Kitabı oku: «Шмуель Йозеф Агнон», sayfa 2

1.4. Українські джерела творчості нобелівського лауреата

Ш. Й. Чачкес (Агнон) ще змалечку взявся за перо, коли відчув потребу висловити почуття, що переповнювали вразливу дитячу душу. Хлопчик сумував за татом, коли той виїжджав, чекав його повернення і своє чекання відобразив у віршованих рядках. Цей епізод дитинства він згадував в окремих творах, навіть у промові під час вручення Нобелівської премії у Стокгольмі: «…П’ятирічним написав я свої перші вірші. Від суму за батьком написав я їх… Здолала мене туга за ним, і склав я вірші. Відтоді написав я багато віршів. Від віршів, які я склав, нічого не залишилося. Отчий дім, де я мав цілу кімнату із рукописами, згорів у Першу війну. З ним згоріло все, що я там залишив. І молоді умільці, кравці й шевці, які, бувало, працюючи, співали моїх пісень, загинули тоді ж. А хто не впав на війні, одні були закопані живцем зі своїми сестрами у рові, який самі собі вирили за наказом ворога, а більшість згоріла у вогневих печах Освенцима разом із своїми сестрами, які чарували наше місто своєю красою і ніжними голосами виконували мої пісні» [8, с. 179]. Вірші молодого Чачкеса (Агнона) вплинули на подальшу творчість і зробили його прозу такою чуттєвою й поетичною.

У письменника, як в інших людей, все починається з дитинства. Тому значні події та епізоди цього неповторного періоду життя він назавжди зберіг у пам’яті й на сторінках своїх новел, повістей, романів, де особливе місце посідає рідний Бучач (мабуть, жартома називає його Шибуш, Шибуч – мовою іврит означає помилку, сум’яття). Ш. Й. Чачкес (Агнон) змальовує портрети батьків, молодших сестер і братів, мешканців Бучача, яких описує як «народ тямущий, полюбляє в усьому розібратися і все розтлумачити доступним чином». Ці образи відтворено в новелах раннього періоду творчості: «Хустина», «Моя пташина», «Мій чудовий молитовник» та ін.

У бучацький період проживання свої перші поетичні та прозові твори, опубліковані в місцевій газеті, він написав на івриті та їдиші [21, с. 1]. Юнак пізнав радість, яку відчуває автор. Вперше він надрукувався 1903 р., хоча деякі дослідники вважають, що це сталося раніше. Тоді виходив щомісячник «Der Weker», в якому поміщено літературні спроби юного автора. Друкувався він у журналі «Jidiszer Weker» («Єврейський будитель»), а також газетах у Бучачі, Тернополі, Коломиї, Львові. Тож іще в дитинстві переконався, що його покликання – слово.

В 16 років юнак стає постійним автором краківської газети «Hamicpeh» («Оглядова вежа»). Окремі літературознавці, зокрема Олена Рімон, уважають його ранні оповідання «досить слабкими», в них відчувається вплив Шолом-Алейхема та інших знаних письменників. Але ж усі автори вчаться, в ранній період наслідують майстрів слова.

Молодий письменник Ш. Й. Чачкес (Агнон), як і інші єврейські літератори-початківці, не починали на порожньому місці: вчителями були письменники епохи Гаскала. Найяскравіші їхні представники – Перец Смоленскін (1842–1885); Єгуда Лейб Гордон (1830–1892); Менделе Мойхер-Сфорім (1835–1917) – засновник еврейської класичної реалістичної літератури. Їх, як і духовного батька Гаскали Мозеса Мендельсона (1729–1886); творця єврейського роману Аврахама бен-Ієкутіеля Мапу (1807–1867) називають івритським словом «маскіл» (інтелектуал).

Уже на початку свого шляху в літературу однією з основних тем своїх творів Агнон обрав західноукраїнське єврейство, життя провінційного галицького «штетла». При цьому використовує мови іврит та їдиш, окремі українські слова з галицьким колоритом. Його новели, нариси то спираються на похмурі середньовічні оповіді, наслідують повчання з релігійних текстів юдаїзму, то відображають його зачарування дитинством, легендами рідного краю. А нерозривний, навіть містичний, зв’язок письменника Агнона із цим куточком української землі він зберіг назавжди.

