Kitabı oku: «Людина», sayfa 3

Немов змучена, підняла Олена голову і з відверненим лицем оперлась мовчки о поруччя крісла, ще й очі закрила рукою. Боже! Дійсно, чого ж вона ще хотіла? Що оставалось їй ще хотіти? Писати? До того не мала вона таланту, а всяке дилетантство було їй ненависне. Отже, що ж їй почати? Думати? Говорити? Майже на се виходило. А наколи на се вийшло, стало смішним…

Стара дама завважила муки молодої дівчини і, не зміняючи ні пози, ні тону, говорила далі:

– Дійсно, Олено, в тім взгляді не можу похваляти твого рішення. Що задумуєш чинити, воно, їй-богу, недобре!

Однак вона чула, що добре. Чула, що коли не буде придержуватися сеї думки, то пропаде, як тисячі перед і за нею. А того вона не хотіла.

– Що мучить тебе, моя дитино? – обізвалась знов, бачачи, що Олена сиділа безмовно та нерухомо. – Невже ж тобі жаль твоїх поглядів на життя, котрі ти, може, змінити мусила б? Іди ж бо, іди! Яка ти собі там і поступова, а в тім напрямі осталась ти все-таки ідеалістка. Оглянься лиш у житті і скажи сама, чи подружжя, котрі лучились без любові, в тисячних случаях не щасливіші від таких, що справді не раз лиш любов мали за підставу? Думала було, що ти якраз скорше вступиш у так зване «розумне подружжя», а ти замість того любуєшся в романтичних засадах і не хочеш в те вірити, що ми не в силі кермувати нашою долею, що на те є вища сила. Правду сказавши, світ висміє тебе, довідавшись, що через те відмовила К., бо його не любила!..

– Світ, Маргарето? – відказала гордо Олена, і згірдливий усміх промайнув по її лиці. – Та маса наших знайомих? Ані їх хвальба, ані їх догана не були ніколи в силі постановити для мене якесь правило! Мені просто неможливо розстатись з думкою, що так, як воно є, є недобре; що наступить, одначе, хвиля, в котрій правда сміло заволодіє; справедливість перестане бути якимось даром ласки, й настане час, коли жінка не буде примушена жертвувати свою душу фізичним потребам…

– От і маєш, Олено! Твої погляди про правду становлять, власне, причину твого терпіння. Се головне – вони творять розлад, безталанну дисгармонію в твоїй душі. Завернись, люба дівчино! – казала вона серйозно. – Завернись, доки ще молода, доки ще можливий рятунок, доки не будеш мусила собі сказати, що серед людей осталась ти одна-одніська!

– Годі мене вже урятувати, – відповіла молода дівчина, сумно усміхаючись. – Не в тім смислі, в якім було задумали. Одначе одному мушу заперечити. Мої погляди не такі ідеалістичні, як ви думаєте. Коли б я була, як доктор А. казав, менш розважним критичним умом, не була б я ані в часті такою безталанною серед нинішнього ладу суспільного, не була б я такою самотньою, якою єсьм дійсно.

– Твоя уява надто роздразнена.

– То дайте поживу моїй душі; дайте мені серйозну, тривалу працю. Одначе ніколи не стояло виразніше перед моєю душею, що єсьм «нічо», єсьм якимось недокінченим, неповним сотворінням, котре, оставшись таким, саме не здолає опанувати долі! Що мені з самої волі? Що остається мені? Нічого, Маргарето, нічого, крім прокляття, насмішок і милостині.

Трохи згодом, немовби собі що пригадувала, додала рішуче, ніби більше до себе:

– Нехай врешті все б’є на мене, я хочу до останньої хвилини оставатись праведною, а хто в силі чинити більше, нехай робить…

– А за потреби життя забула, серце? – спитала знову вдовиця, посилаючи мрачний, майже острий погляд з-поза окулярів.

– Моральна нужда й абсолютна бідність – се одне й те саме. Наслідки їх однакові. Будьте ласкаві, – додала опісля спішно, – дати мені аркуш паперу. Хочу написати до нього.

Вона встала, перейшла звільна кімнату і станула врешті перед старою женщиною. Ніколи не видавалась вона їй такою поважною, однак ніколи і такою чужою.

– Се твоя невідмінна постанова?

– Невідмінна.

