Kitabı oku: «Будинок на Аптекарській», sayfa 4

Біля будинку Ніренберга, одного із знаних у місті купців, чувся якийсь рух. Михайлина зупинилася і вдивилася в темінь. Здавалося, чорна стіна поглинула Людвіга і Стефана й тепер рухалася, як дриглі, від легенького вітру.

На якусь мить в одному з вікон будинку Ніренберга засвітили лампу, і слабкий відблиск впав перед домом. Михайлина зрозуміла, що то була ніяка не чорна хвиля, а невелика купка людей. Здалося, що розглянула там обличчя ювеліра Грінберга, купця Громштейна, але чи справді це були вони?

– Стій! – почула чоловічий голос за спиною, і майже в ту мить хтось різко схопив її за руку. Михайлина стерпла. Вона стояла не надто близько біля Людвіга зі Стефаном, але й навряд чи вони впізнали б її у такому вбранні, але бути викритою не хотілося.

– Пішли, – солдат, що ледь стояв на ногах від якогось хмільного напою, витер рукавом губи. – З яких ти гостьових кімнат?

Михайлина не раз чула, як чоловіки пережартовувалися щодо справжнього призначення гостьових кімнат над рестораном «Слон» та їм подібних. Солдат, що сплутав її з повією, нахилився вперед і простягнув руку, щоб скинути з неї капюшон. Жінка скористалася моментом і щосили штовхнула його в груди. Від несподіванки той похитнувся і впав, а Михайлина кинулася тікати.

Коли добігла додому – впала на постіль і притисла подушку до грудей: де зараз Людвіг? Що за збори у тому будинку? Чи й справді він їй вірний?

Михайлина не раз чула, що деякі чоловіки збираються, щоб порозважатися із розпусними дівками, але щоб її Людвіг, та ще й з сином?

Коли той повернувся додому – не чула. Вранці уважно оглянула його одяг, обнюхала сорочку, вистежуючи аромат чужої жінки. Нічого.

Питати про справи вечірні сенсу не було, тож Михайлина вирішила спостерігати.

Людвіг, поснідавши печеною качкою і давши кілька розпоряджень працівникам, спустився до лабораторії. Михайлина схопила за руку Гелену і пішла за ним:

– Ану, доню, – шепнула малій на вухо, – попроси у тата дозволу, щоби ми сьогодні дивилися, як він працює. Цікаво ж.

Відмовити Гелені Людвіг не міг. Поки дитина обмацувала пляшечки із товстого скла, викладені спеціально для неї на лаву, Михайлина уважно спостерігала за чоловіком, а потім, повернувшись у кімнату, навіть записувала, що він робить.

– Це буде особливий препарат, – піднімав очі до неба Людвіг. – Він може змінити світ.

Але до успіху, схоже, було далеко. Миші, яких спеціально ловили для Деревоєда, щоб той досліджував на них препарати, помирали одна за одною. Людвіг дратувався, а одного разу навіть заслаб після чергової невдачі.

На той час Михайлина вже сама могла виготовити деякі мікстури, і чоловік щиро тішився її успіхам.

– Якщо я вмру – буде на кого залишити справу, – дивився у стелю, лежачи в постелі. – Щоправда, тобі доведеться скласти спеціальний іспит на дозвіл, але за тим справа не стане.

– Дурний, – цілувала його в чоло Михайлина, – чого б тобі вмирати? Звичайне нездужання. Тиждень – і будеш здоровим. Ось зараз принесу ліки, які зробила сама за твоїми настановами, – і тобі полегшає.

Михайлина спустилася в лабораторію за мікстурою від шлункових хвороб, яку настоювала й очищала вже кілька днів. Людвігові миші, почувши, що у кімнату хтось зайшов, забилися у найдальший куток спеціально замовленої з Києва клітки.

– Такі налякані, – Гелена, що, як і зазвичай, пленталася за мамою, скривила губки і вчепилася пальцями у прути клітки.

І поки Михайлина переливала ліки у меншу пляшку, мала запхала руку в маленькі дверцята і спробувала торкнутися мишей. А коли тваринки кинулися врозтіч, відсмикнула руку і перекинула клітку.

– Я хотіла їх погладити, а вони… – підняла на маму заплакані очі Гелена.

Михайлина, гучно зітхнувши, підібрала поли сукні й взялася роздивлятися маштаби трагедії. Клітка впала дверцятами донизу, і втекти вдалося лише одній миші. Залишати втікачку на волі не годилося, бо навіть одна вона могла наробити багато збитків у приміщенні, де зберігалися трави, коріння, насіння і навіть вже синтезовані з них речовини.

