Kitabı oku: «Ангели помсти»

Світлій пам’яті Олександра Мисака

Марго

1

Це була субота, сплутати неможливо, тому що саме в суботу Дицик, Абрам, Сальдо і я починали танці. Я її побачив відразу крізь каштанове оперення американського клена, що вже давно побите грозою, яка упала якраз на Трійцю, на відкриття собору, але все це ще попереду: і ті гілки, побиті градом, і повінь, що затопила півміста, і наше помешкання, яке ми втрачатимемо шматок за шматком. Я виводив «Донну», а вона виходила з-за зеленого ящика тиру, де працював криворукий дядя Коля. І вони теж рушили, наче зговорившись, їй назустріч. А я співав «Донну». Це якраз між вечором і повними сутінками. День шматком фіолетового плаття морочився у просторі між аптекою і танцювальним майданчиком. Марго завжди чомусь, випадково чи ні, виходила під «Донну». Тоді, коли я зустрів її, в той день, вона сказала мені, що зрада для неї носить гіркуватий смак золотистого меду. І клацнула у роті рожевим язиком, перевернувши його і вперши у щоку. Марго була як намальована. Каштанове волосся, завиток до завитка. Обличчя видовжене, з прямим носом і трохи по-азіатськи роздутими ніздрями, зелені очі, мов далека сумна злива, що відходить у тумані дитинства. Її тіло гнучке і красиве, з вишуканим викликом, що не породжував ані фантазії, ані бажання, його приємно було розглядати, але погляд знову і знову повертався до її зелених очей, які навіть не закликали по-жіночому, а були просто відвертими і чесними. Принаймні так видавалося. Марго нічого не приховувала. Навіть того дня, коли вона заговорила про зраду. Ні з того ні з сього. І мені відразу чомусь захотілось сміятися, стенути плечима і сказати, що он, мовляв, їх би це зацікавило: Ульяна і Пономаря. Он вони і зараз стоять, середнього зросту, широкоплечі, з вовчими незалежними поглядами. Обидва патлаті. Ульян з вигорілим каштановим, а Пономарь з пшеничним від природи волоссям. Обидва мовчазні – значить, сьогодні танці пройдуть без особливих пригод та ексцесів, як любив жартувати той же Ульян. Якщо вони говорять без угаву і все ліве, то знай, що щось намислили і надумали такого, що жодна голова у нашому містечку не придумає. Недарма їх цигани обходять десятою дорогою. Старі циганки у рясних спідницях плюють їм у спину і хрестять повітря, примовляючи до цього дійства: «Чорти! Чорти! Чорти!» А зараз вони стоять, засунувши руки в кишені. Пономарь кусає щоку, а Ульян тупо розглядає синю пачку «Експреса». Але обидва бачать Марго, яка йшла від зеленої будки тиру; цигани і безногі рушили відразу з іншого боку, від ресторану, з глибокої синьої арки школи під номером два. Хтось покликав мене: «Вєнька!»

