Kitabı oku: «Лідери, що змінили світ»

Yazı tipi:

Передмова до книги, яку варто читати не тільки політикам

Чергова книга відомого українського журналіста-міжнародника, письменника й публіциста, талановитого педагога і вченого Олекси Підлуцького занурює читача в епоху, процес осмислення якої триватиме дедалі складніше, адже ми поступово віддаляємося від того величного і трагічного ХХ століття, а відтак втрачаємо не лише безпосередніх свідків, сучасників та учасників подій, але й можливості адекватного відтворення інформаційного, ідейного, інтелектуального, соціального, політико-економічного, міжнародного тла цих подій, що, власне, й спричинилося до їхньої появи.

Безумовний читацький успіх серії портретних нарисів Олекси Підлуцького пояснюється просто: усі без винятку його герої були не просто національними лідерами, вони виводили з глибокої кризи свої народи, нації, держави і забезпечували їм історичний поступ, належне майбутнє і гідне місце серед сусідів. Кожна з цих історичних особистостей надзвичайним напруженням інтелектуальних і душевних сил спромоглася чітко визначити рятівну мету і розробити алгоритм дій і кроків задля її досягнення. Провести свій народ і державу інколи найтоншим лезом ножа і забезпечити їм процвітання, – ця мета об’єднує усіх і складає квінтесенцію харизми зазначених лідерів.

Нова книга О. Підлуцького органічно, жанрово і змістовно продовжує його попередні книги. Тридцять нарисів, представлених у ній (портретів, як їх скромно називає автор), – це не просто збірка окремих, нехай навіть і майстерно виписаних біографій видатних діячів ХХ століття – Томаша-Ґарріґа Масарика, Юзефа Пілсудського, Карла Маннергейма, Мустафи-Кемаля Ататюрка, Едуарда Бенеша, Франсіско Франко, Йосипа Броз Тіто, Махатми Ґанді, Давида Бен-Ґуріона, Конрада Аденауера, Цзян Цзінґо, Людвіга Ергарда, Урго-Калева Кекконена, Яноша Кадара, Ґолди Меїр, Алєксєя Косигіна, Лі Куан Ю, Александера Дубчека, Віллі Брандта, Авґусто Піночета, Заїда бін Султана Аль Нахаяна, Марґарет Тетчер, Джіммі Картера, Івана-Павла Великого, Рональда Рейґана, Хуана-Карлоса І, Вацлава Гавела, Леха Валенси, Гельмута Коля та Нельсона Мандели. Це багатогранний і надзвичайно рельєфний сукупний портрет справді величної у її зоряних звершеннях і трагізмі епохи двадцятого століття. Кожен розділ має короткі й влучні заголовки, що характеризують особистість: «Людина, яка поєднала чорне з білим» (Мандела), «Монарх, який став президентом» (Заїд бін Султан), «Реставратор німецької єдності» (Коль), «Король, який зруйнував “батьківську” диктатуру» (Хуан-Карлос І) тощо. Ці яскраві характеристики можуть прикрасити біографії діячів у поважних вітчизняних і світових енциклопедичних виданнях.

Книга являє собою блискучий і захоплюючий публіцистичний твір, адже Олекса Підлуцький володіє рідкісним даром – розповідати про складні речі простими, але вкрай влучними і яскравими словами. І водночас вона без сумніву має усі ознаки серйозної дослідницької просопографічної праці. Перед нами – наукова реконструкція колективної біографії вищої управлінської еліти суспільства – державних діячів, ідеї та діяльність яких змінила хід історичного процесу не лише в окремій країні, але й на цілих континентах. Неупереджена оцінка їх діяльності подана на загальному тлі світового історичного розвитку, що дозволяє отримати адекватне уявлення про складність й суперечливість історичних процесів новітнього часу і, водночас, відчути їх людський вимір, їх живий, творчий зміст.

