Kitabı oku: «Пустоцвiт», sayfa 3
От хіба що гості трохи перемінили вбрання, вдягнувши подарунки, привезені Наталею зі столиці! І хоча нічні очіпки виглядали на чарівних голівках селянок у денний час трохи дико, засмучений наречений вирішив, що ліпше мовчати. Йому й без того було, про що журитися…
А ще через день із Санкт-Петербурга на змиленому гнідому коні примчав гонець, який привіз у Леміш грамоту з вимогою про негайне прибуття отрока Кирила Розума до столиці.
* * *
Отак, доволі буденно, в житті хутірського підлітка Кирилка закінчився чорний період убогості й незаможності, замість нього почалася смуга сходження до неймовірного багатства й голосної слави…
Глава 3
Ця страшна таємниця!..
Олександро-Невсъка лавра й її околиці поблизу Санкт-Петербурга, грудень 1742 року
Йому потрібно було поквапитись: отець Феодор відривати від справ по дрібницях не стане! Отже, сталося щось серйозне. Дуже серйозне…
Григорій визирнув з віконця легкої кибитки. Хоча обличчя одразу обпалило крижаним вітром, він не сховався назад, а прикриваючись рукою, крикнув якнайгучніше:
– Тихоне, агов, Тихоне, чи не можна швидше?! Чого це ми плентаємося, немов дохлі мухи?! Вівса ти коневі не насипав, чи що, шельмо?..
– Куди вже швидше?! Ніч, місяць за хмари сховається – нічого не буде видно.
– А куди дивитися?! Дорога прямо через ліс прорубана, нікуди не звертає. Їдь прямо, і край!
– Ех-х-х!..
Слуга не ризикнув більше сперечатися з паном, а тільки шмагнув батогом коня. Той ображено заіржав: мовляв, і без того тягну, навіщо мене бити?! Тільки тоді Григорій повернувся на місце й заходився щосили розтирати обморожені щоки. Мужикові добре, його обличчя від вітру борода захищає. А от панам належить гладко виголеними ходити відповідно до моди, заведеної ще покійним государем Петром Олексійовичем. Підеш врозріз із модою – оконфузится.
Хоча при тутешньому кліматі безбородим іноді доводиться ой як несолодко! Та й взагалі, змерз він щось…
І все ж таки, навіщо його покликав отець Феодор?..
* * *
Повернутися з-за кордону Григорій мав ще тиждень тому, однак у дорозі через пургу надовго застряг у якийсь безвісній, Богом позабутій дірі. Вимушене неробство стомило його гірше, ніж найважча фізична робота. Діставшись нарешті до своєї маленької кімнатки на території Академії, Григорій заходився розпаковувати речі, найбільше мріючи роздягнутися й завалитися спати, тому що завтра з самого ранку збирався відвідати родину: дуже вже нудьгував по доньках! Та й подарунки закордонні їм треба було віддати, а дружині – піднакопичені грошики. А ще дні через три планував зробити собі приємність, якої мимовільно був позбавлений у дорозі: повернутися назад в Академію й засісти за дослідження…
Зненацька у двері постукали.
– Хто там? – запитав Григорій не занадто люб'язно.
– Пане, ви тут?.. – донісся з коридору невпевнений голос Тихона.
– Дурень! Де ж мені ще бути, коли я з кімнати відповідаю?!
Тоді він і згадав отця Феодора, який серед людських пороків чи не найбільше ненавидів саме тупість…
Дійсно, згадав – але дотепер не міг зрозуміти, було це чистою випадковістю або ж він уже тоді нутром відчув, що у старого ченця з'явилася до нього якась надзвичайно важлива справа?..
– Отож я й дивлюся, що пан за всіма прикметами неначебто вдома, – пробубонів Тихін, переминаючись на порозі.
– Добре вже, говори, чого тобі? А то краще пішов би відпочити. Ніч надворі, а ти, мабуть, не менше від мене в дорозі вимотався, а?