Чимало публікацій Ш. Й. Чачкеса (Агнона) присвячено саме Західній Україні та єврейству Галичини. Сюжети більшості його творів випливають з українських джерел.

Чачкес (Агнон) виріс у західноукраїнській провінції, проте наївність у нього поєднувалася з амбіціями молодої людини. В автора-початківця міцніла впевненість у майбутньому як письменника. Ці наміри не відповідали мрії батька дати синові ґрунтовну релігійну освіту в єшиботі (навчальному закладі – найвищій сходинці в системі єврейської освіти), підготувати його до здобуття місця рабина в юдейській громаді Бучача чи Язловця. «Іншими словами, – писав Агнон у романі «Нічний постоялець», – мій батько волів, щоби син його став рабином, сподіваючись, що я досягну того, чого не судилося досягнути йому» [22, с. 162]. Проте син захопився літературою і прагнув розширити свої творчі горизонти.

Перший літературний досвід, певна популярність молодого письменника сприяли тому, що він у свої 18 років, навесні 1906-го, переїхав до Львова – столиці унікального регіону з багатою етнічною і релігійно-конфесійною палітрою та складною долею. У львівськім періоді життя і праці Ш. Й. Чачкеса (Агнона) суттєво збагатяться його знання єврейської та української історії, літератури і мистецтва, поглибляться українські джерела творчості майбутнього лауреата Нобелівської премії.

Розділ II
Літературна одіссея Агнона – від Бучача до Єрусалима

2.1. Елітарна аура Львовата утвердження молодого журналіста і літератора

Львів зручно розташувався на перехресті філософій, культур і релігійних течій, торговельних і комунікаційних шляхів із заходу на схід, з півдня на північ. Це, мабуть, найкрасивіше місто України завжди приваблювало людей енергійних, діяльних, із комерційною хваткою чи творчим потенціалом – представників різних національностей.

Століттями євреї були нерозривно пов’язані зі Львовом: перша документальна згадка про них у Львові міститься у привілеї надання місту магдебурзького права 1356 р. [23, с. 252]. Євреї Львова відігравали істотну роль у його розвитку та культурному житті.

Ш. Й. Чачкеса (Агнона) привабила елітарна аура старовинного міста з розкішною архітектурою та яскравим колоритом національних традицій львів’ян різної етнічної належності та віросповідань. Його вразила атмосфера загадкового міста з його пам’ятками історії та культури у стилі вичурного бароко, помпезного класицизму чи шляхетної неоготики, сонцеликими церквами, високими костелами, просторими синагогами, вишуканою Гранд-Опера, університетом, скульптурною композицією «Ощадність. Рільництво. Промисловість» (більш відомою як львівська статуя Свободи – 1891 р.), бібліотекою Оссолінських та іншими храмами книги з їхніми багатими фондами фоліантів українською, російською, польською, німецькою, їдиш, іврит та іншими мовами. Культурне життя міста збагачував і Єврейський театр сімейства Гімпель (заснований 1889 р.).

У Львові були, а нині додалися нові цінні пам’ятки єврейської культури: середньовічний єврейський квартал із руїнами знаної синагоги «Золота роза», вулиця Староєврейська, синагога, дім, у якому проживав Шолом-Алейхем, Міжнародний центр «Голокост», пам’ятник жертвам львівського гетто 1941–1943 рр., інші артефакти та сучасні об’єкти. Виходить газета «Шофар», діє Товариство єврейської культури ім. Шолом-Алейхема.

