Kitabı oku: «Тричі не вмирати. Спадок», sayfa 2
– Востаннє попереджаю, нерозумна людино… – якось дуже гірко промовив лісовик. – Схаменися, поки не пізно.
Величезна страхолюдина просто на очах перетворилася в малесенького, довгобородого та сивоголового дідуся. І голос його тепер звучав не погрозливо, а майже благально.
– Не чіпай квіточку… Бо, перш ніж нове щастя знайдеш – усе, що маєш, втратиш…
– Так нічого втрачати, дідусю, – легковажно відмахнувся парубок. – Я ж казав уже: після батька лише сідло та шабля залишилися. А мазанка наша так занепала, що незабаром від дощів та вітру сама розповзеться, якщо я грошей на ремонт не роздобуду. І то – нове обійстя поставити, напевно, дешевше встане. Так що, вибачай і не гнівайся, лісовий господарю, але інакше вчинити я не можу… У кожного з нас своя правда чи кривда, і лише Творцеві судити: чий резон і кому відповідати…
З цими словами Тарас вхопився, тремтячими від збудження і нетерпіння, пальцями за тонке стебельце, трохи нижче червоного сяйва і різко смикнув до себе.
Полум’яна квітка зірвалася так легко, немов і не росла, а – як метелик, присіла на мить відпочити. Раз – і ось вона вже сяє на долоні.
– Ох-х-х… – тихенько і жалібно застогнали навколо галявини десятки різних голосів. – Біда… біда… Горе… горе…
І стільки скорботи було в тому лементі, що вперше за весь час Тарас Куниця засумнівався в своєму праві чинити так, як заманеться. Навіть миттєве бажання повернути квітку назад виникло, але вже в наступну мить різкий, крижаний порив вітру з такою силою дмухнув парубкові в обличчя, що він зажмурився і по-дитячому увібрав голову в плечі, забувши не тільки про зброю, але і про молитву.
Ліс волав і скиглив так, немов з когось живцем здирали шкіру, – часом зриваючись на дикий божевільний регіт. Але з кожним наступним ударом серця вакханалія скорботи і жаху стишувалася… Чи то плакальниці віддалялися, чи то сили їхні закінчувалися. Але минуло трохи часу, і Тарас збагнув, що залишився на самоті.
Зібравшись з силами, Куниця відкрив очі і з подивом побачив, що стоїть на узліссі, неподалік від давно погаслого святкового багаття, а в руці у нього ледь жевріє крихітна шкарлатна зірочка. А на протилежному березі річки, за сільськими хатами, що, мов гриби пень, обліпили схил пагорба, займається світанок. От тільки викочується з-за обрію сонце геть недобре, похмуро-багряне, зловісне. Немов здіймається заграва над величезним пожарищем…
І хоча напівроздягнена, гомінка юрба односельчан, які збігали на берег, кваплячись зануритися в річку одночасно з першими променями нової днини, крім браку одежі, нічим не нагадувала натовп погорільців, – споглядання гармидеру, відгукнулося у серці хлопця таким гострим болем, що Тарас охнув і схопився за груди. А слідом – на його плечі непосильним тягарем звалилося передчуття неминучої біди.
Розділ другий
Вибираючи місце для житла, колишній запорізький козак Тиміш Куниця більше думав про безпеку родини, аніж про зручності проживання та сад-город. Тому й випхав хату на найвищий пагорб, який тільки можна було знайти по всій околиці. От і скрипів безперервно та жалісно під усіма вітрами, незвичний для тутешніх місць, флюгер у вигляді стріли, над гостроверхим дахом обійстя Куниць. Заздрячи при цьому глинобитним стінам, яким хоч трохи вдавалося ховатися за густими кронами розлогих яблунь та вишень.
І Тарас, кожен раз, як піднімався крутою стежкою нагору – з порожніми руками чи важкою ношею, – не забував згадати «добрим» словом надмірну батьківську обережність.
Але сьогодні Куниця і не помітив, як злетів на пагорб і опинився біля хвіртки рідного подвір’я.
– Все, бабусю! – закричав переможно, в три стрибки долаючи відстань до порога і від надміру почуттів ледь не зірвавши зі шкіряних петель, по-старечому стогнучі двері. – Скінчилися наші муки! Ти не повіриш, що я знайшов! Ось, дивися!.. Знаєш, як ми тепер заживемо? О-го-го, як!
