Kitabı oku: «100 знаменитих людей України», sayfa 9

Після смерті 1107 р. жінки Гіти Мономах одружувався ще двічі. Про другу жінку нічого невідомо, третю ж звали Євпраксія. Як і при Ярославі Мудрому, Володимир зміцнював зв'язки з іншими державами через династичні шлюби. Син Мстислав був одружений з дочкою шведського короля, старша дочка Марія стала жінкою сина візантійського імператора Романа IV, а молодша, Єфимія, – жінкою угорського короля Коломана. Одна з онучок Мономаха вийшла заміж за норвезького короля Сігурда, інша – за Ободритського короля² Канута Святого, третя – за візантійського імператора Іоанна.

1124 р. на Русі був багатий на страшні ознаки і лиха: сонячне затемнення, посуху, пожежі. Через пожежу згорів Київ. А 10 травня 1125 р. після 13 років великого князювання на р. Альті завершив свій земний шлях Володимир Мономах. Тіло його було перенесено до Києва і покладено в Софійському соборі поруч із батьком – князем Всеволодом і дідом – Ярославом Мудрим. Діти ж його не змогли продовжити політику батька, що призвело до нових усобиць і розпаду Київської Русі.

Гоголь Микола Васильович

(народ. 1809 р. – пом. 1852 р.)

Великий український і російський письменник.

«Скажу вам одне слово щодо того, яка в мене душа, хохляцька чи російська. Я сам не знаю, яка в мене душа. Знаю тільки, що ніяк би не дав переваги ні малоросіянину перед росіянином, ні росіянину перед малоросіянином. Обидві природи занадто щедро обдаровані Богом, і, як навмисно, кожна з них порізно містить у собі те, чого немає в іншій: явний знак, що вони мусять поповнити одна одну». Так писав Микола Васильович Гоголь своєму кращому другові, А. О. Смирновій-Россет, у грудні 1844 р. Чи варто після цього сперечатися з приводу того, який із народів управі вважати своїм великого письменника?

Сам Микола Васильович, провівши більшу частину свого життя в Росії і за кордоном (тільки в Європі він прожив 12 років), ніколи не забував про свої українські корені, знаходячи душевний спокій і відпочинок лише в рідних місцях.

Народився майбутній письменник 20 березня 1809 р. у селі Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії. Рід Гоголів-Яновських починався з Остапа Гоголя, полковника, соратника самого гетьмана Дорошенка. Були в цьому роду і шляхтичі, і військові, і царські чиновники, і священики. Таким чином, Гоголь був представником малоросійського дворянства з домішкою польської крові, особливо по материнській лінії. І в його характері органічно поєдналися гордість польського духу з темпераментом життєрадісного українця.

Його батько, Василь Опанасович Гоголь-Яновський, володів тисячею десятин землі і двома сотнями кріпаків. Щоб утримувати велику родину (12 дітей, з яких до зрілого віку дожили лише четверо), йому довелося служити спочатку чиновником на Полтавському поштамті, потім управителем у родича дружини, багатого поміщика Д. П. Трощинського. Господар маєтку був великим театралом, і Василь Панасович, який мав літературні здібності, писав для його дворового театру українською народною мовою п'єси з народного життя, брав активну участь у їхній постановці не тільки як режисер, але і як актор. Властивий йому талант комічної розповіді, як і любов до театру, передалися сину. (До речі, епіграфи до «Сорочинського ярмарку» і «Майської ночі» були взяті Миколою Васильовичем із комедій батька.) Від нього ж хлопчик успадкував і надмірну помисливість, що мучила його все життя.

Мати письменника, Марія Іванівна, яка походила з небагатого роду Косоровських, була жінкою екзальтованою і набожною. Вийшовши заміж у 14 років і втративши двох дітей немовлятами, вона всю свою любов і надії зосередила на Миколці. Під її впливом у хлопчика розвинувся нахил до релігійності. За свідченнями біографів, він був слабенькою, кволою дитиною, до трьох років не говорив, зате вже у п'ять почав писати вірші, що викликало захват у матері. Вона взагалі була невгамовною фантазеркою і вважала свого сина неперевершеним талантом, приписуючи йому неймовірні відкриття, наприклад, залізниці та парової машини. І все-таки, незважаючи на комізм цих уявлень, Марія Іванівна не помилилася в головному – син дійсно став генієм, щоправда, не техніки, а світової літератури.