Письменник-початківець Шмуель Йосеф Чачкес (Агнон) захоплювався Львовом. Про це свідчить його палкий опис українського міста, що має помітний єврейський «акцент»:«Війшов Іцхак у Лемберг (так Львів іменували австрійці та німці.– О. Л.) – столицю Галичини. Високі будинки здіймаються над ним, і візки котяться без коней, і мідні коні здибились на міцних ногах, і мідні князі скачуть на них. І сади насаджено в середмісті, і мистецькі статуї богинь фонтанують водою, і величні синагоги побудовано на кам’яних стовпах, і старовинне кладовище, повне праведників і святих, охороняє місто. Місто ж це – “корона краси і радість Землі”. Тут жили князі Тори, тлумачі Талмуду і Шулхан Аруха, і звідси вийшли перші просвітителі… тут сиділи перші отці Ізраїля, богатирі святості, здатні зупинити неминуче, і з ними їхні дружини-праведниці, які праведністю і милістю перемогли нещастя… Два міста в Галичині, котрі у всіх на устах: Броди і Лемберг. Уже закотилася слава Бродів у дні реб Юдля – хасида, діда Іцхака, а Лемберг іще стоїть у славі своїй. Від дня, коли прийшли сини Ізраїля в Лемберг шістсот років тому, і до наших днів не поблідло його світло. Хоч куди зверни там – скрізь побачиш велич його» (Агнон. «Вчора і третього дня». Пер. М. Рижика).

Прибувши на проживання і працю журналіста й літератора до Львова, Чачкес (Агнон) долучився до сіоністського руху. У 1907 р. він виїжджав у містечка Львівщини і Тернопільщини, найперше до Бучача, де виступав на зустрічах сіоністськи налаштованої молоді, збирав кошти для єврейського двотижневика «Karmel i Weker», агітував на передвиборних зібраннях. Згодом історик-орієнталіст Маєр Балабан писав у газеті львівських євреїв «Chwila», що 1908 р. до австрійського парламенту було обрано кількох перших послів єврейського походження. Тоді «Бучач та його околиці дали один з небагатьох єврейських мандатів, а наш Агнон брав активну участь в агітації, передаючи нам досконалий і правдивий образ тих часів та людей» [24, с. 3].

Свою минулу організаторську роботу і діяльність сіоністських гуртків письменник відтворив в оповіданні «З нашою молоддю і нашими дідуганами», в якому критично характеризує студентів права, які збираються в гуртках сіоністів, виголошують реферати на теми, до яких не доросли. Цікава його зарисова про комічний момент, коли студенти-євреї, дізнавшись про нібито очікуваний погром у Язлівці, прибули допомогти тамтешнім юдеям. Але допомогли їм кілька місцевих робітників, а наші герої відсиділись у язлівецького сіоніста, який на честь «поважних» прибульців організував прийняття «з наїдками, напоями і сміливими промовами, збір грошей у фонд преси».

На підтримку нової єврейської ідентичності та модерної їдишемовної літератури у Львові на початку ХХ століття сформувалася група неоромантиків. До неї входили, зокрема, Моше Фукс і Захарія Бергнер (Мнелех Равич). У місті працювали дві єврейські друкарні, мережа періодичних видань. Ш. Й. Чачкес (Агнон) у Львові друкувався одночасно в кількох єврейських періодичних виданнях, спілкувався з журналістами, письменниками. Зокрема, 1907 р. він працював разом із майбутнім єврейським істориком Гершоном Бадером. Їх зближував спільний інтерес до історії українського і польського єврейства, співпраця з єврейськими виданнями.

Після отримання Галичиною в 1867 р. автономії з’явились асиміляторські видання львівських євреїв польською мовою. Серед них – щоденна газета «Tоgblat», яку видавали літератори А. Занд, Г. Ротфельд, М. Фростіг. У період праці Шая Чачкеса (Агнона) у Львові прихильники сіонізму мали свої періодичні видання, серед них: «Ha-Karmel», «Der Weker», молодіжний щомісячник «Moriah» [25, с. 263].

Чачкес (Агнон) у Львові вивчав історію, легенди Галичини, щоби глибше усвідомити їх взаємозв’язок з єврейською культурою. Він мав можливість познайомитися з творчістю видатного українського мислителя І. Я. Франка, який також проживав у Львові, друкувався у польськомовних виданнях Львова, Кракова і єврейських газетах німецькою мовою у Відні, що їх міг читати Ш. Й. Чачкес (Агнон). Франку належать твори із циклу «Жидівські мелодії» (вони не ввійшли до його 50-томного зібрання творів). В українській мові до початку XX ст. лексеми «жид», «жидівський» на позначення єврейської національності не мали негативного забарвлення. Франко створив поеми: «У цадика», «Сурка», «Від любові»; вірші: «Асиміляторам», «Заповіт Яакова», твір на тему єврейської народної пісні-протесту проти погромів – «Пера» («О, пера з жидівських перин…»), віршоване оповідання «Самбатіон», у яких став на захист прав єврейського народу, засуджував реакційну політику царської Росії щодо євреїв. На думку Зіновії Франко, дочки І. Я. Франка, головна ідея цих віршів – «неминучість розплати за кривди, заподіяні євреям». Як уважає відомий український літературознавець Микола Ткачук (м. Тернопіль), міри покарання кривдникам і забезпечення порозуміння зображено Франком в алегоричних образах, в яких було «матеріалізовано» прагнення єврейської бідноти до встановлення міжнаціональної гармонії та соціальної справедливості [26, c. 2].

