Kitabı oku: «Мисливські усмішки (збірник)», sayfa 2
5
Найважче й найнеприємніше писати про себе.
Я ще раз кажу, що не маю жодного наміру давати якісь певні рецепти, як писати, та їх, тих рецептів, і нема. Я спробую розповісти, приміром, чому і як я написав свою «Зенітку», бо із моїх творів її, мабуть, чи не найбільше знають.
«Зенітку» написано під час Великої Вітчизняної війни.
Мені хотілося в ті тяжкі, грізні часи написати щось дуже веселе, таке, щоб і моя робота спричинилася до того, щоб люди і на фронті, і в тилу таки по-справжньому засміялися, та не засміялися, а просто-таки зареготалися.
Одночасно, щоб моя гумореска відігравала й певну, сказать би, мобілізаційну, підбадьорювальну роль.
Героями «Зенітки» я вибрав двох дідів: діда Свирида та його кума.
Чому я вибрав дідів?
Щоб показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як не гвинтівку, то бодай вила. Я зробив старого діда партизаном (а хіба таких не було!), а в партизанах навіть кволі діди не сиділи без діла, а хоч обід хлопцям варили та коні пасли.
Чому я навів приклад війни діда Свирида з його бабою Лукеркою? Це – смішно, але в мене була ще й та думка, що, мовляв, не задавайтеся, фашисти, своєю технікою, своєю військовою наукою, – хоч які ви дуже такі муштровані, дуже такі сильні, дуже такі на військовій справі практиковані, – наші діди битимуть вас, маючи в руках не вдосконалені зенітки, а звичайнісінькі вила-трійчата.
Дідів, що попадали з кислиці, я прозвав льотчиками.
Такі контрасти: зенітка й вила, ціла військова муштра з одного боку і баба Лукерка з другого, таран і спідниця і т. д. Та ще коли старі діди по-своєму вживають у розмовах військових термінів (а хіба не поприщеплювалися такі терміни до нашої мови за час війни?!) – от і вийшло, кажуть, дуже смішно.
«Зенітку» свою я вигадав. Живого діда Свирида, того, що діє в «Зенітці», на світі не було. Але я певний, що подібні діди були, бо якби їх не було, я б погрішив проти художньої правди, і читач обов’язково десь, колись, – не тепер, так у четвер, – запротестував би… Читача – не обдуриш! За десять років життя «Зенітки» я протесту жодного не чув.
Я розповів про те, чому я написав «Зенітку».
Як я її написав?
Це вже справа складніша. Із «Зеніткою» я «мучився» довгенько. Було багато сумнівів, чимало побоювань! А чи не образяться наші солдати, наші офіцери, що я їхню титанічну, героїчну, смертельну на війні боротьбу порівнюю з «війною» діда Свирида та баби Лукерки? Хоч я мав на увазі фашистську армію, а раптом комусь спаде на думку, що я, – аж подумати страшно! – недооцінюю труднощів боротьби.
Чи не образяться наші безстрашні соколи-льотчики, що найсмертельнішу в їхніх руках зброю – таран – я зводжу до тарана дідом бабиної спідниці?
Ще тільки готуючись писати, я радився з деякими товаришами та з першими моїми читачами, чи не може таке трапитися?..
А хто напевно міг сказати, трапиться чи не трапиться?
Вирішив писати!
Сам собі подумав: вся справа в тоні, в підході, в певних межах.
Узяв та й написав.
Технічно як я її написав, питаєте?
Я її не написав, а розказав. Було це в Рязанській області, де моя родина жила в евакуації. Я приїхав до неї. В хаті було холодненько, був лютий. Уночі не спалося, а більше хукалося. Хукав я, хукав, ніякого тепла не нахукав. Хукнеш, а воно пара клубком вихукується. Розбудив я дружину.
– Ти не змерзла?
– Змерзла!
– Слухай, я тобі щось розкажу.
– Перед світом? Може, це тобі з холоду?
– Слухай, може, тепліше буде.
І почав: «Сидить дід Свирид на колодках, сидить і стружить верболозину…» І так до кінця.
Дружина почала сміятися. Потеплішало.