Спочатку я подумав, що це клятуща спека розтопила в моїй голові кавалки мозку. Потім зрозумів, що від хвилювання сповз зі стола і почав якогось біса ритися у пластиковому синьому відрі для сміття, з купами пошматованих, наче висланих з того світу, депеш. Я подивився, ріжучи очима упоперек стола, на заґратоване, у вигляді сонця, вікно. Тільки тоді зрозумів, що дивлюся на вікно крізь грановану склянку з чаєм, з цейлонським ярличком. Такі до нашого містечка не завозять. І в цих краях мало знайдеться людей, які будуть у таку спеку хлебтати чай. Швидше, кисле пиво та дешеве яблучне вино, що відгонить гноєм та дихлофосом. Дивлячись на бурштиновий простір, що колисався у заґратованому вікні, я подумав, що повинен встати і зупинити її, Марго. У мені наче жив хтось інший, спраглий та ненаситний, який кожного дня пошепки перед люстром повторював її ім’я. Я дивився на порожню сіру вулицю, на край парковки, на кінотеатр, повний у вихідні тріскучих сектантів та баптистів, на місто з несподівано незнайомими людьми, котрі вийшли з іншого сторіччя. Я дивився в цей кольдкремів порожній простір, з причепленим кутиком десертної кав’ярні, де тепла крем-сода, безкінечна балаканина місцевої молоді за чашечкою розчинної кави, з одного боку, а з іншого – банда Ульяна і Пономаренка: Черевик, Вишня, Кабан, Пономарь-середній, – розвалившись, обговорюють чергову оборудку, яка нічим іншим не закінчиться, як бійкою, жорстокою і короткою. В кушпелинні вилинялого передвечір’я я побачив дві постаті, що, сутулячись, на дерев’яних ногах шкребли асфальтом, тихо, впівголоса перемовляючись. Ці два вовки знали, що я завжди пантрую зі своєї схованки, але вони були нахабними, нічого не боялися, і я їх ненавидів. Ненавидів не менше, аніж любив Марго, яка місячним променем вплуталася у їхнє паскудне, нікому не потрібне життя. Ось вони зупинилися. Сіли на металевий паркан. Сиділи там набурмосені, мов молоді півники; стриміли на тому місці, де завжди ворушилася сонячна пляма. Вітер обдував вилиняле місце з року в рік, з року в рік… Вони перемовлялися між собою, скупо вириваючи слова, а потім розвернулися і пішли прямо на вікно; я зрозумів, що Ульян щось передав Пономарю, наймолодшому серед усіх братів. До речі, з вини цих двох корешів мій брат Силка скніє нині дільничним у далекому Глобині. Те, що перекочувало з рук Ульяна до рук Пономаря, було для мене знаком, сигналом, і час натягнувся сталевим ланцюгом, стримуючи дикого звіра, який спав у мені довго, довго, довго… Але я знав, відчуваючи, як розпускаються, ростуть у грудях поліпи, набрякають соком нездійсненних мрій, бутонами вилазять із зашпори, – я розумів, що сидьма тут сидітиму, пришпилений до своїх обов’язків. Я, блаженний до безумства, убивав свій час, настирний і глупий, нудний, як сніданок самотності на світанку, прісний, як степ, якщо на нього подивитися з урвища на краю цього містечка, з двадцятьма, чи вже нині тридцятьма, тисячами душ. Сьогодні заходили серед ночі Джафар і Будулай, і вони попередили, що нікому з ментів не треба у це встрявати, якщо я, звісно, не пам’ятаю шістдесят восьмого, а якщо у когось протрухлявілася пам’ять, то нехай тобі брат нагадає шістдесят восьмий. Ми всі добре знали шістдесят восьмий. У місті всі знали про ті події. Про це мені говорив Жора Стрижак, наш стукач, який зогнив від раку, обростаючи якоюсь коростою.

Колись то був майже двометровий красень. Він, напевне, був першим, хто приніс у цю країну слово «марафет».

Я вже наперед знав. Тому не спав цілу ніч: курив, пив. Потім бродив тихими вулицями, мружачись від липкого ліхтарного світла, такого, яким воно буває у провінціях. Парком вийшов на безлюдний пляж, де пісок тріщав від холоду. Висіла ясна ніч із золотою пломбою місяця. Був саме той час, коли все збувається, але для мене те не мало ніякого значення. Я ніколи не думав, що вона повернеться, ось так візьме і повернеться. Вона була чи не єдиною дівчиною, яка відповідала на мої листи. Так просто. Я сидів до ранку на кручі, дивлячись, як темна вода виповзає з очеретів. Я дивився на сонце, що тільки-но замріяло, і в тому світлі містечко здавалося кимось вправно розкладеними шаховими фігурами. А сам ти проживаєш у сірому попелі світанку. Мені знову і знову згадувалась наша перша зустріч. З одного боку мріяло сонце, з іншого – проглядався круглий місяць, а мені вчувалися ті слова, що вона тоді говорила про звірів, хоча пройшло багато років. І про звірів вона розповідала так, наче то були люди. Місяць кругло висів над урвищем, освітлюючи двір і порожній візок, що її безногий дід ганяв під грушами лимонками, під могутнім, з вилузаною, наче людська короста, корою горіхом. Так… Так пропікає саф’ян шкіри яблуневий оцет. Крапля за краплею. Життя за життям. Так роки пробивають дорогу до невидимого, намагаючись пустити коріння в цей слизький та вологий світ. Мені ніколи не приходило в голову, що вона повертається заради цього, заради нього. І нині я стояв, як зараз стою, як буду стояти вічність, на вивітреному сонячному п’ятаку, а Пономарь передавав мені вальтер із сімома набоями.

