Kitabı oku: «Земля (збірник)», sayfa 3

Марійки й не бачив ніхто ніколи в корчмі. Дуже рідко коли на ярмарку, а святами або неділею по обіді, то, вмісте піти де на балаканку в село, лягала на призьбу від сонця і спала, а як ні, то вимащувала собі й синам голови й чесала їх гладко й гарно, так, як чинила се в часах, коли були ще дрібними хлоп'ятами, і розмовляла про худобу й землю і про те, як воно – як дасть Бог дочекати – буде в будучності. Часом ходила з Михайлом або Івонікою межею в поле і оглядала хліб…

Нині було їй тяжко на душі, і її думки були понурі й невідрадні та й гнули її додолу.

Зранку, як Івоніка й Михайло пішли до бранки у місто, вона накинула на себе сердак і побігла направці чорним полем до сусіднього села, до далеко й широко знаної циганки-ворожки, щоб дізнатися від неї із карт, чи Михайло останеться дома, чи візьмуть його восени від неї до війська.

А ворожка числила щось межи картами та числила, перешіптувала якісь незрозумілі слова, а відтак сказала їй ось що: «У тебе велика гризота, але ще більша жура жде тебе і твойого чоловіка відтепер. Перед тобою лежать потоки сліз; вони вкінці висохнуть, і ти будеш кров'ю плакати. Пороги суду переступатимеш, за один раз витопчеш стежку до нього… такий тяжкий жаль нестимеш із собою тою стежкою… Межи бідних роздаватимеш своє добро й від людей будеш утікати, і те, що тобі наймиліше, піде від тебе якнайдальше, а те, що стоїть від тебе подалеку, стане тобі близько серця. Від Бога все зависить. Як Бог схоче, так і буде! Він може все відвернути. Михайло падає додому».

Так. Та й з тим вернулася. Була зовсім прибита. Ворожка все вгадувала, коли було прийти до неї, та й сим разом, мабуть, правду говорила. Тому вона вже тепер плакала, їй було так гірко на душі, що не могла з собою упоратися. Вона знала, що Михайла обстрижуть, хоч він тепер і «додому падав», і що піде від неї восени на два-три роки, а може, й навіки… Вона не сумнівалася над словами ворожки. Говорила так, що не могла інакше, як вірити. А якби й половина того була правдою, то все її ждало якесь нещастя, її ждали, – як казала ворожка, – криваві сльози… Ворожка оця була чарівницею. Різними зіллями і примівками відібрала власній рідній сестрі чоловіка, а той, покинувши жінку й дітей, прийшов до неї і жив із нею як чоловік із жінкою, хоч вона була старша й погана. Вона зналася на різній силі й не говорила на вітер. До неї зверталися всі дівчата й хлопці із сусідніх сіл, вона всім помагала. Одним зіллям, іншим примівками. Говорила як із книжки й угадувала з карт, хто приходив до неї з серцем і вірив у те, що вона говорила. Вона вірила в те, що вона виворожила… Тихо плачучи, робила тепер одну роботу за другою. Розклала огонь, приставила вечерю, перечислила всі кури й качки і злагодила в клуночок снідання на завтра. Враз із дниною мав іти Івоніка з Михайлом орати в поле. Пораючись отак то тут, то там, вона не замітила, як Сава вступив у хату і, станувши в куті під піччю, слідив за нею мовчки напівглумливо, напівзчудовано. Він був високий ростом, вищий від свого брата, але ніжно збудований, як мати. З лиця подобав також на неї і був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного й несупокійного. З його ніжного, майже дитинячого обличчя вражав його погляд прикро і відтручував від себе. Очей сих не наслідив він ані від тата, ані від мами. Коли очі Івоніки були дзеркалом самої доброти серця й чесноти, погляд у Марійки м'який, звичайно глибокий і зажурений, в усміху несказанно лагідний і гарний, то його очі, великі й сиві, не мали нічого спільного з його дитинячо-молодим обличчям. Звичайно неначе гойдалися по землі, колисалися від одного предмету до другого, однак коли звернулися раз на що і прикувалися на хвильку до чого, почали миготіти в холодному, мов сталь, блиску й у тім блиску розходилися. Страхали іменно, коли хотіли щось добачити. Очевидно, зміна і гра його очей була несвідома, та тому не менше важка… Холодним, мов ніж, зимним блиском, що постепенно змагався, відпихав від себе, і треба було усміху його молодих ніжних уст, щоб привабити душу до себе.