– Відпочити б справді не завадило, от тільки…
Слуга чомусь зам'явся.
– Що там сталося? – запитав Григорій доволі сухо: саме такий тон незмінно протвережував Тихона, змушував підтягнутися й зібратися з думками. От і тепер слуга відрапортував майже чітко:
– Правда ваша, пане, ледве на ногах стою! Тутечки на вас термінове послання, виявляється, вже другий день чекає.
– Другий день!!! – сплеснув руками Григорій. Ех, пурга, пурга, що ж ти накоїла!..
– Казали на словах, що необхідно передати терміново, а вас і не було, самі знаєте… От я й прибіг. Думаю, напевно там новина яка найважливіша.
– Ну, давай уже скоріше, зараз розберемося, – простягнув руку Григорій. Тихін вручив йому спочатку цілу купу паперів, що нагромадилися за час їхньої відсутності, а зверху поклав те саме термінове послання й запитав непевно:
– То я піду чи як?
– Облиш, побудь тут. Мало що за новини ти приніс, може, одразу знову в дорогу збиратися треба буде.
І як у воду дивився: у посланні з Олександро-Невської лаври повідомлялося, що отець Феодор серйозно хворий, тому терміново викликає Григорія до себе для передачі якихось відомостей надзвичайного значення. «Благаю, приїдь скоріше!» – так закінчувався короткий, але виразний лист. Мрії про зустріч із доньками й про роботу, що нещодавно долали його, миттєво вилетіли з голови. Григорій зненацька впіймав себе на думці, що за останній рік, здається, так жодного разу й не відвідав старого ченця. Що з ним трапилося, цікаво? І які відомості він хоче передати?..
Втім, гадати не мало сенсу. Григорій лише зітхнув і уривчасто кинув Тихонові:
– Збирайся. Щоб через півгодини був готовий.
– Так ніч же надворі!..
– Знаю без тебе, що ніч. Але справа не терпить зволікання.
– А куди поїдемо, пане?
По голосу відчувалося, що Тихона таке рішення хоч і засмутило, однак аніскілечки не здивувало. Хто-хто, а Тихін знав характер свого пана: треба – отже, треба, і без зайвих розпитувань!
Не вдаючись у подробиці, Григорій уточнив коротко:
– В Олександро-Невську лавру. Я от тільки пошту переберу, одразу ж і поїдемо. Тож не барися… Іди коней запрягати.
* * *
Кожне слово отця Феодора для Григорія означало дуже багато чого. Ще б пак, адже колись давно саме цей чернець урятував і його самого, тоді ще немовля, і його батька від страшної смерті на лютому морозі. А коли батько-опалювач помер – узявся за виховання сирітки разом з тіточкою Гафією. Тому все, чого Григорій уже досягнув сьогодні й чого ще може досягти в майбутньому, можна сміливо віднести до заслуг цього похмурого, схожого на ведмідя чоловіка.
Ще хлоп'ям Григорій ходив за ним, немов хвостик. З допитливим сиріткою «гроза монастиря» був незмінно привітний і ласкавий. Терпляче відповідав на численні запитання хлопчати. Навчав грамоті, мовам, мистецтву вести бесіду й багато чому іншому – можна сказати, усьому, що сам умів і знав. А знав і вмів отець Феодор багато чого…
Саме за протекцією ченця, що загалом-то не любив «нетямущих людиськ» (хоча це не надто в'язалося із християнським людинолюбством!) Григорій потрапив у школу Феофана Прокоповича, звідки серед дванадцяти кращих учнів був відісланий на навчання за кордон. Завдяки отцеві Феодору захопився ботанікою: зовсім ще крихітного Григорія чернець брав у «стратегічні походи» за лікарськими рослинами. Вони пропадали в лісах і полях тижнями, вели заготівлю трав, ягід, плодів, кори, коріння й інших компонентів для чудодійних ліків. У походах «дохтур» навчав маленького підопічного, як виживати без їжі, як шукати джерело води за допомогою роздвоєної гілочки. Не ризикуючи попастися на очі цікавій братії, вони відпрацьовували прийоми фехтування на кийках.