Я знав, що вона повернулася. На фіга вона це зробила? Просто мені хотілося натерти пику цій сучці, з тілом ласки й очима зміюки. Але не здогадувався, що в Ульяна від неї макітрилося в голові. До цього ми на «біржі» намагалися триматися осторонь, тільки старики підкидали смоли до котла, але їм видніше. Жора, відмотавши черговий строк, пішов на спочинок, тобто втратив усіляку владу в містечку, всі зв’язки, що єднали його з вищим босяцьким світом. Десь у квітні Жорі поламали ребра хлопці з Вишняків. Але старики мовчали, мовчали і ми. Жора, здавалося, втратив статус короля міста. Але сходняк їхній зберіг Жорі привілеї. Колись я захоплювався цим двометровим велетнем, але зараз парша і всі його мутки навколо наркоти викликали у мене огиду, й аби моя баба не говорила, що близького убивати гріх, то Жору точно доїдали б раки у вишняківських кар’єрах. А так… А так: можна з’являтися на біржі й напиватися до смерті, нахабно горланити до ранку в порожняк вулиці, слухати, насолоджуючись, власний крик, наче гуркіт літака, коли поливальна машина виїде змивати всі гріхи нашого містечка; ще він міг гаркнути на нас з Ульяном і поскаржитися, що заміна у нього росте хрінова. Ми дивилися з Ульяном на нього, як на об’єкт, котрий скоро зіллємо в стічну канаву. І тому коли Жора Стрижак сказав, щойно побачив Марго: «Ага, ще та цаца!» – більше нічого не сказав, то всі подумали, що він склеїть цю шістнадцятилітню лахудру. Проте нічого не трапилося. Ми й не чекали. Напевне, в одного Ульяна роїлися гнилі атоми в голові. Він заперся вдома на два дні і змайстрував із залишків трофейного вальтера шмалер. Класний. Нічого не скажеш. Але, охолонувши, зрозумів, що Жора і так не жилець, час його пройшов, і що проти Джулая ніхто не піде. Всі обсеруться по самі вуха. Жора перетворився на сцикливого алкоголіка з претензіями. Марго була не того поля ягода. Та й опустили його сповна вишняківські, хоча це нас мало тривожить, але в душі ми всі раділи, що цей тиран у підтяжках нарешті не на жарт сполошився. Опустили його за стару, давно забуту історію з одноногими й циганами. Цю історію краще знає Ульян, бо його баба Марія Євгенівна штопала цих виродків у поліклініці. Яскраво розповідав про ті події, що сталися між циганами, одноногими та ментами, і батько Кабана, Трофимич. Як послухати, то його участь у них була чи не найвідповідальнішою. Батя Кабана відвозив жмурів до трупарні з двома п’яними ментами. Коли вам доведеться побувати в наших краях, то не дивуйтеся, якщо відразу потрапите на Трофимича або на інших подібних до нього чоловіків. Сиплого полудня вони сидять десь у тіні, мирно куняючи у парах сивухи. І знають всі історії, що відбулися тут ще від початку заснування міста. Ті перекази прісні та одноманітні, а тому чимось нагадують недобудовані храми, так вважає Ульян, він любить старого Кабана, бурлаку і роботягу Трофимича. Але найсумніше, що всі нитки історії, розпочатої ще до нашого народження, сплітаються клубком чорних гадюк на Марго, на цій красивій зеленоокій смерті, на горлянці її безногого діда, який на повного місяця витягував свою тачанку «спасіба Гітлеру» і катав її м’язистими, по-звірячому дужими руками, намотуючи на спиці лопухи та полин. Його так і знайшли вранці одного чистого дня в канаві, з дробовиком у руках, з осклілим поглядом. Так він помер… А Марго вже була тут, як злий дух чи пекуча весняна радість, від якої намагаються сховатися літні люди.

