Kitabı oku: «Тричі не вмирати. Спадок»
© Олег Говда, 2019
© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2019
* * *
Еней був парубок моторний,
І хлопець – хоч куди козак!
І. Котляревський
Вступ
Вельможний пан у циліндрі з високою тулією і трійці з тонкого англійського сукна стояв на краю стрімкого урвища. Спираючись обіруч на навершя майстерно різьбленої палиці та подавшись уперед, він дивився вниз. Із висоти, доступної не кожній пташині, світ видавався яскравим луб’яним малюнком. Величезна відстань краще за будь-який ластик стирала бруд повсякдення, надаючи виняткову можливість помилуватися пишністю недосяжного ідеалу. Напевно Господь саме такою уявляв собі Землю, коли починав Акт Божественного Творіння і ще не збирався ліпити людину.
Широкі, недбалі мазки величезного пензля. Багато яскравої зелені, плями теплої жовтизни і широка стрічка прохолодної блакиті… А понад цим – дивовижна гра тіней і сонячного світла.
– Ненавиджу… – пробурмотів тихо вельможа, міцніше стискаючи ціпка, наче збирався відлупцювати ним винного в буянні фарб. – Ненавиджу… – повторив ще запекліше і дещо голосніше. Міг би й заволати на повні груди, та який у тім сенс? Однаково ніхто не почує. Навіть сильний вітер, звичайний для таких висот, побоювався зачепити одиноку постать, обминаючи боком і зриваючи злість на безвинній кручі. Вишукуючи погано злежані камені і з грюкотом скочуючи їх по схилу гори.
Кількома метрами нижче, на крихітній терасці пронизливо скрикувала самка сапсана, схвильовано настовбурчуючи пір’я. Соколиха відчувала присутність чужака неподалік гнізда, але нікого не бачила. Це тривожило птаху, і, якби не пара пуцьвірінків, що вже оперилися, але ще не пробували злетіти, вона давно б метнулася геть, подалі від невидимої загрози.
– Прошу вибачення за запізнення, Повелителю…
Бундючний пан у сірій трійці відірвав погляд од величного краєвиду, невдоволено озирнувся і втупився у зігнуту в шанобливому поклоні худорляву постать у звичайнісінькій селянській свиті. Єдиною яскравою і нехарактерною прикрасою якої був строкатий циганський пояс. З жовтої шкіри, розшитий червоною ниткою і прикрашений безліччю блискучих мідних бляшок.
– Можеш не вибачатися, – недбало кинув вельможа, ледь помітним рухом підборіддя відповідаючи на глибокий уклін. – Я непогано провів час, милуючись околицями. Але надалі не варто так ризикувати, Босоркуне. У мене рідко бувають приступи меланхолії та добродушності.
– Ще раз прошу вибачити, Повелителю. Занадто клопітку справу ви мені доручили. Я вже геть з ніг збився, вишукуючи бодай-якийсь слід. Той триклятий козак Тиміш, немов крізь землю провалився.
– Не варто бездумно повторювати чужі бздури1, – глузливо хмикнув пан. – Навіть у вигляді приповідки, нареченої народною мудрістю. Якби Тиміш Куниця зумів вчинити окреслену дію – навіщо б ми його шукали? Провалившись крізь землю, він потрапив би простісінько до мене в тенета.
– Маєте слушність, Повелителю. Вибачте, ляпнув, не подумавши… Але, крім обмовки, все інше – щира правда. Навіть не збагну, з якого боку починати його пошуки.
– Дивно, Босоркуне, що провівши стільки літ поміж людей, ти так і не навчився їх розуміти. Запам’ятай, будь- кого можна знайти і примусити робити що завгодно, діючи через рідних та близьких… Як думаєш, чому я покликав тебе саме сюди?
– Бажання Повелителя закон. Мені і в голову не прийшло задуматися над цим, – знову вклонився худорлявий.
– Схоже, звичка розмірковувати тобі геть не притаманна, – осудливо мовив вельможа. – А даремно. За дурною головою і ногам нема спокою. Так люди кажуть?
– Вам видніше, Повелителю.
– Слушно… А тепер і ти можеш подивитися, – пан у сірій трійці тицьнув пальцем кудись у далечінь. – Поглянь. Що бачиш?
Босоркун навіть подумки не намагаючись обуритися (думки і почуття Повелитель розумів чи не краще за слова), слухняно повернувся у вказаному напрямку… І мимоволі охнув.
– Ви думаєте?..