– Ти ж не скажеш татові? – поклала їй долоню на плече Гелена.

– Якщо ми зловимо цю мишку – не скажу.

Поки Михайлина роздумувала, чим і куди приманити тваринку, та чкурнула під стіну у крихітну дірку за величезною дубовою шафою, в якій Людвіг зберігав пляшки для ліків.

Михайлина вперлася обома руками у шафу і, зібравшись на силі, трохи її відсунула.

Те, що побачила далі, здавалося витвором її уяви: за шафою ховалися невеличкі двері. Такі маленькі, що пройти крізь них можна було, хіба сильно зігнувшись. Михайлина попросила Гелену перейти в іншу кімнату, щоб не лякати мишу, а сама відчинила двері й ступила кілька кроків у темінь. Хоч всередині не було нічого видно, але то гарантовано був вузький мурований каменем підземний хід. Серце закалатало сильніше. Жінка повернулася в лабораторію за ліхтарем і навіть пройшлася підземеллям. А коли зрозуміла, що тягнеться воно далеко, а що на тому кінці – незрозуміло, повернулася додому.

Михайлина разом з донькою піднялися у кімнати. Людвіг терпляче чекав на ліки. Жінка принесла йому мікстуру і крихітну скляночку до неї. Поки той, скривившись, зробив ковток, вдивлялася у його обличчя: відколи це Людвіг має від неї стільки таємниць? Може, він вже давно став чужою людиною, а вона й не помітила?

– Дякую, Місю, – потягнувся до неї, щоб поцілувати, – без тебе я б не вижив.

Михайлина запустила п’ятірню в його волосся. Людвіг, чоловік, який і через десять років після шлюбу дивиться на неї очима, повними любові. Людвіг, який знає кожен сантиметр її тіла. Ця доросла маленька дитина. Що за таємниці він приховує, і чи варто їй, Михайлині, про них знати?

У повсякденній сукні лягла на постіль біля чоловіка і притулилася обличчям до його шиї. Так і задрімали разом.

Євка, що заглянула в кімнату спитати про вечерю, на таку картину поблажливо всміхнулася і забрала малу Гелену допомагати на кухні.

Глава 3

Хмельницький, 2018 рік

День за днем кожен ранок Ляни починався однаково: дівчина прокидалася, пила каву, їхала в батьків магазин і читала. Старенький ноутбук з потертими від часу кнопками і номером на кришці – також, виходить, куплений у когось «антикваріат», – чудово конектився із сучасним «вайфаєм», хоч і не працював без живлення від розетки. Ніколай обходився з клієнтами сам, Ляна здебільшого спостерігала за ним і слухала. Лише час від часу ситуація потребувала її втручання, та й то більше не так її власне, як авторитету господині магазину.

– Ні, навіть не просіть, – хмурив брови, водночас посміхаючись, як завжди, коли якийсь чоловік приніс продати старий мобільний, – ви ж читали вивіску. Хіба там написано «Ломбард»?

– Поклич когось… старшого, – не сприймав його серйозно клієнт.

Ніколай закопилював губу і показував пальцем у бік Ляни:

– Ось вона – господиня магазину.

Ляна повільно встала і поклала руку на плече Ніколаю:

– Мій консультант має рацію. Ми не приймаємо сучасну техніку, хай і застарілу.

Чоловік махнув рукою і вийшов, а Ніколай розтягнув губи у посмішці:

– А можна я собі бейдж зроблю? – приклав долоню до грудей.

– Можна.

– Консультант?

– Консультант. Слухай, – наважилася продовжити після паузи, – ти ж шукаєш собі роботу? Бо я тут досі стирчу фактично лише через тебе.

– Шукаю, – відвів погляд.

Вже хвилин за десять хлопець вирізав з картону прямокутник, на якому власноруч написав маркером «Ніколай. Консультант з антикваріату» і пришпилив його до футболки.

Якби не цей хлопець – все б уже давно завалилося. Неприємний висновок муляв Ляні свідомість і штовхав у спину: читати і вчитися. Дівчина повільно розглядала кожну дрібницю в магазині і вже за кілька днів знала, де шукати інформацію про її вік та цінність і до якого експерта телефонувати при потребі. Номери їй дав той же Ніколай, проте, за його словами, її батько за експертною консультацією звертався рідко.

– Не несуть нам нічого аж такого дорогого, щоб витрачатися на спеца, – опускав кутики губ вниз хлопець.