Але не почув ані слова у відповідь і здивовано перепитав:
– Агов, бабусю?! Ти де? Спиш, чи що?.. А сонечко-то вже над пагорбом… Казав тобі допіру: не треба старого півня різати, поки молоді співати не почнуть – не послухалася: от і нема кому вранці розбудити. Прокидайся… Я тобі зараз таке розповім…
Зазвичай небагатослівний юнак торохтів без упину, немов побоювався, що від вируючого в ньому сум’яття, може луснути, ледь стулить рота.
– Бабусю, агов! Ти де?!
Сонячне проміння, що проникало в кімнату крізь нещільно прикриті віконниці, усередині створило бліду напівтемряву, і Тарас не відразу помітив, що і вогонь в печі не горить, а бабуся Аглая лежить у своєму закутку, під звисаючими зі стін і жердин гронами часнику, цибулі і безлічі інших в’язок та косиць різномаїтого сушеного зілля і трав. І тільки після цього звернув увагу на незвичайну тишу, що панувала у світлиці. Тишу – неможливу поруч з живими людьми.
Куниця замовк, розгублено гмикнув і непевно ступив до лежанки. Став біля узголів’я і шумно видихнув.
Бабуся Аглая, по-доброму посміхаючись, безтурботно дивилася в стелю очима, які на цьому світі вже нічого не бачили. Але, судячи з її лагідного і спокійного обличчя, смерть не захопила стареньку зненацька, а була зустрінута, як давнішній і добрий знайомець.
Тарас повільно перехрестився, поморгав туманіючими очима і ніжно провів долонею по зморшкуватому, ще не охололому чолі бабусі. Потім встав перед покійницею на коліна і ніжно торкнувся губами чинно складених на грудях, вузлуватих пальців, що міцно стискали дерев’яне розп’яття. Краєчком свідомості зазначивши, що натруджені, мозолясті і шорсткі, як річковий піщаник, руки бабусі Аглаї в посмерті здобули шовковисту ніжність. Ставши на дотик м’якими і… холодними.
– Ось я і залишився на всьому білому світі зовсім один… – прошепотів хлопець журно і безпорадно. – Що ж ти, мила моя бабусенько, так поквапилася? Хоч би до весілля зачекала? Правнуків разом з Ребеккою трохи побавила… Хто ж мені тепер у скрутну хвилину розумну пораду дасть, або за лінощі вилає? Як же ти так пішла, га? Навіть не попрощавшись…
Потім хлопець закрив покійниці очі, підвівся з підлоги, ступив до столу і важко опустився на ослін.
Різноманітні думки кружляли в його голові безпутним натовпом п’яних гульвіс, що за будь-яку ціну прагнуть перекричати один одного, навіть не намагаючись вислухати чужі доводи. Найбільше хлопцеві хотілося впасти на своє ложе, або просто тут, за столом закрити очі і задрімати. А опритомніти від буркотливого, але сповненого турботи і любові старечого голосу…
Куниця дістав люльку і кисет, старанно натоптав чубук, розкурив неспішно і після кількох глибоких затяжок промовив задумливо:
– Попереджав же лісовій господар: що втрачу перш ніж нове знайду… А я ще похвалявся, дурний, що нічого не боюся, бо втрачати нічого… Ось і добалакався… Тепер уже справді нічого.
– Знову квапишся зі словами, як голий на торг, господарю… – несподівано пробурчав у відповідь чоловічий басок. – Невже так і не порозумнішаєш ніколи? А час би…
– Хто тут? – смикнувся Тарас, озираючись по порожній світлиці. – Чи мені вчувається?
– Домовик я ваш… – статечно відповів невидимий співрозмовник. – Третє покоління, як за добром родини Куниць доглядати приставлений.
– А чого тільки тепер голос подав? – здивувався парубок. – Помічати тебе і раніше траплялося… мигцем, а озвався вперше.