Ага, знаю її, знав її діда Джулая. Його ще прозивали Шульгою, але де там розібрати, як він користався своїми кінцівками, цей безногий чорт. Хоча я бачив багато паскудства у своєму житті на цьому триклятому п’ятачку, та мушу запевнити, що Джулай був найбільш нормальною людиною в цьому місті, з людяною посмішкою, щоправда, без ніг, але сама природа чи Бог компенсували цю втрату його спокійною, незлобливою вдачею. Ось так. Дивна історія. Як сніг улітку. І весь час як нап’юся, то згадую її, наче нічого іншого у мене в житті не лишилося. Джулай тримав безногу банду десь під Мореньками, побіля ставка, але точно де – так ніхто і не дізнався. Можете собі уявити. Тоді у Хоролі тисяч дванадцять усього жило. Таке собі село, але ніхто нічого про ту банду безногих толком не знав. Отака була конспірація. Якраз по війні. Вірніше, усіх головорізів спочатку зібрав Ляшко. Голова лиса, з одним вухом, з довгими руками. Нап’ється і котить на візочку згори, а руки, як великі кочерги, волочаться. Служив Ляшко, кажуть, у Рокоссовського. Там-то і заробив каліцтво та свободу. Під Любліном йому ноги відчикрижило. Не пробув і місяця вдома, як назбирав таких безногих головорізів, як і він сам. Шастали по мілкоті, здебільше – не вдома, а перебиралися поїздами до глухих сіл. Там, у глухих селах, вони вперше і зіткнулися з циганами. А малого Джулая понесло під американський студебекер. Його тиждень різали. Спочатку тут, тоді в області, а потім у Києві відхайдехали обидві ноги і відправили сюди, в Хорол, помирати. Його баба Ульяненчиха і врятувала. Вона повернулася з фронту і завідувала поліклінікою. Їй так і сказали: «Євгенівна, приймай жмура!» Євгенівна, пряма, з ціпком у руках, пальці в срібних перснях, поправила окуляри на прямому, як стріла, носі і сказала: «Ти не жени, дорогий, коней!» І витягла Джулая з того світу, а думаю зараз, то краще б загнала його, бо не знала, на яку муку наражає. То була жінка із залізним характером, з бувших, значить. Євгенівна збирала його по частинах, а на дворі, на маленькому п’ятачку, отам-от, під широким каштаном, де до яру викидають протези, мензурки всілякі, топталося люду неміряно, якогось дідька переживаючи за того самого Джулая. Це всі бачили. Як Джулай потрапив на очі Ляшку, того ніхто не знав. Ляшко його і навчив кататися на візку з підшипників і пари погано заструганих дощок. Кажуть, що справа то темна. Ось дасть по писку Джулаю й заставляє того дряпатися на гору, на саму Лубенську. Вчив він Джулая люто, проте виявилося, що недарма. Да, ціле кодло пригрів Ляшко. Всі з медалями, планочками, одні ветерани, це вже пізніше молодняк почав сповзатися звідусюди. А так більше там фронтовики стояли. Жебрачили по вокзалах, тинялися по всій області, ото мафія. Від Кременчука до Полтави все схоплене. А потім назад, по норах. Як туди вплутався малий Джулай, то одному Богу відомо. Безногі чим тільки не промишляли. Самогоном, краденими шмотками, пізніше кокаїном та морфієм, маком. А з кінця п’ятдесятих вони тримали общак, що до вуркаганського не мав ніякого відношення, і все завдяки Джулаю. Урки лише скрипіли зубами. Різали люто один одного спочатку. Тоді ж сталася дивина: молодий безногий Джулай запав на Любку Калістратенко. Від тієї зарази Любки мороз дер поза шкірою, нерви вивертав. Це було тоді ще, коли її Калістратенко займав якусь мізерну посаду в місцевому військкоматі. А привіз він ту Любку бозна-звідки. Мала смарагдові очі, білу шкіру, що аж переливалася на сонці. Нічого собі баба, сказав би. Чоловіків у вузол в’язала. І баба Ульяненчиха її любила. А баба була цікавою жінкою, красивою і гордою, чи не єдиною, хто в нашому затурканому містечку читав книжки. Знаю про все це, бо підробляв на санаторському шарпаку.

…Ми пили кукнар, коли підійшов Кабан. За його спиною кришталевою масою розливався дощ. Дощ падав на просмолені дахи, гудів, відходив, а Кабан стояв і усміхався розтягнутою в кутках, нахабною посмішкою. В нашій конурі густо крутився дим, нашаровувався пласт на пласт і стояла мертва тиша. Кабан сіро блиснув очима і повернув голову.

– Марго приїхала, – сказав він. І міг нічого більше не говорити.