Замість відповіді той тільки хмуро глипнув на худорлявого. Так, що Босоркун сполохано втягнув голову в плечі і зіщулився ще більше.
– Вибачте, Повелителю. Я зовсім не те мав на увазі.
– І цей у мене ще з найтямучіших чортів… – пробурчав вельможа. Потім націлив вказівний палець вниз, вказуючи на лаковані штиблети. – Бачиш, як забруднилися?
Худорлявий негайно рухнув на коліна, збираючись обтерти взуття Повелителя рукавом свитки.
– Облиш! – підвищив голос вельможа. – Ти прекрасно знаєш, яка ганчірка мені потрібна! І ось тобі моє слово: через місяць ти або витреш бруд триклятим штандартом, або вилижеш язиком. Але не ці м’які пантофлі, Босоркуне. Навіть не мрій! Для недолугих слуг у мене знайдеться відмінна пара чобіт з акулячої шкіри.
Чорт Босоркун крадькома проковтнув клубок у горлі, неначе вже наперед відчув у роті присмак власної крові.
– Я все, що накаже…
– Не треба порожніх обіцянок, – обірвав Повелитель. – Просто, виконай те, що я велів… Зроби мені втіху й отримай нагороду, а не покарання.
Закінчивши розмову, вельможа в сірій трійці змахнув полами плаща і ступив уперед, стаючи згустком мороку і зливаючись з тінню, яку відкидала скеля. Танучи і щезаючи в ній.
Худорлявий швидко підійшов до краю урвища, марно намагаючись простежити за своїм паном. А коли погляд його надибав гніздо чорного сокола, на виснаженому, хворобливому обличчі чорта з’явилася лиха і підленька посмішка.
Але й тепер неборака не мав талану… В ту мить, коли сопучи від натуги, Босоркун прикотив до урвиська важку брилу, соколиха сильним помахом крил виштовхнула обох пташенят з гнізда і кинулася слідом. Тож величезна каменюка, що з неймовірним грюком звалилася вниз, розчавила лише спустілу, покинуту пташину оселю.
Розділ перший
– Дана! Дана! Шіді, ріді, Дана!2
Навколо догораючого багаття, розкладеного в закруті неквапливої Вівчурки, десятка півтора молодих поселянок кружляли в хороводі, хрипкими від втоми голосами голосно вихваляючи Богиню Води. І хоч весь їхній одяг складався лише з віночків та спідніх сорочок, а вогонь у багатті ледь жеврів, – змокріла від поту льняна тканина щільно огортала розпашілі тіла.
Обрядовий танок завели відразу, як тільки загусли сутінки, – і ось уже котру годину не було в світі сили, спроможної зупинити безумство, що охопило дівчат. Танцюватимуть, доки не впадуть…
Вони вже ледь трималися на ногах, коли до вогнища стали підходити хлопці з оберемками хмизу. Навіть не намагаючись розірвати очманілу вервечку танцівниць, парубки жбурнули сухе гілляччя на дотліваюче вугілля просто через голови дівчат.
Зголоднілий вогонь в той же час жадібно накинувся на свіжу поживу – загув, заревів і вистрілив полум’яними язиками в небеса. Наче намагався злизнути з них ще рідкі, сонні і бліді зорі. Водночас, немов у подяку парубкам за щедру гостину, просвічуючи через тканину сорочок і звабливі дівочі постаті.
Жар від багаття зробився настільки нестерпним, що живий ланцюг здригнувся, подався навсібіч і замалим не розпався.
Сміючись і повискуючи в удаваному переляку, дівчата сахнулись від полум’я, в останню мить зумівши зберегти цілісність кола, підхопивши одна одну попід лікті. Але тепер чаклунський хоровод втратив кольчужну міцність, перетворюючись на ажурне плетиво, що візерунками прикрашає подоли і вирізи святкових сорочок.
Схоже, парубки давно очікували цієї миті. Стрімко, як хижий яструб, що кидається на безпечно дрімаючого зайця, вони хутко підбігли до хороводу, вихоплюючи з кола кожен свою здобич…
Подібно до того ж зайця, котрий, помітивши небезпеку, з виском валиться на спину і починає щосили молотити задніми лапами, – дівчата нестямно верещали і старанно відбрикувалися від нападників, що тягли їх у глиб лісу. Але, по мірі впізнавання викрадачів, заполошні верески стихали, змінюючись тихими вмовляннями і неголосним бурмотінням…
У селі, де все і про всіх відомо кожному, а особисті симпатії складаються хоч і повільно, але назавжди, – ніхто не сміє посягнути на чужу дівчину. Безчельника і гульвісу громада покарає так, що вовік охота галабурдити пропаде, ще й іншим заповідати стане. Добре, як односельчани не покалічать або й зовсім не приб’ють під гарячу руку!.. А от зі своєю любкою помилуватися кращого часу ніж сьогодні годі й придумати.