Передусім хотілося б відзначити безумовну актуальність появи такої праці. На жаль, два з половиною десятиліття квазінезалежності так і не привели в Україні до появи загальнонаціонального лідера, який зміг би сформулювати і втілити в життя дієву програму прискореної і ефективної розбудови національної держави як повноправного члена європейської демократичної спільноти. Ба і впродовж усієї багатостраждальної вітчизняної історії українцям не таланило на справжніх національних лідерів. Останнім часом історична біографістика і просопографія як спеціальні галузі історичної науки переживають піднесення і дедалі більше кристалізуються як самостійні наукові напрями. Водночас, проблема ролі особистості є давнім і надзвичайно складним предметом дослідження історичної науки, адже, як відомо, історія не знає умовного способу, тож відповісти на питання, що сталося б, якби у конкретній країні не з’явився б конкретний лідер, практично неможливо.

Виходячи з методологічних засад історизму та об’єктивності автор будує свої реконструкції на широкій джерельній базі, вичерпній і цілком достатній для відтворення як епохи, так і обраного персонажу. У колі використаних джерел знаходимо: офіційні (програмні) урядові і партійні документи; промови, виступи, інтерв’ю та інші публіцистичні, науково-популярні, літературно-філософські твори та наукові праці політичних лідерів; мемуари, спогади та автобіографічні праці; художні твори, присвячені історичним постатям тощо. Відтак маємо усі підстави віднести книгу Олекси Підлуцького до строго документально-історичного жанру.

Насамкінець хотілося б побажати автору створити, можливо, основний нарис його життя, – про особистість, яка виведе Україну з темряви нав’язаної агресивним сусідом війни і розірве колись «братні» обійми, які міцно тримають нашу державу в зоні «русского мира» і приведе її врешті до Європейського Союзу. А нам залишається стати вдячними читачами такої праці.

Степан ВІДНЯНСЬКИЙ, член-кореспондент Національної академії наук України, завідувач відділу історії міжнародних відносин і зовнішньої політики України Інституту історії України НАН України

Томаш-Ґарріґ Масарик: «Нова людина» у «Новій Європі»

Людина мусить повірити в себе і тоді вона може все. Я вірю в свою зірку!
Томаш-Ґарріґ Масарик

Якось наприкінці 20-х років минулого століття Бернард Шоу давав велике інтерв’ю «Таймс». Зайшла мова про улюблену ідею Шоу – Сполучені Штати Європи. «Але ж це утопія», – заперечив журналіст. – «Хоча б тому, що неможливо знайти людину, яка могла б стати президентом таких Штатів. Вона мусить мати надзвичайну широту поглядів і бути здатною входити в найменші дрібниці, мати вдалий досвід реального державного управління і разом з тим бути високоморальною особистістю, бути знаною в усій Європі і водночас не наразитися ані англійцям, ані румунам, ані французам, ані шведам. Такої людини просто немає і не може бути». – «Як немає? – щиро здивувався Шоу. – А Масарик?»

І звідкіля ти такий взявся?

Томаш Масарик народився 7 березня 1850 року в селі Годонін на крайньому південному сході Моравії, коло самого кордону із Словаччиною, що була тоді частиною Угорщини. Хоча його рідна околиця належала до однієї із земель «корони святого Вацлава», тобто чеських, населяли її переважно словаки, вона так і звалася – Моравська Словаччина. Сам Масарик через багато років писав: «Думаю, що я – чистокровний словак, як за батьковою лінією, так і за материною, без жодної домішки німецької чи угорської. Втім, я не цілком упевнений у цьому, – додав він із скептицизмом справжнього вченого. – Адже селяни не вивчають своїх родоводів». Хоча Йозефа Масарика не можна було назвати навіть селянином – він не мав ані власної землі, ані хати. Замолоду наймитував у багатих господарів, а на час народження свого старшого – Томаша – був кучером у цісарському маєтку в Годоніні. Там, у «службовій квартирі» кучера – маленькій сільській хаті (до того ж чужій) і народився майбутній «визволитель Чехословаччини». Батько Масарика ніколи не ходив до школи і ледве умів читати. Але мав гордий і незалежний характер, не боявся заперечувати панам управителям. Може через це його постійно переводили з одного маєтку до іншого. Вже через три роки після народження Томаша родина переїхала до Мутєніц, тоді знову до Годоніна, тоді до Чейковіц, потім до Чейча. Але всі ті села лежали в тій самій Моравській Словаччині, за кілька чи кільканадцять кілометрів одне від одного.

