився на п'ятнадцять років пізніше, 18 березня 1874 р.

Дитинство Миколки було розміреним і щасливим. Безжурне життя в багатій дворянській садибі при люблячій няньці, турбота батьків, поїздки з ними на закордонні курорти створювали особливу атмосферу, характерну для більшості дворянських родин. Здобувши домашню освіту, 14-річний Микола був відданий у престижний закритий навчальний заклад – Київський кадетський корпус, після закінчення якого вступив до Київського університету, на природничий і юридичний факультети одночасно.

Початок навчання в університеті припав на час виникнення в Росії марксистських гуртків. Членом одного з них – Центрального гуртка саморозвитку – Бердяев став у 1895 р. Його наставником був сам Плеханов, а майбутній більшовицький нарком освіти Луначарський – товаришем по боротьбі. Незабаром трапився перший арешт Миколи за участь у студентських демонстраціях. Удруге його заарештували навесні 1898 р. – за приналежність до київського Союзу боротьби за звільнення робітничого класу. Виключений із університету і випущений із в'язниці під заставу, Бердяев в очікуванні вироку основний час присвячував публіцистиці. У цей період він написав першу серйозну статтю про німецького соціаліста Ф. Ланге і критичну філософію.

Основою оригінальної філософської системи Бердяева була свобода. Він вважав, що «весь світовий процес є будівлею теми про свободу, є трагедією, пов'язаною з виконанням цієї теми». Трагедія походить від того, що тягар свободи не кожному під силу. Ці думки пролунали в його першій книзі «Суб'єктивізм і індивідуалізм у суспільній філософії», що, ледь вийшовши з друку, відразу ж принесла досі невідомому літератору майже всеросійську славу.

Щоправда, сам філософ-революціонер у цей момент уже перебував під гласним наглядом поліції у Вологодській губернії, куди його було вислано на три роки за вироком суду. Філери місцевого охоронного відділення зазначали, що влітку 1901 р. вони бачили, як він катався на велосипеді, читав книжечки в міському саду або в публічній бібліотеці, проводжав «панночку років 19, розкішно одягнену, з якою увесь час ходив під руку».

По закінченні заслання Микола оселився в Петербурзі й 1904 р. одружився з Лідією Трушевою, дочкою відомого петербурзького адвоката, яка прожила з ним довгі роки в любові й злагоді. За його зізнанням, «Лідія була людиною надзвичайної духовності, перед смертю вона наблизилася до святості».

У цілому 1900-ті pp. були бурхливими в житті Миколи Олександровича: редагування журналу «Новое время», робота в «Союзі звільнення», участь у петербурзьких релігійно-філософських зборах, літературних «середах» у В'яч. Іванова, де Бердяев був беззмінним головою. На цих «середах» збирався весь цвіт російської літератури і філософії срібного століття – Ф. Сологуб, О. Блок, В. Брюсов, А. Бєлий, Л. Шестов, С. Франк.

1909 p. ознаменувався виходом у світ збірника статей про російську інтелігенцію «Віхи» – книги, яка так чи інакше розбурхала всіх мислячих людей у Росії. Варто сказати, що в результаті чотирьох перевидань наклад збірника досяг 16 тис. примірників. Величезному на той час накладу відповідала безпрецедентна кількість відгуків у періодичній пресі (250 дописів за рік). На спростування основних думок збірника публікувалися замітки, статті і навіть цілі книги, у тому числі й далеких від філософії авторів, які нещадно критикували Бердяева, Булгакова і Франка.

До речі, Бердяев був знайомий із С. Булгаковим ще по Київському університету. Саме Сергій Миколайович увів його до гуртка Новосьолова, де проходили палкі дебати на релігійні теми. Разом з новими друзями Микола побував у Зосимовій пустині, у шанованих старців Германа й Олексія. Ця поїздка виявилась якоюсь мірою вирішальною для філософа. Він згадував пізніше: «У будь-якому разі, мені було зрозуміло, що я не належу до людей, які віддають свою волю духовному керівництву старців. Мій шлях був інший і, можливо, важчий… я не міг упокорити своєї волелюбності».