– Ну і шо-о, – нарешті протягнув Пономарь, якось натягнуто, так, коли не хочуть говорити, а їх все змушує. Потім поправив зачіску Людки, зарився туди носом, аби нічого не говорити і нікому не дивитися в очі. – Ну і шо, Кабан, шо приїхала Марго? Кого ти хотів на понти взяти, Кабан, га?

– Чого ти, – сказав Кабан. – У нього запитай.

Пономарь не запитав в Ульяненка, баранкувато повів поглядом, умисне, під ідіота, клацнув губою, передражнюючи Кабана, знову уткнувся у зачіску Людки. Його таким ніхто не бачив, і наче печать Марго лежала на всіх нас, і від цього нікуди не можна було дітися, як від терпкого кукнару, що валив разом з дощем на землю. Нарешті він сказав:

– А до чого тут він? Ти, Кабан, першим почав, ти і відповідай.

Насправді наляканим був я. Я ще пам’ятав її тремтливі широкі аметистові очі та абрикосову шкіру. Я тоді грав «Бесаме мучо», лив тоді, як зараз, дощ, і на танцмайданчику нікого не було. Я вже знав, що вона з Ульяном, але ніхто не здогадувався, а може, вдавали, боялися, напевне, отримати по писку. Але точно, нікому не потрібно було перебирати думки Марго. А вона тоді танцювала під дощем. Нога пішла вперед, разом з плечем, рука витягнута горизонтально. Марго розвертається, з волосся осипається перламутровий град, зачіска, як у кінозірки, але граційніше, живіше, і, головне, вона поруч. Незнайомка з невідомого майбутнього. Тіло Марго звивалося змією, але було таким же недосяжним, як рекламний ролик чи вирвана глянцева сторінка модного журналу. Мокра, салатного кольору сукня, з голим тілом під нею; колихання важких грудей. І безпристрасне обличчя з наївними зеленими очима. Нічого не лишалося, як зійти на землю зі сцени і підійти з парасолькою.

– Допомогти?

– Е-а-а-а, – сказала вона і зробила заворожуюче па, від якого хотілося померти або жити і проклинати все своє життя, що проминало в цій глухомані. Марго була світом, цілим іншим світом, не інакше.

– Може, ти зайдеш під сцену…

– Нє-а-а…

Пацани продовжували нудно тягнути музику. На стовпах засвітилися ліхтарі. І я тільки тоді помітив, що вже вечір, велетенський вечір, а поряд Марго, яка світилася, як свічка, від того відступало все реальне, всі ті паскудства, що не залишали ніяких сподівань. Але якщо існує Марго, то нічого не потрібно, а лише ступати за нею крок у крок.

– Може, чогось вип’ємо? – нарешті спромігся я.

– А я знаю, ти – Вєнька!

– М-да, – видавив я із себе здивування, хитро кахикнув, так у мене завжди виходило.

– Це тобі Ульян розповів?

Вона не відповіла, але зупинилася.

– Ходім вип’ємо, – запропонувала Марго.

…Чотири просторі кімнати, через вузький, як у схимників, прохід велетенська зала. Джулай прокотився на нікельованому візку до зали, а ми йшли за ним. Мокра спина, розводи на жовтій сорочці. Міцна, бичача шия, широкими розтрубами вен шугала кров. Безногий Джулай прокотив у велику напівтемну залу. Й ось тут я, який погано сприймав запахи, напевне, через переламаного носа, вловив тонкий і тендітний запах ірису. Запах солодкуватий, загублений у глибоких склепах кімнат. Я повернув голову: в отворі дверей побачив дівчину в одних білих трусиках. Вона, здається, не помічала нас з Кабаном і розглядала себе у велетенське дзеркало, приймала якісь дурні пози, намагаючись копіювати «Вог» чи якусь ще ідіотську картинку, що чудом доходили до цього містечка. Джулай засипів, повертів головою і крикнув:

– Марго! Ану, дівчинко, увімкни світло!

Світло спалахнуло, і я відразу побачив її очі, нічого більше. Мені хотілося дивитися і дивитися в ту зелену каламуть, що ховала всі почуття, всі думки. Кабан лише хмикнув. Згусла темрява за вікном пропала.

– Марго, – прохрипів Джулай. – Принеси хлопцям чогось випити.