Зацікавило молодого письменника використання слав’янізмів у мові їдиш та українські запозичення з їдиш, що були природними за їх проживання в єдиному географічному, економічному і культурному просторі. Здобуті у Львові нові знання і враження він використає у творах, написаних уже в Німеччині та Ізраїлі. У них відтворено картини рідного Бучача, Львова, інших західноукраїнських міст і містечок та кращі зразки усної народної творчості цього куточка України.

За короткий період проживання і творчої праці у Львові Чачкес (Агнон) написав кілька творів. Загалом до виїзду в Палестину він опублікував у різних виданнях на західноукраїнських землях близько 70 своїх творів мовами їдиш та іврит. Автор підписував їх «Чачкес», але частіше – псевдонімами [18, с. 5]. У цих ранніх його оповіданнях відображено спогади дитинства, випадки із життя громади, традиції, вірування галицьких євреїв. При цьому в молодого письменника формувалася така особливість творчої манери: він користується методом розкриття внутрішнього світу героя через опис світу зовнішнього, наслідуючи мову хасидських текстів [27, с. 14].

Найбільший твір раннього періоду творчості Ш. Й. Чачкеса (Агнона) мовою їдиш – повне драматизму оповідання «Тойті-танц» (Танок смерті). Йдеться про трагічну долю молодої єврейської пари, чиї кохання і шлюбний союз під час весілля розтоптало чиновницьке свавілля намісника і його поплічників. Але, як стверджується в епіграфі до цього твору, запозиченому з другої книги Самуїла, гл. I, «милі й закохані в житті, і в смерті своїй не розлучилися» [28, с. 12]. Твір створено за реальними фактами з життя євреїв в одному з «штетлів» Галичини.

Літературознавці вважають, що після львівського періоду Чачкес (Агнон) більше мовою їдиш не писав, а створював твори мовою іврит. Що ж до івриту, поширеного серед містечкових євреїв Галичини, то цікаву характеристику особливостей цієї мови дав діяч мистецтв Соломон Міхоелс: «Галицький іврит? Але він складається не лише зі слів, а й із зітхань, вдихів і видихів, має особливу музичність і таку інтонацію, котра не повторюється в жодному єврейському діалекті».

Через рік праці у Львові Ш. Й. Чачкес (Агнон) залишив, як писав про нього, «місто тужливої мудрості» й відбув з Галичини в Палестину.

2.2. Із Галичини – на Святу землю

Історична пам’ять євреїв сприймає місця, країни і міста свого проживання, окрім, звісно, землі Ізраїлю, як тимчасову домівку, місце вигнання. Внутрішнє переконання єврея постійно підтримує його мрію про фізичне повернення і духовне сходження на землю прабатьків – Землю обітовану.

Молодий єврейський інтелектуал Ш. Й. Чачкес (Агнон), під впливом кличу єства єврея, також прагнув на історичну батьківщину. Досягши певного літературного успіху в Галичині, він, разом із групою бучацьких євреїв, 1907 р. вирушає до Палестини [12, с. 42], причому «попри незадоволення батьків» [29, с. 48]. Другою причиною еміграції письменника стало його небажання бути мобілізованим до Австрійської армії: він був міцним чоловіком і міг підлягати призову на військову службу.