Григорій засвоював усі уроки старанно, хоча й не завжди розумів, для чого потрібні такі дивні речі йому – синові монастирського опалювача. Та все це дійсно згодилося набагато пізніше, під час закордонного навчання – навіть отримані уроки фехтування!.. Неймовірно жадібний до знань, він єдиний із дванадцяти вихованців відвідував усі можливі лекції, немов губка всмоктував відомості, отримані від професорів. Іноді кураторам навіть здавалося, що цей дивний отрок роздвоюється! Одному лише Григорію Теплову грошей завжди дивним чином вистачало не тільки безпосередньо на навчання, але й для того, щоб прикупити не передбачену програмою літературу, а також пристойно одягтися.
Опинившись за кордоном, більшість молодих людей до другого року навчання або спивалися, або сяк-так животіли. Цього ніяк не можна було сказати про безрідного сирітку з Олександро-Невської лаври: до третього року навчання він одягався у кращих кравців, відвідував «модні збори» і салони, де незмінно опинявся в центрі загальної уваги. До того ж про нього говорили як про відчайдушного дуелянта…
Саме у Теплова завжди можна було запозичити в борг пристойну суму, купити недорого університетську роботу на будь-яку тему й одержати рекомендації, як вийти із найскладнішої ситуації, – не задурно, звичайно ж… але головне, що рекомендації були найдієвішими! До Теплова зверталися всі кому ні ліньки. Навіть університетські куратори, програвшись у карти, позичали у Григорія пару-трійку срібних монет.
Загалом, за кордоном він часу не гаяв: залишав Санкт-Петербург практично жебраком, у постолах, лляних штанятах і довгій полотняній сорочці з жалюгідною торбинкою за плечима, а повернувся до столиці із чотирма скринями, в одній з яких були речі, у трьох інших – книги й інструменти. Причому це була лише мала частина нажитого майна: решту доправили пізніше морем – разом з родиною, якою він також устиг обзавестися.
Багато хто захоплювався Тепловим, деякі заздрили, а дехто називав крізь зуби жадібним авантюристом. Втім, думка жалюгідних невдах мало хвилювала Григорія. Для близьких він незмінно залишався турботливим люблячим батьком, названим сином і племінником: безумно любив доньок, поважав дружину, посилав подарунки для Гафії й отця Феодора, був з ними м'яким, незмінно уважним, готовим задовольнити будь-яке прохання.
А іноді, немов у далекому дитинстві, міг навіть зненацька ткнутися в плече Гафії й заридати, згадуючи перенесені поза монастирем поневіряння, безсонні ночі, незаслужені прискіпування вчителів, глузування більш заможних вихованців. Зі старим же ченцем, якого потай вважав своїм батьком, ділився всіма секретами (навіть незначними), хизувався перемогами й тихенько нашіптував про ганебні поразки – хоча останніх було не так уже багато. Отець Феодор терпляче вислуховував Григорія, щоб потім «по кісточках» розібрати правильність ухвалених рішень…
* * *
В Олександро-Невську лавру домчали вже над ранок, у зимову пору року невідділимий від ночі. Віддавши стомленому Тихону легку сумку, де лежали хитромудрі інструменти, придбані за кордоном спеціально для отця Феодора, і подарунки для Гафії, Григорій наказав слузі віднести все це в кухарчин новий будинок, сам же кинувся в апартаменти ченця.
Змучений хворобою старий сполотнів і схуд надзвичайно, тож виглядав незвично маленьким на своєму величезному ліжку. Побачивши Григорія, скрикнув з неприхованим захватом:
– Гришутко, хлопчику мій, ти таки приїхав!..