– Бо тоді тебе і без мене було кому розуму вчити… – зітхнув домовик. – А щодо «бачив»… То, мабуть, не я був. Сусідко зі своєю марою частіше по хаті швендяють. Нероби…
– Сам такий… – відгукнувся із-за печі скрипучий жіночий голосок. – За худобиною і по двору мій чоловік дивиться. Я – і в хаті прибираюся, і курник чищу, і їсти на всіх готую. А ти лишень жереш у три пуза і нібито за добром доглядаєш. Можна подумати, якщо відвернеться, то в ту ж мить і стіни розповзуться, і покрівля обрушиться. Та ця хата ще всіх нас перестоїть!
– Е, та вас тут ціла купа мешкає? – ще більше здивувався парубок і додав несподівано сердито: – Ну, і куди ж ви, тля запічна, дивилися, коли бабуся вмирала? Мене в хаті не було, а ви чому не допомогли господині? Чому не вберегли? Ось поховаю бабусю, так перш ніж на Запоріжжя їхати – спалю цю халупу разом з усіма вами! – пригрозив і сам здивувався. Щось занадто часто став інших вогнем лякати…
– Ти не сердися, господарю. Стара чаклунка сама так вирішила… – співчутливо прошелестів жіночий голосок. – І не нам противитися її волі. Видно, настав час Аглаї піти з явного світу…
– Настав, пристав… – сердито обірвав бурмотіння мари Куниця, не надто й прислухаючись до її слів. – Задарма молоко з горшка сьорбати всі готові, а як допомога від вас знадобилася – відразу невинними овечками замекали. Звісно, найпростіше на покійницю сперти… Заперечувати не стане!..
– Постривай лаятись, господарю… – ще один чоловічий голос ламким баском вторив жіночому з-під лежанки. – Це тільки річки завжди течуть з гори та в море, і дощові краплі – зверху вниз падають, а в явному, людському світі багато чого не з нашої волі діється.
– Водиці б піднесли вчасно, може, і пожила б ще бабуся… – не вгавав Тарас.
– Пояснюю ще раз, дитино нерозумна… – у жіночому голосі прорізалися сварливі нотки. – То ж не ще одна старенька померла, а Знаюча з Яви пішла… Сама, за власним хотінням! Значить, так потрібно! Може, місце звільняла… І не нам її затримувати… Збагнув, нарешті?
– Ну-ну… – Тарас однаково нічого не второпав і починав сердитися по-справжньому. – І для кого ж моя бабуся так старалася, що померти поквапилася? Чи не про тебе розмова?
– Замовкни, потвора недолуга! – цитькнув на дружину сусідко. – Бачиш: молодий господар до тями ніяк не прийде. Натяками та недомовками не обійтися. Все як слід розтлумачити треба.
– Чого ж Аглая сама внукові не пояснила? – резонно зауважила мара, не бажаючи поступитися чоловікові.
– Може, не встигла?
– Пробі, рятуйте… Звела доля з недолугим! – зойкнула роздратовано мара. – У тебе голова тільки для носіння шапки годиться! Не встигла… – передражнила чоловіка. – Це ж Знаюча, колода ти дубова! Вона ніколи і нічого даремно не робила. Може, молодий господар ще в силу не ввійшов, а може – від чого іншого шмаркача врятувати хотіла…
– Розумниця… Сама питає, сама і пояснює… – шваґер домовика збентежено засопів і перестав сперечатися. Знаючи з багатолітнього досвіду, що у тім нема сенсу, – останнє слово однаково за жінкою залишиться.
Зате тепер остаточно розлютився Куниця.
– Ну ось що, нежить хатня, – тепер послухайте, що я скажу! Не знаю: хто і від чого шмаркача оберігав, але якщо ви, зараз же, усе докладно не розповісте… так щоб я зрозумів – присяйбі, пошкодуєте! По-перше, сходжу за отцем Василем, нехай він тут кожну щілину свяченою водою заллє. А по-друге, по-друге… – Тарас задумався, чим би ще пострашити нежить, не менш грізним.
– Ага! – відблиски пожежі знову затанцювали перед очима. – Клянуся могилою батька: спалю хату дотла, як і обіцяв. Ще й золу пересію і по вітру розвію! Зрозуміли?!