– І чи ти того свідома, що запропащуєш сама свою будучину?

– Так, я того свідома, що не брешу…

– Годі, Бог з тобою, безталанна!..

* * *

Щось у годину пізніше опустила Олена стару товаришку. Надворі стало ще темніше. Ледве що десь-не-десь блимали зорі, а по місяцю таки мчалися хмари… Лише вихор гудів, та свистів безнастанно, та гнав тихими улицями…

Прощання обох женщин було холодне й німе. Щось стануло між ними, що їх роз’єднало; вони обі се порозуміли…

Сміливо кинулась Олена в нічну темряву. Сильний подув вітру загасив світло в руках вдовиці, а двері за молодою дівчиною луснули сильно й замкнулись.

– Чого, властиво, вона хоче? – пробурмотіла стара нетерпеливо й вертала звільна напомацки у свою світлицю. – Чи при умі вона?

* * *

Чаша горечі, яку довелося випити родині Ляуфлерів, не була ще повна. Нові, зовсім незнані чудні звуки наповнили солодкою гармонією серце Германа-Євгена-Сидора. Наче одним замахом зрозумів він поезію, в котрій зливалось місячне світло й соловейкове щебетання. Зрозумів журчання чистих хвиль, зрозумів золоту їх пісню, казочну. Зрозумів сумраку вечірнього чародійну силу. Він потонув у найніжніших чувствах… він, Герман- Євген-Сидор… любив. Одначе його любка (була се жидівка) оставалася глухою для тих його чудних, сердечних звуків. Його просьбу, щоби стала його дружиною, відкинула вона рішуче й холодно. Його горя й розпуки не в силі описати ніяке слово людське; і він постановив зникнути із сцени подій. Сталось воно тим чином, що він вистрілив собі в лоб…

Недовго по тім усунено радника з служби… І гарні, золоті часи, про котрі знав оповідати він, його товариші та добрі знакомі, – стали tempi passati!²⁶

* * *

З чотирьох доньок були лише найстарша й Ірина замужні. Перша вийшла за старого, однак багатого кавалера й проживала безжурно далеко від родичів. Ледве що раз або два в рік питала листовно, як живеться родині. Тоді звичайно Олена відписувала їй точно й коротко. Обі сестри ніколи не годились з собою, а від часу, як найстарша віддалась, відчужились ще більше. Тяжко приходилось тепер Олені до неї і її мужа відсилати письмо, котре мало характер просьби. Той її швагер мав далеко від міста кільканадцять фальчів²⁷ поля з обійстям, і теє хотіла тепер пані радникова за порадою Олени взяти в оренду, бо не знали іншого виходу з лихих обставин. Частина пенсії, котру з ласки полишено радникові, була така мала, що ледве вистачило б на життя одному. Крім того, були в них ще й довги і, заки тих не сплачено, не можна було грошей обертати на інші потреби. Довго треба було ждати на відповідь, дуже довго, – аж і прийшла нарешті. Зять, хоч і неохотно, пристав на предложення своєї свекрухи й заключив тверду, некорисну для них угоду, котру, однак, і Олена мусила підписати.

Небавом відтак переселилася далеко, широко знана й поважана родина (з виїмкою наймолодшої доньки, котру найстарша забрала до себе: «заки заакліматизуєтесь», писала) в нужденне пусте село й почала нове життя.

* * *

Минав уже п’ятий рік, відколи проживали на селі, відлучені від інтелігентного світу, від усяких товариських зносин. Кожний виїзд у місто був сполучений з видатками, і через те вони рідко коли виїздили. Тяжко приходилось їм хоч і яку там малу суму грошенят відложити. Винаймлені поля приносили мало доходу, а про частішу продаж яких-небудь продуктів рідко коли можна було думати. Життя, яке вони тепер вели, було тихе та сумне, приправлене бурливими вибухами пияцтва Ляуфлера. Він просиджував цілими днями в нехарних²⁸ сільських корчмах, п’ючи та сперечаючись з мужиками. Тут і вироблював їм різні подання й супліки та залагоджував інші справи, а за те платили йому мужики горілкою або і грішми, котрі відтак пропивав знов з ними. Ніхто не здержував його більше від такого життя. Коли при суперечці попадав у злість, поводився, наче божевільний. Одного разу вернувся він більше, як звичайно, підпитий додому. На його вид впала радникова в таке роздразнення, що не могла спокійно заховуватись. Вона лаяла, проклинала й казала йому назад вертати туди, де провів цілий день. На столі біля нього лежав великий залізний молоток; розлючений її словами, шпурнув ним у жінку. Близесенько біля її виска пролетів він і упав Олені перед ноги. Наче розлючена вовчиця, кинулась вона на нього і потрясла його сильними руками.