Він продовжував сидіти до нас спиною, дивитися на вікно, темне, наче там увігналася, розляглася вікова ніч з неприховано ворожим степом. Марго відкинула китайські жалюзі. І тоді ми зустрілися. А через два дні вона сказала:

– Коли побачила твої очі, то зрозуміла, що пропала…

Бронзова пика Джулая зібралася в купку зморщок, завмерши однорідною масою, де очі нагадували два круто зварених яйця, з чорними голками нерухомих зіниць. Джулай підтиснув під себе Фаріда, затиснув ліктем шию, наносячи короткі, сильні удари під щелепу, так, що бідолаха тільки поквакував, давлячись слиною. Потім ми перестали бачити щось, крім ніг абрека. Фарід крутив клишоногими ходулями у повітрі кола, а Джулай продовжував його тримати, вилупивши свої очі, потім жбурнув у купу пилюки. Це відбувалося біля базарчика, якраз під культтоварами, тоді до нас понаїздило всіляких абреків і тоді ж з’явилися у містечку перші торчки. Так мені запам’ятався той день, навдивовижу високий та білий. І сьогодні, як тоді, біла тиша за вікнами, і білий подих вилизує самотній ранок, і всіляке таке інше, що залазить у голову, коли тобі надто мало років, щоб зрозуміти й увійти в дорослий світ. І того ранку, коли відчувалися всі запахи, брат прийшов з автоматом. Він приніс у кімнату запах мастила, дорогого тютюну і таємниці, що відбулася вночі. Сам Шльома був урочисто мовчазний, і ця урочистість торкалася саме мене, нікого більше. Але гіркота наступаючого ранку знову зацарствувала в нашій кімнаті, і я чув, як важко перевертається батько на ліжку, намагаючись зіпнутися на лікті, щоб крикнути Шльомі якесь образливе слово. Брат навіть не глянув у його бік, закурив «Приму», продовжуючи стояти, дивлячись на мене своїм монгольським, схожим на зміїний, поглядом. А так він взагалі нагадував мені лисицю. Брат пройшов кімнатою, поклав автомат на коліна і сказав, що будемо брати банду Джулая. Батько закричав з лежака, щоб він, мій брат Шльома, в миру Микита, забирався геть з дому, бо він соромить рід чесного чоловіка. Микита начепив портупею, засунув пістолет, поторсав мене по голові і сказав, щоб написав листа Люсьці, і додав: мало що може трапитися.

Автобус покотив від ДЕРП-5, повз третю школу, що у світанні чомусь нагадувала сільську хату з претензіями, і на повороті до Голубихи та Вишняків зупинився. З-за синіх ялинок, одна перекошена, друга рівна, обидві разом нагадували кипариси, вийшов чоловік у грубому зеленому комбінезоні, такі одягають бондарі. Чоловік мав кругле обличчя, на носі важкі окуляри. Під пахвою він тримав берданку в чохлі, але брат сказав, що то зайве. Чоловік тихо, майже про себе, виматюкався, важко всідаючись у шкіряне крісло і дбайливо примощуючи біля себе берданку.

До того, як їхати накривати Джулая, брату Гришки Силки треба було головою думати, а не сракою. Але що з нього взяти, він був від природи загальмований, чого не скажеш про Гришку, хоча в обох таке щось було: лізуть куди не просять, наче їм більше всіх треба. А менти є менти. Хто туди піде працювати? Тож Борці Силці, зі службового обов’язку, треба було знати, що на той час Джулаю заборгувало пів-міста і саме начальство високопоставлене сиділо у нього в боргах, що у гріхах. Це після п’ятдесят другого, коли в два алюри під Кременчуком порубали Ляшка. Вони брали касу. Ус е б, можливо, обійшлося, аби не навідники, котрі сплутали просту ощадкасу з касою, що обслуговувала якихось дуже наворочених бобрів. Так безногу банду посікли на флотську вермішель під Кременчуком. А Джулай тоді тут, у Хоролі, не ловив ґав, і думаю, що він ту кременчуцьку трагедію сам підгадав: плів павутину, потроху розбудовував. Його безногі шлялися поїздами, вокзалами та базарами і все винюхували, а вже потім Джулай доносив куди потрібно. Йому не інакше хтось допомагав. І справа тут не в Калістратенчисі, з блискучою слоновою шкірою та гадючими жовтими нерухомими очима. Хоча я впевнений, що без цієї бестії ніяк не обійшлося. Там ось як діло було. Бачив його під дощем, такий лив, що руки не видно, стовпами вода стояла, аж до Вишняків. Тоді ще клуб креснуло і підпалило, як сірника. І Джулай сидить під тим дощем у своєму візку і дивиться кудись угору, і так дивиться – ось-ось очі повилазять, а вікно світиться тільки у Калістратенків. Чийсь сумний, майже дитячий голос, як у нічного птаха, говорить:

– Іди, Миколо, звідси… Іди…

А Джулай стоїть уперто в сірій дощовій імлі, ворушить своїми баньками, обличчя жовте, як хто печінку роздавив. А з місця не зрушить. Я рота відкрив і теж дивлюся на нього. Тоді, як хто осмикнув мене, перехрестився. Подався витягувати свою санітарку з болота. Але скажу вам, що такої нудьги, яка, здавалося, просякла й воду, й повітря, й усю вулицю, зроду не відчував, і не припусти вам таке відчути хоч раз у житті. Але була тут ще присутня прихована звіряча радість, що проглядала, збігала двома хтивими, водночас жорстокими зморшками у кутиках вуст. Фу, ось таке я бачив.

Це я вам кажу, Шльома Глушковський, і можете щось мені сказати, але я досить набачився за порубані часом роки. Мене зараз нема, як і мрії про ситу та спокійну старість. Усе це нині видається мені не вартим курячого лайна. Того дня, слухайте, все було, наче в акваріумі зі смердючою водою, тільки замість дохлих рибок та пуголовків плавали, фу-ти, люди. Зранку лив дощ. Нас підняли по бойовій і ткнули папера, депешу чи якусь іншу бридню, котра, як потім з’ясувалося, собаки дохлого не варта. Вишикували весь склад нашої роти, виділили загін мені, капітану Глушковському і наказали розташуватися до одинадцятої біля Деминої Балки і чекати чи на кінець світу, чи наказів, чи приїзду самого маршала. Ні солдати, сержанти, ні я не знали, що нам робити біля такої гибельної діри, як Демина Балка. Відомо одне: стріляти на «пораженіє», а в кого, то один біс відав. Я сидів під брезентиною, на ящику тушонки, ноги поклав на каністру з горілкою. Парило, лив дощ. На душі шкребло, наче я знав наперед, що чекають мене Чехословаччина, трибунал і морока, що заледве не коштуватимуть мені погонів. І тоді в полудневому мареві ми їх і побачили. Вони у просторі витали, мов привиди. Краще не дивитися, бо шкіра від жаху терпла, але якого хріна, сам не знаєш. Душа відразу занила, тоскно та солодко. З Деминої видно рівчачки вулиць, пагорби містечка, все як на долоні і зовсім поруч. Я рахував їх: один, другий, третій на візках стікалися вуличками. Гуркотять їхні дерев’яні візки, дзижчать змазані підшипники. А на Деминій тихо. Низьке небо рвуть хмари, вже полудень, сонце гріє брезентину, тушонку і казенну горілку. Тхне мазутом. І тоді мені несподівано подумалось, що звірі страху народжуються разом з любов’ю, тому людина і навчилася так швидко вбивати. І хто знає, чому так подумалося, – я дивився, як безногі сповзаються докупи, і подумки рахував їх. І ось що ще я вам скажу, капітан Шльома Глушковський, вони нічого і нікого не боялися. Бо на пагорбі зібралися Джулай, він же Бобер, також старигани: Вальтер, Шпала, Найда, Кендюх, Валєт, Прохор, Кавалер. Усі при медалях, у випрасуваних сорочках, чистих піджаках, як на параді. Відразу за їхніми плечима товкся молодняк. Більшість з них я знав, з одним навіть товаришував у школі. Зараз у Деминій Балці крізь прозорість полудня я наче зустрів їх уперше: скошені брови, вузькі лоби, спокійна впевненість смертників у поглядах. Молодняк нетерпляче ковзав на своїх візках поза широкими спинами стариків, курив, чвиркав по-блатняцькому під ноги слиною. Кавалер з Найдою діловито читали газети, і їхніх облич не було видно, тільки струмені диму над маківками голів, як пара з рота взимку. Вони нічого не очікували, і я не впевнений, що знали більше нашого, хоча виявилося через дуже багато років, що я наївно помилявся, вважаючи цю безногу погань за банду ідіотів. Їхні порожні погляди втоплювали у собі горнило полудневої смерті, яку вони очікували, як автобус, щоб проїхати кілька зупинок. А день світив їм світлим стовпом. А мені у роті набиралося слини – кисло-солодкої та паскудної. Тоді я вперше чомусь подумав, що я не один, а з бійцями, і мені ніяк би не хотілося опинитися на їхньому місці. Я порадів, що ми не на рівних і світ так добре збудований, що немає рівні, і комусь за тебе треба буде відповідати. Зараз розумію: і того разу помилився.