– Не треба священика кликати, господарю… – благально загув домовик. – Навіщо сміття з хати виносити? Проміж себе домовимося… Не чужі ж… А ну, нишкни! – гримнув на мару, що звично забурчала щось своє. І додав, звертаючись до сусідка: – Брате, вкоськай свою бабу. Господар на те й господар, щоб усе згідно з його волею чинилося! Питає – значить, відповідати належить. Може, стара Знаюча якраз хотіла, щоб онук від нас про все визнав? Не сумнівайся, молодий господарю, все честь по честі розтлумачимо. Нічого не утаїмо… Ось тільки, не гнівайся, але мушу спершу тобі кілька прикрих слів сказати.
– Кажи… – знизав плечима Тарас і єхидно додав: – Чому б і тобі, шмаркача, розуму не повчити?
Домовик так гучно зітхнув, що міг присоромити кого завгодно, але сердитий парубок не звернув на те уваги.
– Ну, чого зволікаєш?! Виховуй.
– Молодий, гарячий… та й не в собі трохи… На перший раз пробачаю… – багатозначно проказав домовик. – Але, зарубай собі на носі, козаче! Якнайміцніше! Ніколи, навіть жартома, не смій погрожувати, що власну хату спалиш! Дурне це діло. Зовсім негодяще… І тим паче, не тривож бездумно прах батька. Особливо, якщо не відаєш, де він похований та й чи похований взагалі. Запам’ятав?
– Твоя правда – погарячкував трохи, – не надто охоче визнав справедливість докору Куниця. – Але священика однаково покликати доведеться. Бабусю відспівувати… От голову заморочили… – парубок глянув на покійницю і важко зітхнув. – Наче жива… Здається, заснула тільки міцно. Навіть не віриться, що немає її більше… – і продовжив, надмірною діловитістю тону, вгамовуючи сльози: – Дні тепер спекотні стоять, довго тіло в хаті тримати не можна. Так що розповідайте хутко: хто і яку таємницю від мене приховував, та й піду похоронами займатися.
Але, як воно зазвичай у житті буває, поговорити не вдалося. На подвір’ї хтось голосно відкашлявся і вимогливо постукав в одвірок. А потім знадвору ввічливо запитали:
– Я дуже перепрошую, але хочу поцікавитися, чи є хто вдома? Чи ви, таки, вже всі пішли геть, і я тут сам до себе балакаю?
* * *
Так своєрідно в Михайлівці розмовляв лише тутешній корчмар Іцхак. Він же – батько Ребекки! А почувши цей трохи гаркавий і немов надтріснутий голос, Тарас одразу пригадав, що дівчина втекла з лісу в чому мати народила. То ж зовсім не складно здогадатися, з чим завітав ранковий гість. І навряд чи розмова буде приємною. Навіть, незважаючи на те, що Іцхак був чоловіком хирлявим і – не стільки з переконання, скільки через згадану тілесну неміч – доволі сумирним. Куниця зніяковів і повів очима по кімнаті, наче шукав місце, де б це заховатися.
Але одразу ж і оговтався. Раптова смерть бабусі і вся ця таємничість, що несподівано об’явилася в хаті Куниць, так усе перевернули з ніг на голову, що прихід шинкаря виявився не стільки неприємним, як недоречним. Парубок зітхнув і стиха вилаявся. Чого раніше ніколи не дозволяв собі з поваги до домашнього вогнища. Вилаявся, ніяково позирнув на покійницю і перехрестився.
– Потім договоримо, – прошепотів до нечисті, наче їх хтось підслуховував і, поспішаючи випередити настирливого гостя, що вже нетерпеливо тупцяв на ґанку, вискочив надвір.
– Доброго здоров’я, дядьку Іцхак… – проказав сумним голосом, кланяючись не так щоб низько, але з усією пошаною. – Знаю, що завинив я перед вами і Ривкою, але давайте поговоримо про це іншим разом. Чесне слово, не до того мені зараз…
– Можна, звичайно і пізніше… – наче пристаючи на прохання парубка, кивнув у відповідь корчмар, тріпнувши пейсами. – Чому не відкласти нікчемну розмову на потім, тим паче, коли йдеться всього лише про мою дівчинку? Нехай собі ще трохи побігає по селу наголяса. Може, ще не всі мешканці в Михайлівці встигли роздивитися які у неї розкішні груди і тонкий стан? Не згадуючи про те, що Ребеці не доведеться червоніти і за решту тіла. Особливо ту частину, що Господь виліпив людині позаду і трохи нижче спини… Пан козак розуміє, про що я?.. Чи не так?