Дитячі роки майбутнього письменника минали в маєтку батьків Василівці, по сусідству із селом Диканькою – краєм легенд, українських повір'їв та історичних переказів, згодом так любовно і яскраво описаних у його творах. Здобувши вдома початкову освіту, хлопчик два роки провів у Полтавському повітовому училищі, а 1821 p. вступив до Ніжинської гімназії вищих наук, яка була створена на зразок Царськосельського ліцею і призначалася для дітей провінційного дворянства. Особливою старанністю юний гімназист не відзначався і вважався учнем посереднім, хоча і мав прекрасну пам'ять, добре малював і вже тоді виявляв схильність до російської словесності. Незважаючи на потайливість і нетовариськість, юний Гоголь був ревним учасником усіх гімназичних театральних вистав. Найчастіше грав ролі комічних старих і бабів (пані Простакова в «Недолітку» Фонвізіна), малював декорації. З особливим інтересом разом із гімназійними друзями, майбутніми літераторами Нестором Кукольником, Євгеном Гребінкою та Миколою Прокоповичем, брав участь юнак й у виданні рукописного журналу. У ньому були поміщені перші твори Гоголя: трагедія «Розбійники», балада «Дві рибки», сатири «Дещо про Ніжин, або Дурням закон не писаний», «Сніданок у предводителя», «На ярмарку» й ін. Ще один твір юного письменника – поему «Брати Твердославичі» – товариші не схвалили, і автор її знищив. Тоді ж він написав і наслідувальну поему «Ганц Кюхельгартен», у якій виразно виявлявся вплив поетів-романтиків В. Жуковського, А. Бестужева-Марлінського і Дж. Байрона. Вже в Петербурзі 1829 р. Гоголь надрукував її за власні кошти під псевдонімом В. Алов. Але прочитавши розгромні рецензії в «Северной пчеле» і «Московском телеграфе», молодий письменник зібрав нерозпродані примірники і спалив їх.

Однак, закінчуючи гімназію, Гоголь мріяв не стільки про літературну ниву, скільки про широку громадську діяльність. Він думав про те, щоб приносити користь суспільству на державній службі, і з цією метою 1828 р. виїхав до Петербурга. Але тут юнака чекало жорстоке розчарування: блискучі надії не виправдалися – до служби він виявився зовсім нездатним. І після нетривалого перебування в департаменті державного господарства і публічних будівель на посаді переписувача, а потім помічника столоначальника в департаменті наділів Гоголь відмовився від наміру стати чиновником. Спроба влаштуватися в театр теж не мала успіху.

Після невдачі «Ганца Кюхельгартена» молодий письменник приходить до думки про необхідність пошуків іншого літературного шляху: тепер замість мрійливо-романтичної поезії він звертається до відтворення народного побуту і життя України – тем, які з дитинства знав і любив. Гоголь наполегливо просить матір надсилати йому відомості про народні звичаї, перекази, костюми, а також «записки, які велися предками якого-небудь давнього роду, рукописів старожитніх». Усе це поряд зі спогадами про рідний край стало матеріалом для циклу повістей «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». У 1830—1831 pp. в «Отечественных записках» і «Литературной газете» з'являються «Вечір напередодні Івана Купала», «Сорочинський ярмарок» і «Майська ніч, або Утоплена», а в альманасі «Северные цветы» за 1831 p. – розділ з історичного роману «Гетьман». Ці твори відразу ж привернули увагу літературних кіл Москви та Петербурга. Талант Гоголя високо поцінували В. Жуковський, А. Дельвіг і такий улюблений ним О. Пушкін, із яким Микола Васильович познайомився в травні 1831 р. на вечорі в поета і видавця П. Плетньова.