У божевільну ніч напередодні Івана Купали, від дурманячого запаху квітучої папороті, навіть у найнеприступнішої дівчини вивітрюються з голови батькові заборони і матусині напуття… А тому й кількох хвилин не минуло, як у верболозах понад річкою та на узліссі запанувала злагода і тиша, котру зрідка порушувало неголосне потріскування згораючого хмизу.
Ухопивши в оберемок вдавано лементуючу Ребекку і нашіптуючи коханій на вухо всі ті заспокійливі глупства, котрі зазвичай плетуть хлопці, намагаючись приспати дівочу пильність, Тарас Куниця прожогом кинувся в ліс. І випустив здобич з рук тільки після того, як надійно заховався у діброві від зайвих очей. А далі заходився виціловувати її з таким запалом і радістю, як прочанин плащаницю.
Ребекка і не думала комизитися, відповідала на поцілунки та надміру відважні пестощі Тараса з пристрастю анітрохи не меншою. Мить або вічність пара закоханих насолоджувалася жаданою близькістю, майже задихаючись, але не в змозі перервати солодкий поцілунок.
І все ж, коли гарячі, мов жар, долоні Тараса поповзли вгору по стегнах, задираючи поділ сорочки, Ребекка згадала, що батько ще не давав остаточної згоди на шлюб.
Дівчина спритно вивернулась, в’юном ковзнула вниз, визволяючись з обіймів парубка, і, залишивши в його руках сорочку, кинулась навтьоки. Ослухатися батьківської волі Ребекка нізащо не наважилася б. А до тієї хвилі, коли тіло могло перестати коритися розуму і піддатися бажанню, залишалося зовсім трохи. Один-однісінький поцілунок…
Якби Ребекка побігла назад на берег, до святкового багаття, Тарас не став би її переслідувати, а й сам кинувся б студити нуртуючий в жилах шал у прохолодні води Вівчурки. Зрештою, він не перший і не останній, кому відмовили в любощах, навіть у Іванову ніч. Але через те, що дівчина кинулася в хащі – втеча була сприйнята Куницею, як пустощі і продовження забави. Тож, не довго думаючи, парубок кинувся навздогін. Орієнтуючись на блідий силует дівочої постаті, що невиразно проглядалася на тлі темних стовбурів.
Бігати по нічному лісі, навіть ходженому сотню разів уздовж і поперек, небезпечне заняття. Можна оступитися, перечепитися за непомічений корінь, а то і напоротися на гостру гілляку. Вбитися, може, і не вб’єшся, а болюче вдаритися чи скалічитись – запросто.
Пару разів голосно погукавши Ребекку, але бачачи, що дівчина і не думає вертатися, Тарас стишив ходу, а там і зовсім зупинився. Бігти наосліп далі було ризиковано. Підлісок з кожним кроком робився густішим. Наче і не ходили сюди по хмиз. А ще за мить Ребекка остаточно щезла з очей.
– От дурнувата дівка! – лайнувся незлобиво хлопець, знизуючи плечима. – Хіба ж я зовсім без розуму? Не схотіла – то й не треба. І нехай… Я ж не силував… Згодом солодше буде. Навіщо лісом, як навіжена, гасати?.. Посеред ночі. Хоч би не заподіяла собі чогось…
– Е-ге-гей! – загукав, що стало духу. – Ривко! Вернися! Присягаю, не чіпатиму! Покалічишся, дурепо!..
Куниця трохи постояв непорушно, прислухаючись до нічних звуків, але відповіді не дочекався. Ліс наче вимер. Або зачаївся. Тільки вітер розмірено шумів листям у верховітті. А ще тонко пискнула неподалік нещаслива миша, потрапивши в пазурі нічного хижака.
Відсапавшись та роззирнувшись навсібіч, Тарас збагнув, що за час дурною гонитвою заглибився в хащі значно дальше, ніж гадав. У кожному разі, як не приглядався Куниця, а не впізнавав цієї частини лісу. Що було вельми дивно. Адже за такий короткий проміжок надто далеко від села відбігти не можна, а навколо все геть незнайоме, чуже. І це йому – змалку привченому батьком до полювання?