– Гадюко! – кричав він несамовитим голосом. – Кара Божа! Відчепися, коли не хочеш почути оцього молотка, щоб раз назавжди успокоїлась!

Далі махнув за нею рукою, щоби її ударити, однак втрафив уже в воздух. Вона звернула голову до нього, і страшний зимний усміх викривив їй уста.

– Зноси тягар, батьку, доки ще мати живе. Не забувай, однак, що родичі винні, коли діти суть для них тягарем, – і вийшла.

Вона була тою, котра управляла цілим господарством і на котрої плечах спочивав гаразд цілої родини. Так – цілої родини. Від двох років проживала й Ірина при родичах, та вже вдовицею. А наймолодшу Геню виекспедійовано назад додому, – «щоби привикла до відповідних обставин та мала образ своєї будучини, – як писала найстарша. – За урядника не вийде, бо тим грошей треба, а позаяк не є гарною, то ще найлучче буде випровадити її на добру ґаздиню й охоронити її від усякої вищої освіти, котра в нашій родині відіграла таку нещасну роль…»

* * *

Була осіння сонячна днина… Пізно по обіді. В селі панувала тишина. Велика часть мешканців забралась на ярмарок, а й на полях не видно було нікого. Давно позвожено все додому, й далеко та широко видно було голий простір, – далеко, доки око засягне! Сумний, тужливий був се вид. Мимовільно зверталось око до темного дубового лісу, котрий, припираючи до західної сторони села, становив для себе якийсь окремий світ. Близько біля нього йшла сільська дорога, й не один утомлений мандрівник, не один робітник звертав під старі дуби, щоби в їх тіні відпочити. Осіннє червоно-жовте березове листя дрижало безнастанно на лагіднім вітрі й набирало при західнім сонці рішуче кривавої краски. Особливо ж вражала одна група беріз очі всіх прохожих… Вони росли на узгір’ї, низько до землі схиляючи свої сплетені віти, і ніби умисне висунулись з лісової гущі, ближче до дороги. В ясних місячних ночах виглядали їхні білі повигинані пні із срібним листям, наче грізні мари. Тепер, правда, виглядали вони мирно, привітливо. Се завважила, мабуть, і Олена, що вийшла оце із глибини лісу та оглянулась за місцем до спочинку. Оглянула насамперед допитливим зором биту дорогу, а не бачачи на ній нікого, усіла потрохи знеохочена…

Чи була вона ще гарна? Чи не оставило п’ять років глибоких слідів на її лиці? Так – і ні. Вона належала до тих щасливих, котрі не старіються скоро, на котрих лиці відбивалося, однак, духовне життя. Потемніло та обгоріло колишнє лілієво-біле лице. Біля уст уклалась морщина, котрої перше не було і котра надавала тепер цілому лицю вираз глибокого суму й утоми. Лиш очі сиві дивились однаково лагідно. А що ще більше учинив з нею той час? Той, хто не проживав у безлюднім місці, відірваний від усяких товариських зносин, тяжко працюючи в неустанній одностайній боротьбі з журбою, – той і не в силі оцінити наслідків такого життя на чутливу душу. Нема тяжчої кари для молодого живого духу, для бистроумних, енергічних, а надто ідеально уложених натур – як таке життя. Шумна се фраза, будто би природа сама могла чоловіка вдоволити. Недбалим, до думання лінивим вона вистачає; вдовольняє вона й мешканців міста, що опускають галасливе товариство, щоби на свіжім воздусі скріпити зав’яле тіло; однак ніколи не вистачає вона для мислячих, діяльних людей. Від днини до днини, від місяця до місяця примічала Олена на собі наслідки того тупого, бездушного життя. І вона була остроумна й надто добре розуміла людську натуру, щоб не знати, що з часом перейде незамітно до тих людей, котрим розходиться лише о фізичний добробут.

