Kitabı oku: «Хіба ревуть воли, як ясла повні», sayfa 3

IV. ЖИВ-ЖИВ!

Отак жив Чiпка, рiс, виростав у голодi та в холодi, у злиднях та недостачах. I все сам собi, як палець. Другi до дiтей, до гурту, а вiн знай самотою, самотою... Забереться було у бур’яни, нарве квiток, назбира кузьок, та й грається ними нишком. А до людей, до дiтвори — нi! Чiпка мав добру пам’ять: з неї нiколи не виходила думка, що вiн «виродок»; вiн нiколи не забував бабиної ради... Собi на лихо, рядом з добрими думками, в малому серцi ворушилося щось недобре, невпокiйне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, нiколи не прощало нiкого, коли бачило яку помилку... I росло лихо в його серцi — i виростало до гарячої вiдплати, котра не зна нi впину, нi заборони... Не було тодi нiчого, перед чим би вiн оступився; яка б страховина перед ним не вставала — не злякати їй його вiдважного духу, упертої думки, палкого серця... Такому нема на свiтi нiчого такого, чого б вiн злякався. Нi бог, нi люди не страшнi йому... Бог страшний злому, а Чiпка дума, що вiн добрий, а лихi люди його дратують...

Ось йому минуло дванадцять лiт. Восени радиться Мотря з матiр’ю:

— Чи не наняти б нам Чiпку хоч за харч служити?

— Я вже й сама думаю, — каже Оришка. — Тiльки куди вiн годний? Якийсь нелюдний, неговiркий, якась тума з його... I з дiтьми вiн не поводиться, як другi — усе самотою, усе собi дома...

— Що ж його на свiтi робити? — журливо одказує Мотря. — Уже ж всяк баче, як я працюю... Та що моя праця? Силу витратила, здоров’я збавила, а тiльки що з голоду не мремо... Якби його наняти, — хоч би менше з їжi... все б таки хоч на одежину зосталося!

— Як знаєш, дочко.

Пiшла Мотря питати мiсця. Незабаром i знайшла. Багатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.

— А збирайся лишень, Чiпко, на завтра в найми, — каже, вернувшись увечерi, Мотря. — Годi вдома сидiти та хлiб переводити, — пора й самому заробити!

Чiпка — руками й ногами! Та вже Оришка — давай його умовляти: стала йому вичитувати їх гiркi недостачi та нужди. Послухав Чiпка, пiшов. Приняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулась Мотря додому рада та весела.

— А що, дочко? — стрiва її Оришка.

— Зоставила... Коли б то шанувався!

— А може, звикне... Дай-то боже! — потiша й молиться Оришка.

Зостався Чiпка в Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й розказує — як i що, й коли робити... Так же Чiпка нiчого й знати не хоче! Хазяїн приказує: «Пiди, Чiпко, загороду почисть». А Чiпка пiде на тiк, забереться в ожеред соломи та й давай з неї то верчики крутити, то хрести вив’язувати...

Раз якось розсердився господар, що не послухав Чiпка, — узяв його та й вибив. Розсердився й Чiпка... та трохи за малим не опалив хазяїна! Як не було в хатi нiкого, вiн полiз у пiч, витяг жару в покришку, та й винiс у хлiвець... Добре, що люди побачили — залили.

Прогнав його Бородай. Пiшов додому Чiпка, насупившись, понiс у серцi гiрке почуття ненавистi на долю, що подiлила людей на хазяїна й робiтника... Мотря плаче, — вже не б’є, плаче... Страшно їй, щоб, бува, не позивав Бородай... Оришка вмовляє Чiпку, а Чiпка тiльки понуро дивиться, мовчить, мов йому в рот води налито... Так i зостався дома зимувати.

На весну знову радиться Мотря з матiр’ю.

— Наняти б Чiпку?

— То й найми.

Знову йде Мотря шукати хазяїна — i знову швидко вишукала. Дiд Улас, вiвчар, що пас громадську отару, зашукував хлопцiв у помiч.

Дiд Улас — сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний, та ще захорував до того, — так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хлiба... Ледве вилiз Улас за ворота, та й загадався... «Куди його?!» До роду— близького нiкого, а далекий — у панськiй роботi... Прийшлося Уласовi — хоч пiд греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку в царинi та й наставила чабаном.