– Мамо! – перебив нараз тишину дзвінким голосом. – Чи вечеря ще не готова?

Вона прокинулася лякливо й оглянулася.

– Ай, най тебе там!.. – кликнула з високо зморщеними бровами, неначеб відчула раптом сильний фізичний біль. – Як же ти мене перепудив³⁹! – І немов роздразнена тим, тягнула дальше: – Та вже вечері хочеться? А чому ж ти вернув так скоро з бурдея? Напоїв худобу? Ти мав там сидіти, доки тато не прийде та доки Михайло сам туди на ніч не піде!

– Так! І голоден? – спитав він.

– Чи я для них борше⁴⁰ варю, як вони пересиджують у бурдею? Всім в одній порі варю.

– Як я голоден, то їх то не болить.

– А де ти був досі? Хіба ж усе там у бурдею? – спитала їдко.

– Жаль вам, що ви не були там, де я ходив? – відповів глумливо і стояв, мов стрункий дуб, перед нею і краяв серце холодним блиском очей.

– Бог би тебе скарав, Саво! Мені з жури чорно перед очима, а ти ще приходиш і їси моє серце!

– Ей, чи то я їм ваше серце? Може, я й тому винен, що ви плачете? Може, ви за мною плачете? Не плачте за мною, бо я ваших сліз не потрібую. Навіть як умру, не потрібуєте за мною плакати!

– Саво! – крикнула вона з жахом.

– Мовчіть! – сказав понуро й сам замовк. Глядів на землю, неначе шукав на ній кулі, що перебігла з одного місця на друге, та схилив молоде, звичайно блідаве лице, що стемніло із гніву, який так раптово наплив йому до серця.

– Мовчати, кажеш ти! – сказала вона й усміхнулася гірко. – Коли я межи людьми чую, як про тебе говорять, я й так мушу мовчати, сину мій! – тягнула поволі несказанно гірким голосом. – Навіть не можу перед ними пожалітися, бо мені соромно. І мені так соромно, що з сорому не раз у землю запалась би, що мій син вибрав собі дівчину, яка сорому не має, доньку чоловіка, що сидів у криміналі, що славиться злодієм на ціле село й що твойого тата хотів до криміналу упхати, а тепер, де може, безчестить. Його донька така, як він, ба навіть ще гірша, а ти лізеш до неї, бігаєш за нею! Га-га-га! Стидайся, Саво! – сміялася зневажливим, гірким сміхом, а відтак утерла сльози з очей.

Він стояв, як перше, не змінивши ні пози, ні руху, з похиленою головою і непостійним поглядом, та слідив за всіма її рухами і кроками. Він любив свою матір, здається, любив її більше, як тата і брата, але бували хвилі, в яких ненавидів її, так як тепер, з цілої душі своєї, коли нарікала на Рахіру і прискала зневагою, як трійлом.⁴¹

– І тому ви плакали? – спитав поволі з обидливим глумом.

Вона глянула на нього, а відтак обізвалася:

– Ні, ти не вартий того, аби я за тобою плакала! Я плачу, що Михайло піде восени в рекрути!

Він підняв брови високо вгору і спитав цілком зимно й спокійно:

– Тому?.. Ну, то плачте здорові, дальше! Я гадав, що маєте вже кулешу⁴² готову, а ви заводите, як по вмерлих. Як так, то я можу собі знов іти…

– Іди, іди, звідки прийшов!

– Я йду, звідки прийшов, – скипів він, – аби-сьте знали! Аби-сьте таки знали! – І очі його замиготіли зимним блиском.

– Іди! – кликнула вона, вибухаючи гнівом та піднявши грізно руку вгору. – Якби ти сьогодні йшов до жовнірів, я би Богу дякувала! Як ти смієшся зі сліз маминих, то нехай собаки плачуть за тобою, а коли тобі слова мами й тата байдужі, то нехай тобі вороги твої радять. Іди з моїх очей, забирайся!

Він відвернувся і вийшов повільним кроком надвір. Тут постояв хвильку, відпихаючи сильніше з раптового зворушення. Надумувався, але не пішов зараз туди назад, звідки прийшов. Зайшов уперед тихо до стайні, де стояла одна дійна корова, і почав там перешукувати. Шниряв за яйцями. Коли повибирав їх з гнізда, вернувся ще в курник, узяв першу курку, що сиділа скраю під рукою на бантах, і висунувся безшелесно на подвір'я. Аж відтак пішов туди, «звідки прийшов»…

II

Марійка осталася знов сама. Не плакала вже більше. Сцена із Савою прогнала м'які сльози від неї. Несказанно гірке почуття отуманення запанувало нею і скривило болісно її уста.

