Kitabı oku: «Книга Відлиги. 1954–1964», sayfa 4

Санаторій «Рай-Оленівка», Харківщина, квітень 1955 року

– Ну, Володю… ти таки справді в усьому мав рацію, описуючи тутешні місця. Це і справді рай земний, яким його тільки можна уявити.

– Марійко! Те, що я достовірно описав тобі санаторій… Ну, а що ж ти хотіла?! Усе ж таки це робив не пересічний обиватель, а досвідчений поет.

– О-о-о, ні-ні, не применшуй своїх чеснот, Володю: ти не просто поет, ти найкращий з-поміж сучасних українських ліриків – от ти хто!

– Провокуєш, так?..

Він оглянув дружину спідлоба.

(Так-так, тепер вони знов купалися в обопільному щасті, повторно одружившись після жахливих років вимушеної перерви…)

Однак у погляді найкращого лірика з-поміж сучасних українських ліриків не було ні настороженості, ані навіть найменшого сліду напруженості – тільки кохання! Кохання чисте, немов сльоза янгола… Тільки сльоза не смутку, а радості.

Так-так, тепер вони можуть радіти… Більше того – мають на це повне право! Бо заслужили теперішню радість обопільними стражданнями.

– Можливо, і провокую, – жінка послала чоловікові погляд, сповнений кохання, що було віддзеркаленням його власного почуття.

Тільки от наскільки щирим воно було, це чоловіче кохання?..

– Отже, потребуєш доказів, – тепер він задивлявся в глибину її очей дуже-дуже прискіпливо, нібито щось прикидаючи… прицілюючись…

– Гаразд, доведи, – погодилася дружина. Тоді він несподівано, без найменшого попередження перейшов до віршування:

 
– Як сонце в небі, ти в душі моїй,
Як пісня в полі, в серці ти в мойому.
Так синьо, синьо сяє погляд твій,
Як тихий вечір після дня утоми…
 

– Це все? – поцікавилася Марія. Володимир заперечно мотнув головою і продовжив з поступово нарощуваним підйомом:

 
              – Ти у крові і в мріях ти моїх,
              Торка вітрець кінці твоєї шалі,
              І усміх твій, як той хмаринок біг,
              Що линуть в даль, не знаючи печалі.
Кудись біжать, співаючи, дроти,
Хвилюється під сонцем стигле жито,
І легко так мені з тобою йти,
І радісно мені з тобою жити.
 

– А тепер?..

– Тепер усе, – підтвердив він.

– Ну що ж, товаришу Сосюро, – мовила вона стриманим офіційним тоном, – нової Сталінської премії в галузі літератури за цей вірш вам не дадуть, можете навіть не розраховувати…

– Через цілковито зрозумілу причину¹⁸ Сталінську премію не даватимуть вже ніколи й нікому, – уточнив він.

– Враховуючи настільки прикру обставину, спробую хоч якось компенсувати вам, Володимире Миколайовичу, втрачений шанс.

І немовби згадавши давні часи молодості, Марія рвучко поцілувала чоловіка просто в губи… Але негайно ж слідом за тим відсторонилася й відскочила на доволі пристойну відстань настільки стрімко, що він просто не встиг зреагувати.

– Марійко, кохана моя!..

Чоловік спробував підійти до неї, обійняти за плечі, та вона не дозволила.

– Ну от, знов… – розчаровано зітхнув він і спитав: – Отже, ти й досі ревнуєш?.. Ревнуєш, навіть попри те, що ми знов з тобою удвох.

– Як ти міг, Володю?!

– Марійко, зрозумій, для мене ніколи не існувало жодної іншої! Тільки ти одна в усьому світі…

– А вона?!

– Марійко, але ж тебе заарештували й вислали до Казахстану!..

– А потім і до Західного Сибіру.

– Ну так, до Сибіру. Я спробував… я намагався одразу!.. Але мені сказали, що тебе засуджено за розголошення державної таємниці.

– Мене морили голодом, аби я тільки звела наклепи на всіх вас і на тебе в тому числі! Аби засвідчила, що українські письменники буцімто готують антидержавний переворот, готуються вбити радянських вождів. Так, мене морили голодом. Казали, що я сконаю в таких самих муках, як багато хто сконав узимку тридцять другого – тридцять третього років. Коли ж зрозуміли, що я мовчатиму – не давали заснути. Вимагали, щоб я стояла в камері на цементній підлозі босоніж і щоб навіть очей не заплющувала…

– Нещасна моя Марійка! Твої чудові блакитні очі завжди стояли перед моїм внутрішнім поглядом.