До його ото став Чiпка пiдпасичем. I — диво! згодився вiдразу... Робота прийшлася йому по душi.

Устане вiн рано, ще до сонця, набере хлiба в торбу, вiзьме малахай, що дiд дав завертати овець, та й iде в царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У дiда все ще позапирано. Тiльки Лиско лежить коло дверей, простягши переднi лапи, положивши на них голову... Дрiма ранком.

— Лиско! — гука Чiпка.

Лиско пiдведе нехотя голову, подивиться на Чiпку — i знову кладе її на ноги, позiхнувши на все горло... Тобто: «рано, хлопче, ходиш: ще дiд спить!»

Сiда Чiпка коло землянки, виймає черствий хлiб з торбини, починає снiдати. Тимчасом люди зганяють овець до царини. I розiйдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.

Ось приходить i другий пiдпасач — Грицько, Чупрунiв син, хлопчик однакових з Чiпкою лiт, та не кращих, видно, й достаткiв... На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штаненята — саме гноття висить на очкурi — позасукуванi аж за колiна.

Грицько — козачий син, сирота. Пiсля смертi батька та матерi (вони пiд холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекiй родичцi — вдовi Вовчисi; а як пiднявся хлопець на ноги, то дiд узяв його до себе в помiч коло отари.

Сiда й Грицько коло Чiпки, розв’язує свою торбу, виймає з неї сухарi — чорнi, як земля, i снiдають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом... От рипнули дверi — показався дiд на порозi.

— Уже ви, хлопцi, тута?

— Тута.

— А що ж це, овець так мало?

— Згонять.

— А ви снiдаєте?

— Снiдаємо.

— Ну, снiдайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!

Iде дiд у присiнки; набира води кухоль — умивається...

Тим часом — свiт, як день, тiльки сонце щось забарилося... Закрасивши увесь схiдень палкорожевим цвiтом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло нi одним променем над землею... А земля вже налагодилась його стрiти: зеленi трави порозправляли свої дрiбненькi листочки, повмивалися свiжою ранньою росою. Як дiвчина, дожидаючи свого милого, умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманцi, й палає, наче в огнi, — замирає, довго ждучи, й оживає, не терплячи, — так земля дожидає ясного сонця... i мiниться, не дождавшись. Повiне тихий вiтрець, — потемнiє й насупиться її зелений убiр; затихне вiтрець — убiр заяснiє, усмiхається...

Уже й овець позгонили, i дiд зiбрався. Вийшов з землянки. На головi солом’яний бриль; на плечi, на герлизi, висить торба з хлiбом та свита — на случай негоди; у руцi — малахай.

— А що, хлопцi, будемо рушати! — каже дiд. Хлопцi пiдводяться, ховають у торби своє чорно-хлiбне снiдання й бiжать згонити овець, що розтеклися по всiй царинi, натщесерце смакуючи росяною травою... От уже й овець позгонили до гурту.

— А-г-у-у... тю-у-у! — гукнув дiд. — Треш-тереш-треш!

Свиснув малахай у руцi... Одчиняє Чiпка або Грицько ворота в царинi — i тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вiвцi шляхом у поле... Хлопцi по боках, дiд ззаду, а Лиско, пiднявши свiй хвiст i голову вгору, гордо виступає за дiдом, мов вiрний джура за отаманом.

Отара суне помалу, викрикує — то «бе-е!», то «ме-е!» — кахикає, як зимою старi баби на печах, коли почнуть прядиво м’яти... А курява, як хмара, слiдком за вiвцями...

— Агу-тю-у-у! — гукнув дiд, ляснувши малахаєм.

— А куди, руда? — кричить Грицько на овечку, що одрiзнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обнiжку. Вiвця не слухає Грицькового покрику: бiжить швиденько до зеленого морiжку вхопити свiжої травицi та хоч капельку проквасити душу од тiєї страшенної пилюги, що до сам,их печiнок добиралася, давила-душила.

Грицько бачить, що за рудою й другi повертають з шляху, — пустився пiдтюпцем, раз по раз вигукуючи «тереш! тереш!» та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.