Спробував підвестися з постелі, але одразу повалився назад, моторошно захекавшись. Послушник, що чергував біля ліжка, негайно обійняв хворого за плечі й спробував повернути на місце. За допомогою Григорія це вдалося, і вони вдвох напоїли його трав'яним відваром. Кашель припинився.
– Хлопчик мій приїхав… – ще раз повторив отець Феодор.
– Так-так, я тут, – якомога м'якіше сказав Теплов. – Ти хотів мене терміново побачити. Що трапилося?
Втім, усе було зрозуміло: літня людина, люта зима… Застудився старий. І навіть власноруч приготовлений диво-відвар виявився непотрібним.
– Так, терміново… – просипів отець Феодор, спостерігаючи за вихованцем, що уважно й навіть якось прискіпливо принюхувався до рідини, налитої в невеликий глиняний горщик. Потім погляди їх схрестилися. Вони не сказали ані слова, але прекрасно зрозуміли один одного:
«Думаю, тобі все ясно, хлопчику мій…» «Ні, тільки не це!..»
«Рано або пізно кінець настане. Чи сьогодні, чи завтра або через рік – яка, по суті, різниця?»
«Я зроблю все, що завгодно!!! Тільки не зараз!..» «Хлопчику мій, головне, що я тебе дочекався!..» «Отче Феодор!..»
– Пішов геть, – тихо, але з почуттям вимовив хворий. І настільки несподіваною була сила цих слів, що Григорій і послушник одночасно здригнулися.
– Хто пішов геть?.. – пролепетав переляканий хлопчик.
– Ясна річ, ти, дурбелик, – роздратовано (як завжди в подібних випадках) відгукнувся чернець.
– Але-е-е…
– Мені потрібно поговорити з моїм хлопчиком без зайвих свідків.
– Не переживай, у разі чого я про хворого подбаю, – поспіхом завірив послушника Григорій, потім поспішив випровадити хлопця геть, якомога щільніше прикрив за ним двері й повернувся до хворого. Тоді, уп'явшись у видиму тільки йому одному точку десь на стелі, отець Феодор почав свою розповідь.
– Гришутко, ти знаєш, я завжди ставився до тебе, немов до рідного сина. І завжди бажав тобі тільки добра. Тепер уже не дні мої – навіть години полічені…
– Ні!..
– Не переривай, прошу. Увесь час хвороби я жив одною лише думкою про нашу останню зустріч, тому що настав момент, коли ти повинен довідатися дещо важливе. Не буду розповідати, хто такий я сам. Скажу лише, що я дуже багато зробив для батьківщини не тільки на мирному, але й на військовому поприщі… Та доля не надто прихильна до мене: кляте поранення в ногу одразу перекреслило всю армійську кар'єру. Титанічними зусиллями подібних до мене людей міняється історія цілих держав, однак сила наша в нашому числі, а слабість кожного при ньому залишається…
– Хіба може хтось замінити тебе? – щиро здивувався Григорій.
– Не перебивай, Гришутко, краще слухай уважно… Так, я служив батьківщині як і раніше, однак колишніх обов'язків виконувати вже не міг. Тому найвищою волею государя імператора Петра Олексійовича мене доправили в цю лавру, що у ті роки була ще звичайним монастирем: родиною й дітьми я обзавестися не встиг, а втручатися в мою діяльність було суворо заборонено не тільки ченцям, ба навіть архімандритові Феодосію!..
Отак і животів я тут, доки зимовою ніччю, майже такою ж морозною, як нині, Бог не змилостивився наді мною й не послав мені тебе як вихованця… Гришутко, знав би ти, як я зрадів!!! Нарешті з'явилася слабка надія, що справу свою зможу передати тобі – моєму земному наступникові.
– Ах, знаю я все це! Чув, еге ж, – зітхнув Григорій.
– Це ти про розповіді ченців, чи що?..
Теплов був занадто засмучений хворобою отця Феодора, щоб уловити в його голосі приховану іронію.