Майже через 20 років, у 1935-му, Агнон детально і з ностальгією за Галичиною відтворить у романі «У серцевині морів» (в англ. перекладі – «A Guest for the Night») подорож десяти євреїв від Бучача до Єрусалима. Автор подає читачам картину їх хвилюючого прощання зі своїм «штетлом» і довгий, не позбавлений небезпек шлях до Землі обітованої, колоритні образи юдеїв, їхні нерозривні зв’язки з місцем свого народження та українським населенням. Бо хоч куди переїхав би ти з місця народження, а свого гнізда з собою не винесеш. (Про роман «У серцевині морів» йдеться в розділі IV (4.1.).)

У Палестині Ш. Й. Чачкес (Агнон) поселився в Яффо: спершу в Неве-Шаломі, потім – у єврейському кварталі (передмісті Тель-Авіва) Неве-Цедек, у домі Шломо Абулафія на вул. Роках, 2. Згодом цей дім назвали «будинком письменників»; на ньому є меморіальна дошка на честь Агнона, портрети інших іменитих його мешканців. У Яффо влітку 1907 р., з метою паломництва на Святу землю, побував також майбутній нобелівський лауреат Іван Бунін (у 1892–1895 рр. він працював в управі Полтавського земства).

Нова-стара вітчизна різко відрізнялася від рідної Чачкесу (Агнону) Галичини, але вона викликала приплив життєвого оптимізму і нових надій. Все ж він не був типовим представником другої алії (повернення на історичну батьківщину), до якої належали молоді євреї з українських земель, Росії, Польщі, більшість яких узялися за відродження Ізраїлю своєю фізичною працею. Піонери трудилися в рільництві, освоювали пустельні землі, прокладали дороги і споруджували будинки. Молоді соціалісти, сіоністи і євреї інших поглядів прагнули створити умови для відродження своєї національної держави та справедливого суспільства. По всій території Палестини першопоселенці створювали комуни – кібуци, девізом яких були: «рівність і праця».

Як згодом писав один із сучасних ізраїльських письменників Амос Оз, який, народившись 1939 р. в Єрусалимі, в 14 років також став кібуцником, «це був період цілком сумнівного шлюбу між єврейською традицією соціальної справедливості та східноєвропейською, в основному російською, традицією соціальної мрії». Втім кібуцник міг стати і прем’єр-міністром (як Давид Бен-Гуріон), і знаменитим художником (як Авігдор Аріха, Длугач), і викладачем університету чи письменником, як Амос Оз (Клаузнер), твори якого перекладено багатьма мовами світу, зокрема «Доторкнись до води, доторкнись до вітру», «Пагорб злої ради», «На землі Ізраїльській», а також «Повість про любов і темряву», «Мовчання небес», що значною мірою присвячені особі й характеристиці творчості Агнона.

Що ж до одного з тисяч переселенців – молодого письменника Шмуеля Чачкеса (Агнона), то, як стверджує Джоан Комей у книзі «Хто є хто в історії євреїв», «вони вважали автора представником буржуазії». У своєму романі про молодих переселенців «Зовсім недавно» Агнон описав, як праця давала «халуцім» (піонерам, активістам заселення пустинних земель) патріотичне задоволення, та з іронією продовжував, що деякі приїхали працювати, інші, як він, – написати про це книгу. Згодом Агнон стверджував: «…В Ерец-Ісраель я не був робітником, не був подібним до тих, кого звуть халуцім і хто самі зводять собі будинки і гризуть зубами землю…» [30, с. 104].

У перший період проживання в Палестині Ш. Й. Чачкес (Агнон) заробляв приватними уроками, працею чиновника «середньої руки»: секретаря мирового суду, секретаря Ради землі Ізраїлю (прообразу майбутнього парламенту країни), брав участь у формуванні адміністративних органів неіснуючої єврейської держави, що зароджувалась. Окрім турботи про «хліб насущний», активно захопився літературною працею.

Ш. Й. Чачкес (Агнон), як мовиться, прагнув «зробити себе сам». Так пригадував його в перший період проживання в Палестині (1907–1913) Беньямін Бреннер, молодший брат єврейського письменника Йосифа Бреннера: «не такий, як інші єврейські хлопці, був юний Агнон. Коли я приходив до нього на заняття німецької мови, бачив його на підлозі, лежачим на животі, а навколо громадилися різні книги: мідраші, респонси, талмудичні трактати, збірники приказок і прислів’їв, мудрих висловлювань. Він же лежить і вибирає з них усілякі красивості й перлини та виписує їх до товстого зошита».