Чому був Сава такий лихий? Чому був такий лихий, коли дитиною був такий добрий і щирий, такий, як Михайло?

Чи не працювала вона для обох, відколи світ побачили, чи не жила лише для них? Чим скривдила його? Не годувала їх однаково, не убирала? Як малим, так тепер великим змивала власними руками їх волосся і білля; цілою душею рада була видіти їх добрими ґаздами, щоби люди шанували їх у селі, щоби шанував їх світ. А однак…

коли Михайло вже змалку вичитував їм їх волю з очей, заходився коло господарства, мов дорослий, працював, гарував⁴³, був притім добрим та лагідним, мов шовк, – Сава був лінивий і впертий, твердий, мов камінь, у роті мав на кожду хвилю повно лихих слів, що доводили родичів до роздразнення. Ніколи не міг при одній роботі довго видержати, все горіла йому земля під ногами; йому було наймиліше, коли мав роботу й дім за плечима, коли міг закинути стрільбу на плечі і брести лісом та полем. Се знав він найліпше. Вистрілював усі воробці із гороху, а взимі зайці, що лізли аж під хату в сад і обгризали молоді овочеві дерева. Але се й було все, у що вкладав свою душу!

Він повинен іти до війська замість Михайла. Він!!. Се було б для нього чистим щастям! Там би, певне, зробили з нього людей! Його приязнь до Рахіри – Боже, скарай її! – устала⁴⁴ би, і з тим покинула би його вся зла натура. Все було б, як Бог любить. Відколи з нею сходиться, стає з дня на день гірший, лінивіший і твердший, справляє всім лише гризоту та жаль. Та й коби ще на тім скінчилося! Але як схоче з нею побратися, що тоді? Вона зітхнула тяжко і глибоко, запалила світло коло печі й хотіла саме виглянути надвір за Савою, чи справді він пішов – вечеря була вже майже виготовлена, нехай би нікуди вже не йшов, – коли саме в тій хвилі двері знадвору відчинилися й увійшов Івоніка. Він ступав мовчки, тяжким кроком, неначеб не бачив нікого в хаті, прямо до постелі, і почав із себе здіймати одну річ по другій та скидати на постіль.

Марійка дивилася на нього хвилю з переляком, вижидаючи, і не мала відваги спитати, що сталося. Її серце само віщувало, що зайшло щось недоброго.

Врешті він обізвався:

– Ми стратили нашого хлопця, Маріє! – сказав, але слова йшли йому так поволі й важко з уст, неначеб мав горло й уста переповнені слізьми.

– Боже, Боже, Боже! – зойкнула Марія і вдарила розпучливо долонею об долоню. – Що ви кажете, Івоніко?

– Стратили, Маріє, стратили!

– Все пропало! – сказала беззвучним голосом. – Чому нас Бог так тяжко карає, Івоне, скажіть, чому? – І по довгій, хмарній хвилі, під час якої обоє так тяжко мовчали, спитала: – І де ж він?

– Пішов просто до бурдея, товару доглянути і плуг злагодити. Хоче, аби ми завтра досвіта йшли орати. Земля жде…

Тут вибухла Марійка нараз голосним плачем. Плакала так гірко, що, хлипаючи, дрижала цілим тілом. Спогад, що син був такий добрий і дбалий і що його саме відібрали від них, розірвав рану в її душі, й вона віддалася несамовитому, нестримному жалеві. Такий був Михайло! Не ївши, просто пішов до бурдея, щоб до товару подивитися, за всім доглянути; аби на завтра пристарати до орання, аби братися до землі, як усе в останніх днях… І він мусив їх покидати – на три роки покидати! «Михайле!» – крикнула вона вголос та впала на лаву. Потім ударила кілька разів головою до стіни і стала тяжко проклинати. Пощо мав іти відтак з дому? Пощо? Ті, що його відібрали, бодай би ніколи не зазнали радості з своїх дітей! Ті, що придумали військо та се, щоби сини покидали родичів у найкращому віці, бодай би і в гробі не найшли супокою, а тих, що видумали війну, нехай Бог скарає, нехай їх тяжко скарає! Землі нехай наїдяться і най подавляться, кров'ю най уп'ються, коли їм уже чого іншого замало на оцім світі. Так, так, так…

Він мовчав і глядів понуро перед себе. Йому з жалю серце краялося, але він не мав слів, як вона, на свій жаль. Вона ж була жінка… Бив лиш від часу до часу рукою по коліні. Але тут же, саме посередині прокльонів, вона вмить прокинулася.

