«Зачарована Десна» kitabından alıntılar, sayfa 14
Він наче вперше став перед народом, в ім'я життя якого він ніс у вогонь своє життя тисячу разів.
— Прощайте, брати. Хай живе наша Батьківщина! Хай згине тьма!
Молітесь, матері, молітесь...
— Думаєш танками задушити народ? Не поможуть тобі танки! Ні! України забажав? Захотів рабів на козацькій землі?
Безсмертя народу почувалося тут, на могилках, в отсій давній зміні людських поколінь. Тут сиділа і лежала сама неначе історія. На присипаних свіжою землею утратах, серед низесеньких горбочків далеких сивих пращурів, сиділи, спираючись на автомати, молоді гості-герої і оповідали звільненим з неволі старшим людям про свої діла. Вони читали їм величезні ненаписані книги оповідань, яких ще ніколи не знав світ і ні один письменник. Вони оповідали про події, учасники і автори подій. Події були так густо замішані людським м'ясом, сльозами, кров'ю, криком, стогонами, прокляттями, утратами, що ніхто вже нічому не дивувався. Це був уже новий світ, нова дійсність серед старої природи на руїнах старих розвалених хат, у старій, землистій одежі, немита.
—Так уся Європа, кажуть, здалась, — сказала Олеся.
— Так то Європа, а то ми…
Був вечір. І була ніч. А рано-вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід, аби ніколи не подумали лихі люди, що не був він щедрим на кров і вогонь, послані йому ганебною історією Європи...
— Йаволь, гер полковник! Його бджоли закусали на смерть чотирьох наших зольдат.
— Да? О швайнерай! Дивись, Людвіг, він надіває на себе петлю.
— Фатер... Дас іст унмегліх!
— А-а... Слухай... — звернувся фон Крауз до старого Запорожця. — Цей офіцер хоче знати, що ти думаєш перед смертю?
— Світ здурів, то й бджоли подуріли. Почали всяке г... кусать, — сказав Демид. — А думаю я, що погані ваші діла, раз уже ви боїтесь таких, як я. Діло ваше програне.
— Але я стою на твоїй території і вішаю тебе, — сказав Крауз.
— Ну що ж? Повісиш та й утечеш. Така вже твоя слава... Знаю я про тебе одну прикмету...
— Ну?
— Ну не скажу.
— Скажи, я подарую тобі життя. Я обсиплю тебе грішми.
— Іди, хай тебе болячками обсипле. Іди, не заслоняй мені села, глупак.
"Дивно й жалісно часом думати, що нема у нас сили і ясності духу пройнятися щоденним розумінням щастя життя, мінливого в постійній драмі й радості , і що так багато краси марно проходить мимо наших очей."
То були люди, яких ніщо в світі не могло вже спинити, ні обеззброїти, ні втихомирити. Молоді юнаки, підлітки, й старі батьки, і навіть дівчата, котрим у століттях не снилось ніколи таке життя, творили в загонах сувору помсту народу.