Змовчу про тоті хвилі, в котрих переживала вона несказанні муки, в котрих її молода душа, що бажала діяльності, силкувалась переломити вузькі границі, якими окружало її теперішнє життя. Як той спійманий орел, побивалась вона у в’язниці, думала неустанно про вихід з тої глухої одностайності; і як все наново мусила переконуватися, що теперішнє життя дожидало її і в будучині. В таких хвилях сум страшний налягав на її душу, і в таких хвилях була вона супроти свого окруження безоглядно-гостра, ба безмилосердна! Незамітно упадала вона під вагою німих мук. Правда, сі муки можна було завважити на її лиці, однак ніхто не журився нею. В господарстві, котре було на її голові, йшло все звичайним ладом, і лише спущені віка і якась утома свідчили про її психічні терпіння…

…………………………………………………………………………

Хустка зсунулася їй з голови, однак вона того не завважила. Її ціла увага була звернена на мурашню, що піднімалась маленьким горбком біля неї. Вона думала про поділ праці в тих комах, а нараз і пригадалась їй чомусь стаття Писарєва «Бджоли». Було вже доволі давно, коли се читала. В яке гарячкове роздразнення попала тоді по прочитанню того твору! Як багато гарячих думок піднімалось тоді в її душі проти «трутнів»… Тепер читала вона дуже рідко.

Начеб забула і себе, і все навкруг, так задивилась на комах. Як вони ворушились, бігали все однаково, безперестанку, без утоми. Тут панував строгий лад, і кожна комашка мала свою роботу. Чи життя, яке кипіло в тім світі дрібних сотворінь, збудило в її душі яку думку, який спомин? Вона сягнула нагло до кишені, витягнула пом’ятий лист і прочитала. Чинила се, може, в сотний раз. Се був лист, писаний до неї ще перед двома місяцями її найстаршою сестрою. Писала, що мусить продати обійстя і поля, випущені в оренду; що радить Олені заздалегідь порозумітися з новим властителем щодо дальшого винайму ґрунтів, бо в противнім разі могли би уже за рік остатись без пристановища. Їй неможливо інакше зробити; обставини приневолили їх до сього; сини й дочки попідростали, а наука чимало коштує і т. д…

Усі знали о тім і всі сумнівались, чи остануться дальше на господарстві. Здавалось, що живуть тепер, лише дожидаючи чогось нового. Радникова, та колишня гарна й горда женщина, зломилась. Ледве можна було її пізнати. Лише воліклась під вагою щоденної тяжкої журби. А коли Олена розповіла їй зміст листа, вона сплакала, замість що-небудь на відповідь сказати. Ірина, звичайно хоровита, жила лише сестрою, про котру часто говорила, що вона – її «сила», що вона єсть сею точкою, що в’яже її з життям. Наймолодша сестра, давно доросла, гарувала²⁹, побивалась, неначе мужчина, дома й по полях. Одне ставало другому до помочі, одначе підстава цілої будівлі стала порохнявою й захиталась…

Ще мовчала Олена. Ще не мала відваги поділитись із старою ненькою й обома сестрами найновішою вісткою, себто тою, котру одержала вже від нового властителя їх пристановища. На її запитання щодо дальшої оренди відповів він коротко, привітно, що по упливі року відбирає поля і стане сам ґаздувати…

Над тисячними вихідними точками думала бідна дівчина. Думала, як би оберегти родину від грозячої абсолютної бідності, нужди, щоби їм при оповіщенні сумної звістки подати заразом і нову спасенну раду. Одначе не видумала нічого. Не видумала? Адже хто її добре знав, той знав також, що з нею коїлося щось від найновішого часу. І дійсно. Ніколи не виходила вона з дому так часто і не бавилась так довго по прогулках. Особливо ж сусіднє село її немов причарувало…

……………………………………………………………………

Мовчки всунула вона тепер лист назад в кишеню, а її погляд полинув знов долиною по дорозі. Сонце ладилось заходити, і на заході запалало небо рожевим блиском. Нараз долетів до неї туркіт воза й тупіт кінських копит. Вона заворушилась і вп’ялила очі в той бік. Показався малий легкий візочок, тягнений двома палкими кіньми. В нім сидів одніський мужчина й поганяв сам коні.