Найлегше було зі старими грошима. Визначити їх ціну можна було прямісінько в інтернеті, продати чи купити щось – теж.

– Слухай, а може, нам організувати онлайн-магазин? – зірвалася на ноги Ляна, захоплена власною ідеєю. – Ти не ображайся, але в цю глуш мало хто доходить.

Насправді Ляна думала про інше: якщо перевести справу в онлайн, то можна буде займатися всім цим прямісінько з Києва і не сидіти у Хмельницькому. Так вона змогла б швидше повернутися додому і її б не мучила совість, що закрила справу, яку їй залишив тато.

Ніколай ідею сприйняв добре і пообіцяв допомогти з описом кожної речі.

Почалася робота: Ляна завела сторінки магазину в Інстаграм і Фейсбук, фотографувала антикваріат, викладала в мережу і паралельно поширювала пости на тематичних форумах. А ще проходила кілька курсів із продажів у мережі.

«В інтернеті вас зустрічають по ніку», – казав котрийсь із них. Але Ляна, коли реєструвалася, над цим довго не думала – назвалася просто «Антикварка».

Справа повільно, але закрутилася. Перші невеликі замовлення з’явилися за кілька днів, і до Ляниного маршруту дім-магазин-дім додалося ще крихітне відділення «Нової пошти». У котрийсь із днів оператор у відділенні розкрив її паспорт і здивовано підвів погляд:

– Ляна? Не може бути!

Дівчина хвилину-дві вдивлялася в обличчя молодого чоловіка. Глибокі ямочки на щоках, світло-русяве волосся і ніс «картоплиною». Щось таке знайоме…

– Дімон! – схопила його за руку, ніби злякалася, що він втече. – А я недавно про тебе згадувала!

– Нічого собі, – молодий чоловік роздивлявся Ляну з ніг до голови. – Якби не прізвище та ім’я – я б тебе не впізнав. Це ж які ми малі були, як ти поїхала! Дивно, що ти мене пам’ятаєш.

– Пам’ятаю, як ти з будівельного крана мені злізти помагав.

– Як би я не поміг? Я ж у тебе закоханий був.

Ляна опустила очі, а Дімон навіть не відвів погляд.

– Я й не знала.

– Слухай, а давай ввечері – на каву? – чоловік окинув оком чергу, що встигла зібратися за Ляниними плечима.

– Давай. Бо мені тут і поговорити ні з ким.

Ляна помахала Дімону «па-па» і вийшла на вулицю. Вже у самому під’їзді згадала, що навіть не залишила йому свій номер телефону. Отже, сьогодні кави не буде. Доведеться завтра зайти знову. І хто знає, чи ще потрапить на Дмитрову зміну.

Надвечір задзвонив мобільний.

– Ти готова? – почула в слухавці голос Дмитра. – Я вже у дворі.

– І як ти дізнався мій номер? – єдине, що здогадалася спитати.

– Ну ти смішна. Це ж Нова пошта. У нас є вся база.

Надворі вечоріло, Ляна знайшла у валізі байкову сорочку й накинула на плечі – їхала вона сюди на два-три дні, тож про те, щоб взяти трохи одягу, не подумала. А щодо теплого – й поготів. Ще трохи – і доведеться влаштувати собі шопінг на місцевому ринку.

Дімон сидів на лавці, де вдень вигрівали на сонці кістки бабусі.

– А я вже тут не живу, – обвів жестом подвір’я. – Батьки у Бостоні. Емігрували у двохтисячних. Вчителі тоді ледве виживали. І сестричка там. А мене тоді залишили з бабусею.

– То ти живеш із нею, – Ляна сіла на лавку поруч й обвела поглядом вікна будинку, силкуючись згадати, за якими була квартира Дмитра.

– Бабуся померла недавно. Від раку.

– І мій тато помер.

– Чув. Співчуваю. То ось чому ти приїхала.

– Угу. Хоронити.

– Слухай, ми підемо на каву, – вперше за весь вечір глянув їй в очі Дмитро, – чи так і будемо тут сидіти, як старі?

Ляні відверто полегшало – розмову на неприємну тему закрито. Десь у дворі запищала автомобільна сигналізація. Дівчина мимоволі повернула в її бік голову: не Іван. Дивно, але його «шевроле» не бачила з того дня, коли зачинила перед його носом двері квартири.

– Коли ти поїхала в Київ, – Дімон запхав руки в кишені, – я навіть батькам своїм сказав, що вступати поїду в столицю і знайду там тебе.