А вранці встав, нагрів біля чайника пальці, попрохав у хазяйчиної доньки-школярки чотири аркушики з учнівського зошита паперу «в кліточку», взяв олівця, бо чорнило замерзло, сів та й записав «Зенітку».
Так народилася «Зенітка»…
«Зенітка» – це гумореска, написана не на фактичному матеріалі, це, сказати б, чистісінький авторський витвір, домисел.
Давайте спробуємо поговорити про фейлетон, чи усмішку, як про наслідок певного життєвого явища, факту. Єсть у мене усмішка (чи хай буде фейлетон), що зветься: «У ніч під Новий рік». Матеріалом для цієї усмішки прислужився той життєвий факт, що по багатьох наших колгоспах голови колгоспів, щоб повлаштовувати на легеньку роботу своїх родичів, кумів, сватів і т. д., – призначають їх сторожами.
В одному колгоспі було виявлено по штату цілих вісімнадцять сторожів. Явище, розуміється, ненормальне, яке межує із злочином. Треба було висміяти це явище, звернути на нього громадську увагу, винести його на людське посміховисько. І, таким чином, – припинити.
Як я підійшов до цього матеріалу, до цього факту?
Я собі уявив, що коли в колгоспі вісімнадцять сторожів і всі вони родичі чи приятелі, – ясно, що не всі вони діди, що це здорові, працездатні люди, які ховаються від роботи і мають за це ще й неабиякі трудодні.
Це була, так би мовити, вихідна точка, та грубка, від якої я почав «танцювати»…
Що може робити здорова, неспрацьована, молода людина вночі, коли вона сторож, а тому сторожеві тільки й діла, що в калатало калатати?
От я й почав їм роботу знаходити, на папері, звісно: і вони в мене і в підкидного грають, і борються, і на фермі симентальського бугая піднімають. Дійшло до того, що комсомолка Оленка на правлінні почала вимагати, щоб сторожам футбольного м’яча купили – хай, мовляв, не гуляють, а тренуються та «Кубок СРСР» для колгоспу виграють.
А остаточно я скомпрометував сторожів тим, що одного з них в ніч під Новий рік щось украло.
Люди читали, сміялися, а дехто, напевно, і чухався.
А якби я взяв та й написав: «У такім-то колгоспі 18 сторожів. Розженіть їх!»
Це була б не література. Справа літератури – своїми засобами звернути увагу на певне явище, висвітлити його, а для «вжиття заходів» у нас є інші відповідні установи.
Якось, бувши в однім районі, я звернув увагу, що клуби по селах здебільша позамикувано. Висять на клубних дверях величезні колодки-замки.
Я не допитувався, чому позамикали ті клуби – для мене було ясно, що на культосвітню роботу в тому районі увага невелика.
Написав я фейлетона: «Про замки та інші речі». Району я не називав, не називав і певного клубу, але вийшло, що я «попав у точку»; чимало було листів-одгуків на цей фейлетон, де писалося:
– От, мовляв, добре, що написали про замки на клубах: у нас уже нема замка, клуб працює і т. д., і т. ін.
Чому я із «смішного» саме боку підходжу до життєвих явищ?
Бо я намагаюся бути сатириком, а сатирики, як говорив М. Є. Салтиков, «закликають на допомогу зброю сміху»…
Коли б я був романістом, і цей факт мене б зацікавив, я б поклав його, може, за основу багатотомного романа.
Поет написав би, може, баладу, може, поему, може, пісню…
А моя зброя – сміх! Я глузую, кепкую, а частенько просто собі усміхаюсь.
М. В. Гоголь сказав: «Сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться».
6
Де береться матеріал для сатирично-гумористичних творів?
Радянські письменники, сатирики та гумористи, здебільша гуртуються біля сатиричних та гумористичних журналів – «Перця», «Крокодила» та інших, що видаються по братніх радянських республіках. Працюють вони по редакціях газет та журналів. Редакційна пошта завжди дає такого матеріалу скільки завгодно.
Але, розуміється, найкраще бачити життя на власні очі, вивчати його, бути серед народу, отож найкориснішими завжди бувають поїздки в колгоспи, радгоспи, на фабрики, заводи, шахти і т. д., і т. ін. Сатирикам та гумористам це ще потрібніше, ніж комусь іншому.