Лице її спалахнуло кров’ю, а серце затовклось сильно. Візок приближувався чимраз, то скорше. З-під тонких скорих кінських ніг вилітали іскорки, а вона, затявши зуби, почала звільна спускатись із горбка. В очах її горів дивний огонь, ніздрі дрижали…

Мужчина, побачивши її, здержав одним рухом коні й привітався. Був се гарний, сильний мужчина, літ, може, двадцяти дев’яти. З його одежі можна було відразу відгадати, що він був лісничим. Він сміявся, показуючи з-під вуса ряд густих білих зубів.

– Я вас пізнала, пане Фельс! Можете мене зараз з собою забрати! – сказала вона з притаєним зворушенням.

– Буде мені мило, дуже мило! – відповів він радо.

Опісля зробив їй місце біля себе по лівому боці, поміг усісти, затяв коні, що аж підскочили, і відтак помчався уперед…

Почали бесідувати. Він тішився, що стрінулись, а вона відповідала ввічливо і скоро. Він говорив багато. Між іншим оповідав (що вже вона й знала), що він лишається у барона в сусіднім селі і дальше у службі, а може, й назавсіди. Що казав йому, Фельсові, нині в місті, що закупив ще одне село; далі, що й заміняв собі нині коня, он того сивого гуцула…

Олена подивляла гарного коня. Він ішов дуже гордо й мав густу гриву, котра майже зовсім закривала голову. Від часу до часу підкидував бутно³⁰ голівкою вгору; був, очевидно, ще молодий і мало запряганий.

– Поводити кіньми становить особлившу приємність, – сказала вона. – Мені так і сверблять пальці, коли бачу, що другі поганяють.

– Таж се можете й ви вчинити, – відповів усміхаючись. А той усміх був широкий і без значення.

– Але ви мусили б мене сього навчити.

– Для чого ж ні? Така учениця зробить мене гордим! Можемо врешті зараз зачинати.

Тут і передав їй поводи і навчав, як їх держати, коли і як стягати або попускати. Вона прислухувалась послушно, а раз заглянула йому глибоко й уважно в очі. Він мав великі голубі, потрохи безвиразні очі й виглядав свіжо й дуже молодо.

Вона поводила так, як він казав, а його погляд спинився на її тонких руках.

– Але держати треба неабияк! – завважила, повернувши голову легко за ним. – Чи ви не втомлюєтесь ніколи?

– О, я? – він сміявся. – Сього в мене не буває!

– Ціле тіло неначе в напруженні…

Його погляд так і промайнув по ній і спинився на її м’якім профілі. Її щоки зарум’янілись потрохи, і вона виглядала дуже гарно.

– Пані дуже ніжні, однак ми, мужчини, всі єсьмо сильні.

– Зате ми, жінки, витриваліші. Не повірите, може, що я можу раз по раз витягати п’ять до шість відер води…

Він широко отворив очі.

– Дійсно?

– Можете мені вірити, я все кажу правду.

В його очах показалось щось ніби подив, а заразом і співчуття. Вона була така гарна…

– О пані, ви не повинні щось подібного робити!

– І чому ні? Як нікого нема, а треба худобу напоїти, то муситься робити. А наколи з вас добрий господар, то признаєте се самі.

А він справді був добрим господарем і знав, що воно не йшло інакше. Одначе, щоб вона щось подібного робила, ще й говорила про се так свобідно, – вона, що зовсім не подобала на тих, що займаються такою працею.

– Пані, ви дуже господарні.

– Я не перебираю в праці. Опроче знаєте? Я завсіди кажу: чим ти є, тим треба цілком бути. Інакше не дійдетесь ніколи до мети!

– О, певно, – відказав поважно. – Доньки нашого священика також дуже господарні. Наприклад, старша, панна Омелія, вона дуже образована панночка. Грає на фортеп’яні, від неї й дістаю я завсіди різні часописи³¹ до читання.

– Та-ак? – завважила протяжно Олена, і в сій хвилі потягнула вона сильніше поводи до себе. – Ви, певно, буваєте там частіше?..

– Не надто часто. Панна Омелія дуже привітна, просить частіше заходити; однак моя служба не позволяє на се, хоч і як би сього бажалося. А ви, пані, знаєте панну Омелію?

– Знаю, – сказала вона байдужно. – Чи вона вам імпонує? – спитала трохи згодом і обернулась бистро до нього. Холодна, насмішлива усмішка промайнула ледве слідно по її обличчю. Він відчув її.