– Не варто мене величати вище честі, дядьку Іцхак, – похнюпився парубок, розуміючи, що без вагомої причини, неприємних пояснень уникнути не вдасться. – Я всього лише новик Війська Низового і права називатися козаком ще не заслужив.
– Ой, я вас прошу, пане Куниця, – з притаманною йому недбалістю відмахнувся жид. – Сьогодні новик, завтра – козак. А якщо післязавтра товариші вас отаманом називати стануть, або сотником наречуть? Змилуйтеся над старим іудеєм. Як моїй бідній голові запам’ятати всі ці військові премудрості? Краще не робіть розумне обличчя і не огинайтеся від простої відповіді…
– Дядьку Іцхак, повірте… От хоч забожитися, – безпорадно зітхнув Тарас. Переговорити шинкаря, не вдаючись до відвертих грубощів, ще не вдавалося нікому. – Нічого такого не було… Ми з Ребеккою всього лише заблукали в лісі, а далі – загубили один одного… Я довго шукав її, але не зміг знайти. Ніч же, темно…
– Хто б сумнівався, пане Куниця… – знову заторохкотів, наче розсипав горох, шинкар. – Я давно підозрював, що як роздягнути пригожу дівицю догола, то в лісі стане значно світліше. Тим паче – вночі. От тільки мені б не хотілося, щоб замість смолоскипа використовували мою простодушну і довірливу дівчинку. Та й майбутньому зятеві така безцеремонність у поведінці Ребекки навряд чи припаде до смаку. А шила в мішку не сховаєш, можете мені повірити, пане козаче. Особливо, якщо, після ваших гулянок, мама Циля буде змушена розшивати сукні нашої доньки. Через стрімко повніючий стан…
– Дядьку Іцхак, – втретє спробував урезонити надміру збудженого корчмаря Тарас. – Ви ж знаєте: я готовий хоч завтра одружитися. Але ви самі противитися нашому весіллю.
– А з чого мені бути згодним, пане Куниця? – сплеснув долонями жид. – Що у вас є за душею, перепрошую, крім батьківської шаблі, хати, що от-от розвалиться, півтора моргу землі і вельми шанованої баби Аглаї? Мовчите? Ото ж бо! То я вам скажу те, про що ви самі, по молодості літ, швидше за все, ще ні разу не замислилися… Моя маленька Ривка і всі її майбутні дітки, дай Бог їм здоров’я, захочуть їсти. А вони – повірте на слово старому іудею – мають таку жахливу звичку змалку… І чим же ви, пане козаче, збираєтеся їх годувати? Невже знову бідному і хворому Іцхаку доведеться виймати останню крихту з рота у своєї і без того жебракуючої родини? Ось, я дивлюся на ваше обличчя і бачу, що тепер вам самому стало геть сумно?
– Померла бабуся, – тихо промовив Тарас.
– Значить, пан Куниця став ще біднішим? – прохопився зопалу Іцхак, але одразу ж схаменувся. – Азохен вей! Яка жахлива звістка! О, то направду великий жаль… Мої співчуття, пане козаче. Аглая Луківна була така пристойна жінка. Так, Іцхак пам’ятає, що одного разу він приповз до вашої хати, коли ні теща, ні тітка Соня не змогли вилікувати мій простріл. І щоб ви думали – ваша бабуся мені допомогла!.. Так, я ще три дні стогнав, щоб усі залишили мене бодай трохи в спокою, але спина вже зовсім не боліла. Присягаюся пейсами. Як рукою зняло… І коли ж це жахливе нещастя трапилося?
– Цієї ночі…
– Тогой-тогай… Що я можу сказати на ваше велике горе, пане Куниця… Окрім того, що всі ми там будемо, якщо доживемо, звичайно… Прийміть ще раз мої найщиріші співчуття, пане козаче. Так, дуже порядна жінка була ваша бабуся, повірте старому іудею. І ви знову-таки маєте рацію не бажаючи продовжувати нашу бесіду. Коли в будинку від живих чекають останньої пошани мертві, згадувати про необачних дівиць не пристало. Але після похорону… Навіть не сумнівайтеся. І хотів би, так Циля не дасть забути. Ось тільки, ще раз прошу вибачити, але якщо я все одно вже сюди прийшов, може, ви таки повернете мені одяг Ребекки? У бідної дівчинки не так багато шовкових сорочок… щоб розкидатися.