Сонечко почало з-за гори випливати — грало, всмiхалося... Як легенькi блискавочки, забiгали по землi його пароси — i кришталем заiскрила роса по зеленiй травi... За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали, та як у забiй били; тут вiвцi бекають, мекають, кахикають... Легенький вiтрець подихає — i скрiзь розносить тепло раннього лiтнього ранку... Хороше так, весело!

Чiпка йде з боку отари, похнюпивши голову... Об чiм вiн думає? Що гадає? — Нiчого вiн не думає, не гадає... Вiн прислухається, що дiється у його в серцi, в душi... Хоче збагнути — й забуває... все забуває... Йому так гарно, весело; йому так вiльно, просторо... Чвала собi помалу. Торбина на плечi, малахай у руцi... Байдуже йому!.. Посилав вперед ногу за ногою — не думає: де вiн, i що вiн, i як вiн... Легко трепече його серце; дивнi якiсь радощi — не то сон, не то дрiмота — сповивають його душу...

Догнали отару до становища. Дiд свиснув малахаєм — вiвцi розскочились, розсипались по зеленому полю...

— Отепер, хлопцi, спочинемо!

I сiдають нашi вiвчарi втрьох пiд деревом. Дiд виймає шматок хлiба та дрiбок солi, починає й собi снiдати...

Грицько, чи присiв, чи нi — вже, дивись — опинився гiн за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висвистує...

Чiпка лежить на спинi, дивиться в блакитне небо. Небо сине, чисте — нi хмарочки, нi плямочки — глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне в тiй синiй безоднi, як у сивому туманi... тiльки думка росте та ширша...

«Що там? — дума Чiпка. — Там, мабуть, гарно так... Ач, як синiє!.. як сонечко сяє!..»

— Дiду!

— А що, сину?

— Що там?

— Де?

— У небi?

— Бог...

Задумається Чiпка... Дивиться в небо, — йому так гарно дивитись у його...

— Чи воно, дiду, є там люди?

— Де?

— На небi...

— Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душi праведнi...

— А хiба хто там був?

— Так кажуть. Батюшка так i в церквi читає.

— А гарно, мабуть, там... Бачте: яке синє, гарне!.. Дiд, поснiдавши, молився богу.

— Гарно, сину! — прошептавши молитву, одказав Чiпцi, — Гарно!.. Не те, що тут, на землi... Там усе добре, святе... А тут — усе грiшне та зле...

Замовк дiд. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:

— То ще тiльки один бог милосердний держить нас на свiтi, а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вiвця!.. Що вона кому заподiє?.. Нiкому нiчого!.. Ходить собi, щипле травицю зелену... вiвця, та й годi!.. А ми й її рiжемо, ми їмо її, як вовки голоднi... I чого ми тiльки не їмо?.. А воно то все — грiх! Усе нам оддячиться на тiм свiтi, все... Грiшнi ми, проклятi душi! Ми не тiльки над скотиною знущаємося, — ми й свого брата часом черкнемо... Бач! У брата — он те й друге, а в мене нi сього, нi того... Зарiжу, мовляв, брата, — добро його поживу! I рiже чоловiк чоловiка... Рiже — забув i думати, що йому на тiм свiтi буде?!. Лихий його путає, — вiн i рiже... Ох, грiшнi ми, проклятi душi!

Чiпка слухає — i проходить по його душi страх, холод... i шепче вiн стиха за дiдом: «Грiшнi ми, проклятi душi!.. I мати моя грiшна, — думає вiн, — бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хлiба... А баба не грiшна: вона мене нiколи не била; вона менi усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дiд... I дiд, мабуть, не грiшний... А Грицько? Грицько — грiшний: он як вiн верхи на баранi пре!..»

— Грицьку! Грицьку! — скочивши на ноги, крикнув Чiпка: — не їдь на баранi — грiх!

А Грицько гика та тпрука на все поле...

— А вiн на баранi їздить? — питав дiд. — Бач! Я й не туди, чого вiн так вигукує... Ось я тобi, я тобi!! — свариться на Грицька дiд здалека герлигою.

Грицько скочив з барана, побiг до верб, що росли над шляхом. А дiд, понюхавши табаки, розiслав свиту, розвернувся проти сонця та грiв старе тiло. I Чiпка бiля його примостився.

Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.

— А я, дiду, ось скiльки горобенят надрав! — хвалиться.

— Навiщо ж ти їх надрав? — питає дiд, не пiдводячи голови.

