«Зачарована Десна» kitabından alıntılar, sayfa 3
Я прислухаюсь. Щось заскрипiло i тихо десь плеснуло на Деснi. Дивлюся - вогник: плоти пропливають. Чути людськi голоси. Я тодi знов до батька:
- Тату!
- Що, синку?
- Що там за люди пливуть?
- То здалека. Орловськi. Руськi люди, з Росiї пливуть.
- А ми хто? Ми хiба не руськi?
- Нi, ми не руськi.
- А якi ж ми, тату? Хто ми?
- А хто там нас знає,- якось журливо проказує менi батько.- Простi ми люди, синку... Хахли, тi, що хлiб обробляють. Сказать би, мужики ми... Да... Ой-ой-ой... мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тiльки званiє зосталось.
Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, що таке історія, що історія - це паспорт на загибель.
Кожен з нас мусить одержати дві перемоги. Перемогу над загарбниками-фашистами, відчизняну спільну велику перемогу. І другу перемогу свою малу, — над безліччю своїх недостатків, над грубістю, дурістю, пробач мене, Сіротшане, над злом, неуважительностю і, до речі, поганим ставленням до жінки.
Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки Коли я дивлюсь на їхню смерть, я тремчу от жаху.
Ми б'ємось за те, чому нема ціни у всьому світі, — за Вкраїну.
І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська.
У мене друга вдача. Я м'яка, не войовнича. В мені зло не тримається. Все прощаю, як дурна. Все забуваю. Жити ж треба?
Що наштовхнуло? Глибина істинного роду, підсвідома мудрість, що з'являються на допомогу людині в грізні часи, коли розум холоне і не встигає усвідомити небезпеку, і спитати нікого, і грізних час летить лавиною згори.
Вони щось їли удвох і уникали читать бажання одне одного в очах, та чи й було воно, і говорили все про те про се, соромлячись мовчання. Часом вони стрічались очима, коли рвалася нитка розмови, і тоді вони переставали дихати й жувати їжу. Вони ніби кам'яніли обоє і вдивлялися одне в одного до дна.
Рятуватись треба, поки не пізно.