У ці роки Бердяев був тісно пов'язаний із Релігійно-філософським товариством у Москві, де робив доповіді та виступав опонентом інших філософів. На початку 1910-х pp. він на якийсь час одійшов від справ, пов'язаних із релігійною та видавничою діяльністю, цілком присвятивши себе книзі, що по праву вважається однією з вершин філософської думки Росії. Праця, що вийшла 1916 p., називалася «Смисл творчості. Досвід виправдання людини». У ній автор стверджував, що людина є творінням за образом і подобою Творця. І виправданням людського життя, основним змістом його і шляхом до спасіння є творчість: «Творчість… є виявлення надмірної любові людини до Бога, відповідь людини на Божий заклик, на Боже чекання».

Займаючись філософськими роздумами, Микола Олександрович не залишався осторонь і від подій сучасності. За газетну статтю на захист ченців Афонського Свято-Пантелеймонового монастиря, звинувачених у єресі, його віддали до суду, і погроза вічного поселення в Сибіру залишалася реальною аж до революції, яка скасувала всі політичні процеси.

Лютий і жовтень 1917 р. Бердяев зустрів у Москві: «Я пережив російську революцію як момент моєї власної долі, а не як щось ззовні мені нав'язане. Ця революція відбулася зі мною, хоча я ставився до неї дуже критично й обурювався проти її злих проявів». У перші пореволюційні роки філософ повернувся до громадської діяльності. Восени 1918 р. він організував у Москві Вільну академію духовної культури, де читали свої курси А. Бєлий, В'яч. Іванов, С. Франк, улаштовувалися семінари, публічні збори з дебатами. Сам Бердяев вів семінар за Достоєвським, читав курси «Філософської релігії» і «Філософії історії». На ґрунті останнього курсу він видав книгу «Смисл історії. Досвід філософії людської долі», що поряд із «Смислом творчості» цінував понад усе написане ним у доемігрантський період.

Діяльність Бердяева, який став помітною фігурою в більшовицькій столиці, почала привертати увагу нової влади. 1920 р. він був заарештований у зв'язку зі справою «Тактичного центру», допитаний особисто Ф. Дзержинським і звільнений без будь-яких наслідків. 1922 р. стався другий арешт, а у вересні – вислання за межі РРФСР з ідеологічних причин у складі 160 представників інтелігенції, опозиційно налаштованих до нового ладу.

Першим місцем проживання родини Бердяєвих став Берлін, а з літа 1924 р. вони оселилися в робітничому передмісті французької столиці – Кламарі, де спочатку наймали квартиру, а потім переїхали до власного будинку, отриманого у спадщину від друга родини англійки Флоренс Вест. Жили вони скромно, за висловом Миколи Олександровича, «як у монастирі: ніяких розваг, візитів, поїздок (крім необхідного лікування)». У Парижі Бердяев відновив діяльність заснованої ним іще в Берліні релігійно-філософської академії. З 1925 р. він видавав «орган російської релігійної думки» – журнал «Путь». Постійно брав участь у міжнародних конгресах і симпозіумах, організовував зустрічі представників католицької, протестантської і православної релігійно-філософської думки.

1940-ті pp. виявилися для родини Бердяєвих надзвичайно важкими: війна, німецька окупація, нестача палива і харчів, хвороби, серйозна операція, перенесена Миколою Олександровичем 1942 р. Під час Другої світової війни загострилось і його патріотичне почуття, що змусило одного разу визнати: «Я не націоналіст, але російський патріот». Така позиція загрожувала арештом, але, як з'ясувалося після війни, хтось із вищого німецького командування вважав себе знавцем і захисником філософії, і це врятувало Бердяева від переслідувань гестапо.

Через кілька місяців після закінчення війни Бердяев пережив велике горе – у вересні 1945 р. поховав дружину, яка протягом майже сорока років була для нього єдиною коханою жінкою, її пам'яті присвячена одна з останніх книг філософа – «Екзистенціальна діалектика божественного і людського». Наприкінці життя він здобув учений ступінь доктора Кембриджського університету, був навіть представлений до Нобелівської премії, але одержати її не встиг. 23 березня 1948 р. Микола Олександрович помер.