– Пробачте, дядьку Іцхак, – лайнувся подумки Тарас. – Я вже казав: у мене немає її одягу. Напевно, сорочка залишилася в лісі. Ривка побігла, я кинувся наздоганяти… Хоча, якщо це так для вас важливо, то можна сходити пошукати. Я пам’ятаю місце, де ми… загубилися.
– О-хо-хо… – важко зітхнув корчмар. – Так я і знав, що ні до чого хорошого всі ці нічні гуляння не доведуть. Особливо, в ніч напередодні Івана Купали… Хіба ж може на що путнє розраховувати дочка роду Ізраїлевого від християнського святого, що й сам перейняв звички язичницького божества? І казав же дурепі: одягни що-небудь стареньке, чого не шкода. Це-це-це… втратити таку гарну річ! Але як уже так кортіло… то чому не покласти весь одяг разом, щоб потім не шукати? Ох, молодь, молодь… Нічого святого у них немає, ніщо не цінують… Ай-ай-ай… Зовсім нова сорочка була… – і докірливо похитуючи головою, через що його довгі, завиті пейси тряслися, немов розділена надвоє цапина борідка, Іцхак став незграбно спускатися з крутого пагорба.
Куниця провів поглядом нескладну, згорблену постать в довгополому лапсердаку, що розвівався в такт ході, потім озирнувся на зачинені хатні двері і втомлено присів на порозі. Йому раптом зробилося дуже сумно і гірко. А біль самотності зробився таким пронизливим, що юнак замалим не розплакався.
При житті – звичайна, як і десятки інших сільських жінок – трохи буркотлива, надміру метушлива, невгамовно снуюча по господарству бабуся Аглая, після смерті виявилася зовсім іншою. І від розуміння нежданої таємниці, Тарас відчув себе не лише осиротілим, а й чужим у рідній домівці. Настільки чужим, що навіть заходити всередину не було бажання. Понуро зітхнувши, вкотре за цей ранок, парубок важко підвівся і поплентався в напрямку церкви.
* * *
Михайлівка починала будуватися на більш пологому західному схилі пагорба, що плавно збігав до річки, тому під церкву громада вирубала і розчистила узлісся, що підступало до околиці села з північного боку. Залишивши лише кілька старих лип і парочку кряжистих дубів. Рука у лісорубів не піднялася викорінити віковічних красенів. Заодно і цвинтар, за звичаєм закладений позаду церкви, під покровом дерев вийшов тихий та богоугодний.
Хату сільському священику теж звели поруч з церквою, на пагорбі. Але, оскільки нинішній Михайлівський панотець Василь, при такій нечисленній пастві, годувався не стільки з шани духовного наставника, скільки з умілих рук єдиного на всю округу гончаря, то більшу частину часу, разом з двома синами, батюшка проводив під навісом, біля гончарного верстака. Там його Тарас і застав.
– Слава Ісусу Христу, панотче, – привітався ґречно парубок, заходячи у двір.
Стрижений під макітру, міцний, широкоплечий моложавий чолов’яга в шкіряному фартусі, надітому на голе тіло, наспівуючи в такт роботі, щось навіть віддалено не подібне на церковні псалми, мало був схожий на настоятеля парафії. А обидва його голопузі хлопчаки, що неподалік старанно місили глину і, відповідно, були перемащені нею з ніг до голови, більше нагадували парочку бісенят, аніж християнських дітлахів.
– Слава навіки Господу Богу нашому, сину мій! – відповів отець Василь, не відриваючи очей від грудки сирої глини, що під його вправними пальцями неквапно приймала форму глека. – Заходь, Тарасе, не стій у воротах. Присядь в холодку. Кваску випий… Там жбан лопухом прикритий. Почекай трохи, я зараз закінчу роботу. Глина не любить, коли її на половині росту кидають. Образитися може, і потім нічого путнього вже не зліпиш. Або при випалюванні трісне, або готовий посуд довго не послужить – розіб’ється…
Як і всяке справжнє вміння, схоже з характерництвом, праця гончаря заворожувала погляд. Здавалося, майстер всього лише недбало торкається сирої грудки, а та самостійно, немов під впливом чар, починає роздуватися, витягуватися і сама по собі перетворюється в круглобокий горщик, глечик чи інше кухонне начиння.