– І вступив? – посміхнулася.

– Ні. Спочатку було медучилише. Але з медициною не склалося. Вчився далі. Став слідчим поліції.

– То як тебе з поліції занесло в «Нову пошту»?

– Та так. Сталося дещо. Не хочу про це. Одним словом – мене звільнили.

– Жалкуєш?

– Проблем – менше, зарплата більша. За чим жалкувати? Хіба за пригодами. А ти де?

– В Києві, закінчила юрфак, працюю в архіві.

– Теж з пригодами так собі, правда?

– Правда, – Ляна не знати чого заусміхалася. – Часом думаю, що вмру від нудьги.

Дмитро різко зупинився посеред дороги:

– А знаєш, що я подумав! Ну його до біса, ту каву. Поїхали на картинг!

Ляна навіть не думала сперечатися. Вже за півгодини, проїхавшись у майже пустій маршрутці, вони знайшли у центральному парку картинг і ганяли навперегін. Трохи завеликий шлем сповзав на очі, а двигун ревів так, що можна було оглухнути, але Ляна почувалася супер.

– Правда, круто? – Дмитро подав їй руку і допоміг вилізти з автівки, коли час оренди закінчився.

– Крутезно! – Ляну розпирало від щастя. – Я давно так не дуркувала!

– І я, – Дімон обняв її за плечі. – Кави?

– Води, – закотила очі Ляна. – Вмираю від спраги.

Вони купили пляшку мінералки на двох у найближчому продуктовому магазині й випили її до дна на лавці в темному парку.

– За законом жанру, ми б мали тепер поцілуватися, – Дімон обіймав її однією рукою, а іншою загортав їй за вухо пасмо волосся.

Ляні було добре. Весело, як ніколи. Ці кілька годин вона жодного разу не згадувала ні про смерть тата, ні про купу справ, пов’язаних з магазином. Але амур в її плани точно не входив:

– Перестань, – по-дитячому полоскотала Дмитру живіт. – Ми вже не діти.

– То поцілунку не буде?

– Я не цілуюся з тими, з ким не зможу зустрічатися, – посміхнулася Ляна. – То просто твій незакритий дитячий гештальт.

– То давай закриємо? – Дмитро награно витягнув для поцілунку губи і заплющив очі.

– Точно не сьогодні, – викрутилася з обіймів Ляна. – Остання маршрутка втече!

І хоч дівчина навіть не уявляла, до котрої тут ходять маршрутки, додому довелося йти пішки.

– Не сьогодні – не означає ні, – підморгнув їй Дмитро, по-дитячому повиснувши на дверях під’їзду. – Я почув.

Ляна швидко вибігла на свій поверх і сховалася за дверима. Сьогодні вона знову була тією маленькою дівчинкою, що колись жила в цьому місті з мамою і татом. Безтурботною і щасливою. І в неї був закоханий хороший хлопчик Дімон, що колись допоміг їй злізти із башти будівельного крана.

Дівчина кинула на полицю в коридорі ключі і зачепила пальцями порцелянову фігурку янголятка. Фігурка впала й розлетілася на друзки. Ляна увімкнула світло і дістала з крихітної кладовки мітлу і совок. Підмітаючи уламки, зловила себе на думці, що кидає ключі на поличку однаковим рухом щодня, але янголятко жодного разу їй під руку не потрапляло, бо завжди стояло в кутку. Цікаво, як так сталося тепер?

Дівчина зробила ще кілька рухів мітлою і зупинилася: на старих дошках чітко було видно частину відбитка взуття. Ляна прокрутила кілька попередніх днів у пам’яті: після того як вона відмила квартиру від бруду і, головне, – від крейди, якою обводили батькове тіло на підлозі, сюди не заходила жодна людина, окрім неї самої.

Серце дременуло в п’яти. Випростала спину й роздивилася навколо: вікна зашторені, хоч вона точно вранці їх відкривала, татові зошити на столі зсунуті з місця – це видно по чистих від пилюки смугах, які донедавна були під зошитами, бо стіл Ляна так і не знайшла час протерти. Сумнівів не залишалося: у квартирі хтось був.

Дівчина перевірила шуфляду, куди поклала свої гроші, – все було на місці. Старий телевізор, інша техніка і меблі – теж.

Ляна увімкнула у всіх кімнатах світло і похапцем знайшла папірець, на якому їй записав свій номер Іван.

– Ти десь далеко? – спитала без привіт-як справи.