Філософська і літературна творчість Бердяева широка і різноманітна. Його перу належить понад 450 робіт. Але про що б не писав філософ, він завжди був вірний головному напрямку, що визначив для себе ще в юнацтві: «Мене називають філософом свободи… Свобода для мене – первинне буття. Своєрідність мого філософського типу насамперед у тому, що я вважаю підвалинами філософії не буття, а свободу. У такій радикальній формі цього, здається, не робив жоден філософ. По суті, я все життя пишу філософію свободи, намагаючись її вдосконалити і доповнити».

Биков Леонід Федорович

(народ. 1928 р. – пом. 1979 р.)

Видатний актор, режисер, сценарист. Народний артист УРСР (1974р.). Заслужений артист РРФСР (1965р.). Лауреат Всесоюзного кінофестивалю (1974р.) у номінаціях за кращу акторську роботу і фільм «Убій ідуть лише “старики “» і Державної премії УРСР (1977р.) за фільм «Amu-бати, йшли солдати».

Леоніда Бикова народ не просто любив. У ставленні до нього в людей назавжди залишилась особлива інтонація, близька до його творчості і найточніше визначається словами «ніжність» і «теплота». Друг актора І. Миколайчук у нарисі «Душа актора» згадував, як одна жінка, в якої Биков зупинявся під час зйомок, якось сказала: «У Леоніда Федоровича душа як окраєць хліба – хоч до рани прикладай!»

Леонід народився 12 грудня 1928 р. у селі Знаменському Слов'янського району Донецької області, через рік родина переїхала в робітниче селище Прокатку під Краматорськом. Тямущий, веселий хлопчисько стати актором і не думав. Він марив небом і мріяв вступити до льотного училища. Тому 1943 р. у Барнаулі, куди батьків евакуювали разом із заводом, Леонід з'явився у військкомат, додав собі три роки і попросив відправити його на фронт. Його хитрощі відразу викрили через маленький зріст і обличчя вічного підлітка, тому довелося школу закінчувати. Але 1945 р. у Ленінграді Биков усе-таки вступив до 2-ї спецшколи для льотчиків. Провчитися йому довелося лише місяць: відрахували знову ж через маленький зріст. Тоді Леонід і вирішив стати артистом, маючи невеликий досвід на аматорській сцені Палацу культури ім. Леніна. Конкурс до Київської школи актора він не витримав. А от екзаменатори Харківського театрального інституту виявилися більш далекоглядними, ніж київські, і вже з першого курсу Биков грав Павку Корчагіна на сцені Харківського театру ім. Шевченка – випадок, що не має прецеденту. Після закінчення навчання, з 1951 по 1960 p., він уже був постійним членом трупи цього театру: його репертуар російською і українською мовами складався практично з ліричних і комедійних ролей, властивих акторському амплуа Леоніда.

Паралельно з навчанням почалась і робота Бикова в кіно. Відомий режисер Ф. М. Ермлер, який першим зняв його в картині «Переможці», сказав Леонідові після декількох дублів: «Ти приречений бути кіноартистом. Є люди, які можуть приходити в кіно і йти з нього. Ти вже нікуди не підеш». На жаль, фільм так і не вийшов на екрани, проте актора помітили і запропонували невелику, але дуже теплу, милу роль колгоспного кучера Сашка у фільмі «Доля Марини» (1953 р.). Глядацька любов прийшла до Бикова після комедії «Приборкувачка тигрів» (1954 p.), де без нього просто неможливо уявити всі перипетії любовного трикутника. Леонід уніс у картину зворушливо-гумористичну ноту, якою відзначалися згодом майже всі його роботи. Нерозділене кохання, непутящість, завзятість – ось основні характеристики биковських героїв. Фільм мав величезний успіх у публіки, а ім'я актора стало відомим усьому Союзу. Коли ж на екрани вийшов «Максим Перепелиця» (1955 p.), де Биков зіграв головну роль – такого собі молодшого, непутящого брата Василя Тьоркіна, – народ визнав його кінозіркою.

