Kitabı oku: «Вибрані поезії»

* * *

 
О, як весело глядіти,
 
 
Як сміються всі на світі,
А я з горя поманеньку
Наллю чарочку повненьку,
Вип’ю добре, посмакую
І сам з кого покепкую.
Світ широкий, своя воля,
Хоч і злая моя доля,
А мого тільки на світі —
Як на людей поглядіти,
Їх веселлям упитаться.
Бо з мене хто сміється,
То ніколи не минеться;
Бо я біс такий удався,
Що хто з мене посміявся,
Хай як хоче забуває —
Через десять год згадає,
Бо такеє чудо буде,
Що побачать усі люде —
Не побачать, то почують
Та із того покепкують.
А я з горя поманеньку
Наллю чарочку маненьку
Та на неї подивлюся,
Вип’ю та й сам посміюся.
Нехай оце оттак буде.
Послухайте, добрі люде,
Хоч я чортеня скажене,
Та не смійтесь тільки з мене.
Хоч я з того й не заплачу —
То все я чую і вибачу,
І як і я вдеру вірші —
Буде, братця, комусь гірше.
 

* * *

Є.П. ГРЕБІНЦІ

 
Скажи мені правду, мій добрий козаче,
Що діяти серцю, коли заболить?
Як серце застогне і гірко заплаче,
Як дуже без щастя воно защемить:
 
 
Як горе, мов терен, всю душу проколе,
Коли одцуралось тебе уже все
І ти, як сухеє перекотиполе,
Не знаєш, куди тебе вітер несе?
 
 
– Е, ні! – кажеш мовчки. – Скосивши билину,
Хоч рано і вечір водою полий, —
Не зазеленіє; кохай сиротину,
А матері й батька не бачити їй!
 
 
Отак і у світі: хто рано почує,
Як серце застогне, як серце зітхне,
Той рано й заплаче, а доля шуткує:
Поманить, поманить та й геть полине.
 

НАД ГРОБОМ Т.Г. ШЕВЧЕНКА

 
Не в степу, не на могилі —
Над Дніпром широким —
Ти заснув єси, Кобзарю,
Вічним сном глибоким.
 
 
Над Невою, під снігами,
При похмурім сонці
Ти поліг єси, мій друже,
На чужій сторонці.
 
 
У головах не посадять
Червону калину,
Не привіта соловейко
Твою домовину.
 
 
Не закує і зозуля
Де-небудь в куточку,
У цвітючім та пахучім
Вишневім садочку…
 
 
Круг тебе чужа чужина…
Та не чужі люде:
Є кому тебе оплакать,
Є – і довго буде.
 
 
Покоління поколінню
Об тобі розкаже,
І твоя, Кобзарю, слава,
Не вмре, не поляже!
 

БЕЗТАЛАННЯ

 
Скажіть мені, добрі люди,
Навчіть мене, братця:
Як у світі поміж вами
З лихом розминаться?
Бо куди я не ударюсь,
У які країни,
То ніколи не минаю
Горя та кручини.
Чи побратаюсь – і радість
Мов душу ухопить,
Аж дивлюся… брат мій милий
Мене перший топить!
Чи зустрінусь з дівчиною —
Серденько озветься,
Я до неї – вона з мене
Глумує й сміється!
Мабуть, згину, так як гине
Травка на морозі:
Бо стою, як той самотній
Горох при дорозі…
Кому треба і не треба,
Всяк стручки зриває,
І кінь топче, і віл топче —
Ніхто не минає.
Гірко знати, добрі люди,
Важко знати, братця,
Що мені між вами з лихом
Та не розминаться.
Чи посію жито в полі —
Всім сонечко гріє.
Літо прийде, жито зійде
 
 
Та й зазеленіє.
Ось поспіло, почало вже
Колосся схиляти,
Тай й пов’яне, та й посохне,
Бо нікому жати!
Де ж ти, де ж ти, моє щастя,
 
 
Де ти забарилось?
Мабуть же, хоть на годинку
Та й мені судилось!
Аже ж і я народився,
Як усі, од бога,
І мені ж ізмалку снилась
Широка дорога;
І мені ж здавалось часто,
Що круг мене сяє
І моє серденько нишком
З богом розмовляє…
Де ж ти, щастя,
Де сховалось?
Дні без тебе трачу!
Зглянь, нехай тебе у вічі
Я хоч раз побачу!
Глянь крізь чорні оченята
Мені на годину
Та й лети собі од мене,
А я – в домовину.
 