Куниця витер спітніле чоло і втішився, що ніхто не бачить, як маково запалали вуха. Адже тільки тепер запізніло згадав, про що старші люди з року в рік попереджають молодь:
– Бережіться лісовика! В лісі не ховайтеся! Пам’ятайте: немає нічого солодшого в Іванову ніч для безбожної нежиті, як завести на манівці, заплутати та заманити в непрохідну гущавину чисту християнську душу.
Попереджають. Тільки хто б прислухався до їхніх постійних повчань та бурчання?
Як і решта хлопців з його села, Тарас був переконаний, що надокучливі діди замолоду самі ні на які заборони уваги не звертали. І тільки потому, як неміч скрутила тілеса та забрала здоров’я, заходилися повчати інших. Ділитися нажитим досвідом. Ось тільки звідки б він у них узявся, якщо б усі такими розумними та слухняними були?
Остаточно зрозумівши, що заблукав, Куниця заходився ще голосніше гукати Ребекку. Адже, якщо навіть йому – міцному, звичному до лісу парубкові, зодягненому, взутому і при шаблі робилося не по собі, то що повинна відчути дівчина, коли врешті отямиться, – голісінька та босонога, мов новонароджене маля…
Але навіжене дівчисько вперто не відкликалося.
Не на жарт стривожений Тарас зняв з перев’язі шаблю і, не виймаючи клинок з піхов, став розсовувати нею нависаючі гілки дерев, що раптом почали цупко чіплятися за рукава і штанини, як кущі ожини чи терну.
* * *
Хутко прямуючи в той бік, де востаннє майнула схожа на примару постать, Куниця час від часу окликав Ребекку, але дарма. Дівчина немов крізь землю провалилась.
І тільки лиш, як вирішив повернути назад, втративши надію на успішні пошуки – доки сам не заблукав, здалеку почувся приглушений голос, підсилений незвичним для лісової хащі відлунням:
– Сюди… сюди… сюди… Я – тут… тут… тут…
– Ривко! – радісно заволав Куниця, пришвидшив крок і незабаром опинився на доволі просторій галявині. – Ти де? Я вже поруч! Я йду до тебе!
– Сюди… сюди… сюди. Тут… тут… тут…
Голос хоч дуже слабкий і надто тихий, був явно дівочим і видавався знайомим, якщо один шепіт взагалі можна відрізнити від іншого. Але щось в інтонації насторожило Куницю, і парубок зупинився.
– Ребекко, то ти? – перепитав голосно, намагаючись бодай-щось розгледіти в густій пітьмі, котра як навмисне ще більше згусла через наповзаючі на місяць хмари. – Одізвись! Я тебе не бачу!
– То я… я… я… – трохи голосніше долинуло у відповідь з протилежного боку галявини, де між двох величезних буків і, справді, невиразно біліло щось, схоже на людську постать. Схоже, та не зовсім. До того ж, було дивно: навіщо Ребекка кличе Тараса до себе, а сама, натомість, жодного кроку назустріч не ступить? Ніяк не поєднується така поведінка з переляком. Якби вона в безпам’ятстві лежала на землі, тоді інша річ, але ж ні, – он рукою махає. І по імені парубка ні разу не назвала!
– Сюди… ходи… ходи… – тонко і жалібно вабив дівочий голос, не змінюючи інтонації, а дивне лісове відлуння негайно підхоплювало і запопадливо повторювало кожне вимовлене слово.
– Ходи до мене… до мене… до мене…
– Знайшли дурня, перевертні трикляті! – дедалі більше стверджуючись у підозрі, Куниця сплюнув, широко перехрестився і зажадав. – Або ти негайно скажеш, як тебе звати, або я йду геть!
Парубок вчасно пригадав те, що відомо кожній дитині: нежить – ніколи і ні під якою личиною, не зможе обізватися християнським іменем. Бо в тут ж мить спалахне і згорить на попіл. Старі люди присягали, що то найвірніший спосіб переконатися, хто перед тобою. Краще за свячену воду діє.
І як тільки-но промовив Куниця ці слова, ліс навколо зворохобився, загув, зашурхотів і вибухнув диким реготом. А за мить, щось величезне, страшне, видиме лишень через те, що було ще чорніше, аніж найнепроглядніша пітьма, зробило крок до нього, женучи попереду себе хвилю дикого, липкого жаху.
– Не смій наближатися, нечиста сило! Зарубаю! – відчайдушно скрикнув хлопець і хрест-навхрест змахнув шаблею.