Запам'яталися глядачам і образи, створені актором у фільмах «Чужа рідня», «Дорога моя людина», «Добровольці», «Сварка в Лукашах», «Травневі зірки». Погоджуючись на нові пропозиції, він намагався вибирати ролі різноманітного плану, щоб не повторювати привабливий, але швидко набридлий йому тип Максима Перепелиці. Майстерність актора зростала від фільму до фільму, і в «Альошчиному коханні» (1961 р.) він використовував зовсім інші барви, показав нескінченну цілісність почуття закоханого хлопчика. Усі друзі Леоніда Федоровича визнавали, що Альошка – «це вилитий Льоня».

З театром 1960 р. Бикову довелося розпрощатися: керівництво заборонило брати участь у зйомках гоголівської «Шинелі». Ця роль, запропонована йому О. Баталовим (нічого подібного ніхто з кінематографістів йому не пропонував), уже в ті роки змогла б змінити амплуа актора. Але відому фразу Акакія Акакійовича на адресу нестерпних чиновників-колег: «Облиште мене, навіщо ви мене кривдите?» – вимовив інший Биков – Ролан. «Страшенно хотілося, щоб театр був кафедрою, яскравою, захоплюючою, але кафедрою, – писав Леонід Федорович своєму харківському другу і колезі М. Борисенку. – Із глядачем треба говорити на теми, які хвилюють його, не брехати, пристрасно, захоплююче міркувати, сперечатися… Я живу дотепер цими ідеалами, точніше, намагаюся жити, тому що життя ламає їх і порушує на кожному кроці. Але це найсвятіше, без цього нудно і марно буде жити».

Биков із дружиною Тамарою Костянтинівною та двома дітьми Олексієм і Мар'яною переїхав до Ленінграда, де на «Ленфільмі» йому дали можливість спробувати себе в кінорежисурі. Після спільної з Г. Раппопортом короткометражки «Як мотузочка не в'ється…» він зняв свій перший художній фільм – ліричну комедію «Зайчик» (1964 p.), де виконав головну роль. Картина про наївного і боязкого гримера зі зворушливою і делікатною душею більше року пролежала на полиці. Тема маленької людини була неактуальна в роки, коли був потрібний герой – оптиміст, переможець, будівник комунізму. Критика фільм дружно лаяла. Утім, і Биков-режисер вважав його не дуже вдалим. У розмові з Симоновим він заявив: «На мені весь середній радянський кінематограф тримається». Керівництво «Ленфільму» до режисури його більше не допускало, та й сам він туди вже не рвався і навіть відмовлявся від численних пропозицій зніматися в картинах. За дев'ять років, проведених у Ленінграді, глядачі побачили актора лише в декількох фільмах: «На сімох вітрах», «Коли розводять мости», «У місті С», «Розвідники», «Обережно, бабуся!». Биков також писав сценарії і грав крихітні, але все-таки яскраві ролі в сатиричному кіножурналі «Фитиль». В одному з листів до Борисенка він зізнавався: «Уже майже рік не знімаюся. Не хочу. Відмовився від 9 сценаріїв. Не хочу брати участь у брехливих і антихудожніх речах. Звичайно, довго не протримаєшся, треба виконувати план студії. Усе частіше думаєш, що треба повертатися додому. Але в театрі, мабуть, те ж саме. У чому ж суть? Як же зробити, щоб жити на рівні? Може, це наша проклята робота?» Проте 1965 р. Л. Бикову було присвоєне звання заслуженого артиста РРФСР.

1969 р. Леонід Федорович із родиною переїхав до Києва. Але роботи до душі на кіностудії ім. О. Довженка талановитому актору теж не було. Незважаючи на тривалі простої, він не дозволяв собі братися за роль, що, за його мірками, була антихудожньою. А ось рядки ще з одного листа Викова: «Усю ніч не спав. Розповісти б усю правду, як загубили театр. Чому з Київської кіностудії пішли режисери Алов і Наумов, Хуцієв, Донськой, Чухрай? Ми нарешті почали судити людей за недбале ставлення до техніки. А коли ми нарешті почнемо судити за злочинне ставлення до людей? Найстрашніше – суспільна байдужість. Догідництво. Культ міг вирости тільки на ґрунті догідництва».