– О, мені! – кликнув, зарум’янівшись, теж насмішливо.

– Я так думала, – і знов усміхнулась.

– Чому б мала мені імпонувати?

– Знати те – се ваша річ.

– Так я сього не знаю, – відповів він свобідно. І він дійсно не знав того. Не любив він взагалі думати, а був більше чоловік чувства. Се зрозуміла вона з першої хвилини, коли з ним познакомилась.

– Читаєте радо? – спитала його опісля.

– Радо.

– Можу вам також книжок позичити, маю їх дуже багато.

– А ви, пані, не читаєте?

– Тепер ні. Не можу.

Він дивився на неї цікавим поглядом; очевидно, не розумів її.

– Так мені лучче, – відізвалась стиха.

– То лиш час забирає, – обізвався, – а надто жінкам при господарстві. Вже мужчина, то примушений читати…

Вона відвернула голову від нього, і її погляд полинув десь далеко. Сонце сховалось вже за темний ліс, і остро виразно вирізувались його лінії на огняно-червонім небі.

Їй стало холодно, і вона стиснула одною рукою кордикову³² хустку під бородою і пробувала її тісніше зв’язати. Чи коні почули легку непевну руку, що ними поводила, чи, може, лівий побачив що-небудь край лісу, бо скочив убік так, що легкий візок мало що не вивернувся, а Олена похилилась уперед. Блискавкою обняла її його рука й узяла заразом поводи. Вона була на хвилину неначе замкнена в його обіймах. Злякана, освободилась, а він став лютий і ударив коні, що рвались уперед немов скажені.

– Бестія, – муркотів крізь зуби.

– Я тому винна, – промовила.

– Ні, – відповів нетерпеливо. – Се лучається нині вже третій раз. Однак я його від сього відзвичаю. Ви перелякались? – додав опісля м’яким голосом. – Я був би прецінь не допустив, щоби ви упали!

Вона не відповідала нічого.

– Я стала боязлива, – говорила вона тихо з сумним усміхом.

– Як? – і він нахилився трохи вперед.

– Боязлива стала. Але се, певно, тому, що виїжджаю рідко, а наші коні старі й супокійні.

– А чому рідко виїжджаєте? – спитав він.

– Коні усе в роботі, годі їх відривати, а других просити не хочу!

– Сього вам і не треба чинити, – сказав з відтінком гордості і ввічливості. – Тих драбів он тут мушу щодня проїжджати, щоб стали слухняні. Можете їх кожним разом дістати, наколи лише захочете.

– Дякую, одначе без вас я не поїду, – сказала вона м’яким голосом.

Чудно-приємне чувство так і обгорнуло його. Він знов нахилився крихітку, і їх погляди стрінулись. В її очах затліло щось наче огник, і він глядів хвилину в її гарне лице з очевидною приємністю. Опісля підвів гордо голову і сказав рішуче:

– Я і не допустив би, щоб ви самі їхали. А і не маю нікого, на кого б міг коні супокійно лишити. За чотири дні мушу знов їхати до міста. Наколи б ви, пані, мали охоту, то ми могли б спільно відбути малу подорож.

Вона не відповідала скоро. Стала лише ледве замітно блідша; а трохи згодом сказала:

– Хочу…

Дальша їзда відбулась супокійно, і лівий ішов послушно, неначе дитина. Олена говорила багато, питала мало, а його очі спинялися з подивом на гарних лініях її обличчя, на її устах. Такою він її ще не бачив і не чув, щоби вона коли так бесідувала. Правда, бував з пару разів і в домі її родичів, хоч лише за орудками, однак тоді бувала вона завсіди тиха, зайнята. Деколи видавалась йому гордою, неприступною, а тепер їхала з ним, сиділа біля нього. Він відчуває її дотики. Нині була вона зовсім іншою. А те, що говорила і як говорила, було рішуче інакше, як се буває у других дівчат. Неподалік її помешкання просила його станути. Наколи наставав на те, щоб її завезти аж перед дім, відповіла живо:

– Мушу ще на хвильку зайти до учительки, – і подала йому руку на прощання, причім уникала його погляду. – Далі хотіла б я вас о щось просити, а властиво, остерегти, – додала м’яким шепотом, – щоби ви не їздили так напрасно³³ кіньми, не довіряли дуже власній силі. Ви надто відважні…

Він схилився і поцілував руку, що спочивала ще в його руці.