«Батько був здібний, але простий чоловік, голова в домі була матуся», – згадував Масарик. Тереза Масарикова (в дівоцтві Кропачкова) побачила замолоду досить світу і побувала в найдобірнішому товаристві – кілька років була кухаркою в Годоніні, покоївкою у Відні. Її рідне село Густопеча було цілком онімечене, отож говорила і читала вона виключно німецькою. Лише в глибокій старості, коли всі її сини (а Масарик мав двох молодших братів) стали видатними діячами чеського національного руху, вона при зустрічах почала відповідати їм поганою словацькою мовою. Але читати чеською чи словацькою так ніколи й не навчилася і до самої смерті користувалася своїм німецьким молитовником, який Масарик пам’ятав ще з раннього дитинства – як першу книжку, побачену в своєму житті. За часів дитинства майбутнього безкомпромісного борця з пангерманізмом в домі безроздільно панувала німецька мова – тільки нею розмовляла мати, нею ж намагався відповідати їй батько, який, утім, постійно збивався на словацьку. Німецькою змалечку розмовляв удома й Томаш, а словацькою – лише з хлопцями на вулиці. «Такий собі сільський хлопець дев’яти років має купу роботи, – згадував через 75 років президент республіки, повільно оклигуючи після важкого інсульту. – Тільки порахуйте: мусить уміти свистіти губами, крізь зуби, запхавши до рота один палець, два пальці, в кулак; потім на два способи лускати пальцями. Мусить уміти стояти на голові, ходити на руках, крутитися колесом та добре втікати, це головне… Далі мусить уміти стріляти з лука, з рогатки, добре влучати каменем, їздити верхи, вміти вилізти на кожне дерево, ловити рибу, плавати, розкладати багаття в лісі, кататися на ковзанах та санчатах, ходити на ходулях. Розуміється, перед тим усім селянський хлопець мусить допомагати матері в хатнім господарстві і батькові в полі».

Утім, уже в шість з половиною років Томаш пішов до початкової сільської школи в Годоніні, де виявив великі здібності до навчання. Вчитель порадив батькам віддати хлопця до середньої школи, з тим, щоб потім він міг скінчити учительську семінарію. 1861 року батьки з дозволу «панства» послали Томаша до німецької реальної школи в Густопечі, яку він скінчив 1863 року. Батьки тоді знову жили в Годоніні і Масарик повернувся до них – ходив до місцевої школи, допомагав учителеві вчити малечу, сам учився музики, багато читав і думав над прочитаним. Проте до учительської семінарії можна було вступити лише маючи 16 років, а Томашеві було 14. Чекати було задовго і мати відвезла сина до Відня, де улаштувала його учнем до слюсаря.

Розвинутому не по роках та дуже серйозному хлопцеві було не до смаку виконувати учнівські обов’язки – допомагати жінці майстра в хатньому господарстві, роздувати міхи або механічно відливати підковки. Одначе все це Томаш терпляче зносив, а вночі, коли його товариші спали, перечитував свої улюблені книжки, привезені з дому. «Мабуть, я ще довше б це витримав, – згадував Масарик, – але один співучень украв і продав мої книжки. І мені стало так сумно, що я втік додому, до Чейча. Особливо тяжко мені було без атласу, яким я щовечора “мандрував” цілим світом».

Батьки не втратили надії прилаштувати свого сина до ремесла – віддали його в науку до сільського коваля. Майбутній президент був ковальчуком близько року. Але навіть через 35 років, коли зустрічався в Ясній Поляні з Левом Толстим, російський письменник весь час поглядав на Масарикові руки, а тоді спитав, чи не був він колись робітником, ковалем?