– А гроші, Івоне? – спитала з поспіхом, сідаючи прямо на лавці, отворивши широко очі, в яких ще блистіли сльози. – Що сталося з грішми, коли Михайла покликали?

Він махнув рукою, неначеб зрікався грошей, і не відповів.

– Що сталося з грішми, Івоне? За що забрав їх жид, коли Михайла взяли? – питала, натискаючи.

– Жид, Маріє, – відповів із наміром помирення, – жид десь дівся! Я його не видів! Бог знає, що з ним сталося! Може, отуманив мене. Як отуманив мене, то нехай його Бог за те скарає, бо гірко працював я на ті гроші. Я хотів усе по-доброму, не жадав задурно своєї дитини від них, хотів їм заплатити, щоби мені його лише лишили, не відривали його від хати та від землі, але коли вже інакше сталося, то се хіба сам Бог так хотів. Не журися, Маріє! Як Бог допоможе, зложимо собі знов стільки, що пропало. Най на тім скінчиться. Що вже гроші! Коби руки в мене годні, а я закуплю пару молоденьких биків, вигодую та й за два роки знов буду мати те, що лиха година витуманила.

Вона гірко розсміялася.

– А за що купите молодих биків? Зложеними грішми? Хто їх зложить? Ми? Я вже не годна так працювати, як давніше, ви не зможете наполовину розірватися, як хлопець нас покине, будете мусити робітників наймати, бо Сава…

Урвала.

– Саво! – крикнула голосно й бистро, пригадавши собі хлопця. – Саво, де ти? – І, відчинивши нетерпеливим рухом двері, поступила кілька кроків за поріг і кликнула в темряву за хлопцем. – Саво, ходи до хати! Тато прийшов! Михайла взяли! Ходи до хати!

Надворі панувала тишина…

Вокруги виринало із навислої нічної теміні галуззя садовини, що обтулювала хату; трохи дальше розляглися поля, а тут і там підіймалися із землі неповорушні сусідні хати – і нічого не перебивало тишини. Небо було захмарене, й лише десь-не-десь блистіли зорі.

– Саво! – кликнула Марійка голосніше, майже з розпукою, і надслухувала.

Але і сим разом надармо.

Ось далеко в селі, майже під лісом, брехала собака, і її брехіт – напівблагальний, напівжалібний – добився, перебиваючи тишину, аж сюди й викликав блискавкою в її душі враження, що собака була присилена⁴⁵, а відтак⁴⁶ згубилася…

Роздразнена, відвернулася і вступила назад до хати.

– Отже, таки пішов! – сказала гірко до себе. – Бог би його скарав!

– Куди пішов? – спитав Івоніка.

– Куди? Таже до тої… – відповіла нетерпеливо і, не докінчивши речення, люто сплюнула перед себе.

Івоніка зітхнув глибоко й тяжко. В тій хвилині тьохнуло в його болем розритім серці якесь прочуття, мов лихе віщування, і полишило, крім дисгармонійного тону в його сумнім настрої, ще щось іншого. Відчув через хвилю страшну самоту в душі.

– Маріє! – сказав понуро, спираючи тяжко голову. – Щоб ти знала, оце має бути нещастя!

– Чи я, може, що іншого кажу? А я що кажу? – відповіла вона їдовито. – Ви повчили би його з раз, Івоніко! Хлопець псується, став ще гірше лінивий і бере слова в уста, що хіба плакати над ними. Ви повчили б його з раз, Івоніко, бо він уже й вас перестає боятися. Ви або Михайло візьміться добре до нього, так, аби йому в костях пограло, аби аж почорнів. Інакше не буде нічого з нього. І не поможе йому ніщо інше. Наша хата стала для нього корчмою. Прийде, скаже собі дати їсти й пити, та йде далі. Я не годна інакше – і прости мені, Господи, гріхи мої, – але я все мушу лише клясти та клясти йому і їй. А найбільше вже тому старому розбійникові Григорієві. Він учить його саме найгірше!