Відчуття зброї в руці принесло полегшення. Проте, хоч паралізуючий волю жах і розвіявся, неприємний холодок встиг боляче шкрябонути по серцю, змушуючи заколотитися в грудях голосніше і швидше. Почувався, немов зненацька ткнувся обличчям в липке павутиння. Не так щоб страшно, хоч і не без цього, бо не очікувано, однак більш неприємно і гидко.
– Бу-у-у! – насмішкувато завила темрява, а у верховітті хтось важко заворушився, скидаючи на голову Тарасові спорохнявілу кору і дрібне сухе гілляччя. Потім – зовсім поруч розбилося протухле яйце і засмерділо так, що аж у носі закрутило.
– Он ви як?! – розлютився Куниця. – Жартувати зі мною надумали? Ну, то я вам, для початку молитву проголошу. Слухайте!
Тарас ще раз перехрестився й почав уголос:
– Отче наш! Іже єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай буде воля Твоя! Нехай прийде царство Твоє, яко на небесах, тако і на землі. Хліб наш насущний дай ж нам днесь і залиши нам борги наші, яко і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас во спокусу, але визволи від Лукавого…
Важка соснова шишка вдарила Куницю в плече. Удар так собі, наче дитина бешкетувала. Але слідом прилетіла друга – у спину, а трохи згодом – невидимий супротивник заліпив Тарасу ще однієї шишкою. Простісінько в чоло.
– А щоб тобі!
Хлопець хекнув, ступнув назад, перечепився за послужливо підставлений корінь і з усього маху гепнувся задом на землю. Добре, хоч не на пеньок. Але й таке ставлення принаймні образливе.
– Значить, вража сило, Божого слова ти не боїшся? – закипаючи від люті і приниження, погрозливо пробурчав Куниця. – Начувайся ж… Зараз побалакаємо інакше!
Парубок сховав шаблю у піхви, а замість зброї неквапливо дістав з-за пояса гаман з кресалом.
– А як вам сподобається очищувальний вогонь? Перекурю, а потім розкладу багаття та й спалю все бісівське гніздо, до вашої ж матері, нежить кудлата! – При цьому хлопець сунув у рот мундштук люльки і демонстративно кілька разів клацнув кресалом.
Ясна річ, що нікого палити Тарас не збирався, – лісова пожежа найстрашніше лихо, яке тільки може трапитися для усієї околиці. Сама Михайлівка за рікою і луками – її вогонь не зачепить, з таким розрахунком і будувалося село, – в тому біди не буде. Але і звірина надовго пропаде, і горіхів чи грибів-ягід кілька літ на згарищі не збирати. А в неврожайний рік не знайти людям кращої підмоги, ніж лісові дари. І до столу подати, і худобину підгодувати. Ось тільки нежить про це може й не знати? То чому не спробувати полякати, коли нічого іншого триклята не боїться?
– Стій, козаче… Постривай… – неголосно прошелестів кряжистий, наче сплетений з самих ґудзів старий граб, на стовбур якого до цієї миті безтурботно спирався спиною Тарас. Чи, може, хлопцеві лише так здалося, але підхопився Куниця на ноги і відскочив убік з подвоєною спритністю.
– Не гарячкуй. Що ти, як в окропі купаний?! – густим басом озвалася густа темінь з протилежного боку галявини. – Наче не знаєш, що в Іванову ніч кожному пустувати дозволено? І немає в цьому порушення давньої згоди. А як би тобі, приміром, дітваки камінцем у спину кинули, ти й на них би з шаблюкою кинувся?
– То діти… – неохоче пробурчав Куниця, здогадуючись, куди лісовий господар хилить.
– А мої лісовички та боровички, якщо порівняти прожиті ними роки з віком усього лісу, – куди молодші за вашу дітвору будуть. От і пустують з нагоди свята… Жартують… А ти – відразу вогнем погрожуєш. Негарно…
– Нічого собі розваги!.. – обурився Тарас, але вже більше для порядку, ніж од злості. – Заморочили голову, завели в хащі. Сосновою шишкою в чоло засвітили… – нехай, це можу зрозуміти… А дівчину куди поділи? Чому вона не відзивається? Не приведи Господь, з Ребеккою яка біда трапилася! Ось тобі хрест, лісовий господарю, – широко перехрестився Куниця. – Присягаю, що все навколо дотла випалю… І повір на слово – на цей раз я не жартую!