– Щось сталося?

– Здається, в мою квартиру хтось заліз.

Іван якийсь час мовчав, а потім заговорив впівголоса:

– Щось вкрали?

– Ні, але мені страшно.

– Може, ти себе накручуєш?

– Слухай, ти мене маєш за ідіотку? Я дипломований юрист, між іншим. Ми кримінальну справу теж вивчали. Якщо я кажу, що в мене вдома хтось був, то в мене вдома хтось був! – кричала в трубку.

– О’кей, що я можу зробити?

– Тобто, якого біса я телефоную саме тобі, ти це хотів спитати? – Ляна вже не могла стримати емоції. – Між іншим, ти мій майже єдиний знайомий у цьому місті, кому мені ще дзвонити. Сам же номер і дав, пам’ятаєш?

– О’кей, о’кей, не кричи, – майже шепотів у слухавку Іван. – Щось придумаємо. Я зараз не можу розмовляти, але завтра заїду. Хочеш – камеру поставимо. Лягай спати.

Ляна кинула слухавку. Добре сказати – лягай спати. А як лягти, коли ще зовсім недавно хтось ходив по твоїй квартирі й перекладав речі? А що, як він і досі тут?

Ляна вічинила двері у ванну і вхопила в руки швабру. Далі обережно ступила в кухню і провела долонею по стіні, шукаючи вмикач світла. Натисла і видихнула: в кухні було порожньо. Більше в цій квартирі сховатися нема де.

Знайшла у вхідних номер Дмитра і натисла виклик. Той відповів майже одразу.

– Слухай, ти, звісно, не ображайся, – відповів на її емоційну тираду про все, що сталося, – але кому потрібна ваша квартира?

– Звідки я знаю? Але тут точно щось нечисто. Може, поліцію викликати?

– Скажу тобі як колишній слідак: хочеш згаяти час – викликай. Ну сама подумай – у вас нічого не пропало, камер ніде нема, подвір’я в центрі – прохідний двір. І головне – мотив. Який мотив у того, хто заліз у вашу квартиру, ще й, як я зрозумів, відчинивши двері своїм ключем.

– Так, замки цілі, – Ляна про всяк випадок оглянула двері – жодної подряпини.

– Одним словом, ніхто твого гостя шукати не буде.

– Дімон, мені страшно.

– Слухай, може, я тебе зараз ображу, але скажи, – Дмитро переривався кожні кілька слів, щоб віддихатися, – схоже, він іще не дійшов додому, – скажи, ти спілкувалася з татом останнім часом?

– Ні.

– Отож. І як він жив – не знаєш, правда?

– Правда, – настрій Ляни остаточно зіпсувався.

– Тоді скажу зі своєї поліцейської практики – «шерше ля фам».

– Тобто?

– Тобто-тобто, – передражнив її Дмитро. – Шукайте жінку.

Ляна мовчала. Дмитро вичекав паузу і продовжив:

– Ти не припускала, що твій тато міг мати якісь стосунки? Він міг сам дати ключ від квартири якійсь жіночці, а та не наважувалася зайти у твоїй присутності.

– І не прийшла на похорон? Дивні, скажу тобі, це були стосунки. Та й відбиток взуття навряд чи жіночий.

– А якщо кросівки?

– Варіант, – знизала плечима Ляна.

– Слухай, ну, може, вона одружена чи щось таке. Не хотіла, щоб її викрили. А в квартиру прийшла за якимись своїми речами. Знаєш, скільки я таких історій на власні очі бачив.

Розмова з Дмитром нітрохи не заспокоїла. Її батько – герой любовної історії? А, власне, чом би й ні? Та хоча б тому, – переконувала себе Ляна, що в цій квартирі немає жоднісіньких слідів перебування жінки. Більше того – нормальна жінка тут би здуріла. І відразу б перемила всі ці липкі ручки кухонних шкафчиків.

Ляна, ніби щоб переконатися у своїх висновках, торкнулася до однієї з них. Ручка була чиста! Перемацала решту – усі ручки кухонних шкафчиків тепер не липли. Ляна принюхалася: в повітрі ледь вловимо пахло якоюсь побутовою хімією. Усі ручки шафок хтось ретельно помив.

Дівчина впала на диван й охопила голову руками: очманіти!