– Так, він намовляє його до всього злого! – відповів Івоніка зажурено. – Та й чого він хоче? Що я йому винен? Що враз із ним не хотів чужого добра гарбати? Що не обкрадав людей і не хотів товаришити йому в криміналі? А відтак, чи я винен, що у нього землі нема? В ньому вічно зависть грає, Маріє, я се вже знаю. Він видить, що ми маємо й поле, і хату, і худобу, а він нічого, і то його гризе. Але чому не робив так, як ми, Маріє? Його жінка – твоя рідна сестра – дістала від свойого батька стільки пражин поля, що й ти, але коли ми, як ті чорні воли, гарували від рання до вечора, – Бог лиш найліпший свідок, – він сидів у корчмі і пропивав пражину за пражиною та пересипляв найкращу пору днини. Лінивий волошисько! І те, що вона заробляла, заносив він до корчми, а як уже не було що з дому виносити, брався до крадіжки. Коли я його краденого бика не хотів у себе переховати, він став моїм найгіршим ворогом. Затроює мені мою дитину та пхає її на ту дорогу, якою сам іде, бо не хоче колись сам станути перед Богом.

– Аякже! – докинула злобно Марія. – Гадає, що як Сава візьме його гадя, його Рахірку, то ми таки зараз відділимо йому половину нашої землі та він буде знов мав за що пити!

– Аякже, так він думає! – притакнув Івоніка. – Але воно не буде так, як він гадає. Сава ще молодий, у нього сьогодні та дівчина на душі, а завтра інша. Але як Михайло піде до війська, він буде видіти, що до роботи треба інакше забиратися, а не, як він гадає, гратися лише. То він стане інший, звернеться до землі назад, і вона його вилічить. Бог нас не опустить. Я все маю надію. Він же ще молодий і дурний, а лиш інші намовляють його до гріха.

Марійка зітхнула, а по довшій хвилі понурого обопільного мовчання промовила:

– Мені серце тріскає, Івоніко, як згадаю, що ви дурно стільки грошей викинули, а Михайла, проте, взяли. Як се може бути? Де тут правда? Ідіть, шукайте жида і відберіть гроші назад. Воліла б я була ті гроші на службу Божу дати, як упхати проклятому жидові у грішну руку! Добре то пан казав, та не слухали ми його доброго слова! Подумайте, Івоніко, скільки грошей!

Вона зойкнула й похитала розпучливо головою. Він зарив пальці у волосся.

– Не кажи мені нічого, Маріє! – сказав здавленим, благальним голосом. – Якби ти знала, як у мене на душі, ти й не згадувала би мені про се! Я виджу сам, що воно зле! Воно зле розпочалося – та най уже на тім скінчиться. Кожде хоче свою часть мати. Десь щось підсунулося і пожерло мою криваву працю, але най уже на тім скінчиться. Мовчи вже, Маріє! Михайло інакше каже. «Не гризіться, тату, – каже, – повернуся, зароблю вам своїми руками удвоє стільки, лише не журіться!» А літом, Маріє, – тягнув Івоніка дальше, – як нам Бог допоможе, підемо до св. Івана до Сучави й дамо, що зможемо, аби нам хлопець вернувся здоров додому. Дамо панотцям на службу, аби молилися за нас, аби Бог нас не забував, а дітям нашим аби дав щастя і здоров'я! Не журися, Маріє!

Вона сиділа мовчки на лаві під піччю й кивала на його слова головою, а її уста вряди-годи судорожно дрижали від болю. Як Івоніка перестав говорити, встала й поставила на стіл вечерю. Від часу до часу утирала долонею сльози, що все насилу тиснулися їй до очей. Михайла не було ще в хаті, але вона мала його й без того перед очима, обстриженого, перебраного, зі смутними очима і змарнілим обличчям…

* * *

Другого дня, ще досвіта, ледве що сонце зійшло, ледве що розгуляло у своїм багрянім сяєві, потьопав Івоніка з Михайлом орати в поле. Далеко-широко розлягалася тишина.

Земля розтягнулася, немов ожидала кого й віддихала землисто-вогким віддихом. Легка сіра мряка здіймалася то сям, то там по її багнистих місцях, і вона лиш темно визирала з сивавого серпанку, коли тим часом її інші часті прибралися в ніжну ясну зелень озимини. Небо було чисте й голубе, і в його шаленій висоті щебетали не видні оку жайворонки, їх голоси звучали, мов воздухом придавлені трілери⁴⁷. Батько та син висунулися з бурдея в поле. Михайло запріг препишні тірольської раси воли до плуга й поганяв їх, а Івоніка став при чепігах.