На відміну від більшості прибульців із Росії, Білорусії, Польщі молодий письменник із Галичини мав інші культурні пріоритети. Він привіз на Святу землю зразки не російської, а західноукраїнської, австрійської, німецької літератур.

2.3. «…Однак у всі часи відчував я, неначе народився в Єрусалимі»

У світі є, вочевидь, лише одне місто, назву якого з особливою пошаною вимовляють у багатьох країнах люди різних віросповідань і кольору шкіри. Це – Єрусалим: місто миру, напевно, найзагадковіше місце на Землі, яке було й залишається мозаїкою релігій, культур і звичаїв. Саме Єрусалим, який називають Святим, – місто трьох релігій: юдаїзму, християнства і мусульманства.

Добре відомо, як багато означає для праведного юдея культ Землі обітованої та міста Єрусалим. Віками він був столицею єврейських царств і духовним осередком євреїв усього світу. Будучи одночасно національним, релігійним і культурним центром єврейського народу, сучасною столицею (понад 40 років) Держави Ізраїль, Єрусалим став його найвищим символом. У ньому – пристань душі юдея, а весь інший світ – вигнання. Тому для кожного єврея природне прагнення до фізичного повернення і духовного сходження на Землю обітовану. У промові під час вручення йому Нобелівської премії Ш. Й. Агнон казав: «Внаслідок історичної катастрофи, через те, що Тіт, імператор римський, зруйнував Єрусалим і вигнав народ Ізраїлю зі своєї країни, народився я в одному з містечок Вигнання. Однак у всі часи відчував я, неначе народився в Єрусалимі» [8, с. 179].

Після нетривалого проживання в Яффо молодий письменник оселився в Єрусалимі. Особливо тяжким був початковий період проживання іммігранта: акліматизація, пошуки житла, побутова невлаштованість. Йому, уродженцю Західної України, складно було призвичаїтись до спеки, сліпучих сонячних променів. «День палив, як у печі, пилюка накривала місто, вода, яку ми викачували з колодязів, кишіла черв’яками. Ніби тіні, рухались люди вздовж єрусалимських вулиць, сірі від пилу, що осідав на них…» – писав Агнон в одній із публікацій про себе. Була й спільна болюча проблема: порівняно незначна єврейська громада в той час відчувала на собі не лише несприйняття арабською частиною населення, а й утиски з боку деспотичного турецького губернатора Джемаль-паші. Дотепер не подолано конфліктів між єврейським і арабським (палестинським) населенням за володіння частинами міста і статус столиці, не досягнуто миру і злагоди між ними.

Два великі єврейські письменники – класик івритської літератури у прозі Шмуель Агнон і класик івритської поезії та драматургії Єгуда Аміхай (1924–2000) – кожен із них у своєму стилі створювали літературну біографію Єрусалима. Як письменник переважно «старої школи», Агнон оспівував давню гебрейську громаду міста. Він прославляв «Вічне місто», але тужив за єврейським патріархальним життям, що поступово зникало у провінційних «штетлах» Галичини. А виразно модерний Аміхай, ветеран Другої світової війни та боїв у пустелі Негеві за незалежність Ізраїлю, автор поетичних збірок, філософських віршів «Пісні Землі Сіона та Єрусалима», «Єрусалим – гавань на березі Вічності», своєю чергою, попри висловлені синівські почуття до цього міста, критично ставиться до того, що Єрусалим несе на собі тягар історії та міфу, вигаданого про нього.

Сходження з Галичини на Святу землю і в літературу Ізраїлю письменник Ш. Й. Чачкес (Агнон) здійснив, як мовиться, не в порожні. Він уже мав відоме в читацьких колах ім’я, знання історії, релігії, традицій єврейського народу, пам’ять про пережите в багатонаціональній Західній Україні, яка стала йому близька на все життя. І ці інтелектуальні надбання він щедро використає у своїх творах в Ізраїлі. Тут формувались особливості його творчості, своєрідний «агнонівський» стиль письма, що значною мірою випливає з літератури середньовічних єврейських авторів, переказів і містичного світу галицького хасидизму, побуту і духу єврейських поселенців, які жили на території Палестини задовго до створення Держави Ізраїль.