ВЕСНА

 
Розцвітає весна божа,
Змінились морози,
Все дерево набростилось,
Розвилися лози.
 
 
Скрізь, де глянеш, гарно в полі, —
Радість після горя;
І вже птиця веселенько
Летить із-за моря.
 
 
Світить сонце в чистім небі,
Уже живе гріє,
То і небо скрізь, як глянеш, —
Ясно голубіє…
 
 
Так весело, хоч є думка,
Що осінню знову
Вітер буйний розквічає
Байрак і діброву.
 
 
Але осінь ще далеко,
Нехай все й пов’яне,
Уп’ять прийде весна божа,
Все радісніш стане.
 
 
Тільки я щось дуже смутно
Дивлюсь на сю весну…
Все оживе, а я, бідний,
Серцем не воскресну…
 
 
Взяли його розірвали, —
Воно застогнало…
Чують люде та і кажуть,
Щоб воно мовчало.
 
 
Задушили його сльози, —
Вже більше не плаче:
Мовчить, тільки глухо болить
Серденько козаче…
 
 
І жде води цілющої,
А на те похоже,
Що вже йому на сім світі
Ніхто не поможе.
 
 
Цвіте весна, шумлять води,
Тече річка логом,
А я собі дивлюсь мовчки
Та думаю: «З богом!»
 
 
Уже ж мені з моїм горем
Та не розлучатись,
Моїм думкам, як сім квіткам,
Та не розпускатись.
 
 
Тільки й щастя, що подумать:
Прилинуть морози,
Здавлять душу молодецьку
І висушать сльози…
 
 
Аж тут доля де озьметься
Та й словами каже:
«Хто вродився нещасливим,
То так і поляже».
 
 
А я кажу своїй долі:
«Тебе не шаную,
Бо смерть моя ходить близько,
Я серденьком чую…
 
 
А як з нею побачимось,
Душа горя збуде —
Тоді, доле, бог з тобою,
А буде, що буде».
 

ДІВОЦЬКА ПРАВДА

 
Сонце вставало; крізь на небі чисто,
Де-не-где хмарка гуляла на волі;
Тихо в дуброві, тільки ледве листом
Щось розмовляла висока тополя.
 
 
«Слухай, козаче! – говорить дівчина, —
Як одно сонце у небі святого,
Так ти, мій любий, вірная дружино,
Один у мене, й немає другого».
 
 
Сонце сідало; скрізь на небі чисто,
Місяць з-за гаю випливав поволі;
Тихо в дуброві, тільки ледве листом
Щось розмовляла висока тополя.
 
 
А вже другому казала дівчина:
«Як місяць у неба святого,
Так ти, козаче, вірная дружино,
Один у мене, й немає другого».
 

ДУМКА

 
Як ранок осипле квіточки росою,
А між очеретом вітрець подихає,
Прислухайся тільки, чуєш: над водою
Мов щось потаємне голосно співає.
 
 
То не соловейки налетіли в лози,
Піднявшись угору, не чайки кигичуть:
А в тій пісні чуєш і радість і сльози,
Мовби твою душу якісь душі кличуть.
 
 
А нема нікого… Очерети гнуться,
В зеленім лататті маківки біліють,
Понад маківками метелики в’ються
І скрізь проти сонця ясно голубіють.
 
 
І як придивиться, то між маківками,
Попід тим легеньким вранішнім туманом,
Щось мов виглядає очима-зірками,
Колишеться стиха тонким, гнучким станом.
 
 
Оце ж то та думка, що душу тривожить,
Як гляне у серце, – мовби рай укине, —
Й поки тії пісні співака не зложить,
То поти він світом нудить, поти гине.
 