– Добре! Смію, однак, за чотири дні по вас вступити?

Вона потакнула мовчки головою, а опісля того він обернув візок і від’їхав. Ще раз оглянувся на неї й поздоровив її. Вона стояла, випроставшись, з холодним усміхом на устах, немов на чатах, і дивилася на нього. Опісля з’явилось теє неприязне «щось» у неї між очима, і здалось, що її горда постать западається в себе… З похиленою головою і з посоловілим поглядом вертала вона додому. Ледве що замічала поздоровлення деяких знакомих газдів…

* * *

Чотири дні пізніше, якраз о тій самій порі, затримався знов візок пана лісничого біля помешкання Олени. Він вискочив скоро і зняв її. Вона не супротивлялась сьому. Виглядала дуже втомлена, відповідала, одначе, привітно й лагідним голосом. При прощанні він поцілував знову у руку, а вона просила його приходити.

– Розуміється! – кликнув він радісно. – І то так часто, як часто позволите…

* * *

З того часу стала Олена дома сумна, мовчалива. Вона була дразливіша, як уперед, ба не раз аж різка. Часто траплялось, що, коли Ірина несподівано вимовляла його ім’я, Олена уникала її погляду. Молода жінка бачила, що з нею діється щось замітне, одначе не питала. Знала доволі, що заговорить вона лиш тоді, коли сама захоче…

………………………………………………………………………….

Одного дня спитала її радникова, коли буде вже раз³⁴ писати до нового властителя в справі оренди.

– Пождім ще, мамо, – відповіла знехотя й немов задивилась за чимось у вікно.

– Ще ждати? Таж ти говорила мені про се ще перед двома тижнями; я не вірю, щоби дожидання принесло нам який-небудь рятунок.

– Може, мамо. Може, й принесе. Я беру се на себе.

Радникова задоволилась. Вона знала, що ся дівчина не говорила ніколи на вітер. Ірина, що якраз у тій хвилі увійшла до кімнати, почула останні слова.

– Що ти знов береш на себе, Оленко? – спитала журливо. – Може, знов ті утяжливі гафти? Лиши їх; заплата за них надто вже мізерна!

– Вас беру на себе! – відповіла в тоні ніби жартівливім.

Ірина приступила й собі до вікна, і її погляд задержався на сестринім лиці. Виглядала змучена, а попід очі виступили персні. Вона знала, що сестра терпіла на безсонність.

– Дуже сумний отакий осінній краєвид на рівнині! – відізвалась Олена, щоби повернути розмову на що інше. І дійсно. Надворі було дуже сумно. В горîді³⁵ видно було садовину, чорну, сумну, без листя, а вітер так і знімав сухе листя вгору і уносив усе далі. Дрібонький дощик сіяв неустанно вже з самого ранку. На голих полях виглядало пусто і глухо. І ворон не було видко, як звичайно: десь також пощезали, може бути, полетіли в ліс…

– Маю тобі передати поздоровлення, Олено, – заговорила Ірина по якійсь хвилині, під час котрої обі мовчки задивились на краєвид. Олена спаленіла й перелякалась.

– Від Фельса. Я була в учителів і подибала там його.

– Так? – обізвалась Олена, одначе обернулась у сій хвилі до столика й чогось шукала. Рівночасно вийшла з кімнати радникова, котру викликала наймолодша донька.

– Що ж він там робить?

– Не знаю. Останеться там, правдоподібно, аж до вечора. Дожидає учителя, що поїхав у місто на ярмарок і має йому щось привезти. Мені видиться, Олено, – додала по хвилі, – що він інтересується тобою.

– Так? – сказала вона зворушеним тоном. – І що ж, Іринко?

Іринка здвигнула плечима.

– Він добрий чоловік, але дуже ограничений…

– Ну, так, але все ж таки він має доходи; а головна річ; він добрий чоловік!..

Тривога і здивування заграли нараз на лиці молодої удовиці. Вона не розуміла сестри, одначе не могла не зрозуміти тону, в котрім вона се сказала.

– Здається мені, що він пересиджує охотно в жіночім товаристві, особливо в молодім… – казала вона далі звільна, не зводячи очей із сестриного обличчя.