– Хіба тут почнемо, – звернувся до батька і вказав на довге, чорне, великанське пасмо ріллі, що бігла між двома плахтами зеленої озимини. – Отут починали ми й там-того року…

– Як хочеш! – відповів добродушно батько. – Воно буде добре й тут!

Опісля перехрестилися оба, сказали майже одноголосно: «Боже помагай!», і хлопець пігнав воли з місця. Ті поступили повільним, майже лінивим кроком уперед, по кождім ступеню покивуючи пишними головами в ярмі, а Івоніка справив плуг. Чутно пірнула чиста, мов дзеркало, блискуча сталь широкого плугового лемеша в землю, роздерла її і потягла борозну за собою, а по обох боках борозни земля розкришувалася у м'які кусні. Землі було миле те розорювання її маси, вона не противилася йому в жодному місці, була м'яка й крихка і гріла свої освіжені сустави в сонці, а її вогкий віддих розходився у воздусі і зраджував її глибоке вдоволення.

Івоніка був нині сам не свій. Не кермував добре плугом, бо все наново звертався його погляд від плуга до сина, що, обнявши правою рукою одного вола за шию, ішов звільна, рівною лінією вперед. Оцей хлопець мав його покидати! Сама молодість, сила й здоров'я! Коли від часу до часу озирався Михайло за батьком, щоб побачити, чи батькові добре ореться, – сей не міг надивитися на нього, неначеб не бачив його досі добре, аж нині. Своїми добрими голубими очима дивився, якби хотів кождому з очей вичитати бажання, щоб заздалегідь сповнити його. Чи він, батько, не знав досі, який в нього був гарний хлопець? Люди говорили, що він йому, старому, з очей витятий, так дуже походив на нього, але він сьому не вірив. Він був дрібної, слабої будови тіла, його лице обросло правдивою щетиною, а Михайло був мов образець! І не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали добре, який він був, одначе він держався від усіх так далеко, був такий соромливий і замкнений, що ніхто не міг про нього сказати, щоб глядів за одною довше, ніж за другою. Тепер мав його втратити! Три роки не мав бачити його в своїй хаті, хіба що деколи в свята, в чужій одежі, обстриженого, пересяклого чужими звичаями – він верне вже не виключно його скарбом!

А гірка острота⁴⁸ при війську, перед якою вже кождий наперед дрижав! О, який важкий тягар вложив Господь Бог на нього, відбираючи від нього сина на такий довгий час!

Як буде йому житися без сина? Як буде бурдей визирати без нього? А вже надто, коли зима настане, підуть завірюхи, заметільниці, мов лихі сили, помчать скажено полями й найгрубший слід завіють?!

Молодий хлопець опирався всьому завзято. Сміючись виходив із дому і сміючись вертався назад. Мов олень, перескакував весною глибокі шанці в полях, якими гнала розбурхана вода, а восени, як птах із висоти, розрізняв і в найгустішій мряці всі предмети на пустих просторах.

– Тату! – перебив нараз Михайло думки батька. – Не пустили б ви мене до плуга? Ви сьогодні якісь слабі, і плуг не заривається доволі глибоко в землю. Женіть воли, а я буду йти за плугом. Я се так люблю робити, і хто знає, коли знов за плугом ступатиму!

Старий зробив синові мовчки місце. Був зворушений і пішов радо до волів.

Михайло вхопив живо за плуг і обернув його так бистро в землі, що залізний блискучий леміш пірнув глибоко в землю, так, що коріння ростин чутно порозривалося, а великі подовгуваті кусні землі розсипалися грубою стяжкою, хвилюючи лагідно в один бік. Мов граючись, розривав срібний леміш чорну землю. Часом ховався глибоко в її крихкій масі, а часом вискакував, полискуючись ясно у раннім сонці, на її поверхню і пишався рівними довгими борознами за собою.

– Восени буде вам уже Сава при всім помагати, тату! – обізвався Михайло по довгій хвилі мовчання. – Він не дуже охочий до праці, але хто має вам помагати? Ви мусите його приневолювати до роботи, бо він забагато ходить по селі. Через то він бутний⁴⁹! Ви задобрі, тату, а Сава вміє використовувати доброту.

– Я журюся Савою, Михайле!

