Kitabı oku: «Спокуса»

Найвірнішому порадникові і найщирішому приятелю Леонідові Олексійовичу Іоніну присвячує вдячний автор

Містерія у чотирьох справах

Справляють:

Адам – перший чоловік.

Єва – його жінка.

Голос з неба.

Янголи.

Лев – цар звіроти.

Звірота.

Дрібні пташки.

Луципір – старший над нечистою силою.

Арефа – його жінка.

Іродча – їх син.

Сатанаїл та Анциболот – Луциперові підручні.

Нечиста сила: домові, відьми, вовкулаки.

– СПРАВА ПЕРША —
РАЙ

Починає на світ благословитись. За далекими горами червоніє край неба; рожевий світ його блимає по верхів'ї гір, а круті їх боки укриває чорна темнота. Над раєм – долиною куріється сизий туман і, чіпляючись за гілки високого дерева, тихо здіймається вгору. Кругом тихо – ані шерхне; все спочиває, прикрите вранішнім холодком, – мліє серед тихого сну… Аж ось – далеко-далеко – за темними горами зажевріла невеличка іскорка і, спалахнувши, довгою огнястою ниткою застрибала по горах… Ось друга мчиться їй навздогінці, третя… четверта… Цілий сніп золотого світу забуяв понад горами і почав осідати на їх верхів'ї золотим маревом. Заблищали гребні гір, заіскрили; чорна темнота затремтіла і, присідаючи, почала ховатись по крутих ярах та глибоких долинах, а сизий туман, порідчавши, вище посунув угору. Рушився тихий вітрець; загойдався димчатий полог сизого туману; зашепталося листя на дереві; заіскрила блискуча роса на траві. Почувся над раєм тихий гомін, і здаля донеслася голосна пісня.

Пісня:

 
Слава безмірная богові нашому,
Господу правди й добра!
Всесотворителю, життя подателю…
Слава, і честь, і хвала!
 

Дрібні пташки (просипаючись, щебечуть).

 
Світ, світ, світочок!
Спустивсь на наш садочок,
Та поробив слідочок —
Позолотив пісочок.
Світ, світ! Світає…
Нас до гурту скликає:
«Збирайтеся, подруженьки,
До нашої задруженьки,
Усі разом заспівайте,
Ясне сонце привітайте…».
Світ! світ! світ!
 

Звірота (лупнувши очима, позіхнула – заревла).

 
А-гу, а-гу!
Пора вставать!
Пора вставать та світ вітать,
Що з-за гори до нас іде,
За руку сонечко веде!..
А-гу! А-гу!
 

Єва (лежачи на драбині, що була привішена вірьовками з лика до гілки розлогого дерева і товсто вимощена зверху пахучою травою, – кинулась і, розплющуючи очі, перевела їх на другу, поруч привішену, драбину, де ще спав Адам).

 
Адаме, Адаме!
Мій друже коханий!
Вже світ забуяв понад раєм…
Пора нам вставати, молитву складати
Тому, хто його засилає.
 

Адам (прокинувшись, мерщій скочив з драбини на землю).

 
Світ, світ буяє,
А темнота зникає…
Слава всевічньому!
Все живе, уставай
Та молитись давай
Предковічньому!
 

Янголи (носячись понад раєм у сонячному світі, співають).

 
То не світ над землею встає,
То вам звістку господь подає,
Що не діжде нечистая сила,
Щоб вона вас отут полонила…
Славте всевічнього!
 

Адам (голосно гукає).

 
Ой, годі спати,
Пора вставати, —
Прокидайтеся!
Божая сила
Світ нам явила…
Просипайтеся!
Йде сонце ясне,
Із-за гір красно
Усміхається;
Тіка темнота
В чорні ворота
Та жахається.
А світ за нею
Змива росою
Той слід нечистий,
Прогорта доріжки,
Вистила стежки
Силі пречистій.
Мерщій вставайте,
Росу збирайте
Та вмивайтеся.
Змивайте плями,
Що сни наслали,
Очищайтеся!
 

Адам, нахиляючись до трави, жменями збирає росу і почина вмиватися нею, – спершу вимив руки, потім промив очі, а далі – і все обличчя. За Адамом почала вмиватися Єва, а за нею – все живе, що було в раї: звірота, птиці, жаби, ящірки, гадюки. Як усі позмивалися, Адам знову почав говорити.