Село Чейч було мішане – чесько-словацьке. І парубки та підлітки двох «братніх» народів постійно билися між собою, «куток на куток». Томаш уважав за свій обов’язок брати участь у цих бійках на боці словаків: «Коли мені було 15 років, я постійно носив із собою кривий словацький ніж, – згадує він. – І то добре, що нікого не зарізав».

Вирішальну роль у житті Масарика відіграв тоді сільський священик Франц Сатора. Попри тридцятирічну різницю у віці, він заприятелював із хлопцем, давав йому читати книжки, навчав його латини і зрештою переконав Масарикових батьків, що Томаш мусить учитися далі. За допомогою Сатори Масарик екстерном склав іспити за перший клас гімназії і 1865 року, п’ятнадцятирічним пішов до другого класу німецької гімназії у місті Брно.

У гімназії Масарик учився на «відмінно», і був звільнений від плати за навчання. Але батьки не присилали йому ані шеляга, тому з першого ж місяця перебування у Брно він змушений був заробляти собі на квартиру та проживання. І він давав приватні уроки панським дітям, зокрема сину брненського поліцмейстера Антона Ле Моньє. Поліцмейстер визнав вплив юного репетитора (тільки на чотири роки старшого за вихованця) на свого ледачого і розбещеного сина настільки благотворним, що запросив гімназиста-третьокласника на посаду домашнього учителя в свою родину. Без відриву від навчання. Відтак уже через два роки в Брно Томаш утримував не лише себе, а й молодшого брата, якого він теж «витягнув» до гімназії з села.

«Ніхто так і не зрозумів, – згадує один із Масарикових однокашників, – як сталося, що цей селюк-переросток уже в третьому чи четвертому класі став беззаперечним авторитетом для всіх гімназистів-чехів, аж до восьмого класу включно. З ним радилися, на його суд виносили конфлікти між собою».

У гімназії Масарикове прізвище записали Масаржік. Саме так воно мало б звучати, якби він був не словаком, а чехом. А позаяк «Масаржік» не мав жодних документів, то писати його прізвище правильно педагоги відмовилися. Томаш не полінувався з’їздити до Годоніна, де його родина вже давно не жила, і здобути виписку з церковних книг, з тим, щоб відновити словацьке звучання свого прізвища. Втім, це був, мабуть, останній «словацький» жест у його житті. Саме в цей час Масарик почав цікавитися національними відносинами й усвідомив себе не просто підданим Габсбурґів, а чехом. І потім до самої смерті він вважав словаків лише гілкою чеської нації, а свою рідну мову – діалектом чеської. Саме Масарик через кілька десятиріч придумав спільноту «чехословаків», до складу якої в незалежній Чехословаччині записували і чехів, і словаків.

Брненську гімназію Масарик так і не закінчив. Протягом усього життя він був глибоко віруючою людиною і шукав свої шляхи до Бога. 1869 року в 19-річного гімназиста виникли ідейні розходження з католицькою церквою (зрештою цей процес завершився через дев’ять років його формальним переходом у протестантство, що аж ніяк не сприяло кар’єрі в «католицькій» імперії Габсбурґів). З огляду на величезний вплив, яким Масарик користувався серед учнів, директор гімназії спробував переконати його, що доки учиться, він мусить для загального спокою ходити до церкви, сповідатися тощо, хоча, звичайно, жодна інтелігентна людина не може до того всього ставитися серйозно. Мовляв, і сам директор не вірить у ці попівські штучки, але з огляду на службові обов’язки… Масарик усе те уважно вислухав, а тоді спокійно сказав: «Але ж той, хто поводиться всупереч своїм переконанням, є шахраєм і нікчемою». «Педагог» кинувся на свого вихованця з кулаками. Масарик вихопив з печі коцюбу і з вигуком «Не займайте!» замахнувся на директора.

Вчена рада гімназії «порадила» йому навчатися десь у іншому місті.