– Мені переказували все це не десять разів і навіть не сто, а…
– Хлопчику мій, усе це неправда! Називай, як хочеш: легенда, міф, вимисел…
– Неправда?! – здивувався Григорій. – Але ж усі, включаючи тебе самого, повторювали, що моя мати померла, батьком же моїм був монастирський опалювач Микола Теплов, який хотів віднести мене, немовля, до своєї родички Гафії, у дорозі на нас напали вовки, ми дивом вижили, а тіточка Гафія…
Його зупинив чи то слабкий сміх, чи сухий кашель старого ченця. Про всяк випадок Григорій потягнувся до глечика з відваром, однак отець Феодор тільки рукою махнув і продовжив:
– Ні, Гришутко, це неправда. Це все я вигадав тієї ж ночі, коли тебе принесли в нашу обитель. А на ранок повідав вигадану історію ченцям, щоб вони розповідали всім, хто спитає, те саме. Правду ж знають лише троє людей на всьому світі: я, Гафія та Никодим.
– Мовчальник?..
– Саме так: для того, щоб цей дурний боягуз раптом не пробовкнувся, я незабаром підмовив архімандрита накласти на Никодима за якусь провину обітницю довічного мовчання. Як бачиш, він хоч і дурень, а даного Господові слова не порушив.
Старий чернець посміхнувся. Григорій же запитав наполегливо:
– Тоді хто ж я такий? Може, зовсім і не син опалювача?
– Ні, Гришутко, ця людина не батько тобі.
– Он як?.. То може, я й не сирота зовсім?
– Сирота.
– Що ж тоді?! У мене що, хвіст або ратички з ріжками були?
– Ні, Гришутко, набагато, набагато гірше…
– Що іще може бути гірше?! Без роду й племені…
– А от і ні! Ні, Гришутко, зовсім ти не безрідний…
Погляд Теплова був настільки красномовним, що хворий зітхнув:
– Буває, що приналежність до того або іншого знатного роду – це гірше, ніж походження від самого нечистого…
Отець Феодор зайшовся моторошним кашлем. Григорій хутко подав залишки відвару, хворий жадібно надпив, якийсь час відлежувався, потім мовив:
– Послухай, от ти вчився спершу у Феофана Прокоповича, потім за кордоном… А ким би хотів стати в майбутньому?
– Є в мене мрія: найбільше у світі хочеться стати вченим. Вивчати рослини – це так цікаво! А також хімія…
– А ще?
– А потім… мабуть, хотів би управляти школою. Може, насаджувати освіту, як Феофан Прокопович, якому ти рекомендував мене в учні, пам'ятаєш?..
– Ще б пак, – кивнув отець Феодор, але одразу додав: – І все-таки, Гришутко, мені чомусь уявляється, що ти не до кінця відвертий зі мною навіть у момент, коли я перебуваю на смертному одрі.
– Та як можна!.. – обурився Теплов, однак хворий владним жестом змусив його замовкнути й запитав наполегливо:
– А от сенатором ти хіба не хотів би стати? Або в колегії якійсь засідати, державними справами займатися…
– Я відвертий з тобою, отче. Але недарма говорять: кожному своє місце!.. Я ніколи не думав ні про сенат, ані про колегії. За кордоном незмінно був першим у навчанні, а тут я людина без роду й племені, син опалювача Теплова…
– Забудь ти про це, зрештою! – мовив чернець роздратовано. – І якщо вже говорити про «місце» для таких, як ти…
– Тоді хто ж я такий?!
– Добре, зараз довідаєшся. Негайно.
І чернець почав свою розповідь:
– Одною морозною ніччю до воріт нашої лаври, що на ту пору була ще монастирем, приповз зранений польський офіцер…
– Офіцер?! Польський?!
Григорій не вірив власним вухам.
– Так, мій хлопчику, ти не помилився: польський офіцер. Щоправда, невисокого чину, але офіцер… І постраждав він зовсім не від вовчих зубів, а явно від рук людських. Від озброєних рук – врахуй це. Пам'ятаєш рани нашого опалювача?