Незабаром першу частину «Вечорів…» було видано окремою книгою. Читачі зустріли її із захватом, а Пушкін, якого Гоголь вважав своїм найавторитетнішим критиком, писав: «Зараз прочитав “Вечори поблизу Диканьки”. Вони вразили мене. От справжня веселість, щира, невимушена, без манірності, без бундючності. А місцями яка “поезія”, яка чутливість! Усе це таке незвичайне в нашій літературі, що я досі не опам'ятався…»

Окрилений успіхом, Гоголь працює багато і плідно. Протягом чотирьох років з-під його пера виходять друга частина «Вечорів…», повісті «Старосвітські поміщики», «Тарас Бульба», «Вій», «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», які ввійшли до збірника «Миргород». Джерелом усіх цих творів, як і раніше, була Україна, її побут, звичаї, героїчне минуле і сучасний Гоголю патріархальний уклад провінційного життя. Відзначаючи цей зв'язок письменника зі своєю малою батьківщиною, М. Коцюбинський писав: «Свіжістю і силою своїх творів Гоголь зобов'язаний не тільки своєму таланту, але також багатству нових слів, зворотів, понять і образів, які він щедро черпав з мало знайомого російським письменникам життя Малоросії».

Початок 30-х pp. був найщасливішим у творчій долі Гоголя. Услід за малоросійськими повістями він пише цикл творів, у яких показує примарність і трагізм петербурзького життя, де за «виставкою людського марнославства і лицемірства… фланірують люди-ляльки, люди-носи, люди-вуса, люди-бакенбарди, зникають і ховаються істоти ніким не захищені, нікому не дорогі, нікому не потрібні», такі, як Акакій Акакійович, герой повісті «Шинель».

У цей же час у письменника дозрівала безліч грандіозних задумів. Восени 1833 р. він виношував ідею створення «Історії України»: «Мені здається, що я напишу її, що я скажу багато так, чого до мене не говорили…» На жаль, цей гоголівський задум, як і розпочата за порадою О. Пушкіна «Історія російської критики», залишився нездійсненим. Зате інші теми, також підказані Гоголю великим поетом, набули блискучого втілення. Благаючи Пушкіна дати йому «який-небудь сюжет, але російський суто анекдот», письменник справді одержав історію анекдотичну і перетворив її на твір смішний і дотепний, якого ще не було в Росії, – комедію «Ревізор». Вона була написана 1835 р. усього за кілька місяців. Однак цей шедевр гротескової драматургії викликав у публіки найсуперечливіші оцінки. Перша вистава п'єси в Олександринському театрі пройшла якось мляво, актори, які звикли грати французькі водевілі, губились і не могли передати яскравий комізм дії. Щоправда, у залі не раз чулися вибухи сміху, але оплесків майже не було. Під кінець вистави здивування глядачів перейшло в обурення. Загальна оцінка публіки: «Це неможливість, це наклеп і фарс». Гоголь був збентежений і роздратований, повторюючи: «Господи Боже! Ну якби один, два лаяли, ну і Бог з ними, а то всі, всі!»

Проте публіка не «обрана», молода була в захваті від «Ревізора», повторюючи репліки і цілі сцени. Між шанувальниками та критиками комедії розпалилися справжні битви, внаслідок яких серед молоді обожнювання Гоголя тільки зросло. Але сам письменник, стомлений напруженою роботою останніх років і моральними тривогами, які приніс йому «Ревізор», вирішив відпочити від усіх проблем удалині від батьківщини. У червні 1836 р. він виїхав за кордон, де пробув багато років з невеликими перервами на приїзди до Росії.

Перебування в «прекрасній далечині» (письменник побував у Німеччині, Швейцарії, Франції і давно улюбленому Римі), з одного боку, зміцнило та заспокоїло Гоголя і дало йому можливість здійснити ще один грандіозний задум – «Мертві душі». З іншого боку, у ці роки, за словами відомого літературознавця XIX ст. А. Н. Пипіна, у житті Миколи Васильовича позначилися зародки тих явищ, що призвели до трагічних наслідків: «Посилене заглиблення в самого себе, екзальтація релігійного почуття призвели до піїтичного перебільшення, яке закінчилося його останньою книгою, що стала ніби запереченням його власної художньої справи…»