– Яку дівчину? – здивувалася пітьма. – А-а… Ти про ту вертихвістку, за якою в ліс погнався? Хе-хе… Заспокойся, козаче. То омана була… Як тільки дівиця з твоїх обіймів вислизнула, мої жартівники морок і підпустили. Вибачай, молодче, але ти не за своєю коханою бігав – летавицю ловив. А дівчина твоя давно на березі річки сидить. Біля вогнища гріється і дивується, куди її наречений запропастився? Тільки навіщо вона тобі, козаче? Поглянь уважно навколо – хіба мої доньки не кращі?
У ту ж мить лісову галявину освітив місяць, що якимось дивом пробився крізь важкі хмари, а в його сяйві закружляли в чудернацькому танці десятки струнких дівчат у прозорих, а то й примарних сукнях. Усі танцюристки були настільки гарні, що Тарас мимоволі замилувався їх вродою і грацією. А як поглянув на стрункі ніжки в червоних чобітках, то й зовсім голову втратив.
Куниця і незчувся, як побрів на чаклунську галявину.
– До речі, – змовницьки проказав лісовий господар. – Усі вони: і повітрулі, і летавиці – ті що в чобітках, вельми охочі до усіляких забав. Не те що людські дівчата. Веселися, козак, скільки сил вистачить. Не сумнівайся, облизня не дістанеш – усі твоїми будуть.
– Ходи до мене… Ні, до мене… До мене… – наввипередки грайливо зазивали хлопця лісові красуні. Вони весело сміялися, простягаючи до нього тендітні руки. Летавиці, хоча і перервали танок, від надлишку вируючих емоцій не могли встояти на місці, і – то одна, то інша, починали крутитися дзиґою, високо підстрибуючи і злітаючи над галявиною. При цьому вишукані червоні чобітки залишалися єдиною деталлю з усього одягу, яка не зникала під поглядом хлопця. – Ти ж наш… Наш!.. Ми чуємо тебе! Ходи до гурту… Ми чекаємо… Ми любимо тебе!..
Куниця вже підійшов так близько, що залишалося зробити крок і простягнути руки, щоб доторкнутися до однієї з лісових красунь…
На щастя, всі вони були такі спокусливі і прехороші, що Тарас зупинився в нерішучості, не знаючи, яку вибрати.
– Присяйбі, які ж ви гарні… – пробурмотів розгублено. – Аж очі розбігаються…
– Він не може вибрати… не може вибрати, – жваво защебетали розпусниці і стали навперебій радити збентеженому парубкові: – А ти закрий очі… Закрий… Твоя люба тебе сама знайде!.. Покладися на долю! Підкорися їй…
Зачарований красою милих спокусниць, Куниця готовий був з радістю виконати будь-яке їх побажання. От тільки намагаючись виконати якнайкраще, він не тільки міцно зажмурився, але й спробував прикрити очі долонями. При тім незграбно ткнувши себе в ніс, затиснутим у кулаці кисетом. Від міцного тютюнового духу аж в носі засвербіло. Настільки нестерпно, що Куниця не втримався і голосно чхнув.
Саме ця, здавалося б, цілком житейська і невимушена дія призвела до неймовірного наслідку. За руйнацією не гірш буревію.
Ще навіть відлуння після розкотистого чхання не вщухло, як зграйку спокусниць з чародійської галявини, немов ураганом змело.
– Апчхи! – парубок чхнув удруге… І, незважаючи на нічну пору та густі хмари, що ховали місяць, в лісі посвітліло достатньо, щоб відрізнити одне дерево від іншого і навіть розгледіти окремі гілляки.
Тарас глибоко вдихнув і чхнув втретє, остаточно приходячи до тями.
– А ось хрін вам… з редькою разом, – промурмотів, суплячи брови і поквапом натоптуючи люльку. – Недарма приповідають старі люди, що ніколи не вдасться християнину з нежиттю по-доброму домовитися. Ви, бестії кляті, як не силоміць, то спокусою норовите верх над чоловіком узяти. От і я замалим на ваші хитрощі не попався… Слава богу, тютюн виручив. Хоч і кажуть, що то теж бісівське зілля, а порадило собі з вами краще за молитву… Ну, нічого, іншим разом не буду таким довірливим… Більше ви мене на полові не обдурите… Вчений!