– Навіть тоді, коли при живій дружині ти одружився втретє в житті?!

Чоловік хитнувся так, ніби отримав потужного ляпаса, й прохрипів:

– Але мені сказали, що ти зникла назавжди. Що не повернешся з таборів.

– Згадай, що коли заарештували того ж таки Остапа Вишню, його Варвара все покинула й подалася слідом за ним! Вона хотіла бути хоч би трохи ближчою до свого коханого.

– Я був хворий. Я дуже-дуже захворів, Марійко. Треба ж було, аби хоч хтось наглядав за мною.

– Так, ця твоя загадкова хвороба… Пам’ятаю, пам’ятаю, ти розповідав, – кивнула вона. – Що ж, Володю, згодна, ти потребував постійного догляду. Але ж для цього не обов’язково було одружуватися, хіба ж ні? Можна було влаштувати, щоб до тебе приходила доглядальниця.

– Ні, не можна. Мене змусили. Поставили умову: ніяких доглядальниць! Поруч зі сталінським лавреатом може перебувати тільки законна дружина, бо я маю бути прикладом, зразком для всього народу. Отож мусив скоритися.

– Таке враження, що ті, хто опинявся за ґратами чи в таборі, іноді були більш вільними, ніж ви всі, разом узяті, які лишилися на свободі, – вуста жінки скривила нервова посмішка.

– В усякому разі, коли мене відправили сюди, в Рай-Оленівку, то я поїхав сам, без неї… без нової моєї дружини.

– Так, Володю.

Вона прекрасно зрозуміла підтекст цього зауваження: «До земного раю я раніше їздив сам, тепер же привіз сюди кохану жінку. А ту, нелюбу, з якою мене змусили одружитися – її до земного раю не возив».

– Марійко, кохана моя…

Чоловік усе ж обійняв її за плечі, проте вона легко розірвала ці сторожкі непевні обійми й мовила благально:

– Дай мені трохи отямитися, Володю. Я все ще не вірю в початок нашого нового щастя.

– А коли отямишся, тоді повіриш?

– Можливо, Володю, можливо, – і вона тужливо зітхнула.

Робітнича столова заводу «Дніпроспецсталь», Південне шосе, № 81, Запоріжжя, липень 1955 року

Льонька незадоволено поморщився, подивившись на лопаті величезного вентилятора, що повільно оберталися вгорі попід стелею і майже не впливали на рух розпеченого повітря. Потім тильним боком правої долоні витер спітніле чоло, посипав сіллю й відкусив чорного хліба та пробурмотів:

– Ну, і що ж там далі сталося?

Кілька років тому два подільські шибайголови та троюрідні брати – Льонька Литвак і Рафка Левітін закінчили середню школу, за наполяганням родичів поступили на зварювальний факультет Київського політехнічного інституту і тепер, успішно здавши іспити, проходили останню в житті виробничу практику. Останню – бо восени розпочнеться переддипломна, а в лютому вони мали вже й дипломи інженерні захищати.

І з цим, схоже, могли виникнути певні проблеми: з міркувань оптимізації та раціоналізації навчального процесу інститутське начальство вирішило влити зварювальний факультет до складу значно старшого, поважнішого і принаймні кількісно більшого факультету КПІ – механіко-машинобудівельного. Ясна річ, реформа ця мала суто організаційний характер. Головним було те, що навчальний корпус зварювального факультету і весь професорсько-викладацький склад лишалися на своїх місцях. А те, що поступали вони як «зварювальники», а випускатимуться як «механіки»… То діло таке. Аби лише дипломи позахищати – от що важливо!

«Е-е-е, ні, не кажи, братику! Формальності іноді також свою роль відіграють. Хтозна, як воно далі в житті складеться?.. Можуть і спитати принагідно, як так сталося, що дипломи захищені на мехмаші, коли ми на зварюванні всі п’ять років відтрубили. Знаю я ці штучки», – зітхав Льонька.

Рафка намагався всіляко відволікти троюрідного брата від безглуздих пересторог – принаймні йому весь час здавалося, що Льонька занепокоєний саме злиттям двох факультетів, а не чимсь іншим. На цей випадок у запасі у молодого чоловіка був один безвідмовний засіб – розповідати якомога більше різноманітних цікавих історій.