Вранці наступного дня Ляна знайшла в кладовці молоток і два крихітних цвяхи, вбила їх у одвірки на рівні десяти сантиметрів від підлоги і зав’язала між цвяхами нитку. Така пастка мала б виказати, якби до квартири без неї хтось увійшов. Двері відчиняються всередину, тож не розірвати нитку при цьому неможливо. Колись таким чином вони з друзями охороняли «свою» територію в підвалі – покинуту кимось комірчину, місце, де могли гратися лише мешканці цього будинку, а зайдам було зась.

Ляна вирішила також перевірити версію Дмитра. На щастя, із самого ранку бабусі під під’їздом були на «бойовому посту».

– Слухайте, – підсіла до них після традиційного обміну вітаннями, – дещо вас запитаю. Ви ж тут, – зробила паузу, щоб обдумати, як сформулювати питання й не образити жіночок, – ви ж тут багато часу проводите, всіх знаєте. Скажіть, у мого батька хтось був?

– Хто був? – старенька жіночка повільно повернула в її бік голову.

– Ну, жінка. Коханка. Не знаю, як ще сказати.

– Була тут одна, – жіночка підняла вказівний палець вгору, а її подруга ствердно закивала головою. – Приходила кілька разів. Молода така, туфлі на обцасах височенних. Я спочатку навіть думала, може, то ти, тобто донька його. А вже потім все сталося, і ти приїхала.

Ляну ніби вдарили чимось по голові: отже, жінка таки існує.

– Як вона виглядала? – не знати навіщо перепитала в жіночок.

– Як-як. Як усі фіфи тепер виглядають. Волосся довге, руде, кучеряве. Сережки у вухах завжди величезні, схожі на циганські. Я запам’ятала, бо моя внучка якраз недавно в таких до мене прийшла. Чемодан величезний та жінка кожного разу з собою носила. Не знаю, може, мальовидло там мала чи книжки які. Хоча такі книжок не читають, – махнула рукою.

– А вчора ви її часом не бачили? – вхопилася за останню соломинку Ляна.

– Ні, з того часу, як тато твій вмер, вона більше не приходила.

Ляна подякувала жіночкам і пішла на тролейбус до Гречан. Із самого ранку мала кілька замовлень в онлайн-магазині, які треба було виконати. Думки про таємничу руду жінку так захопили, що дівчина ледь не проїхала свою зупинку.

Отже, тато мав якісь стосунки. Якщо вірити бабусям з двору, його пасія була значно молодшою. Чому тоді вона не прийшла до нього на похорон? І що їй треба було у квартирі, якщо то була справді вона.

– Нарешті. Я вже думав, що ти від страху сховалася під столом і чекаєш свого злодія вдома з ножем в руці.

Ляна аж підстрибнула від несподіванки. Іван, як завжди, випірнув ніби з-під землі.

– Міг би й поспівчувати. Мені, між іншим, було страшно.

– Пробач. Я був трохи зайнятий і не в місті. Можу чимось допомогти?

– Допоможи мені знайти руду жінку.

– Будь-яку? Чи будуть якісь точніші характеристики?

Обоє зайшли у магазин і відповіли на привітання Ніколая. Хлопець змітав пилюку з полиць спеціальною крихітною чи то мітлою, чи великим пензликом. Ляна дала йому список речей, які треба було запакувати для надсилання покупцям.

Іван роздивився навколо:

– Бачу, справи йдуть. Отже, магазин ти не продаватимеш. Що-що, а талант знаходити собі проблеми в тебе є.

Ляна помітила, як напружився Ніколай.

– Давай сьогодні не про це, – вирішила перевести тему й повела Івана у тепер уже свій кабінет.

– То що за жінка? – молодий чоловік без запрошення сів у крісло.

Ляна відсунула від столу стілець й опустилася на краєчок:

– Рудоволоса, молода, великі сережки і валіза чи чемодан.

– То це вона – твоя вчорашня злодійка?

– Не знаю. Може бути, – опустила погляд і взялася постукувати нігтями по столі.

– Нічого не хочеш розказати?

– Здається, це коханка мого батька.

Іван навіть бровою не повів:

– І що тут такого? Чи він мав по твоїй мамі зберігати целібат? Або, може, боїшся, що вона претендуватиме на магазин? Не думаю, що це аж такі статки.

– Я відчуваю, що тут щось не так. Чому вона не була на похороні?

Іван встав і зміряв кімнату кроками:

– Уляно, я вже шкодую, що запропонував тобі допомогу. Здається, ти надивилася фільмів.

– Я не дивлюся фільмів, – показово відвернулася до стіни.

– То начиталася книжок.

– Думаєш, я все собі вигадую?

– Впевнений. Ти ж не плануєш вести на неї полювання?