ЖАЛЬ

 
Як настане весна божа,
Степ зазеленіє,
Яких тільки нема квіток!
Аж серце радіє;
Ряст, барвінок, чебрець, зорі,
Васильки і рута.
Пахнуть квітки, але в інший
Сховалась отрута.
На все, братця, божа воля,
Всьому є причина;
Так і в світі помішані
Радість і кручина.
Бо як глянеш, то побачиш,
Що не всі сміються:
Більш тих, братця, поміж нами,
В кого сльози ллються.
Всяка біда, горе – в серці,
Мов гадюка, лазить;
Та все ж кине: загоїться
Там, де воно вразить…
А он горе – з його часто
Душу свою гублять:
Коли сохнеш од печалі,
Самі сльози ллються,
Ждеш хоч ласкавого слова,
А з тебе сміються.
 

МІСЯЦЬ

 
Як засвітить повний місяць
Ясно над горою,
Щось таке чудне, таємне
Діється зо мною:
Мовби серце хто ворушить,
В небо переносить,
Душу кличе, дає крила,
Геть од землі просить.
Ось і вище сплива місяць,
Притухають зорі…
Він сам собі, як той човен
Без весла у морі;
Ніхто його не проводить,
Ніхто не стріває;
Світлий, ясний, але йому
Дружини немає…
Отак і я на світі
Сам-один бідую,
Чи ясний день, чи погода,
Сам собі сумую;
Отак і я вранці встану —
Вечора бажаю;
Прийде вечір – вже ранка жду,
Чого – й сам не знаю!
Без пригоди, без хуртуни,
Ат собі – живеться!
А ще й часом, бува, нишком
Серденько озветься…
Бо дурне та божевільне,
Чи вже б не мовчало:
Бо кохання, далебі що,
Йому не пристало.
Я вже бачив, як рибоньку
Витягнуть з водиці:
Трепечеться, підскакує
Вона на травиці…
А округ і квітки цвітуть,
І сонечко сяє…
Але рибка зараз гине,
Бо води немає!
Бачив я колись весною
Невеличку птичку,
Як вона з лози густої
Упала у річку.
Так хороше вода біжить,
Ясно сонце гріє,
Але пташка потонула,
Бо плавать не вміє.
Усе в світі сотворено
Од господа бога,
Усякому назначена
Своя путь-дорога:
Птичка літа, рибка плавле,
Вітерець гне лози;
Кому щастя, так і щастя,
А сльози – так сльози.
Я вже знаю свою долю,
Що мені припала,
Вона ж мене, як мачуха,
Змалку сповивала;
Годувала, як мачуха,
На лиху годину,
Та й пронала: «Іди собі,
Куди хочеш, сину!»
Шукай собі, чого хочеш,
Хоч і вітра в полі,
Усе знайдеш, кажу тобі,
Та не знайдеш долі!
Коли ж часом задивишся
На краси дівочі
Або вразять у серденько
Тебе карі очі,
Тікай швидше! Та й нічого
Не скажу вже, сину».
Так нащо ж мені і серце,
На лиху годину?
А воно не мертве в мене,
Трепечеться в грудях,
Тільки нишком, все боїться
Говорить при людях;
А в йому огню багато
Наперекір долі…
Так що ж! Згорить, як забуте
Огнище у полі…
А тим часом года пройдуть,
Як всім по закону,
Посивіє ус козацький,
І я прохолону…
І нікому жаль не буде,
Що я нудив світом
І що повне серце зсохло
Самим пустоцвітом.
 

МЕТІЛЬ

 
Шумлять лози над річкою,
Забіліло в полі,
Метіль мете, буйний вітер
Розходивсь на волі.
 
 
Гуля собі, нема йому
На світі зупини,
Гуля собі через гори
Та через долини.
 
 
Коли б мені, вітре буйний,
На час твої крила,
Тоді б мене людська воля
Нічим не спинила.
 
 
Тільки б вечора дождався,
Заховалось сонце,
Полинув би до милої,
До її віконця.
 
 
Через садок перекинувсь
З широкого поля
Та й нахилив край віконця
Високу тополю,
 
 
Кликнув милу потихеньку…
Чує – хтось-то кличе,
Та і дума: «Чудний вітер,
Чудні його річі».
 
 
Я б усе, що є на серці,
Розказав дівчині,
Розказав би, як у світі
Тяжко сиротині;
 
 
Як без неї душа болить,
Мов сльозами плаче,
Як за нею вбивається
Серденько козаче.
 
 
Розказав би, як горюю
Цілі дні і ночі,
Коли милій не подивлюсь
У яснії очі.
 