Перед від'їздом за кордон Гоголь востаннє зустрічався з О. Пушкіним, із подачі якого почав роботу над «Мертвими душами», що стало відтепер головним у його творчій долі. Чим далі вона просувалася, тим більш грандіозними уявлялися Гоголю її масштаби і більш спірними – завдання. Написані ще в Росії перші три розділи поеми за кордоном ретельно перероблялися. Гоголь безліч разів переробляв кожну знову написану сторінку. Він жив у Римі справжнім відлюдником, зустрічаючись тільки з вузьким колом близьких йому людей (художниками О. А. Івановим і І. С. Шаповаловим, В. А. Жуковським, композитором І. М. Вієльгорським, поетом М. М. Язиковим та ін.). І лише в періоди депресій, які траплялися все частіше після загибелі Пушкіна і смерті І. Вієльгорського, Гоголь відривається від роботи, щоб виїхати для лікування на води до Баден-Бадена або короткого відпочинку до Женеви і Парижа. До літа 1841 р. перший том «Мертвих душ» був готовий, а наступного року він вийшов друком у Москві з деякими купюрами, після чого письменник знову виїхав за кордон.

Це останнє перебування в Європі позначилось остаточним переломом у душевному стані Гоголя. Варто сказати, що й до цього в нього виявлялося чимало різного роду «дивацтв»: часта зміна настрою, депресії, релігійний містицизм, постійні переживання з приводу своїх хвороб, що багато в чому були зумовлені помисливістю. Якщо до цього додати характерні для письменника замкнутість і пророчий тон у спілкуванні з навколишніми, то стає зрозумілим, чому знайомі і друзі давали Миколі Васильовичу контрастні характеристики. За словами С. Т. Аксакова, «лірико-художня» натура письменника перебувала у вічному русі, у боротьбі з людською недосконалістю, у «самоосуді» і тому «ухилялася не тільки від спостереження, але навіть від розуміння людей, найближчих Гоголю».

Духовна криза письменника найбільш чітко почала виявлятися з 1845 p., коли в нього виник задум книги «Вибрані місця з листування з друзями». У ній Гоголь хотів зібрати все, про що писав своїм друзям 1845 і 1846 pp. Але книга на всіх, у тому числі й на друзів письменника, справила тяжке враження своїм тоном пророцтва і напучування, проповіддю смиренності, за якою, втім, проглядалася крайня зарозумілість автора, осудом його колишніх праць, у яких російська література бачила «одну зі своїх найкращих прикрас». Вищий ступінь обурення, викликаного «Вибраними місцями», висловився у відомому листі В. Бєлінського, на який Гоголь не зумів відповісти.

Ще одним виявом перелому у світогляді Гоголя стало спалення ним у середині 1845 р., у хвилину важких роздумів, первісної редакції другого тому «Мертвих душ». Йому здавалося, що зміст книги має бути іншим, що він нарешті зрозумів, як треба писати, щоб «спрямувати все суспільство до прекрасного». А ще він вважав, що не може продовжити роботу над книгою, не виконавши свого давнього наміру поклонитися Святому Гробу Господньому в Єрусалимі. Однак і здійснення цієї поїздки не принесло душевного заспокоєння: «Ще ніколи не був я так мало задоволений станом серця свого, як у Єрусалимі і після Єрусалима, – говорив Гоголь. – Біля Гробу Господнього я був начебто потім, щоб там на місці відчути, як багато в мені холоду сердечного, як багато себелюбства і самолюбства».

Продовжуючи роботу над другим томом «Мертвих душ», письменник зрозумів, що описувати російське життя можна, тільки живучи серед нього і вивчаючи його. І 1848 р. Гоголь остаточно повернувся до Росії. Останні роки життя він подовгу жив у друзів – О. О. Смирнової, С. Т. Аксакова, О. П. Толстого, сімействі Вієльгорських. Із останніми Миколу Васильовича пов'язувала не тільки давня дружба, але й сердечна прихильність до Ганни Михайлівни Вієльгорської. За словами В. Соллогуба, вона, «здається, єдина жінка, в яку закоханий був Гоголь». Справді, збереглося свідчення про те, що Микола Васильович 1850 р. зробив їй пропозицію, але вона її відхилила.

Тим часом у Гоголі тривала болісна боротьба «між художником і піїтистом». Він багато разів переробляв написані розділи другого тому, підпадаючи то під один, то під інший настрій. На початку 1852 р. його опанував страх смерті, він проводив ночі в молитві, постився. Одного разу, лютневої ночі, серед релігійних міркувань у нього промайнув жах і сумнів, що він не так виконав обов'язок, покладений на нього Богом. Тоді він звелів відкрити трубу каміна і спалив рукопис готового другого тому «Мертвих душ». З тих пір Гоголь удався в похмуру зневіру, не приймав їжі, відмовлявся від лікування. 21 лютого 1852 р. він помер.