– Я просто хочу знати, хто і навіщо був у моїй квартирі.

– У батьковій, – спокійно сказав Іван після паузи.

– Що? – Ляна вже встигла задуматися про своє.

– У батьковій квартирі. Вибач, але ти поки не власниця. І не знаєш, хто має від неї ключі.

Ляна отеретіла. І цей туди ж.

– О’кей. Я не знаю, хто ходить батьковою квартирою. Але маю право знати.

– Шпигуватимеш?

– Є простіші варіанти. Встановлю камеру спостереження.

Іван ще раз зміряв кімнату кроками і знову сів у крісло.

– Добре. Я тобі із цим допоможу.

– Я не просила допомоги.

– Отже, самостійна і незалежна? – відкинувся на спинку крісла.

Ляна вже встигла пошкодувати про свої слова. І як вона тепер виглядає в очах Івана? Типова стара діва, яка хоче видаватися сильною жінкою.

– Добре, вибач. Я дозволяю тобі мені допомогти.

Іван звів брову вгору і з викликом дивився дівчині в очі, тому вона була змушена додати:

– Не дивися на мене так. О’кей. Допоможи мені, будь ласка.

Іван посміхнувся:

– Я цим займуся. Тільки заради твого спокою.

Робота не чекала, тому Ляна була змушена випровадити з магазину Івана й зайнятися справами. Ніколай уже впорався з пакуванням замовлень і навіть продав кілька раритетних платівок старшому чоловікові, від якого неприємно пахло самотньою старістю. А точніше, сечею. До людей часто разом з віком приходить нетримання. І добре, якщо є кому випрати-придивитися. Бо ж людина сама до свого запаху звикає і часом не розуміє, чому інші крутять носом. Може, її тато боявся саме цього, тому й завів стосунки з рудою фіфою. Навряд чи варто його за це засуджувати. Як-не-як, ні магазин, ні квартиру він тій жінці не віддав.

– Перепрошую, – переминався з ноги на ногу Ніколай, – не хотів про це говорити при вашому другові. Не подобається він мені, – по-дитячому нахмурив брови хлопець. – Я ненавмисне вас підслухав.

– Я не ображаюся, – Ляна пакувала посилки в наплічник, щоб віднести на «Нову пошту». – Якби ми хотіли про щось поговорити таємно, то пішли б кудись, де нікого нема.

– Та я не про те, – Ніколай, як завжди, посміхався. – Я чув, як ви казали про руду жінку з валізою. Я її знаю.

Дівчина покинула наплічник і підійша до вікна. Не хотіла, щоб Ніколай бачив у ту мить її обличчя. Серце вистрибувало з грудей.

– І хто вона?

– Я бачив її кілька разів. Вона приходила сюди із чоловіком, нашим постійним клієнтом. Той завжди купував у дядьканатолія найдорожчий товар – антикварні меблі.

Отже, руда жінка справді заміжня. Це багато що пояснює. Але не те, навіщо вона приходила у квартиру й вимила ручки від шафок.

– Коли ти її бачив востаннє, Ніколаю? – запитала лагідно, щосили намагаючись не видати тремтіння в голосі. В її батька, виявляється, було власне життя, і це її хвилювало. Ляна сердилася сама на себе: невже вона така егоїстка, що ревнує тата, з яким навіть не спілкувалася.

– Вона приходила в той день, коли дядькоанатолій вмер. Шукала його. Але ще ніхто не знав, що трапилося.

Ляна знайшла на підвіконні пляшку з негазованою водою, налила собі склянку і повільно випила. З дитинства цей спосіб заспокоїтися був найдієвішим. Коли після нападів алергії приходила задуха і панічна атака, мама наливала їй води й примушувала пити дрібними ковтками. Після цього Ляні завжди легшало. Цього разу дівчина також відчула, як серцебиття внормовується.

– Ще про це поговоримо, – закинула наплічник і взялася за ручку дверей, – мені треба в місто.

– Тоді вона залишила записку.

Ляна завмерла на місці як вкопана. Трохи подумала й повільно розвернулася. Ніколай стояв посеред кімнати і на витягнутій руці тримав клаптик паперу.

Ляна зробила крок назустріч і мовчки взяла з його рук папірець. Вже на вулиці прочитала: «Переносимо зустріч на четвер. Тетяна Аніцька». Поряд загудів тролейбус, і дівчина запхала папірець до кишені. Пізніше подумає, що із цим всім робити.

На «Новій пошті» у той день знову працював Дмитро.