– Петрусю, приліпи ручки, – звелів майстер старшому синові, спиняючи колесо. – Тільки не квапся. Зроби, як належить… Пам’ятай, Бог усе бачить. І за недбалість покарає.
Священик стягнув фартух і, витираючи ним руки, підійшов до Тараса.
– Трапилося щось чи так завітав? – запитав по-простому.
– Сталося, отче… – похнюпився парубок. – Бабуся померла. Поховати треба… За християнським звичаєм…
– Ну, ну… не журися, сину мій, – поклав важку і прохолодну долоню на плече Тарасові отець Василь. – Тут вже нічого не вдієш. Так влаштований наш світ. Господь завжди в першу голову забирає найдостойніших із нині живущих рабів своїх. А нам залишається лише смиренно, не нарікаючи, прийняти Його волю, – поспівчував священнослужитель. – Погано лише те, що відійшла раба Божа Аглая акурат на Іванову ніч. Адже здавна вважається, що в цей час відлітають душі грішників, котрі не зуміли випросити собі прощення у близьких людей. Значить, треба її перед відспівуванням хоч на одну ніч у церкву до образів святих занести та молебень особливий, очищувальний справити…
Отець Василь конфузливо пригладив долонею вуса і, не по чину, коротко підстрижену бороду. Занадто довге волосся могло намотатися на гончарний круг, от і доводилося вкорочувати їх час від часу, незважаючи на погрози архієрея Брацлавського блаженнійшого Никифора накласти епітимію за порушення християнських канонів.
– Забобони, звісно, але не нам грішним судити про те, що предками нашими за непорушну істину вважалося. Навіть якщо церква поглядає на те з осудом.
– Можна і занести… – знизав плечима Куниця. – Бо з прощенням у родині й справді негаразд… Матінка моя, а потім і батько – наглою смертю згинули, не могла бабуся з ними попрощатися. А мені, якщо й хотіла щось сказати… Не ночував я нині вдома, панотче.
– Ото ж бо й воно… – осудливо кинув отець Василь. – Люди завжди відверту розмову та перепросини на потім відкладають. Самі того не розуміючи, що «потім» – може і не бути, бо не дано людині знати прийдешнього. О-хо-хо, гріхи наші тяжкі… Замалим не забув. У голові не вкладається… Боюся, Тарасе, не вдасться рабу Божу Аглаю нині відспівати.
– Чому? – здивувався Куниця. – Труну Степан Лікоть швидко змайструє. У нього завжди запас сухих дощок є. Як раз до вечірньої молитви і встигнемо… А далі тільки вашої охоти треба.
– Не в наших бажаннях біда, сину мій… – зітхнув отець Василь, і парубок вперше звернув увагу на те, які втомлені, постарілі очі у цього, ще досить молодого і міцного чоловіка.
– А в чому? Ви скажіть, що треба, панотче? Я все зроблю, присягаю… Бабуся заслужила на вічний спокій.
– Церква наша на замку від учора.
– Як це? – здивувався парубок.
– Громада ще з Трійці заборгувала за оренду, – зітхнув священик. – Ось Іцхак і замкнув двері на ключ. Поки борг не сплатимо. А чим платити? – знизав широкими плечима отець Василь. – До нового врожаю ще самим дожити треба. Думали кілька ялівок зарізати, масла, меду продати. Я теж збирався пару дюжин горшків на підмогу громаді зробити. Але найближчий ярмарок у Брацлаві тільки на Петрівку буде. В Ужалі і того пізніше – на Спаса. А корчмар більше чекати не хоче. І ніяких умовлянь не слухає. Вимагає всю оплату за півроку сповна… Мовляв, йому за нашого Бога немає резону збитки терпіти.
– Це так, дядько Іцхак буває дуже упертим і незговірливим, особливо коли розмова заходить про гроші, – погодився Куниця. – Але, думаю, що зможу його вмовити. Адже похорон – не весілля, і хотів би, не відкладеш. Зараз до столяра зайду, а від Ліктя – просто в шинок і подамся.