Як Томаш став Томашем-Ґарріґом і виграв «рукописну війну»

Ле Моньє, який з Брно пішов на підвищення до Відня, допоміг Масарику вступити до столичної гімназії, яку він і закінчив 1872 року, двадцятидворічним. А вже через сім років Масарик став доцентом філософського факультету Віденського університету. За цей час він встиг закінчити університет – одночасно два факультети: філологічний і філософський, захистити докторську дисертацію (приблизний аналог нашої кандидатської) і навіть габілітуватися (на «наші гроші» – це стати доктором наук). Швидкість і зовнішня легкість, з якою Масарик долав сходинки наукової кар’єри, вражають.

Але ще перед цим Томаш став Томашем-Ґарріґом. На честь своєї дружини Масарик узяв собі її дівоче прізвище як друге ім’я. Протягом року він навчався в аспірантурі в Лейпцізькому університеті в Німеччині. І там познайомився із студенткою місцевої консерваторії Шарлоттою Ґарріґ. Красуня Шарлотта була не німкенею, а американкою – дочкою голови правління Нью-Йоркського комерційного банку. Молоді люди закохалися одне в одного, але її батьки не хотіли давати згоди на шлюб. Урешті Масарик поїхав за своєю коханою до Америки і там йому вдалося переконати майбутнього тестя – але за рахунок відмови від посагу. Американський банкір не дав за своєю дочкою жодного долара. Відтак перші роки заміжжя Шарлотті довелося жити набагато скромніше, аніж вона було звикла, – лише на не надто велику Масарикову платню. Проте вона ніколи не нарікала, народила чотирьох дітей і дуже швидко вивчила чеську мову – адже її коханий хотів, щоб діти свої перші слова вимовляли саме чеською. І це попри те, що родина мешкала у Відні!

Коли молоде подружжя приїхало з Америки до австрійської столиці, хтось розпустив «абсолютно точну» інформацію: Масарик узяв за своєю дружиною рівно три мільйони доларів. Не більше і не менше. До скромного помешкання молодят якось завітав найбагатший віденський банкір і кілька годин умовляв молодого вченого стати віце-президентом правління його банку. Зрозуміло, що вклавши туди привезені з Америки гроші.

Шарлотта не принесла Томашеві грошей, але 45 років, до самої своєї смерті, була першою помічницею в його науковій, а потім і політичній діяльності. «Вона має чудову голову. Кращу, як у мене», – любив казати Масарик. Під час Першої світової війни вона, як сказали б у сталінському СРСР, «член родини зрадника батьківщини», відсиділа 8 місяців у австрійській в’язниці і була звільнена лише після особистого звернення президента США до цісаря Франца-Йосифа.

У Відні Масарик став неформальним главою численної чеської громади і відразу потрапив «на олівець» імперській поліції. Відтак, попри всі необхідні наукові ступені і зростаючий науковий авторитет у Європі, він і сподіватися не міг на професорську катедру в столичному університеті. Масарик уже зовсім було зібрався їхати до Чернівецького університету, коли в Празі, внаслідок тривалої і запеклої боротьби чехів з імперською адміністрацією, було дозволено відкрити Чеський університет…

«Коли професор Масарик 1882 року прийшов до Чеського університету, – згадує професор Бржетіслав Фоустка, – спочатку навколо нього зібрався не дуже-то великий гурт слухачів. Нас причарував його геніальний дух і благородна, аристократична, в найкращому розумінні цього слова, поведінка. Часто я дивувався, чому це не відразу пішло за Масариком усе студентство університету. І прийшов до висновку, що потрібні особливі якості, щоб його зрозуміти та йти за ним. Адже і за Христом йшла спочатку лише купка тих, хто його зрозумів. Але ми, що йшли в університеті в перших лавах за своїм «майстром», залишилися йому вірні і віддані на ціле життя».