 
І омилися,
І очистилися,
Тепер на молитву ставайте.
Від усього серця,
Що в грудях б'ється,
Господа бога благайте.
 

Все живе колом оточує Адама та Єву. Адам, ставши на одно коліно і звівши голову вгору, починає чуло вичитувати.

 
Господи, боже ти наш.
Царю і неба, й землі!
Ти – батько єси задля нас,
Ми – діти покірні твої.
Помилуй же нас і прости,
Коли помилялись в чому,
На путь твій святий наведи,
Навчи нас закону твойму,
Щоб ми, недостойні тебе,
По слову твоєму жили
Імення твоє пресвяте
У серці й душі берегли.
Господе правди й добра,
Державцю святих твоїх сил!
Борони нас від всякого зла,
Прикрий омофором своїм!
І ми тут, прикритії ним,
Лицем до землі припадем
І славу тобі і хвалу
До самого неба зашлем…
Славте господа всі, величайте його!
Уклонися йому увесь світ, вся земле!
Він великий є бог, над богами господь,
Його воля свята хай над нами вита!..
Слава господові нашому, слава!
Вовіки і віки – слава!
 

Усі (гукають за Адамом, аж по раю луна іде).

 
Слава господеві нашому, слава!
Вовіки і віки – слава!
 

Адам. Амінь!

Усі. Амінь!

Насуває над раєм біла, як сніг, хмара і почина спускатися на землю білими крупами.

Адам. Манна пада! Манна пада! Господь посилає нам манну. Ходімо підкріплятися нею.

Усі розходяться в різні сторони. Адам і Єва, узявши дві чималих лушпаїни з горіхів, почали у їх збирати манну, а назбиравши повні, посідали рядком під деревом і почали їсти.

Єва. Ну й чого-то така смачна манна оця? Уживаєм щодня, а не докучає!

Адам. Бо господній се хліб… його воля свята!

Єва. А по правді скажи: чи тебе не кортить коли-небудь чого й іншого з'їсти?

Адам. І на думці нема. Та й чого?

Єва. Як чого?

 
Хіба в нас у раї їстівне не росте?
Он куріпка – дивись; молочай он буя;
А козельці заглядають аж в очі!
Або – он, на кущі, – як пасльон почорнів?
Аж сміються виноградові грона!
 

Адам.

 
Та й дурниця яка в твою голову йде!
Тож – живе, а живого господь
Заказав нам ніколи не їсти.
 

Єва.

 
Та я чула про се. Тільки дивно мені:
Нащо ж волю господь на усе нам подав,
Попустив, що захочем робити?
 

Адам.

 
Ну, то що? Волю – дав, а проте – наказав,
Як отут нам поводитись треба,
Щоб не вскочити в гріх.
 

Єва.

 
Ото й дивно мені!
Коли воля – то на все уже воля.
А то: воля – одно, а закон – не дає
Їй широко розпросторити крила:
І те можна, і те, а до того – то й зась!
Бо закон не велить, щоб не вскочити в гріх…
Задля чого ж оце, розкажи ти мені?
 

Адам (хитаючи головою).

 
Єво, Єво! Що це ти, нерозумная, плещеш?
Щось недобре в душі твоїй коїться, Єво!
 

Єва (сумно).

 
Не втаюсь: там щось є,
Щось непевне заклюнулось в неї
І полоха спокій мій, і спать не дає.
Чудні сни мою душу лякають щоночі!..
От і вчора: приснилось мені,
Що стоїш ти отам – на поляні
Гордий силою, що у тебе вона
Так і скаче із очей твоїх чорних,
Так і прище з усії постанови —
Владних рук, бистрих ніг і високого стану.
І та сила твоя так і тягне мене,
Так і вабить під захист могучий…
Там, – здається мені, – не боятимусь я
Анічого на світі; від всього забороне
Ота сила твоя і… щаслива, до тебе горнуся,
Заглядаю у вічі огненні твої,
Припадаю до високої груді,
Щоб спочити край серця твого,
Що так шпарко підкидається – б'ється…
І от, – чую, – як та ласка моя
Прокрадається в душу до тебе