– Добре, якщо так… – помітно було, що отець Василь не поділяє такої впевненості. – Ну, що ж, Бог у поміч. Тоді ти займайся своєю справою, а я – вмиюся і поспішу до покійниці… Царство їй Небесне і земля пухом, добра була жінка. Ти, по молодості років, напевно не знаєш, але якщо б не твоя бабуся, то мій Федько, може, й не народився б… – священик багатозначно покивав. – Ще й породіллю, Любаву мою, з собою міг забрати… Так що я перед Аглаєю Луківною в боргу. І якщо при житті їй моє вміння не знадобилося, то хоч після смерті відслужу як належить.
Зі столяром Тарас домовився швидше, ніж сам розраховував. Йому навіть на подвір’я заходити не довелося. Дізнавшись, що Луківна померла, Степан запитав тільки: на коли потрібна труна, додавши при цьому, що не візьме з Тараса ні гроша. Тут Куниця дізнався, що п’ять років тому бабуся Аглая ви5ходила всю багатодітну сім’ю Ліктя, коли ті отруїлися поганими грибами. Тому і столяр вважав, що зобов’язаний, нехай хоч у такий сумний спосіб, віддячитися своїй благодійниці. І, сором’язливо відмахнувшись від щирої подяки Куниці, бурмочучи собі під ніс щось про несправедливу долю, пішов стругати дошки.
Спантеличено почухавши потилицю, бо ніколи ні про що подібне йому не доводилося чути, Тарас уже більш впевнено рушив до шинку. Сподіваючись на те, що може і корчмар ще раз пригадає про вилікуваний простріл? При цьому відчуваючи себе так, немов весь цей час розмова йшла не про його рідну бабусю, а про когось іншого. Навіть дивно… Адже, якщо не зважати на час, проведений разом з батьком у степових дозорах і козацькій науці – він прожив з бабою Аглаєю побіч, під одним дахом, цілих дев’ятнадцять років. І тільки сьогодні вперше дізнався про стареньку стільки невідомого раніше.
Хоча, з іншого боку, чому дивуватися?
З того часу, як він став вважатися дорослим, себто, літ з чотирнадцяти, Тарас весь час проводив або в полі, або в лісі, або на випасі. А що тим часом робилося в хаті, його не дуже-то й турбувало, якщо розмова не заходила про наближення отелення чи опоросу.
Одежа випрана, вечеря на столі – от і добре…
Цілими тижнями не було коли перемовитися. Схопився вдосвіта, перекусив тим, що від учора залишилося – і за роботу. Потемки повернувся – узвару сьорбнув і спати. Весь час бігом, все похапцем… Ні тобі «на добраніч», ні – «доброго ранку». Ось так і коротали віку двоє найрідніших людей. Начебто весь час разом, а як виявилося – порізно, геть різними життями. І якби старенька вчора не померла, то онук би цієї недолужності навіть не помітив.
І хоч не було в тому його провини чи зумисної байдужості: просто життя якось так складалося, – але зрозумів Тарас Куниця, що гіркого почуття вини він уже не позбудеться ніколи. Сам перед собою не злукавиш!
Раптом пригадалися всі випадки, коли бабуся намагалася завести розмову, а він, коли жартома, а коли й безцеремонно обривав її на півслові – мовляв, не на часі, бабусю, втомився я, давай потім, а краще – завтра поговоримо. А там новий день закрутив у нових турботах, і забувалося, про що мова йшла… А ще згадав, враз осиротілий парубок, що ніколи не цікавився: чи бабуся Аглая їла щось, чи добре себе почуває? Може, втомилася за день, або допомога яка потрібна по господарству, окрім звичайних чоловічих справ? Зате, як би пізно він не повернувся – з роботи чи гулянки – хоч вдосвіта, його завжди чекала розігріта страва.
І так соромно зробилося парубкові від цих спогадів і докорів сумління, що хоч сідай, та й плач!
Він, може, і заплакав би гірко, ридма, – як ревів років десять тому, коли вперше усвідомив, що матері у нього більше немає, – якщо б сльози мали силу бодай щось спокутувати або залагодити…