Письменникова зброя – мова, слово. Веселу гумореску, фейлетона, гостру сатиру не можна написати спокійною, холодною, хай навіть і найлітературнішою мовою.
У сатирика та гумориста мова має бути жива, гостра, дотепна, наближена до мови, якою розмовляє народ.
Отож і доводиться прислухатися, записувати, знайомитися з фольклорними матеріалами і т. д., і т. ін.
Це для нас і необхідне, і обов’язкове, без цього веселої усмішки не напишеш.
Мені довелося повоювати зброєю сміху з ворогами радянського народу, панськими лакузами, продажними українсько-німецькими націоналістами.
Вся ця наволоч після війни кублилася по всіляких схронах у західних областях Радянської України. Все це вихованці всіляких гестапо та інших гадючих гнізд із своєю розбійницькою специфікою, жаргоном, побутом, вчинками і т. д.
Розуміється, що сидівши в Києві, не вивчивши цього всього матеріалу на місці, мені трудно було б щось про них уїдливе написати. Треба, значить, було їздити в західні області, знайомитися з обстановкою каїнової роботи ворогів, говорити з місцевими людьми, що докладніше знали роботу цих запроданців, доводилося говорити і з самими «героями» темної ночі та густої хащі.
Наслідком тільки цього й могла вийти моя книжечка «Самостійна дірка».
Не було б моїх «Ленінград і ленінградці», якби я не побував у Ленінграді, наслідком поїздки в Запоріжжя з’явилися мої «Запорожці»; всі мої «мисливські усмішки» – результат багатолітніх мандрівок з рушницею…
Треба вам сказати, що і в «мисливських усмішках» нічого вигаданого нема: це все власні спостереження, все це було побачено, почуто, пережито.
Розуміється, все оброблено з мого погляду.
В кабінеті наш брат багато не висидить.
7
Ми, на превеликий жаль, дуже бідні ще на теоретичні роботи в галузі сатирико-гумористичної літератури. Та появиться ж колись і теорія.
Що ж іще вам сказати?
Знайте найголовніше: «Не святі горшки ліплять!»
Захочете навчитися писати фейлетони, навчитеся, бо, ще раз підкреслюю, навчитися можна!
А нам, що вже чимало літ працюємо на ниві сатирично-гумористичної літератури, чекаючи молодої, гарячої, дотепної, веселої зміни, залишається тільки одне: учитися, учитися та ще раз учитися!
Чекаємо до наших лав: будемо вчитися разом!
1954
Мисливські усмішки
Відкриття охоти
Власне кажучи, щороку «Відкриття полювання» буває двічі: першого серпня на птицю, а першого листопада на звіра, але якось уже так утрадиційнилося, що за урочисте, коли хочете, свято серед мисливців вважається перше відкриття, коли після довгої перерви у вас у руках знову улюблена вами рушниця і ви знову маєте змогу не тільки, сказать би, поповнити свої продовольчі ресурси, не тільки допомогти державі в м’ясозаготівлях, а й задовольнити себе як природознавця, природофіла й спортсмена.
Полювання, як бачите, не якась там легковажна дурничка, не дрібничка, а дуже й дуже поважна справа, особливо для таких громадян, як ми з вами…
…………………………………………………………………………..
Відкриття…
Скільки турбот, хвилювання, нервозності, доки все в тебе буде в порядку: і рушниця, і набої, і одежа, і рюкзак, – одне слово, все, що потрібно для серйозного, добутливого полювання…
А куди їхати?!
А з ким їхати?!
Куди їхати?!
Ну, як ви одразу зможете вирішити, куди їхати, коли сьогодні вам кажуть:
– Біля Борисполя, на озерах, качви тієї, ну, як хмари! Повірите, як випливуть, ну, як тої ряски! Одне одного просто давлять. Оце вчора приїздила звідтам молодиця, так казала, що її свекрові кум його казав, що кумова баба чула од свахи, що та сама бачила, як коноплі мочила, що нема куди через тую качву коноплини ткнути! Поїдемо, га?!
– Поїдемо! Тільки в мене набоїв обмаль!