Письменника поховали в Москві, у Даниловому монастирі (1931 р. прах Гоголя було перенесено на Новодівочий цвинтар), і на його пам'ятнику були написані слова з книги пророка Ієремії: «Гірким словом моїм посміюся». Вони яскраво відображають художнє кредо письменника, який так мріяв «спрямувати все суспільство до прекрасного». Недарма, оцінюючи значення гоголівської творчості, Т. Г. Шевченко писав: «Перед Гоголем слід благоговіти як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов'ю до людей».

Гонгадзе Георгій Русланович

(народ. 1969 р. – пом. 2000 р.)

Журналіст, керівник Інтернет – проекту «Українська правда». Зник у вересні 2000р., що стало резонансною подією у політичному житті України.

У суботу 16 вересня 2000 р. пізно ввечері зник керівник проекту «Українська правда» Георгій Гонгадзе. О 22.20 він вийшов із будинку на бульварі Лесі Українки й попрямував додому. Його чекали дружина й двоє трирічних дочок – Нана та Саломе, – але додому він так і не з'явився.

Інтернет-сайт «Українська правда» повідомив, що вони пам'ятають спроби залякати Георгія людьми, які представлялися співробітниками міліції. Тоді Георгій був змушений звернутися з відкритим листом щодо стеження за ним до Генерального прокурора України.

20 вересня журналісти «Української правди» почали акцію «Знайти журналіста!».

28 листопада лідер Соціалістичної партії України Олександр Мороз продемонстрував аудіозапис телефонної розмови, що нібито відбулася між президентом України Леонідом Кучмою й міністром МВС Юрієм Кравченком. Із запису випливало, що президент Кучма наказав «украсти» Георгія Гонгадзе. Запис зробив колишній офіцер охорони президента України М. Мельниченко.

15 грудня в Києві з ініціативи громадських організацій України почалася акція «Три місяці без правди».

Хто такий Георгій Гонгадзе, чиє ім'я зараз є символом для всіх тих, хто шукає правди та вірить у справедливість?

Мати Георгія Гонгадзе Леся Корчак народилася у Львові. Вона познайомилася з молодим, красивим грузином Русланом Гонгадзе, який був випускником архітектурного факультету Тбіліського політехнічного інституту. Наприкінці 60-х pp. він примкнув до дисидентських кіл та підтримував відносини з Мерабом Костава й Звіадом Гамсахурдіа. А весілля молодих Лесі та Руслана грали й у Львові, і в Сачхері – невеликому містечку в Грузії.

Син Георгій народився в Тбілісі 21 травня 1969 р. У три роки Гія пішов у дитсадок. Цікаво, що до двох років він мовчав, а потім, за словами мами, заговорив відразу чотирма мовами – грузинською, українською, польською, російською.

Із батьком Георгія вони рано розлучилися, проте підтримували добрі стосунки. Георгій завжди любив свого батька.

У школі Гія мав добру репутацію. Крім того, він ходив на танці, на малювання, на плавання. А тренер із легкої атлетики олімпійська чемпіонка Ніна Думбадзе переконувала маму, що в сина може бути відмінне майбутнє в спорті. Коли Гія був на спортивних зборах, то отримані талони на їжу, які тоді давали спортсменам, міняв на готівку й приносив додому. Після десятого класу, віддав мамі свій атестат зрілості зі словами: «Він твій!»

Після закінчення школи Георгій вступив до Тбіліського інституту іноземних мов на вечірнє відділення, а вдень працював слюсарем у тепловому господарстві, і продовжував займатися спортом. Потім його було призвано до лав Збройних Сил. Службу він проходив у Туркменістані, під Ашхабадом, – хлопців готували до Афганістану.

Закінчував здобуття вищої освіти Георгій вже на філологічному факультеті університету ім. І. Франка у Львові на романо-германській кафедрі.

Коли в квітні 1989 р. у Тбілісі почалися народні виступи за вихід із СРСР, Георгію залишалося служити ще місяць. Він рвався на батьківщину, й цікавим фактом є те, що командир відпустив його раніше строку.