Биков недарма занурився в режисуру. Йому необхідно було виговоритися, виплеснутися, змусити прислухатися до найважливішого для нього – теми війни, дружби на війні, любові і молодості в суворий воєнний час. Створений наприкінці 1960-х pp. разом з Онопрієнком і Сацьким сценарій фільму про льотчиків Леонід Федорович пробивав на студії кілька років. Кіноначальники вважали сценарій «негероїчним» і навіть видали для зйомки чорно-білу вузькоформатну плівку, згодом представивши це як авторський задум – подобу військової хроніки. Але для одного з кращих фільмів про Велику Вітчизняну війну колір не головне. «У бій ідуть лише “старики”» (1973 р.) – «реквієм солдату, який не повернувся з війни». Він присвячений юнацькому бажанню режисера стати льотчиком, пам'яті кращого друга Віктора Щедронова (Смаглявка), збитого в Чехословаччині у квітні 1945 р.

Акторів на головні ролі Биков відбирав сам. Він насилу відстояв перед керівництвом Держкіно УРСР свого улюбленого ленінградського актора і друга Смирнова, з яким познайомився на зйомках фільму «Зайчик». Колективом Леонід Федорович керував ненав'язливо – не по-режисерськи, а по-людськи. Його любили всі: костюмери, гримери, освітлювачі, – чекали, коли почне зйомки, коли на майданчику пролунає його голос, коли він усміхнеться своєю трохи сумною усмішкою. Творча група стала для нього родиною не тільки на час зйомок. Смерть Бикова не надовго пережили Смирнов, Подгорний і Іванов, але їхні герої – Макарич, Смаглявка і Кузнєчик, як і вся «друга співаюча» ескадрилья на чолі зі своїм Маестро, ось уже 30 років ятрять душі глядачів, не дозволяють забути «тих, хто не повернувся з бойових вильотів».

На Всесоюзному фестивалі в Баку фільм одержав почесний приз. Від головної нагороди режисер відмовився на користь «Калини червоної», скромно зазначивши: «У списку, де буде Василь Шукшин на першому місці, я матиму за честь бути хоч сотим. Адже моя картина – це рядовий фільм про війну, а його – це справжній прорив у заборонену зону, прорив у сферу того, про що раніше й думати не дозволялося».

Після виходу картини, що тільки за один рік зібрала понад 40 млн глядачів, ставлення чиновників до Бикова не змінилося. Вони, як і раніше, не вважали його успішним режисером, а про «Стариків», які вийшли, відгукувалися приблизно так: фільм наївний і простий до смішного; нашвидкуруч склеєний, без особливих режисерських шукань; сценарій легковажний; усі персонажі нагадують опереткових героїв. Такими ж були відгуки на картину «Ати-бати, йшли солдати» (1976 p., Державна премія УРСР). Так, критик Р. Корогородський безапеляційно заявляв: «Зокрема, вважаю прямолінійним монтаж, де кров загиблих воїнів перетворюється на гвоздики. Асоціативність тут оголювалася до простого дидактичного висновку. Образи сучасників, за винятком Ганни, виявилися малоцікавими, просто статичним антуражем. Невиправдано ускладненою була і композиція твору». Але фільм викликав у глядачів почуття глибокого потрясіння, і навіть смішні епізоди викликали рясні сльози співпереживання. Кожен герой укарбувався в пам'яті назавжди.

Мало кому відомо, що «циганочку з виходом» єфрейтор Святкін (Биков) виконував, уставши з лікарняного ліжка після другого інфаркту (перший з ним трапився у боротьбі за свого «Зайчика»). Монтажер фільму Голдабенко згадувала: «Він був людиною незвичайною, заперечувати ніхто не стане. Його любили люди, захоплювалися ним. Але чому ми не врятували його? Знали ж, що трагедію людина носить у серці… Тоді, 1976 року, коли, до речі, він написав відомий “Заповіт”, у нього були складні стосунки із сином, зі студією, з Держкіно УРСР… Але душу він нікому не відкривав! Переживав усе в собі».