– А навіщо вам багато набоїв! Та там з одного набою торік по 24 качки били. П’ять набоїв – сто двадцять штук. Самий крижень, майте на увазі. Важка птиця: більш як сто двадцять штук не піднесете!
Завтра ви почуєте:
– Куди на відкриття?
– Думаю до Борисполя.
– До Борисполя? Чого? Хіба на сухому качки плавають?!
– Як «на сухому»?!
– Та там же озера повисихали! Та там за весну й за літо ніхто навіть і не чув, щоб хоч одна закахкала. Ранньої весни прилетіло, було, туди чималенько табунів, покружились трохи й усі на Носівку! Чули про Носівку?!
– Чув.
– Так там з усього Лівобережжя качки ще навесні позбирались. Стихійне нещастя: соняшники всі потолочили. А на луках через гнізда трава не виросла: гніздо на гнізді, траві нема де рости, – не знають колгоспники, чим худобу годувати. Ні, коли вже їхати, то тільки в Носівку!
– Ну! Поїдемо на Носівку!
Іще через день:
– Драстуйте! Готові до відкриття?
– Готовий.
– На Яготин?
– Ні, на Носівку!
– Тю! За жабами?!
– За якими жабами?
– Та в Носівці самі жаби! Коли вже їхати, щоб з качками бути, так тільки на Яготин. От там качки…
І т. д. і т. п.
З ким їхати?
Ах, доле моя!
Та хіба ж єсть серед мисливців, серед людей, що люблять тихі вечори над озерами, що чують ніжний шелест очеретів, що пам’ятають: «Тихше, тихше, не диши, нас почують комиші…», яким крик бугая на болоті бринить в їхніх вухах, як козловське распроп’яніссіме ля в серці тихомрійної блондинки, а загадковий тихий плескіт на озері в їхнім серці одгукується трепетними перебоями, і коли під вербою чи під копицею все вже розказано і настає на хвильку тиша, – обов’язково ту тишу заколише одностайне чарівне:
Зоре моя вечірняя,
Зійди над водою —
хіба ж є серед цих людей хоч один, з яким би не можна було поїхати на відкриття полювання?!
…Ну, поїдете ви з Іваном Петровичем…
На зеленому килимі, під задумливою вербою, точитимуться спогади про знаменитого його гордона, – таких псів тепер не буває! – який одного разу став на стойку в густій ліщині на вальдшнепа, та так став, що ніякими свистками, ніякими гудками його не можна було зрушити з тої стойки, довелося його залишити в лісі, бо настала вже ніч, а обставини змусили Івана Петровича на другий день ранком виїхати з того міста. Повернувся він аж через рік, згадав про пса, пішов у ліс, розшукав ті кущі:
– Дивлюсь, стоїть кістяк мого гордона, і стоїть з піднятою правою лапою! От був собака! Мертва стойка! Такого собаки я не бачив! Даси, бувало, в зуби йому записку й гроші: «Джек! Миттю пляшку вина!» За півгодини вже летить з вином. Тільки не можна було більше грошей давать: решту обов’язково проп’є!
…Десь оддалік дере деркач, б’є перепел, потім усе затихає, сам кудись провалюєшся і бачиш, що там за столом сидить Джек і пропиває хазяїнову решту.
…А як поїдете ви з Петром Івановичем, то він вам розповість, що він більше любить полювати звіра, а птиця це так тільки, за традицією! Петро Іванович – гончатник… І яка в нього є сука Флейта, як вона ганяє! По два місяці вовка ганяла. А спочатку боялась, перший раз як наткнулась на вовка, вискочила на просіку «бліда-бліда, як стінка!» «Чотирнадцять вовків колись за нами з Флейтою гнались!»
– Ну, Петре Івановичу! Невже таки чотирнадцять?!
– Факт! Спитайте Флейту! І обидва сірі!