Поруч із батьком Георгій був на барикадах, вступив до Народного фронту Грузії. Разом із батьком, відомим депутатом парламенту, він займався політичною роботою.

Пізніше, коли 3. Гамсахурдіа став президентом Грузії, Руслан Гонгадзе попав у немилість і навіть був занесений до списків «ворогів грузинської нації». Тому, коли у грудні 1991 р. в Тбілісі почалося повстання проти Гамсахурдіа, Гія кинув навчання у Львові й знов приїхав до рідного міста, щоб захистити честь та добре ім'я батька. Пані Леся теж допомагала опозиціонерам: готувала їжу, доглядала за пораненими…

Пізніше батько Георгія Руслан Гонгадзе в результаті перенесених стресів тяжко захворів; він змушений був переїхати до Києва, лікувався тут в онкологічному диспансері.

На сороковий день після смерті батька Гія виїхав у Сухумі, бо давно хотів зняти документальний фільм про війну в Абхазії. Він дістав відеокамеру й знімав матеріали для фільму «Біль моєї землі». Георгій не тримав у руках зброї та не брав участі в бойових діях, але все-таки потрапив під обстріл на передовій. Коли його принесли додому всього забинтованого, мати знепритомніла. Лікарі нарахували в нього на тілі 26 ран.

Його командир розповів, що Гія намагався винести з поля бою двох поранених. А в аеропорту хотів поступитися своїм місцем у літаку тяжкопораненому. Його, на щастя, встигли вивезти в Тбілісі. Як потім виявилося, це був останній літак із Сухумі.

Виходити його було дуже важко. Тоді у Тбілісі не було бинтів, води, півроку не бачили хліба…

Про «українське життя» Георгія можна розповісти таке. З кінця 80-х pp. Георгій стає частим гостем Львова. Спочатку – як представник інформаційного центру Народного фронту Грузії. У вересні 1990 р. він одружився з галичанкою Мар'яною (Мирославою) та перевівся на філологічний факультет Львівського університету ім. І. Франка. Він брав участь у всіх акціях Народного руху та Студентського братства.

Уже потім, знову в Україні, Георгій як журналіст працює у львівській організації Народного руху. Після розвалу СРСР він співробітничає з низкою українських ЗМІ й стисла хронологія цього співробітництва така:

1991 р. – позаштатний журналіст газети «Пост-Поступ» (м. Львів);

1992—1993 pp. – керівник та ведучий програми «Монітор» на Львівському телебаченні;

1993—1994 рр. – головний режисер творчого об'єднання «Центр Європи»;

1995—1997 pp. – ведучий програм «Параграф», «Вікна-плюс», «Вікна-новини» Міжнародного медіа-центру;

1998 р. – ведучий телерадіокомпанії «Гравіс».

1999—2000 pp. – керівник інформаційної служби «Вільна хвиля» радіо «Континент».

Георгій Гонгадзе був автором документальних фільмів «Біль землі» (1993 p.), «Тіні війни» (1994 p.), «Колиска» (1995 p.), «Охоронці мрії» (1996 p.).

Мережевий проект «Українська правда», під керівництвом Гонгадзе, з'явився 17 квітня 2000 p., наступного дня після ініційованого Леонідом Кучмою всеукраїнського референдуму про посилення влади президента за рахунок парламенту.

Особиста політична позиція авторів «Української правди» представлялася радикально-демократичною, що, однак, не заважало Гонгадзе давати на сторінках свого видання слово політикам центру й лівої опозиції, зокрема лідерам соціалістів.

Газета жорстко критикувала політику Л. Кучми, та центральною мішенню критики журналістів і самого Гонгадзе став депутат Верховної Ради Олександр Волков, мільйонер, один із спонсорів переобрання Л. Кучми.

Гонгадзе не був лідером опозиції – він займався політичною журналістикою. У жовтні 1999 р. під час ток-шоу «Епіцентр» президента Кучму вивели з рівноваги питання Гонгадзе про причини корупції української влади.

Коли у вересні 2000 р. Георгій Гонгадзе зник, то відразу виникло багато версій цієї події. Через два місяці у Таращанському лісі було знайдено обезголовлений труп чоловіка, який за припущенням міг бути тілом загиблого журналіста. Поруч було знайдено сріблений браслет, талісман і перстень, що, як підтвердила дружина журналіста Мирослава, належали Георгію Гонгадзе.