– Пам'ятаю…
Зрозуміло, такого не забути. До речі, опалювач прожив недовго. Либонь, добряче йому дісталося! Неборака…
Однак Теплова цікавило інше:
– Скажи, а що по-твоєму полякам було робити в тутешніх краях?
– Наскільки я зрозумів, то була секретна місія…
– Звідки ти знаєш?!
– Річ у тім, що з вояком було немовля, причому не з простого, а з дуже древнього дворянського роду – буквально королівських кровей! Дитина була загорнута в найтонші пелюшки, на кожній з яких був вишитий родовий герб. Ця людина також принесла грамоту, написану на пергаменті й завірену відповідними печатками, а крім того – уламок багато оздобленої фамільної шпаги.
– Але ж ти тільки-но сказав, що дитину приніс усього лише молодший офіцер…
– Це зайвий раз підтверджує, що поранений ніс чуже дитя. І нарешті, останнє: на немовляті був золотий католицький хрестик.
– І ти хочеш сказати, що…
Григорій розгублено замовк.
– Так, Гришутко, саме так: ти й був отим самим немовлям!
– Навіщо ж тоді ти придумав усе, що мені розповідали?
– Боявся, що вас почнуть шукати: недарма ж на вас напали! А хто це зробив і навіщо, я одразу не міг зрозуміти. Тобі, мій хлопчику, було безпечніше рости під чужим ім'ям…
– Але ж нас не шукали?
– Не шукали – і слава Богу!
– А тепер?
– Тепер стан справ змінився, старі конфлікти забулися. Тож можеш сміливо відкритися світові під своїм справжнім ім'ям: ніяка небезпека тобі більше не загрожує.
– До речі, щодо імені: наскільки я розумію, людина з ім'ям Микола Теплов ніяк не може бути польським офіцером!
– Як насправді звали того молодшого офіцера, один Бог відає. Миколою його прозвав я, оскільки він був урятований від смерті вночі проти свята Миколи Чудотворця. А Теплов – це тому, що став монастирським опалювачем. Григорієм же тебе нарекли в православному хрещенні.
– А тіточка Гафія?..
– Куховарка вже тоді жила при нашій лаврі й вже тоді овдовіла. її турботам тебе й доручили, насамперед. Гафія, зрозуміло, пригріла крихітку-сиротинку й вигодувала тебе козячим молоком. От як усе було.
І поки Григорій повільно розгойдувався взад-уперед, щосили стиснувши долонями скроні, в яких пульсував оскаженілий вир крові, старий чернець констатував:
– Ну от, мій хлопчику, тепер ти знаєш таємницю свого походження, а маючи у своєму розпорядженні докази, незабаром зможеш підтвердити його. Тоді досягнеш усього, чого забажаєш! Захочеш у колегію потрапити – потрапиш! Якщо серцю твоєму миліша наука… Що ж, станеш знаменитим вченим… та хоч Академією наук управлятимеш!.. Ну, а якщо все ж таки захочеш сенатором зробитися – будеш у сенаті засідати з іншими панами! Я все це бачив…
– Де бачив?! Як?! – здивувався Теплов.
– Видіння мені було, Гришутко, видіння…
Погляд отця Феодора помутнів, він повільно повернув обличчя до стіни.
– То де ж ці самі докази, про які… – почав Григорій, однак старець простогнав:
– Облиш, дай-но передихнути. Зле мені, ой, зле!..
Теплов якийсь час сидів нерухомо, потім заходився шукати по кишенях модного камзола. Під час перебування за кордоном він натрапив на якусь стародавню монету (за всіма ознаками іспанську). Знаючи, що колишній його вихователь радіє подібним речам, Григорій прихопив монету в подарунок отцеві Феодору. Тепер був саме час відволікти хворого від важких думок.