* * *
Розкуривши люльку і жадібно вдихнувши солодкувато-гіркого духмяного тютюну, котрий остаточно зняв з очей полуду, Куниця запримітив на тому місці, де гуртувалася пітьма, слабке мерехтіння. Немов полум’я свічки. Настільки кволе, що його можна було сприйняти за світляка, якби не дивний червонуватий відблиск вогнику. А всім відомо, що світлячки випромінюють біле сяйво.
Сторожко поглядаючи на непроглядну темряву, що важко клубилася поміж дерев, парубок поволі, крок за кроком став наближатися до примарного вогника. Про всяк випадок ретельно пихкаючи на всі боки люлькою і грізно штрикаючи поперед себе вістрям шаблі. Однак чудернацьке сяйво не тікало і не нападало. Тільки розгоралося яскравіше.
І як залишилося пройти ще лише декілька кроків, пітьма розступилася, немов хто розсунув щільні фіранки на вікні, і звідти, навперейми Тарасові вийшов здоровенний, страховидний чолов’яга. Весь скуйовджений, кошлатий, закутаний в обшарпані звірині шкури, – недбало погойдуючи в руці важкою палюгою.
– Гей ти, не смій чіпати мою чічку! – прогарчав загрозливо лісовик, зупиняючись в декількох кроках від юнака і спираючись на свою зброю, немов на звичайну дорожню патерицю. – Глухий чи що?! Кому кажу?! Дибай далі! Не для тебе я зілля папороті сіяв!
Взагалі-то і без підказки лісовика Тарас уже збагнув, що бачить перед собою не що інше, як цвіт папороті. Диво дивне, котре жило лишень у легендах і бабусиних казках! Полум’яна квітка, що розпускає пелюстки на кілька хвилин, та й то лише один раз у рік, опівніч на Івана Купали. І тому, хто знайде її, обіцяє неймовірне багатство. Бо може вказати на прихований у землі скарб…
У це було так складно повірити, що Тарас навіть перехрестився. А потім, щоб остаточно впевнитися, ще й подвійну дулю примарному вогнику тицьнув. Але квітка не розвіялася і не щезла з очей, як недавній морок. До речі – як і лісовик, що сердито переминався з ноги на ногу, стиха гарчав і люто скалив ведмежі ікла. А далі загрозливо заніс над головою палицю і ступнув уперед, твердо налаштований захищати чаклунську квітку від людських зазіхань. І бачачи таку рішучість, небагато знайшлося б сміливців, здатних не дременути подалі від галявини, папороті і розлюченої нечисті.
Тарасу теж зробилося моторошно. Все ж, незважаючи на батьківську виучку, битися зі справжнім ворогом не на життя, а на смерть – йому, запорізькому новику, ще не доводилося. Але, відступати і робити з себе страшка не заведено в роду Куниць. Тим паче, коли винагорода така велика! Не те щоб Тарас був надто ласий до грошей, але після загибелі батька, нужда заїдала гірше вошей…
– Ну, ну… не дуже! – гримнув хлопець, хапаючись за ефес шаблі. – Досить мене лякати! Не на того натрапив! І не ставай поперек дороги – гірше буде!
– Го-го-го!.. – зареготав кошлатий відлюдько, як пугач у дуплі загукав. – Кого ти своєю залізякою лякаєш, людський недомірку? Та я тебе, як комара, приплесну. На одну долоню покладу, другою накрию, – і навіть мокрого сліду не залишиться…
– Не так швидко, опудало замшіле… – потягнув хлопець булатну сталь з піхов. – Бачиш, яка в мене шабелька? По долу молитва витравлена! Якраз для того, щоб усіляку нечисть спідручніше у пекло відправляти було! Геть з дороги, ідолище погане, поки я з тебе трісок не настругав!
– Схоже, твоя взяла, козаче… Знатна зброя, – вмить оцінив заговорений клинок лісовий господар і, важко зітхнувши, опустив палюгу. – Дорогого коштує… Либонь цілу пригорщу золота відсипав?
– Не з ринку зброя… Спадок… – пояснив з гордістю і сумом Куниця. – Шабля, люлька та стара кульбака3… Батько в бою загинув, а то – все, що його товариші додому привезли… Тому й зберіг до сьогодні, хоч яка скрута не притискала. Ну, та нічого, – у голосі хлопця побільшало втіхи, – тепер-то ми з бабусею по-людськи заживемо. Якщо легенди не брешуть, квітка папороті заритий у землі скарб вказати може? Вірно кажу, нечисть кудлата?