– Ей, що журитися, нема чим! Він ще дурний, наш малий, і трохи впертий, але він добрий хлопчисько!

– Бог його знає, але він часом такий, що мов каменем у серці стане.

– Ну, він такий, як я кажу! Якби мав розум, не тратив би часу, плентаючися зі стрільбою цілими днями по полі і в лісі, а приложив би, як ялося⁵⁰, руки до землі, яка його годує, і сидів би на місці. До того слухає Григорія (він соромився вимовити перед батьком ім'я Рахіри), а той підмовляє його до зла й до всякої пустоти. Оноді видів я, як він ховав старанно передо мною якесь зілля, з котрим хотів щось очевидно починати.

«Що ти там маєш?» – питаю я його.

«Що маю? Вгадай!»

«Звідки я можу знати, що ти маєш?»

«Коли не знаєш, то не потрібую тобі казати!» – відповів. Я розсміявся.

«Але ж то з тебе мудра голова!» – кажу я йому і знов сміюся. Хотів я його побудити до сміху, але він заєдно⁵¹ хмарився.

«Ну, Саво, – кажу, – маєш зілля від ворожки? Кому хочеш ним поворожити? Хочеш відігнати трутнів від бджіл? На те ще час!»

«Хочу ним розігнати тих, що мені в дорозі!» – каже він.

«Ади-ади! – жартував я далі. – Може, хочеш позбутися непрошених свідків тоді, як стріляєш на зайців? Я радив би тобі, аби ти ліпше цілком лишив, бо тепер не вільно стріляти».

«Мені вільно!»

«Саво, брате! – кажу йому вже без сміху. – Чому ти такий мрачний?»

«Журися ліпше тим, як тобі буде у війську, а не мною!» – відповів мені.

«Я вже пожурюся тим, як буду там! – сказав я йому. – Але ти залиши се, з чого може вийти біда. Зілля добре або лихе годиться лише жінкам у руки або циганам, але не молодому хлопцеві. Візьми ліпше рискаль⁵² та обкопай тих пару ябліночок коло бурдея. Най земля коло кореня відсвіжиться, щоби цвіли та родили. Як добре, що я обкопував їх досі щороку: липовани⁵³ ніколи нашу хату дурно не минали, йди, Саво, йди!»

«Що мені з того прийде?» – спитав, надувшись.

«Тобі? Ну, і заговорив знов по розумові, що й стара баба не перехрестила би тебе! А що має бджола – як каже тато – з того, що мед збирає? А що має земля з того, що родить і нас годує? А що мають тато і мама з того, що мають нас і годують? Що, питаюся? Так уже Бог дав, і так мусить бути! Уважай на все, як я що роблю, щоб і ти так робив, та щоб з тебе стариня⁵⁴ була вдоволена й за мною не сумувала. Так буде і для тебе ліпше».

Він мовчав.

«Саво!» – кажу.

Він відвернувся від мене, переносячи свій зір із зілля на мої ноги.

«Саво! – кажу. – Дай мені оце зілля! Мені сором за тебе, що ти його маєш у руках!» А він – подумайте лиш, тату – зробив у воздусі над бурдеєм рукою щось ніби кружево, але так скоро, мов блискавкою. Сплюнув три рази перед себе, кинув мені зілля під ноги і втік.

«Дурню один! – кликнув я, розлючений, вслід за ним. – Сей раз прощу ще тобі оце бабське ворожбитство, але другий раз не вдасться воно тобі більше».

– Я, тату, – говорив легко зворушений дальше, – і не хочу на нього руку класти. Нехай не згадує мене лихим словом, коли піду з дому. Та й я таки люблю його, і мені жаль було б його вдарити. Але я виджу, таки виджу, тату, що його підмовляють.

– Що підмовляють, се певне, воно й не все помагає бити! – відповів старий журливо. – Мама все каже, щоб його бити, але я не можу зважитися. Все гадаю, що з часом прибуде йому розум. Він молодий, та й у тім-то вся біда. Дурний! З чоловіком, як зі збіжжям. На однім місці достигає зерно скорше, на іншім – пізніше. Один приходить борше до розуму, інший пізніше.

– То правда! – потвердив поважно Михайло.

Відтак заговорили про землю і як воно буде, як він піде до війська.

– Як вам буде тяжко, то спродайте молоді бички! – дораджував Михайло батькові. – Коло худоби треба ходити день і ніч, а ви будете доста мати на своїй голові, хоч би Сава й як ураз із вами увихався. Слава Богу, у нас є коло чого увихатися. Спродайте їх, та гроші заховайте добре, а як я поверну, то купимо іншу худобу.