Однак замість монети намацав якийсь пакет. Обережно дістав, оглянув. От горе! Це була записка із Санкт-Петербурга, із самого царського палацу, також передана йому Тихоном у купі запізнілої пошти. Григорій був настільки поглинений думками про прохання отця Феодора терміново приїхати в лавру, що зовсім забув про палацове послання… хоч і збирався прочитати папір по дорозі.
Зламавши воскову печатку, він заглибився в читання. Це було запрошення на аудієнцію до Олексія Розума – фаворита Єлизавети Петрівни. Після офіційного повідомлення (втім, безнадійно простроченого) йшла приписка, зроблена, мабуть, рукою самого пана Розума, яка повідомляла, що їм варто невідкладно зустрітися у надзвичайно важливій справі.
Теплов повільно склав папір і настільки ж повільно сховав у кишеню камзола. Ну от, схоже, пророцтва отця Феодора вже починають збуватися: його запрошують на аудієнцію до Санкт-Петербурга…
А втім…
Втім, усе це маячня! Таємниця народження… Він – польський дворянин… та до того ж ледве не королівських кровей!..
Ні, не може бути. Не може – тому що так не буває…
Розмова зовсім вибила Теплова з колії. Він навіть і мріяти про щось подібне не міг… Більше того – не насмілювався!!!
Ні, таких див у житті не буває.
Не буває!!!
Але… запрошення в палац?! Он же воно, у кишені камзола лежить…
Виходить, він тепер може досягти будь-яких висот?! Знатне походження… Його світлість Григорій Теплов… Його… високість… величність…
Усе закрутилося перед очима…
Втім, маячня все це!!! Як він доведе своє знатне походження?! І головне, дотепер же нічого неясно… Місія, за словами отця Феодора, була секретною! Які сліди від неї залишилися, де їх шукати?!
Господи, Господи!..
Поруч пролунав стогін. Григорій здригнувся і з надією подивився на згасаючого старця. Хворий щосили напружився, простягнув руку до образів у покуті, прохрипів щось на кшталт:
– Та-а-ам… Про-о-о… Та-а-ам!..
Але в цю мить душа покинула колись сильне й гарне, а нині висохле від хвороби тіло отця Феодора. Тепер на ложі перед Тепловим лежав усього лише мертвий старий, що на кілька секунд навіть видався йому чужим і зовсім незнайомим.
– Агов, хто-небудь! Допоможіть!!! – щосили крикнув Григорій. Він очікував, що сюди негайно вбіжить послушник, вигнаний перед початком розмови. Принаймні, Тихін…
Однак замість нього на лемент у кімнату вихором влетіла… Гафія! Насамперед подивившись на отця Феодора, вона рвучко перехрестилася, потім кинулася до шафи із книгами, щось дістала звідти й швидко загорнула у зірвану із плечей шаль.
– Тіточко Гафіє!.. – тільки й зміг вимовити Теплов, щиро здивований побаченим. Як пояснити дивне поводження жінки, яку він, здавалося б, знав як облуплену?! Як можна брати щось із кімнати, у якій тільки-но помер не хтось, а отець Феодор?!
Та куховарка швидко озирнулася на Григорія, приклала палець до губ, прошипіла: «Тс-с-с!..», кинулася в покуття, витягла щось із-за найбільшої ікони. При цьому, однак, зачепила лампадку, що ледь не потухла, й обварила розпеченим маслом руку.
– Тіточко Гафіє… – промимрив ще більш розгублений Теплов. Жінка скривилася від болю, однак лише мовчки махнула рукою. Григорій підвівся, зробив кілька кроків до куховарки, але, не втримавшись на ногах, звалився на підлогу, немов діставши удар під коліна.
– Ні-і-і!!! – тільки й зумів викрикнути Григорій, головою вперед провалюючись у скажений чорний вир. Перелякане голосіння Гафії: «Ах ти ж, Господи! Та у нього жар!..» – потонуло у колокольно-мідному гудінні.