Робив він це не без успіху. Коли неіснуючий нині Бог, сидячи у себе на небесах, роздавав їхньому поколінню людей зовнішність, то Рафка Левітін пішов з роздачі явно обділений: приземкуватий, з величезною округлою головою й неправильним прикусом нижньої щелепи, незграбний від маківки до п’ят та ще й із побитим віспою обличчям через перенесену в дитинстві хворобу… І ще й рудий!.. Однак варто було йому розкрити рота й заговорити, як усі вмить забували про його недолугу зовнішність і буквально мліли від захвату, вислуховуючи історію за історією, історію за історією… Де Рафка все це почув?! Ніхто не міг сказати точно. Одне лишалося незаперечним: розповідав він майстерно, з вогником і з неабияким гумором.

Цього разу оповідач особливо старався – адже розважити треба було троюрідного брата, з яким вони пережили безліч карколомних пригод і давно вже стали нерозлийводою. Об’єктом для чергової «хохмочки» Рафка обрав керівника їхньої практики – молодого, проте нібито перспективного співробітника зварювального факультету (а невдовзі мехмашу) Михайла Сергійовича Самотрясова. Щоправда, називати його «Михайлом Сергійовичем» вимагав він сам виключно з міркувань непорушності свого авторитету, студенти ж іменували його поза очі не інакше як «Мишком-Самотрясом» – бо були не набагато молодшими.

Гордий першими кар’єрними успіхами співробітник прекрасно знав про це і був дуже незадоволений зазіханнями на свій авторитет, а тому вирішив витончено помститися підопічним практикантам: хоча офіційно вони приїхали працювати на «За-поріжметалургмонтажі», Мишко-Самотряс поставив їм завдання: відвідати ще кілька інших підприємств і включити розгорнуті довідки про ці відвідини до звітів по Запорізькій практиці.

Цього тижня практиканти мали побувати на сусідній «Дніпроспецсталі» – отак і опинилися під час обідньої перерви в робітничій їдальні. Чим у подібній ситуації міг займатися балакун Рафка?! Природно, розповісти, як іще під час свого навчання на інженера-зварювальника їхній керівник Мишко-Самотряс здавав «тисячі» з німецької мови:

– А сталося те, що Мишко-Самотряс лише тепер такий поважний, що аж жах бере. Зате під час навчання тим ще лобурякою був. Ну, і вивчати німецьку мову йому хотілося приблизно так само, як мені – китайську. Це ж одразу після війни було, про фашистів пам’ять у всіх свіжа, зокрема у нього. А тут «тисячі» з німецької здавати. Як тобі, га?..

– Ти далі давай, далі, – доки троюрідний брат теревенив, Льонька встиг розправитися з холодним пісним борщем.

– Я й кажу, що Мишко-Самотряс придумав таку штуку, що на вуха не налазить. Отже, хтозна як, проте уламав когось перекласти йому німецькі «тисячі» на людську мову, а потім узяв та й визубрив той переклад напам’ять! Як тобі хід конячкою, га?!

– Що, невже всі «тисячі»?! – здивувався Льонька.

– Всі, братику, всі до одної!!!

– Ото пам’ять залізна, – в Льончиному голосі вчувалася недовіра.

– Залізна-то залізна, нема питань. Але ти далі послухай… Отже, визубрив наш Мишко-Самотряс свої «тисячі», прийшов здавати вже під вечір, сів перед викладачкою-німкенею. Вона каже: «Читайте, геноссе Самотрясов». Ну, Мишко наш і почав шпарити напам’ять – тільки очима з боку в бік водить, імітує, старається щосили. І тут… треба ж такому статися… світло згасло, взяло та й згасло…

– Як?!

– А отак, братику: вирубалося! Десь пробки повибивало. Ну, ясна річ, Мишку нашому тут би й зупинитися. Але ж він злякався, що як світло увімкнуть, то викладачка скаже: «Читайте звідси», – а він же може тільки безперервно від початку до кінця… Отож, розгубившись абсолютно, наш Мишко продовжує шпарити напам’ять визубрений текст. Німкеня спочатку не в’їхала, а потім і запитує: «Геноссе Самотрясов, ви що, в темряві бачите?!»

Обидва реготали так, що мало не подавилися їжею. Рафка до того ж регулярно повторював: «В темряві бачите… в темряві бачите… Отакої». Робітники з-за сусідніх столиків почали з цікавістю озиратися на веселих практикантів. Але зовсім несподівано Льонька припинив сміятися й мовив:

– А знаєш, Рафко… Дарма ми так.