– Був там ще хто? – спитала неспокійно.

– Ні, але погляд, котрим мене зміряв, упав мені в очі. Опроче, що він нас обходить?

Чудна зміна зайшла в Оленинім лиці. Її очі заіскрились, і вона сказала швидким і різким голосом:

– І чому б не мав він нас обходити?

Молода жінка замовкла та в наглім перестраху спустила очі. В тій самій хвилі приступила Олена до неї, вхопила її за руку й поцілувала.

«Я ж його не люблю», – хотіли вимовити її побілілі уста, однак не вимовили. Грудь її підіймалась із сильного зворушення.

– Не думай зле про мене! – простогнала вона тремтячими устами.

– Не знаю нічого, – втихомиряла Ірина, глибоко зворушена.

– Мені діється так, немов тій собаці, що покірно зносить, як її кîпають, – сказала Олена. Опісля відтрутила сестрину руку від себе і скоро опустила кімнату.

Ірина осталася одна, і її очі звернулись, як і передше, на краєвид. Тим разом вже не бачила нічого. Так лише блукали її очі безцільно, несупокійно, а несказанно важке, сумне чуття обгорнуло її душу…

Що сталося з дівчиною? Чи любила Олена? Сьому не могла вона вірити. Вже ж будучи такою, якою вона була, не могла того полюбити. А коли б уже так сталось, то, Боже милий, якого роду була ся любов?..

Вона так і затопилась у важку задуму, одначе, небавом відвернулась назад від вікна. Висока, струнка стать мигнула попід вікна… Наче блискавка, блиснула одна думка в голові молодої жінки. Вона станула немов укопана на місці і слідила тривожними очима за сестрою. Ах, вона вже знає, куди ся прямує. Вона туди іде! І дійсно. Олена йде туди, щоб побачитись із Фельсом…

……………………………………………………………………….

Вона йшла звільна, щоб успокоїтись. Їй справді діялось, немов собаці, покараній за якусь провину. Вона паленіла, згадавши погляд сестри, тої сестри, котра досі в неї вірила. Вона відчувала, що з постановою статись його жінкою утратила теє щось, що її оберігало дотепер від усякої брехні, від усякої неправди. Вона знала, що опісля заживе лише фізичним життям. Однак вона не може собі інакше порадити. Що про неї тепер думає Ірина? – гадала вона далі. – Чи я його люблю? – і вона усміхнулася слабо. – Най собі се думає. Лише до правдивої причини не сміла Ірина дійти, ні за що в світі не сміла… Люблячи Олену, вона могла б одним замахом усе розбити…

Потім стала думати про нього. Вона уявила собі його постать. Вона мусить у ньому віднайти щось таке, що б її до нього притягало. Вона знає докладно, що він буде говорити, як уперше заговорить. Знає той усміх, котрий зраджує, що він ограничений, і котрого їй встидно… Лише чоло має він біле, гарно сформоване, котре надає виказ³⁶ цілій статі, і сильно збудовану постать рідкої краси. «Се ж дійсно щось гарне – така сильна і здорова людина», – думає вона. Який він сильний!.. Тоді, наприклад, зняв її з візка так легесенько, начеб вона була легка, мов перо, і (згадавши се, паленіє ще тепер), здіймаючи, притис її на хвильку до серця…

– Боже милий, що я дію? – прошептала нараз і стала немов укопана. – Іти? Іти! – відповіла опісля наче не своїм голосом. І її уста усміхнулись в несказаннім огірченні. Так вона все до чогось придатна…

І знов думала про нього. Думала й вірила в те, що його любов не зостанеться на неї без впливу. Любов має те в собі, що, наколи походить від симпатичних осіб, викликає і в нас настрій, подібний до любові…

* * *

Часто стрічалась вона з ним і кожним разом уміла так зарядити³⁷, що з її родини не був ніхто присутній; а коли траплялось, що Фельс появлявся іноді дома у її родичів, то ставала мовчазною і шукала заняття в пекарні³⁸. Здивований, споглядав тоді за нею. Його очі слідили неустанно кожний її рух, однак тут була Іринка й інші; була й наймолодша, котру радникова консеквентно придержувала в кімнаті, і він бавився переважно з ними. Лише при його відході з’являлася точно і позволяла, щоб він цілував її руки при всіх…