Леонід Федорович дуже любив свою родину, але там цього не цінували. Дружина-інвалід Тамара Костянтинівна, що не відбулась як акторка театру, страждала на повільноперебіжну шизофренію, яку успадкував син. Лесь завдавав батькові багато неприємностей. Його доводилося постійно «викуповувати» з кримінальних справ. Е. Косничук, редактор фільму «У бій ідуть лише “старики”», розповідає, що, «працюючи на кіностудії, Лесь обкрадав іноземців. Одного разу пограбував ювелірний магазин і розгромив кілька наметів. Рятуючи сина від суду, всі гроші, отримані за “Стариків”, Биков віддав лікарям, аби ті заховали Леся в Павловську психіатричну лікарню». Друзі Бикова дивувались атмосфері, що панувала в їхньому будинку: «старі обідрані меблі, на кухні гора немитого посуду, скрізь бруд, на підвіконнях величезний шар пилу. Льоня міг з'їсти за день одну цукерку і випити три кухлі чаю». Поведінка сина, вступаючи в контраст із кристальною чесністю Леоніда Федоровича, майже донкіхотською боротьбою з несправедливістю і неправдою, яку вів усе своє життя, виснажувала душевні та фізичні сили батька.

Можливо, саме тому свій останній фільм «Прибулець» Биков хотів присвятити темі боротьби за людську гідність, проти лицемірства, байдужості. Він мріяв зіграти дві ролі: колгоспника-землянина Тишкіна і прибульця з Рюма. Цю ж думку підтримує і Голдабенко: «Биков для мене – прибулець з іншої планети. Недарма він так хотів зняти фільм про прибульця з планети Рюм. Не випадково акторські проби до фільму “Прибулець” – це вже міні-фільм, у якому весь Биков, його задум, його людська суть. Але чому доля зупинила на цьому шляху? Можливо, ще не час було розкрити людям смисл приходу на Землю такої людини?!»

Через три дні після закінчення проб, 12 квітня 1979 p., Леонід Биков загинув в автомобільній катастрофі під Києвом. З'явилося багато домислів, пов'язаних із цією трагедією, і їх більшу частину породив «Заповіт», адресований друзям Іванові Миколайчуку і Миколі Мащенку за три роки до смерті. Ось фрагменти з нього. «Дорогий Іване! Дорогий Миколо! Звертаюся до вас із проханням важким і не дуже вдячним. Ніколи і нікому не повірте, що я наклав на себе руки. Просто, якщо це трапиться, знайте, що я зносився…А тепер про зовсім смішне. Похорон – марудна справа… Якнайшвидше винести з будинку, щоб не мучити моїх…Ніяких оркестрів. Ніяких студій, Будинку кіно (спілка), боже борони. З будинку прямо туди, куди слід. Це мій крик, благання. Без цирку, який називається почестями. Ніяких надгробних промов, бо я встану і піду: трапиться конфуз. Тільки хтось із вас один, кому захочеться, скаже одне слово: ПРОЩАВАЙ. Це щоб якось поставити крапку, бо нас не зрозуміють. А потім нехай 2-га ескадрилья вріже «Смаглявку» від початку й до кінця… Дуже шкодую, що нічого не встиг зробити путнього. Ви помітили, що режисер я не за дипломом, а за покликанням? Навіть свій похорон режисую?! Оце дає! Спасибі і бувайте!»

Останню волю Леоніда Бикова, завдяки втручанню В. Щербицького, виконали. М. Мащенко згадував, що коли заспівали «Смаглявку», він «таких ридань ніколи не бачив, витримати не можна було».

Пам'яті цієї незвичайної людини присвячено фільм «…якого любили всі» і книга-спогад його друзів «Будемо жити!». Його ім'я носить одна з малих планет, у Краматорську – літак Су-27, у Василькові – МіГ-29, на бортах яких написано «Маестро. Леонід Биков». На них літають кращі екіпажі України. 2002 р. перед Палацом культури ім. Леніна в Краматорську встановлено пам'ятник Леонідові Бикову. Життя актора, режисера, людини, який «не вмер, а, хочеться вірити, полетів на іншу планету», триває… «Будемо жити!»