* * *
Гарячка мучила Теплова три дні. Він метався, марив, викрикував щось нерозбірливе про титул, про дворянство, про рабський стан душі… Гафія ні на крок не відходила від «бідолашного дитятка». Горе яке: її ненаглядний Гришунька зовсім розхворівся…
На четвертий день він отямився й насамперед промимрив:
– Тіточко Гафіє, як там отець Феодор?! Сподіваюся, йому краще?..
– Що ти, Гришунько, що ти! – куховарка аж перехрестилася. – Отець Феодор помер у тебе на руках. Чи забув, еге ж?..
Григорій повалився на ліжко. Ну так, так… Помер старий чернець! Пішов назавжди!..
– Гришуню!..
Теплов подивився на зігнуту над ним жінку. Тільки зараз побачив, як постаріла Гафія, як потьмяніли її колись прекрасні очі, опустилися куточки губ, побіліли русяві коси, згорбилася фігура. І Григорію раптом нестерпно закортіло повернутися назад у дитинство, знов стати маленьким, обійняти рученятами тітотчину шию, вдихнути аромат ромашки й м'яти, що йшов від її волосся. І, звісно ж – сміятися від веселих розповідей отця Феодора!
Яким усе тоді було легким і простим!..
Він знов знепритомнів.
* * *
– Як почувається пан Теплов?
– Йому вже краще. Ще пару днів і…
– Ти гарантуєш?
– На все воля Божа!..
– То що ж мені переказати панові Розуму?
– Перекажіть, що я зроблю все можливе.
– А неможливе?..
– І навіть дещо неможливе.
– Дивись же, каналія! Лікуй Теплова скоріше, бо пан Розум утомився чекати. Теплов потрібен йому для державної справи великої ваги.
– Слухаюся, пане. Буде виконано.
Двері ляснули, і вже іззовні долинуло:
– А із собою я візьму цього дурбелика… Як там його звати?!
– Тихоном.
– Ага! Нехай усе підтвердить самому панові Розуму! Особисто!
Потім голоси забубоніли нерозбірливо, поступово віддаляючись. Григорій повернув голову в напрямку дверей і зустрівся поглядом з Гафією.
– Тіточко, хто це в нас?
– Це, Гришунько, лейб-медик самої Єлизавети Петрівни прибув лікувати тебе, а з ним посланець від пана Олексія Розума. Гонець зараз до Санкт-Петербурга збирається й слугу твого забрати із собою хоче, як свідка своєї правдивості. Оскільки дуже на тебе в палаці чекають!..
Так-так, от воно: перш ніж хвороба підім'яла його, Григорій читав позабуте послання з палацу. Здається, воно дійсно було від фаворита Єлизавети Петрівни…
І ще: в останні свої хвилини отець Феодор говорив щось про блискучі перспективи свого вихованця… А він ще подумав, що марення старця починають збуватися…
Невже?!
– Тіточко Гафіє, пам'ятається, перед смертю отець Феодор говорив про моє справжнє походження.
Куховарка мовчки кивнула.
– Про те, що опалювач зовсім не був моїм батьком… І взагалі навіть Миколою Тепловим не був… Ти знала про це?
Знов мовчазний кивок.
– А докази?! Де докази, тіточко, рідненька?..
Гафія втретє кивнула, потім перехрестилася, дістала зі скрині зав'язану вузлом шаль. Через кілька секунд Григорій тримав уламок багато оздобленої шпаги з фамільним гербом, натільний католицький хрестик із чистого золота…
А найголовніше – вкритий брунатними плямами пергамент! Чорнильні букви місцями розпливлися, але і грамота, і печатки, що прикрашали її, збереглися досить пристойно…
* * *
Отак Григорію Теплову відкрилася таємниця його походження. І якби не завбачливість отця Феодора, хтозна, як склалася б доля не тільки імператриці Єлизавети Петрівни, але й братів Розумовських.
А з ними й подальша доля України…