– Того не відаю, – байдуже знизав здоровенними плечищами лісовик. – Мені, як і сам розумієш, усі ваші цяцьки-брязкальця без потреби. Але краще б ти її не чіпав, хлопче. Добром прошу. А як тебе й справді так злидні обсіли – то завітай у гості іншим разом. Помізкуємо, чим допомогти… Може, службу яку для лісу візьмеш, а я за неї оплату пристойну дам. Для людських рук і розуму завжди робота знайдеться.
І було в його голосі стільки непідробного смутку, що хлопець, уже потягнувшись до заповітного вогнику, навіть руку відсмикнув і ступив крок назад.
– Та що тобі, квітів у лісі мало, що на цій світ клином зійшовся? – промовив Тарас здивовано. – Одною чічкою більше, одною менше. Сам же казав: вам скарбів не треба. А мені – господарство з нужди піднімати. Зовсім захиріло…
Куниця подумав і додав, наче саме ця причина могла усе пояснити якнайкраще:
– Я одружитися хочу, розумієш?.. А дядько Іцхак швидше власними руками приб’є Ривку, ніж видасть свою дочку за такого бідняка… Зате, як розбагатію – інша справа. Відразу завидним нареченим стану. Так що, вибач, лісовий господарю, але не можу я від свого щастя відцуратися. Особливо тепер, коли такий трафунок підвернувся. Іншого разу може й не бути? Батько завше приповідав: доля легковажна, як повітруля… Зрештою, в цьому є і ваша провина! – Тарас зрадів вдалій думці. – Я сюди не з власної волі приперся, самі заманили… А що до твоєї пропозиції на службу пристати, то мудрі люди вчили – з нечистю не укладати жодних угод. Собі дорожче стане!
– Правду кажеш… Зле вийшло, – шумно почухрав густі зарості моху на обличчі лісовик. – Хто ж міг знати, що ти з любовним шалом впораєшся? Червоні чобітки повітруль не одному голову заморочили. Попадалися на їх принади чоловіки і старші за тебе, і міцніші духом. А ти молодець – встояв. Іншим разом нам наука буде – щоб із закоханими не зачіпатися.
– Тим паче, я нагороду заслужив, – посміхнувся Тарас, роблячи ще один крок уперед, ближче до квітки.
– Постривай, козаче, послухай, що скажу… – знову зупинив його настирливий лісовик. – Ну, от що ви за плем’я таке? Де не оселитеся, обов’язково все загидити маєте… Ліс вирубують і палять, як заманеться, ніби сухого хмизу мало… Річку і ту греблями та гатями перегородили… І всі, як один – дармового щастя шукаєте. Притому, що не нами – вашими ж священиками не раз говорено, що кожному воздасться по діянням його. Хіба не так?
– Занадто мудрі твої слова, лісовий господарю, – з досадою відбуркнув Куниця. – Може і є в них резон, та тільки ж неспроста ти мені зуби заговорюєш, вірно? Думаєш: захоплюся розумною бесідою і забуду, що цвіт папороті вчасно зірвати треба, – поки він не закрився? А північ от-от настане. О-хо-хо… Знову хитруєш, нежить лісова, обдурити намагаєшся, а про правду і справедливість пасталакаєш. Негоже… Нема в тому честі!
– Але й безчестя теж немає, – похмуро пробурмотів лісовик, незадоволений тим, що хитрість не вдалася. – Ти, козаче, лише про власну вигоду та про багатство дбаєш, а я намагаюся від твоєї жадібності чарівну красу врятувати. Адже без Іванового чар-зілля тутешні місця захиріють. Всю свою силу втратять… І доведеться моїм донькам на нові місця перебиратися.
– Ліс великий…
– І що з того? Можна подумати, якби в тебе було кілька хат, ти би не став противитися, якби хтось надумав одну зруйнувати?
– Зрозуміти я тебе, лісовий господарю, можу, – кивнув розважливо Куниця, – і зовсім не засуджую. Але, вам – нечисті лісовій, що про хліб насущний турботи не знає – легко про красу міркувати. А мені – бабусю стареньку годувати треба. Та й про свою майбутню сім’ю, про спадкоємців роду Куниць, подбати. І щодо хати теж вірно підмітив – було б у мене їх кілька, може, й інакше розмова склалася би. Але вона у мене одна, та й та невдовзі розвалиться. Ось так… Тому, нічого воду в ступі товкти. Нам з тобою повік не порозумітися. Сказано ж: голодний ситого не зрозуміє, а гусак свині не товариш… – парубок рішуче потягнувся до квітки, що особливо яскраво спалахнула саме в цю мить.