…Пилип Федорович розповість вам про короткозорого старенького бухгалтера, пристрасного мисливця, жертву фантастичних вигадок усієї компанії, з якою він завжди полював. Ви дізнаєтесь про зайця, який після бухгалтеро-вого пострілу з страшним криком «н-н-няв!» вискочив аж на вершечок телеграфного стовпа, і як переляканий бухгалтер кинув рушницю і, приказуючи «да воскреснеть бог», біг три кілометри додому…
– А то, бачте, я сам натягнув на кота заячу шкуру й посадив біля телеграфного стовпа, на дорозі, де мав іти той бідолаха-бухгалтер…
– Та й це ще не все! – додасть Пилип Федорович. – Одного разу ми прикололи шпилькою до вбитого зайця папірця з написом: «За що ви мене вбили?!» та того зайця й посадили під кущем і спрямували на нього короткозорого бухгалтера. – Він – бах! Заєць – беркиць! Підбігає, а там такий на записці заячий докір! Що сміху було!
…А чи не пореготались би ви з оповідання одного старенького дідуся, як він колись, бувши молодшим, не мав рушниці, а завжди додому з качками приходив.
– Як же це так?
– А так! Отам на плесі завжди качки є! От я на острівець перепливу та в очереті й заховаюсь. Знаю-бо, що обов’язково хтось із мисливців туди прийде сидячих бити. Коли так: бачу – підкрадається, підкрадається… Б-бах! А я в очереті як закричу «Врятуйте!» Ну, він зразу драпала, бо, думає, убив когось чи поранив! А я тоді роздягаюсь, качечки позбираю і додому…
…Покотилася зоря. Булькнув у воду водяний щур… Закахкало спросоння криженя… Писнула очеретянка… Десь далеко прогув паровик…
Сіріє…
– Фіть-фіть-фіть! – прорізало повітря чиря…
– Б-бах!
Перший постріл!
Полювання відкрито!
Як варити і їсти суп з дикої качки
М. Т. Рильському
Був такий славнозвісний орнітолог Мензбір, який на підставі багатолітніх спостережень і наукових досліджень остаточно визначив, що дикі качки, крім базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах і тихих-тихих плесах, по річках-колисках смарагдової Батьківщини нашої радянської…
…Словом, ви поїхали на лугові озера, на очерети й на тихі-тихі плеса.
Само собою розуміється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку… Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече…
Їдете ви компанією, тобто колективом, так – чоловіка з п’ять, бо дика качка любить іти в супову каструлю з-під колективної праці…
У вагоні (чи на машині) зразу ж ви почуєте:
– Е, черт! Стопку забув! Ви взяли?
– Взяв!
– Ну, як будемо вкупі, позичите! А залишусь сам, – доведеться з «горлушка»!
«Горлушком», за мисливською термінологією, зветься та частина мисливського човна, що на морських суднах має назву «право руля».
Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечірнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останній золотий привіт і пішло спать… Це ввечері… А вранці дика качка зривається шукати вашого пострілу рано-рано, тільки-но починає на світ благословлятись.
Звуться ці часи у мисливців «зорьками» – вечірньою й ранковою…
В ці часи ви чуєте і над собою, і перед собою, і за собою, і праворуч, і ліворуч шум – свист качиних крил!
Ви і сюди – бах! І туди – бах! І отуди – бах!
Ах, незабутні хвилини!
На вечірню зорьку ви спізнились. Це обов’язково… Запізнення на вечірню зорьку – це мисливський закон. Виходячи ще з дому, – та що там виходячи! – ви ще напередодні знаєте, що на вечірню зорьку ви обов’язково не встигнете, от через це саме ви, в день виїзду на полювання, ще зранку все вкладаєте, ще зранку ви щось забуваєте, і в час од’їзду ви вибігаєте з хати, летите чи то на вокзал, чи до машини, на запитання знайомих «Куди?» – кидаєте: «Спішу, щоб на вечірню зорьку спізнитись», і галопом далі…
Словом, спізнились… До озерця ви підходите вже тоді, коли качки «повиключали мотори», почистили зуби, зробили на ніч фізкультурну зарядку з холодним обтиранням і, поклавши на водяні лілеї голови, полягали спать…
Але ви з цього не печалуєтесь, бо поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копиці пахучого-пахучого сіна… Ви йдете до ожереду й розташовуєтесь… Ви розгортаєте сіно, простеляєте плаща, лягаєте горілиць, дивитесь на чорно-синє глибоке зоряне небо і відпочиваєте… А відпочиваючи, думаєте.