– Що дарма? – не зрозумів той.

– Дарма над Мишком-Самотрясом кепкуємо. Він і справді молодець.

– Ти чого це раптом?! – здивувався Рафка.

– А того, що це добре, що Мишко-Самотряс примусив нас також інші підприємства відвідувати.

– Добре?! Ти кажеш, добре?!

– Кажу, так.

– Та що з тобою сталося, Льонько?! Чи ти від спеки вже зовсім… того?..

– Ех, Рафко, що не кажи, але в Запоріжжі мені сподобалося. Тут же суцільні промислові гіганти, все таке потужне, таке… Отож я й вирішив…

– Що?..

– Після захисту диплому сюди розподілитися.

– Сюди, в Запоріжжя?!

– Так.

– Але ж… У тебе ж батьки в Києві живуть, навіщо тобі Запоріжжя здалося?! Ну, припустімо, я для вас сьома вода на киселі – твій брат троюрідний, мені Київ не світить. Але ти?.. Там же вся мішпоха¹⁹ твоя живе: батьки, сестриця Гатя, дідусь Арон… Ти що, справді перегрівся?! То випий компотику й розслабся…

– Ні, Рафко, я не перегрівся. Це на повному серйозі.

– Але навіщо?..

– У мене мама знаєш яка?

– А яка у тебе мама?! Добра мама, просто прекрасна. Дай боже всякому такої мами, як тітка Соня.

– Вона у мене дуже вольова і принципова, – зітхнув Льонька, підсуваючи до себе склянку з теплуватим компотом. – От у КПІ, наприклад, вона ж мене піти напоумила. Вона, а не хтось інший.

– І що, скажеш, зле тобі від цього зробилося?

– Та ні, не зле, – випивши рідину, Льонька почав виколупувати виделкою зі склянки й їсти розварені фрукти, при цьому не припиняючи говорити: – Просто я боюся, що мама мене дресируватиме, як те щеня.

– Як ти… Негуса свого?

Рафка про всяк випадок трохи відсунувся, бо знав, що на давню історію про пса-героя троюрідний брат і досі реагує доволі-таки болісно. Однак попри очікування, Льонька відповів спокійно й розважливо:

– Так, як я видресирував свого Негуса. А я не хочу. Що завгодно, тільки не це. Тож проситимусь після диплома до Запоріжжя, це вирішено.

Рафка промовчав, бо при всій своїй балакучості явно розгубився. Тепер він зрозумів нарешті, що останнім часом троюрідний брат здавався надто замисленим, зануреним у себе зовсім не через майбутнє злиття їхнього факультету з мехмашем. Аж ніяк! Насправді Льонька потайки обдумував, як би після диплома розподілитися в Запоріжжя. От же ж хитрун!..

– Тільки дивись мені, не пробовкнись у нас удома завчасно. Не хочу, щоб уся мішпоха дружно кинулася мене відмовляти. То як, не здаси брата?..

– Звісно ж, можеш на мене розраховувати. Я тебе не здам нізащо, – кивнув приголомшений Рафка.

– Дякую, братику, – щиро усміхнувся Льонька, – я так і знав, що в разі потреби на тебе можна розраховувати.

Арсенал «Редстоун», околиця Гантсвіла, округ Медісон, штат Алабама, США, 11 вересня 1955 року

– Вітаю, містере Браун!

– Вітаю з отриманням американського громадянства!

– Тепер ви нарешті перетворилися на повноправного янкі!

Ці та інші подібні привітання сипалися на нього звідусіль, немов сніг з неба в ніч на Різдво. Здавалося б, він мав радіти. Справді, надто багато таких, як він і його люди, тепер віддувалися за катастрофу Третього райху, що сталася рівно десятиліття тому. Його ж – Вернера фон Брауна разом з однодумцями – взяв під крильце уряд Сполучених Штатів. Їх прихистили, пригріли, дали можливість працювати й розвивати проекти, ще в не надто далекому минулому «загострені» проти теперішніх господарів.

Отже, все добре?..