 
Може б, вітру вислухала
Моя чорноброва,
Може б, вітрові сказала
Хоч ласкаве слово.
 
 
А я б тоді, вітре буйний,
Вернув тобі крила,
Коли б знав по щирій правді,
Що думає мила…
 
 
Як не любить, тобі б тоді
Оддав я кручину,
А ти б замів, вітре буйний,
Мою домовину.
 

МОГИЛА

 
Десь далеко в чистім полі
Могила стоїть,
Округ неї на роздоллі
Та тирса шумить;
 
 
Степ широкий розіслався,
Небо та земля;
А над нею листом з вітром
Верба розмовля.
 
 
Коло неї шлях-дорога
Аж на три руки,
По тих шляхах весну й літо
Ідуть чумаки.
 
 
Та й співають чи про радість,
А чи про журбу.
Тільки, бува, оглянеться
Інший на вербу
 
 
Та й спитає товариша:
Хто-то тут ходив,
Що у степу на могилі
Вербу посадив?
 
 
А мій товариш той край воза
Могилу мина
Та і каже: давнє діло,
А хто його зна!
 

ОГНИЩЕ

 
Квітки пахнуть ясним ранком,
Соловейко свище,
Край дороги догорає
Забуте огнище.
 
 
Курить димок; головешка
То сям, то там тліє,
І полум’я, бува, блисне,
Як вітер повіє…
 
 
Квітки пахнуть, сходить вечір,
Соловейко свище,
На дорозі догоріло
Забуте огнище…
 
 
Тільки й бачиш, як повіє
Вітерець маленький, —
Летить уподовж дороги
Попілець сіренький.
 
 
Прохолодало… Ні іскорки!
Лежить попелище.
Чи згадає ж хто-небудь
Забуте огнище?
 
 
Нащо ж його та згадувать
Тому, хто покинув:
Було треба – горів огонь,
Не треба – він загинув…
 
 
А з попелом яка рада?
Хай собі сіріє,
Поки його буйний вітер
По полю розвіє.
 
 
А хто його спалив дарма —
Десь по світу рище,
Іще спалить і забуде
Не одно огнище.
 

ОСІНЬ

 
Уже осінь красить листя,
Тополя жовтіє,
Верби, лози опадають,
Берест червоніє.
 
 
Скрізь, де глянеш, пусто в полі,
Де-где козак оре, —
І вже птиця в край тепліший
Одліта за море.
 
 
Вже не гріє сонце ясне,
Мовби одцуралась,
Та і небо скрізь, як глянеш,
У туман убралось.
 
 
Скучно, правда, – та є думка,
Що весною знову
Лист зелений заквітчає
Байрак і дуброву;
 
 
Все оживе, що пов’яне,
Все помолодіє,
Веселіше сонце гляне
І землю пригріє.
 
 
Господь верне чоловіку
Усе утішаться —
Квітки, сонце… Його ж весні
Уже не вертаться!
 
 
Не вернуться ж і до мене
Літа молодії:
Що день божий, що час божий
І мій лист жовтіє.
 
 
Оттак, бува, засумую,
Як серце озветься, —
А я його здавлю горем
Та й скажу: «Минеться!
 
 
Бо вже люди не ті стали,
Що були колись-то;
Тепер усе – злото, злото, —
Бажають користі;
 
 
Тепер душа, тепер серце
Звелися нінащо:
Буде добре, аби гроші —
Хоть ти і ледащо».
 
 
Здавлю ж горем своє серце
Та й скажу: «Минеться!»
Аж і чую, боже милий,
Як доля сміється.
 
 
«Ні, козаче, – вона каже, —
То спрежду бувало:
Поки цвів ти, як калина,
То й лихо минало.
 
 
Тоді і я, твоя доля,
Була молодою,
Була добра, не хотіла
Говорить з тобою.
 
 
Тепер – слухай, мій козаче! —
З серцем горе жити,
Як озветься, що й не знаєш,
Куди його діти.
 
 
Чи ти бачиш, як в колодязь
Упустять відерце?
Воно плава само собі —
Ото твоє серце!
 
 
Що в колодязі даремно
Мусить вік дожити,
Воно, може, й води повне —
Так нікому пити.
 
 
Отак тепер, – скажу правду, —
Як теє вірне серце,
Ані к селу ні к городу
Чоловіку серце».