18 грудня після упізнання тіла Мирослава Гонгадзе заявила, що існує велика ймовірність, що тіло належить її чоловікові, Георгію Гонгадзе. М. Гонгадзе відзначила, що їй надали можливість у складі експертної комісії «оглянути те, що залишилося від тіла», що було знайдено в Таращі. Вона тоді розповіла, що «дуже складно сказати, що це таке», тому що «упізнанню воно ніяк не підлягає». За словами М. Гонгадзе, тіло можна упізнавати тільки окремими частинами.

У листопаді 2000 р. лідер Соціалістичної партії України Олександр Мороз обнародував аудіозаписи, зроблені в кабінеті президента України Леоніда Кучми офіцером охорони Миколою Мельниченком, на яких президент нібито говорить із головою Служби безпеки України Леонідом Деркачем і міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком про необхідність усунення журналіста. Кучма тоді стверджував, що записи сфабриковані.

На підставі цих записів тодішня українська опозиція, очолювана Юлією Тимошенко й лідером соціалістів Олександром Морозом, обвинуватила президента України в причетності до вбивства Георгія Гонгадзе.

У липні 2001р. Георгій Гонгадзе посмертно нагороджений премією Організації з безпеки й співробітництва в Європі (ОБСЄ) за внесок у розвиток журналістики й демократії. Урочиста церемонія вручення відбулася в Парижі. Премію одержала вдова журналіста Мирослава Гонгадзе. «Георгій боровся за свободу слова й права людини на Україні. Він міг би багато зробити, але його знищили. Ця премія є належною оцінкою його діяльності», – заявила тоді Мирослава Гонгадзе.

Керівник «Української правди» Альона Притула, коментуючи цю нагороду, сказала, що зараз, після його смерті, Україна й ЗМІ країни вже не такі, як були до вересня 2000 р. Своєю загибеллю Георгій згуртував журналістів і змусив владу слухати пресу.

Після зустрічі з Президентом України Віктором Ющенком у лютому 2005-го Леся Гонгадзе заявила, що його дезінформують у справі Гонгадзе, що вона більше не буде спілкуватись із прокуратурою, тому що не довіряє їй.

У квітні 2005 р. до Києва приїхала Мирослава Гонгадзе, яка з квітня 2001 р. одержала в США статус політичного біженця й працює на радіо «Голос Америки».

На зустрічі з дружиною загиблого журналіста Віктор Ющенко запевнив: силовики докладуть усіх зусиль для розкриття вбивства Георгія. «Перший етап на сьогодні вже завершено, слідству відомі імена безпосередніх виконавців. Друга частина – вийти на замовників», – наголосив Віктор Ющенко.

Президент запевнив, що розкриття справи Гонгадзе – це питання його честі.

Мирослава Гонгадзе переконана в необхідності експертизи плівок майора Мельниченка, і, насамперед, тієї частини, що стосується вбивства її чоловіка. «Це має бути нове розслідування, з новими українськими слідчими й із залученням інших міжнародних експертів», – упевнена М. Гонгадзе.

Нині у суспільстві обговорюються багато версій щодо вбивства журналіста. Існують припущення й про участь деяких співробітників ФСБ Росії. Резонансною подією стало самогубство Юрія Кравченка, котрий, як вважають, мав відношення до цієї справи.

За словами нинішнього голови МВС Юрія Луценка, Георгія Гонгадзе вбили, щоб залякати інших. Тоді, 1999 p., після перемоги «Кучма-2», у суспільстві була жахлива депресія. Мало хто з політиків і громадських активістів вірив у те, що схему волковського «Соціального захисту» щодо фальсифікації виборів може бути найближчим часом переборено. Країна йшла до диктатури. Опиралися тільки безстрашні журналісти, серед яких і Георгій, що прославився своїми виступами на радіо «Континент», декількома сміливими статтями в «Гранях» і викликом режиму в «Українській правді». Його вбивство було задумано як урок для інших. До честі українського суспільства, ця справа стала сигналом для повстання.

Під Таращею стоїть пам'ятний хрест Георгія, на якому написано: «Його життя стало ціною пробудження України».