Але ж власне до Космосу йому особисто шлях перекрили!!! Як інакше розцінити ту «маленьку прикрість», що проектування ракети й першого супутника, що має відкрити перед людством новий відлік часу – Космічну еру, – віддали під патронат військово-морського флоту?! А він…

«Містере Браун, прошу правильно зрозуміти мотивацію нашого рішення. Вашу нову батьківщину – Сполучені Штати – потрібно захистити від зазіхань більшовицької Росії. Не забувайте, що Третій райх програв цю Світову війну, але ж особисто ви мали можливість утекти на цей бік Атлантики. Куди збираєтеся тікати тепер, містере Браун?.. Отже, або ви й надалі працюєте над балістичними ракетами – або… Втім, іншого варіанта все одно немає. Навряд чи потрібно пояснювати вам, чим може обернутися перемога більшовизму у всесвітньому масштабі. Цього просто не можна допустити, та й усе. Отже, використайте весь досвід, накопичений за час роботи над ракетами серії «Фау» – і нова батьківщина в боргу не залишиться! А космічні ракети… Нехай ними займаються інші. Повірте, містере Браун, так буде краще і для США, і для людства в цілому».

Що можна на це заперечити, Вернер фон Браун… себто відтепер просто містер Вернер Браун, не знав. Точніше, заперечувати він все одно намагався – просто заперечення ці до уваги не бралися. Головне полягало в тому, що не всю документацію в Пенемюнде вдалося знищити. Очевидно, все вціліле дісталося клятим більшовикам…

На це йому зазвичай заперечували: «Зате нам, містере Браун, дісталися ви з усіма вашими людьми! А це значно, значно краще. Ну от скажіть на милість, щó росіяни можуть зробити зі старими кресленнями?! Реально, без зайвих домислювань… Так, вірно: максимум їхніх можливостей – це відтворити вашу ракету «Фау-два» з усіма її недоліками, літак-снаряд «Фау-один» або «Фау-чотири»²⁰. Ото й усе. А що робити з усім цим мотлохом далі?.. Щоб знати це, потрібні ви, містере Браун, з вашими колегами. Мозок потрібний! А мозок у нас… Отже, все добре. Працюйте і не переймайтеся тим, чим не мусите перейматися».

От на які заперечення наштовхувалися всі його попередження. Проте не таким був Вернер фон Браун, щоб спасувати перед труднощами, хай навіть вони і здаються нездоланними. Насправді у нього в запасі був ще один козир, причому дуже серйозний.

Нахилившись до нижньої шухляди письмового столу, він видобув звідти стареньку тоненьку книжечку брошурного типу, на обкладинці якої кирилицею було надруковано:

«Ю. Кондратюк

ЗАВОЮВАННЯ МІЖПЛАНЕТНИХ ПРОСТОРІВ»

Відклав книжечку вбік, вибрав один із зошитів, помічених так само: «Кондратюк Ю. В.» розкрив його й почав гортати сторінки. Зупинився на розвороті, де містився малозрозумілий непосвяченим малюнок: два кола (велике й маленьке) були з’єднані спіраллю. Причому спіраль ця спочатку розкручувалася довкола більшого кола, а потім, досягнувши спеціально виділеної жирної точки між колами, починала, навпаки, зменшуватися, аж доки не зливалася з меншим колом. Під малюнком містився підпис:

Траса міжпланетного перельоту

Саме так, у цьому зошиті містилася неймовірно цінна наукова розробка – теоретичний розрахунок найбільш економної (в плані енерговитрат) траси міжпланетного перельоту, здійснений в’язнем «2106» концтабору, створеного при полігоні Пенемюнде. Про те, що Вернер фон Браун, а від сьогодні новоспечений громадянин США містер Вернер Браун має на руках такий козир, уряд Сполучених Штатів і досі не знав. Поки що не знав… Але якщо його й надалі відсуватимуть від космічних розробок, «милостиво» лишаючи можливість множити проекти балістичних ракет…

Так, цей козир таки доведеться витягти на світ божий. Ні-ні, нічого красти він не буде й навіть не збирається. «Траса Кондратюка» залишиться «трасою Кондратюка». Однак передавши розрахунки в’язня «2106» у розпорядження уряду Сполучених Штатів, новоспечений громадянин США містер Вернер Браун розраховував тим самим оплатити свою участь у Космічній програмі. Дуже-дуже розраховував!

От тільки коли саме оплатити цей рахунок?! Схоже, час поки що не настав. Можна ще трохи зачекати…

Один з аеродромів 50-ї Повітряної армії дальньої авіації, Смоленська область, 8 грудня 1955 року

– Товаришу майоре, сержант Сивак за вашим наказом прибув!