Масарик відразу відчув, наскільки відсталим, провінційним було тогочасне чеське суспільство, яке всі свої сили витрачало на національну, та й то дуже часто суто формальну, боротьбу з німцями, не звертаючи уваги на застій у науці, хуторянство у громадських відносинах. І тому він пішов зі своїми публіцистичними працями та публічними виступами просто до народу і поступово зробився вчителем – спочатку пражан, а потім усього чеського народу. Але для цього йому довелося виграти «рукописну війну».

1817 року бібліотекар новозаснованого Чеського музею в Празі Вацлав Ганка знайшов в архіві маєтку (двору по-чеськи) Кралєво рукопис IX–X століття з віршами про славне минуле чеського народу. Наступного року невідомий надіслав Ганці відшуканий у Зеленій Горі ще один такий старовинний рукопис – уривок тогочасної поеми про легендарну, як уважалося доти, княгиню Лібушу. З Кралєдворського і Зеленогорського рукописів ясно витікало, що вже в IX–X століттях чеські землі мали надзвичайно високий, як на ті часи, рівень соціального і культурного розвитку. Коли німці, нинішні володарі Чехії, ще «жерли сирі жолуді», чехи вже були розвинутою нацією. Рукописи ці стали вагомими аргументами у боротьбі чехів за своє національно-культурне відродження. Навіть великий історик Палацький використав їх як історичні джерела, пишучи про старовинне чеське право. Зайве казати, що вони цитувалися в кожній читанці чеською мовою. Щоправда, деякі вчені, особливо німецькі, ставили під сумнів достовірність цих рукописів. Але це, безумовно, було викликано лише їхнім німецьким шовінізмом і чехофобією.

І ось у першому числі заснованого і редагованого Масариком журналу «Атеніум» 1886 року з’явилася стаття чеського славіста Яна Ґебауера «Про необхідність подальшого дослідження Кралєдворського та Зеленогорського рукописів», де дуже делікатно, несміливо ставилася під сумнів їхня ідентичність. Масарик же від імені редакції зобов’язався друкувати дальші дослідження Ґебауера.

Важко навіть уявити собі, який зчинився скандал. На той час існувало дві основні чеські партії – старочехи та молодочехи, які ворогували між собою в усьому, окрім опозиції до Відня. А тут чи не вперше вони об’єдналися. Причому основний удар було спрямовано не стільки проти Ґебауера, скільки проти Масарика. Старочеські «Народні лісти» в статті «Філософи самогубства» писали про Масарика: «Досить уже нам його наукової праці, хай собі шукає іншого народу… Іди, прилучися до ворога нашого, якому служиш, позабудь, що ти ходив чеською землею, ми тебе відлучаємо від нашого народу, як гидку болячку». У молодечеській же «Златій Празі» з’явилася ціла поема, «присвячена» Масарикові. «Я вірю, вас народила не чеська мати, а зла змія, – писав поет Гейдук, – що раз у раз прагне чеської крові у данину… Геть, наволоче, геть!» Домовласник-чех відмовив Масариковій родині у квартирі. Переляканий Ґебауер «захворів» і тижнями не виходив з дому. Але спокійний та усміхнений Масарик, який так само добре, як і Ґебауер, знав, що рукописи – фальсифікати, чи не силою добився від філолога дальших статей. Довести, що рукописи – підробка, було не так уже й важко. Страшенно важко було зважитися на це. «Масарик – вояк від природи, вояк духа, вояк за правду та справедливість, – згадував Ґебауер. – І він змусив мене робити це, хоч як я боявся». Кілька номерів підряд «Атеніум» глибоко і неупереджено аналізував злощасні рукописи. Істерія помалу спадала, і всім зрештою стало зрозуміло, що рукописи – підробка початку XIX століття. «Визнати та засудити власні помилки та хиби – ще не значить уважати чуже за краще. Не можна жити ненавистю до чужого, на неправді ніколи не побудуєш нічого путнього», – підбив підсумки дискусії Масарик.

І вже через три роки і старочехи, і молодочехи молили Масарика прилучитися кожні до свого передвиборного списку, розуміючи, що сам авторитет його імені може забезпечити перевагу на виборах до імперського парламенту.