– Сього я вже не зроблю! – відповів Івоніка. – А якби зробив, то таки зараз на їх місце купив би молоді, доглядав би, як ока в голові, бо вони були б твої, як і оці, синку мій. Як вернеш зі служби додому, візьмеш їх собі. Нехай вони привезуть тобі скриню і майно твоєї жінки додому, як дасть Бог дочекати, коли оженишся; я їх уже для тебе придумав. Розпічнеш із ними ґаздувати, а відтак, як зі всім упораєшся, спродаш і купиш на їх місце інші, молоді. Вони добрі на початок. Усе, що я за їх слідом зорав і засіяв, приносило мені хосен.⁵⁵

Михайло почув себе мов полум'ям обнятий. Слова батька викликали у нім сором, а заразом почуття ляку. Батько думав, очевидно, про якусь багату невістку, згадуючи про майно жінки, а він мав зовсім інші думки…

Він відвернув думки батька від себе якимсь питанням про насіння і втішився вельми, коли побачив, як полем прямував до них Онуфрій. Се був старий панський побережник, що мешкав під малим панським ліском, мав там своє поле й хатину і сторожив ліса, а часами й сам ще ліпше його обкрадав.

Люди в селі прозвали його «дурнуватим», хоч він був лише фантаст. Був у поході року 59, служив дванадцять років у війську й оповідав кождому, наймолодшій дитині, свої пригоди з того його героїчного часу. Притім закидав тут і там італійськими словами, що вправді не стояли з оповіданнями в жодній зв'язі, але мали на цілі прикрасити оповідання. Говорив живо імена значних військових героїв з того походу й зачиняв тим уста слухачам, котрі важилися часом висловити чудні сумніви щодо його пригод.

Спомини про його при війську перебуте життя зміняли його цілковито, і здавалося, він бачив усю велич, усю красу і знеслість⁵⁶ того часу аж тепер, і се поривало його. Він пристроював кождий і найдрібніший епізод фантастично, говорив, мов поет, і брехав, віруючи свято в те, що говорив. При тім поривав в руки, що йому попалося: рискаль, граблі або й мітлу – все одно, оскільки воно походило на оружжя – і, оповідаючи свої неможливі пригоди, вимахував тим на всі боки слухачам перед носом. В таких хвилях бував такий поважний, що слухачі, сміючись на ціле горло, ставали в слідуючих хвилях зовсім поважні й самі попадали в захват його одушевления. Вліті, коли ходив кругом лісу на візитацію⁵⁷, вішав перед себе на груди коновку до поливання огородовини і бубнів на ній, як у бубен, так що брязкіт розходився по цілім лісі, і він тішився тим, мов дитина.

Був жонатий і мав одну доньку й двох синів. З тих один був злодій і при одній крадіжі коней утопився, а другий, ідіот із уродження, сидів при батькові дома. Доньку любив найбільше, гордився нею і, мабуть, з гордості раяв кожному хлопцеві брати її за жінку, а кожному ґазді за ґаздиню.

– Не гадайте, – мовив, – що вона вдалася в мою жінку! Вона вдалася в мене, і хто її візьме за жінку, буде мені вічно дякувати! Чи, може, я лихий господар? Я маю всього подостатком.

І справді, в його городці було «всьо». Він мав найшляхетніші овочі, мав малини, суниці, великі ягоди й інші овочі, що водяться по ліпших садах. Мав грядку паприки⁵⁸, якої, як хвалився, навіть сам двірник не мав у своїм городі. Був замолоду в огородника одного боярина в Молдаві помічником і навчився плекати садовину. В своїм городі мав і малий ставок із рибою. Все, що в тім городі росло, носило ім'я «Kaiser»⁵⁹ і мало означати тим своє високе і шляхетне походження. «Kaiser-яблука, Kaiser-грушки, Kaiser-паприка», – лепетів, неначе рекомендуючи їх глядачам. Коло хати мав бурдей, як Івоніка в полі, лише багато менший. Там пересиджував із замилуванням уліті, а взимі переховував бджоли. Був забобонний, але не в такій мірі, як Івоніка. Коли спинився коло вуліїв, командував, голосно викрикуючи, мов між жовнірами, і жив у пересвідченні, що вони розуміли і слухали його.