– Молодець, сержанте, оперативно спрацював. Та розслабся ти, не треба переді мною в струнку тягнутися, коли я не скомандував…

Але чудово розуміючи, що це може бути всього лише черговий начальницький виверт, Андрій продовжував стояти по команді «струнко».

– Розслабся, сержанте, ти ж не на параді, – повторив майор Осьмінін, проте безрезультатно. Лише тоді він весело реготнув, з розмаху ляснув розчепіреною долонею по своєму правому стегну й мовив:

– Ти диви, до чого ж хитрий хохол! Знає службу солдатську, знає, чортяка… От скажи мені, сержанте Сивак, чому ви всі, хохли, отакі дурнуваті, але ж і хитрющі – куди там всім другим націям?!

– Не можу знати, товаришу майоре! – відкарбував Андрій.

– «Не можу зна-а-ати, не можу зна-а-ати…» – передражнив його майор. – Все ти знаєш, тільки мовчиш, таїну свою хохляцьку бережеш. Навіть від мене бережеш, чортяко! Ну гаразд, гаразд: вільно! Годі вже в бірюльки гратися, давай-но ділом краще займатися.

Андрій виконав команду «вільно» і спитав уже зовсім іншим – трохи приглушеним голосом:

– То що, товаришу майоре, як завжди?

– А чого це ти шепочеш? Боїсся, що хтось нас в ангарі цьому почує?

– Це я так, про всяк випадок.

– «Про всяк випа-а-адок, про всяк випа-а-адок». Ач, який пуганий! Х-х-хех-х-х… – Осьмінін крутонув головою. – Звісно, що як завше. Не лікер-шасі²¹ ж мені дудлити. Це вашої касти напій – техніків, а я ж летюча авіація, з крильцями за спиною, отак.

– Біда в тому, товаришу майоре, що далі відливати вже не можна.

– Що-що ти там кажеш? – примружився Осьмінін.

– Кажу, що далі відливати вже не можна. А раптом перевірка?..

– Ану відставити!

Андрій вмить виструнчився, проте майор лише рукою махнув:

– Я знаю, що ти хитрий хохол, тому во фрунт можеш не тягнутися. Але що такий жадібний до того ж – от про це не знав! Не очікував такого від тебе, сержанте, ніяк не очікував.

– Але ж, товаришу майоре…

– Я кому сказав відставити?! – гримнув той і додав уже спокійніше: – Коротше, сержанте, вскривай. І щоб без теревенів цих твоїх хохляцьких.

Зрозумівши, що чому належить бути, того не оминути, Андрій стягнув з голови солдатську шапку-вушанку, відігнув козирок з «риб’ячого хутра». Акуратно розмотавши нитку й відшпиливши голку, обережно витягнув звідти лезо «Нева» і завмер, ще раз запитально подивившись на начальство.

– Давай вже, не тягни жили з моєї душі.

– А якщо перевірка, товаришу майоре?..

– Не буде ніхто ніякої перевірки взимку присилати.

– А раптом?..

– Ти комуніст, сержанте, чи ні?

– Так точно, товаришу майоре, комуніст.

– Ну, отож як комуніст комуністові, як старший товариш по партії молодшому кажу тобі, що до самого квітня ніяких перевірок боєготовності не буде – отож не буде. Тому відкривай. А далі я розпоряджуся, й тобі видадуть, скільки там його треба для компенсації.

– Ну, гаразд уже, гаразд.

Підійшовши до одного зі стелажів, Андрій зняв з нього величезну темно-зелену каністру, приніс і поставив її на стіл поруч з майором. Потім лезом «Нева» акуратно підрізав пластилінову печатку, відвернув з горлечка каністри металеву кришку з ущільнювачем. Далі видобув з верхньої шухляди столу довгий металевий щуп, занурив у каністру і показав майорові.

– Ну от, до нижньої мітки ще не дістає! – задоволено мовив Осьмінін. – А ти мені тут цілий концерт розвів: «Товаришу майо-о-оре, товаришу майо-о-оре…» – що ж ти так, га?! Хіба ж можна відмовляти начальству, коли у нього душа просить?..

Тепер Андрій відшукав у нижній шухляді дві простенькі алюмінієві кружки, плеснув в обидві спирту з каністри. Кружку, до якої налив більше, віддав майорові, іншу взяв собі й рапом спитав підозріло:

– А закусити?..