Ну, думайте собі на здоров’я, а ми будемо до ранкової зорьки готуватися…
– Ну, що ж, товариші, давайте звечора приготуємось, щоб зранку не вовтузитися, а зразу за рушниці й по місцях. Де ж це… стопка? Прохав же покласти!
– Що, нема?
– Нема!
– А я взяв! Я поклав собі за правило: приїжджаю додому, а її в рюкзаці прив’язую, щоб не забути. По-моєму, не так нервуєшся, як рушницю забудеш!
– Доведеться й собі прив’язувати! А сьогодні, прошу вас, позичте вашої… Капризна це, я вам скажу, штука, як з «горлушка»… Повітря чисте, на широке диханіе візьмеш, а воно темно, не встигнеш і зітхнути, як уже «горлушко» біля «донушка».
Тут і починається найцікавіший момент качачого полювання.
Це коли старі, досвідчені ваші товариші по полюванню починають розповідати різні надзвичайні випадки з мисливського життя.
Спільна для всіх мисливських оповідань риса – це те, що всі вони – факти, що все це насправді було, що: «розкажу, то не повірите, але це – факт!»
…Швиргається вгорі якийсь космічний хлопчик зорями, залишаючи в чорно-синій безодні золоті смуги, рипить Віз, дишель свій униз спускаючи, блідне поволі Чумацький Шлях, а під ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповідань…
І вільно дихається, і легко дихається…
Поволеньки голос оповідача тихшає, потім якось переривається і зовсім затихає…
Сусіда тяжко якось зітхає…
– Про що думаєте, Іване Івановичу?
– Про Америку! Яка все-таки техніка.
– А що таке?
– Кажуть, двоствольну стопку видумали!
І тихо…
Поснули…
«Раннім-рано та ранесенько», ще ледь-ледь починає сіріти, штовх вас у бік:
– Вставайте! Вставайте! Час уже!
– Г-г-г! М-м-м!
– Вставайте!
– М-м-м!
– Б-б-бах!
З криком: «Бомбьожка!» ви зриваєтесь і мчите.
– Куди? Куди?
– В бомбосховище!
– Тю на вас! То я в крижня гахнув!
– І промазав.
– Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в озеро не шубовснув!
Почалася ранкова зорька…
Тут уже все залежить од вашого уміння, від майстерства і практики…
Качка, як відомо, птах… Вона – літає…
Як її стріляти?
Дуже просто: цільтесь обов’язково в око. І бахкайте.
– Бах! – і в торбу. Бах! – і в торбу.
А коли не повезе, тобто, коли бах-бах! – і повз торбу, не сумуйте, старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар або, побачивши в якогось із мисливців кілька качок, киньте:
– Карбованців, мабуть, по надцять тепер штука…
Бо однаково, коли приїдете додому, несвідомі члени вашого посемейства спитають вас:
– Дорогі, мабуть, тепер качки?
Ви на це не звертайте уваги й беріться зразу ж готувати янтаревий суп із дикої качки…
Найперше й найголовніше – обскубти качку.
Робити це краще в себе в кабінеті. Щоб не заважало вам уже вискубане пір’я, одчиніть вікна й двері, щоб вітерець був: ви скубнули, вітерець підхопить, і пір’я вам не заважає… І качка обскубана, і кабінет – перина…
Обскубли, тоді вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатший:
– Уже обскуб! Мамо, зваріть супу!
Дуже це смачно у мамів виходить.
Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам:
– Та це ж курка, а не качка! – ви авторитетно заявіть:
– Це – качка. Тепер усі такі качки пішли. Яровизовані…
– А чому в неї горло перерізане?
– Чому? Чому? Все вам так ото цікаво знати. Летіла, побачила, що націляюсь, виходу не було, взяла й… зарізалась. Що ж тут дивного?! Варіть уже, прошу вас!
Залишається, отже, останнє: їсти суп.
– Як його їсти?
Ложкою!
Попоївши, лягайте на канапу й читайте «Записки охотника» Івана Сергійовича Тургенєва.
Прекрасна книжка!
1945