– Добре, що все виявилося так просто, – посміхнувся, вислухавши історію про руду жінку. – Щось таке я собі й думав. Але замки зміни. Хочеш, сьогодні тобі допоможу.

– Хочу, – посміхнулася Ляна. – Тільки без поцілунків.

Хлопець награно зітхнув:

– Бажання дами – закон. Без – то без. Чекай мене, як стемніє, – підморгнув.

Йшла додому, стискаючи в долоні папірець із запискою від жінки, яка, цілком можливо, була коханкою її батька. Дивно, що ця Тетяна просила про зустріч якраз у день, коли батька не стало. А що, коли її чоловік дізнався про зраду і вбив його? Чи, може, то через неї батько втратив розум?

Ляна прокрутила ключ у замку й обережно прочинила вхідні двері на кілька сантиметрів. Нитка, яку вона вранці залишила як пастку, була розірвана. У квартирі знову хтось був.

Дівчина уважно оглянула помешкання: цього разу слідів гостя було менше: напівпрочинена шафка в залі, дверці якої треба було трішки підняти, щоб припасувати щільно, смужки пилюки на книжкових полицях: схоже, хтось діставав книги.

– Тут щось шукали! – майже плакала Ляна, коли прийшов Дмитро.

– М-да, цікаві справи. Думаю, треба знайти ту Тетяну. А там, дасть Бог, все проясниться. Може, й нема у тому жодного криміналу.

– Цікаво, як ми маємо її знайти? Я нічого про неї не знаю.

– Не забувай, що перед тобою – колишній мент, – підморгнув. – У нас є її ім’я і прізвище. Скинь мені в смс. Маю ще трохи друзів у поліції, спробую її «пробити».

Поки Дмитро встановлював новий замок, Ляна мовчки сиділа поруч на підлозі, обхопивши коліна руками. Стежила за кожним його рухом, і це заспокоювало. Надто худорлявий, як на колишнього поліцейського, він легко працював викруткою. Футболка на ньому буквально висіла.

– Мало кому подобаються домашні хлопчики, правда? – спитав ні з того ні з сього.

Ляна почервоніла. Схоже, вона надто довго затримала погляд там, де мав би бути біцепс.

– Пробач. Я задумалася, – вирішила не розмовляти на цю тему далі. Хто знає, можливо, у Дмитра з цим пов’язана якась особиста драма, якщо він так гостро сприйняв її погляд. Дружина пішла до качка чи щось таке. – Давай повечеряємо, – знайшлася, помітивши, що він завершив роботу.

– Точно! Ти ж голодна! – підвівся на ноги Дмитро і подав Ляні руку. – Тільки готую я.

Дівчина вже відкрила рота, щоб заперечити, але чоловік приклав долоню до її губ:

– Жодних «не треба». Я ж готувався. Пам’ятаю, що в тебе алергія на все на світі. Тому вуа-ля, – дістав зі свого наплічника два кабачки. І де тільки знайшов їх на початку літа? – Буде вегетаріанська і гіпоалергенна лазанья.

Ляна слухняно сіла на табуретку і з відкритим ротом спостерігала, як на столі з’являються інші необхідні продукти. І головне – все це вона могла їсти без шкоди для себе. Дмитро пам’ятав. Всередині прокотилася тепла хвиля.

Страшно було поворухнутися – здавалося, що найменша різкість розвіє чари. Коли в квартирі смачно запахло, Ляна заплющила очі й подумала, що хоче, аби цей вечір тривав якнайдовше.

Овочева лазанья вдалася знатна. За вечерею говорили здебільшого про дитинство, спільних знайомих. Було помітно, що Дмитро не надто хотів розповідати про себе, тож Ляна не наполягала. У балачках майже забула і про квартирних «гостей», і про дивну батькову знайому.

– Ти просила без поцілунків, – схилився над її вухом, коли по всьому проводжала його до дверей, – але я не можу стриматися.

Ляна заплющила очі в передчутті. Теплі, ледь вологі губи торкнулися її уст. Дівчина несміливо поклала руки Дмитру на груди і відповіла на поцілунок.

Коли за чоловіком вже зачинилися двері, Ляна торкнулася пальцями своїх губ. Може, щось сталося, й вони втратили чутливість? Звісно, вона востаннє цілувалася хтозна-коли, але знала, що все мало бути не так. Жодного вибуху всередині, жодної пристрасті, жодного бажання продовжити. Просто поцілунок. Приємний, але не такий, що запалює.