– От за що я також люблю вашу хохляцьку породу, то це за ґрунтовність в усьому, – Осьмінін погрозив сержантові відстовбурченим пальцем. Уставши з-за столу, підійшов до вішака, на якому висіли його шинель і зимова шапка, видобув з кишені, приніс і розгорнув на столі невеличкий газетний згорток. Усередині виявилися чотири кавалка білого (з офіцерської їдальні) хліба, густо намащені жовтим вершковим маслом. Потім мовив: – Гаразд, сержанте, давай-но хряпнемо з тобою по ковточку цього «спірітус віні», бо ми з тобою люди, а не свині!..

Випили й одразу ж закусили білим хлібом з вершковим маслом. Однак тільки-но Андрій примірявся до другого кавалка, як майор застеріг:

– Стривай-но, спершу плесни в кружки ще потроху.

– Але ж товаришу майоре!..

– Відставити! На цьому літаку, зрештою, мені з екіпажем летіти, а ви, техніки, машинерію цю лише обслуговуєте.

– Товаришу майоре!..

– Сержанте, облиш! Ти ж особисто рівень спирту в каністрі перевірив, там ще й на наступний раз вистачить. І не тільки на наступний.

– Наступного разу вже не буде.

– Буде і наступний раз, все ще буде. Давай-но, розливай.

Випили по другій, знов закусили хлібом з маслом. Прожувавши свій кавалок, Осьмінін нарешті відкинувся на своєму стільці, крекнув і… зовсім несподівано заспівав трохи хрипким фальшивим баритоном:

 
                   – Придет война, и нас с тобой на плаху
                  В теплушках грязных вместе повезут.
                  И после первой атомной атаки
                  На поле труп обжаренный найдут.
                                 И после первой атомной атаки…
 

Ошелешений Андрій не знав, що й подумати про таку поведінку начальства, тому лише розгублено мовчав. Мабуть, його реакція розвеселила майора, тому що він раптом перервав спів, посміхнувся і пояснив:

– Це до нас з поповненням осіннім лейтенантика молодого зеленого прислали, він навчив. Лейтенантик тільки після вузу, тамтешні студенти цю пісеньку придумали. Отож давай-но, сержанте, підтягуй приспів. Там усе дуже просто – два останніх рядки. Нумо давай знову!.. Для початку Осьмінін повторив перший куплет:

 
Придет война, и нас с тобой на плаху
В теплушках грязных вместе повезут.
И после первой атомной атаки
На поле труп обжаренный найдут.
 

Після чого вони вже удвох повторили:

 
– И после первой атомной атаки
На поле труп обжаренный найдут.
 

І далі:

 
– О нас с тобой грустить никто не станет,
Никто слезинки даже не прольет.
И только, может быть, весною ранней
Сквозь дырку в черепе травинка прорастет.
              И только, может быть, весною ранней
              Сквозь дырку в черепе травинка прорастет.
 

– Отака от пісенька, еге ж… «И только, может быть, весною ранней / Сквозь дырку в черепе травинка прорастет». Романтика війни, м-м-мать її!..

Не встиг Андрій навіть жодного слова вставити, як Осьмінін без жодного переходу прорипів голосом, абсолютно несхожим на його звичний баритон:

– Наші якусь особливу термоядерну бомбу випробували. Вже більше двох тижнів тому²². Результати, сержанте, я тобі прямо скажу – закачаєшся!.. Ти ж знаєш, я з фашистюгами повоювати встиг. Я бойовий офіцер-льотчик. Я таке бачив, що… А-а-а, все одно не розповіси. А тут!.. Можеш вірити, сержанте, можеш не вірити, це вже діло твоє. Але якщо ми цими бомбами термоядерними кидатися почнемо!.. А ми почнемо, почнемо неодмінно, я тобі прямо кажу!!! А термоядерна бомба – куди там твоїй атомній… Коротше, тут хоч одразу на цвинтар лети і сам себе в могилку закопуй, от воно як. І ми ж ці бомби й понесемо!..

– Наші «тушки-шістнадцяті»²³? – про всяк випадок поцікавився Андрій.