…Вона, ця Марго, щось знала, але цікавила мене не більше, аніж кури у сусідському дворі. Ось так. Мене взагалі нудило і від Джулая, і від усього того, що замутив Ульян з Пономарьом. Сонце лазило в моєму гранчаку, а я втомивсь дивитися на волячу шию з довгим білим рубцем, що ховався за коміром светра Джулая, на ліву розплющену вилицю, пам’ять тих далеких подій, про які мені оповідав батя. У старого пряма спина, мідного кольору, зоране зморшками обличчя і непорушний погляд; коли старий гнівався, то очі його робилися, як варені яйця, а так – трохи банькаті, навіть симпатичні, дещо нагадували очі Марго. Здається, Джулай не звертав уваги на Марго. Але коли дівчина приносила випивку, він легенько притримував її за руку. Джулай одним порухом, без слів, відправляв її до кухні, і саме це для мене було незвичним, але я вдавав із себе тоді чоловіка, який перебачив і перепробував усе, і мене нічого за лоха мати. Але Джулай тримав себе невимушено, не травив велике цабе і не подавав вигляду, що зацікавлений у нашому приході. Я теж вдавав байдужого, але розумів, що його цікавить більше Ульян, та старий грав, чудесно грав, виставивши напоказ свою бронзову образину, і відпускав безтурботні побутові фрази.

– Ну, і що ви, хлопці, хочете…

Я дивився на старого і думав, що ця бестія знає, чого ми хочемо, але найстрашніше – ми не знаємо, чого хоче він. І я відчув себе сопливим пацаном. Але й наше діло він не знав і не міг знати. Він не міг знати, що в Ульяна, попри тверезу голову, непередбачуваний характер, і цей патлатий може здивувати кого завгодно. І я тоді цього не знав. Але й не здогадувався, чого можна чекати від старого волоцюги, який стільки років тримав за горлянку місто. Від цього незнання віяло тихим жахом, як у дитинстві від казок. Йому не важко було розпорошити нашу сопливу бригаду, та на той час Джулай не мав уже тієї сили, хоча стримувало його інше. Я був певен. Не інакше того вечора, коли Марго в зеленому халаті з зеленими очима пройшлася велетенськими кімнатами, в голові Ульяна щось луснуло, і цього не можна було зупинити. Ця тиша, ця невимушена розмова викручувала мені зуби. Я думав про свою Аньку. Й у мене з Анькою виходило по-іншому. Але захмелівши, я зрозумів, що вони однакові. Так, вони однаковісінькі – Ульян і Марго. І потім, пізніше, через багато років, коли все осиплеться – ця історія, Марго, все це, – Ульян скаже: «Вона була першою, яка означила мою долю!» Тупо, достобіса тупо, але потім йому попадалися тільки такі, загадкові, жінки. З такими неможливо пройти хоч один крок, щоб вони чогось не взяли від тебе. Це не моя Анька, яку спокійно трахаєш, у ній немає тієї стервозності, і про таких, як Анька, забувають зовсім: вони жиріють, стають нехлюйками, вони ніколи не зраджують. Я лизав горілку і макітрив, що мене поєднує з Джулаєм, з Марго, з усією сімейкою. Я сидів, тягнув терпке пійло, злився від того, як вертиться Марго перед дзеркалом, а потім сказав:

– Тю, Джулай, а хіба в тебе не померла дружина?

Мені чомусь було діло до Джулая і його сцикухи. Закортіло дізнатися, що саме цей незворушний бовван відчуває після смерті дружини, тієї Любки, що не інакше про неї розповідав батько і про їхню неземну любов, що пройшла всі перепони. І мені зробилися противними ті стіни, як у суспільній параші, загидженій і роками не митій.