– Вони самі, сержанте, вони самі. Це ж стратегічна авіація, кому ж іще возити ці бомби, як не нам?.. І от не знаю… Можеш вірити чи не вірити, як собі хочеш – але вперше в житті мені, бойовому офіцеру стало лячно від однієї думки про те, що за фітюльки ми невдовзі возитимемо на наших «тушках». І, мабуть, уперше в житті мені щось не дуже хочеться літати…

Після цих слів майор замовк, зосереджено розглядаючи дно своєї алюмінієвої кружки. Дві порції чистого нерозведеного спирту м’яко шуміли в голові, все довкола уквітчалося світловими ореолами, віддалено схожими на німби святих. Андрій же принишк і мовчав, чудово розуміючи, що саме тепер Осьмінін і розкриває причину своєї поведінки:

– Отож скажу тобі коротко, сержанте, що термоядерна бомба ця так фуганула, що аж жах бере! Нам тут кіно привезли, воно не для солдатських очей, воно лише для офіцерів… Допуск, такі справи. Шкода, що ти його подивитися не можеш, а я не маю права розказати, що там і до чого. Бо хоча ти всього лише хитрий сержант-хохол, ти б кіно це зацінив по достоїнству. Вчитися тобі треба, от що я тобі скажу! Якби ж ти офіцером був, а не авіаційним техніком, ми б тоді…

– Нащо воно мені треба, – легковажно пересмикнув плечима Андрій. Справді, якщо судити за маминою долею, то що їй те навчання дало? Нічого, окрім зайвих клопотів. Ну, закінчила вона там щось колись, навіть працювала агрономом в Хомутці – але ж щоб надалі докладати настільки шалених зусиль, аби лише приховати всі ці обставини?! Та ну його, навчання те!..

– Дурко ти, дурко, – зітхнув товариш майор. – От нібито й розумака, і довбешка у тебе шурупає, і хитрий, як і всі хохли – а дурко… У тебе в роду серед батьків-дідів ніяких офіцерів раптом не проскакувало, га?

– Де там! – відмахнувся сержант. – З селян я, з простих, як хліб, селян. Матір то в одному радгоспі, то в іншому. Лише після війни хатньою робітницею до одного полковника прилаштувалася. А батько… Танкістом він був, механіком-водієм. Спочатку трактористом, потім танкістом. На Фінській війні в танку своєму і згорів.

Насправді Андрій чудово пам’ятав надраєні до блиску офіцерські хромові чоботи, що в дитинстві здавалися просто гігантськими. Пам’ятав і те, як перестрибував укриті по краях тонесеньким блискучим льодком калюжі, повиснувши на витягнутих руках між мамою і татом.

З іншого боку, в мозок назавжди вплавилося пекуче попередження: «Твій тато, синочку, самого товариша Косіора охороняв, його найближчим помічником був. Не мені судити, чого він там накоїв… Але хоч я і записала тебе Андрієм Федоровичем… не дай Боже пробовкнутися, ким він був – тато твій справжній! Тоді й тебе, і мене саму, і Лідку нашу розстріляють!!! І не спитає ніхто, що там і як: просто «воронок» приїде – і не стане нікого… Бійся цього, синку. В живих залишишся, тільки якщо боятимешся. Зате виживеш. Отож хто би про що не запитував, стій на своєму: батько-танкіст на Фінській війні загинув, і все тут. Така вже твоя доля, змирися з нею».

Саме так Андрій і робив: в усіх анкетах, долучених до всіх особових справ, брехав про танкіста Сивака Федора Леонтійовича, загиблого на Фінській війні. Хоч на хлопця, який побував в окупації «під фашистами», завжди дивилися косо – зробив усе від нього залежне, щоби вступити в комсомол одним з перших у своєму класі. Потрапивши в армію, майже одразу подав заяву на вступ до лав КПРС і теж домігся свого. А оскільки руки у сержанта Сивака були просто-таки «золоті» – командири його завжди вихваляли і ставили іншим за приклад. Особливо товариш майор Осьмінін, який полюбляв час від часу потеревенити з «хитрим хохлом», попередньо «хряпнувши» спирту, налитого з темно-зеленої каністри.

До речі, про що там товариш майор говорить?

– …як собі хочеш. Можеш вчитися, можеш не вчитися – то діло твоє. Я тобі просто по-батьківськи рекомендую, зрозумій. Ну так, розумію, що рідний твій батько правильною смертю хоробрих на війні загинув. Але якщо ти до його думки дослухатися не можеш, то хоч мене не ігноруй: тобі вчитися треба! Повторюю: термоядерні бомби – це така пекельна машина, що ми або всю землю до чорта лисого спалимо, або загалом війну зупинимо. Якщо перше, то всі повиздихаємо, тоді байдуже. Але якщо друге – от тоді вчися, вчися, вчися, упертюху!.. От скільки тобі ще служити?