— А щоб оця погань не плодилася!

— Хiба вона кому зробила що?.. А грiх! — промовив Чiпка, придавивши на останньому словi.

— А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? — одказав Грицько, та й висилав з пазухи голоцюцькiв з жовтими заїдами.

Чiпка подивився на дiда, що лежав собi та дрiмав, не слухаючи їх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив герлигу.

— А куди?.. куди!.. — закричав. Та — геп! герлигою по горобенятах... Так кишечки й повискакували...

— Оце вам жив-жив!.. жив-жив! — гукав Грицько, та раз по раз герлигою, герлигою...

Чiпка дивиться то на горобенят, то на дiда: чи не скаже чого дiд? Дiд лежав собi мовчки. «Значить, правда, що вони кричали: «жив-жив!» — подумав Чiпка, та як схопиться... Очi горять, сам труситься...

— Стривай, Грицьку! стривай! не бий... Давай краще їм голови поскручуємо!..

Як схопить горобеня, як крутне за головку... Не вспiв оком моргнути, — в однiй руцi зостався тулубець, а в другiй — головка.

— А що — жив! а що — жив!! — кричить Чiпка...

— А що — жив! — а що — жив!.. — вторує за ним Грицько...

Незабаром горобенят не стало: валялися тiльки однi головки та тулубцi...

— От тепер можна й герлигою, — каже Чiпка, взявши герлигу в руки. Грицько й собi за ним. Та зложили горобенят укупу й почали перiщити, як снопи молотили... Не зосталось горобенят i слiду: валялося тiльки одно м’ясо та кишечки, перебитi, перемiшанi з землею.

— Ходiм ще драти, — каже Грицько: - там ще є.

— Ходiм, — згоджується Чiпка.

Та й побiгли до верб, один одного випереджаючи.

— А куди ви? — пiдвiвши голову, питає дiд. — Пiдiть лишень овець позавертайте! Бачите, як порозходились... Щоб ще звiрюка не заняв...

Дiд знову лiг. Скоро й заснув.

Хлопцi побiгли...

...Швидко вони позавертали овець i, як кошенята, дралися по вербах, видираючи горобенят. Удвох надрали ще бiльше, нiж сам Грицько надрав. А далi поскручувавши голови, били герлигами... помiсили чисто на гамуз!

Сонце дедалi все вище та вище пiдпливало. Перше ж так гарно сяло та грiло, а це вже стало пекти-палити, аж дiд прокинувся...

— Ач, як угрiло! — обiзвався вiн, пiдсуваючи свиту пiд вербу, в холодок. — Ану, ще понюхаємо та заграємо... Хлопцi, видно, десь горобцiв деруть...

Дiд понюхав.

— А-а... та й добра ж! — промовив, чхнув — i полiз у торбу за сопiлкою.

Вийняв сопiлку, послинив дiрочку, свиснув раз, удруге — i зачав «Вiвчарика». Гучно-гучно загула сопiлка на все поле, немов хто заспiвав жалiбно; аж ось замира, замира, — тiльки сопе... А це зразу, немов опiк хто, закричало, завищало — та й стихло... вдруге... втретє... i полився тяжкий плач... Сумно зробилося, важко... Отара посхиляла униз голови, немов слухала того плачу тяжкого... От знову сопiлка замовкла. Трохи перегодя тихий регiт крiзь сльози стиха веселив поле; далi — дужче... дужче... сльози сохли... регiт замирав... понiсся веселий, танцюристий козачок...

— То дiд гра, — каже Чiпка. — Ходiм до його!

— Ходiм. Побiгли.

— А, мабуть, час, хлопцi, й овець напувати! — зустрiчає їх дiд.

Хлопцi зiбрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ними трохи халепи не сталося. Як гнали отару через луг, де не взявся сiрий вовк i потяг нишком ягнятко в дiброву... Отара схарапудилась, сипнула вбiк — аж Грицька повалила; Лиско майнув за вовком. Чiпка за Лиском. Вовк бачить, що непереливки, покинув ягнятко та драла в лiс... Чiпка з Лиском за ним. Дiд почув що Лиско гавка на вовка й собi надiйшов... Так де ж ти вовка в лiсi шукатимеш? Тiльки й того, що дiд похвалив Чiпку — за те, що не побоявся вовка, одбив ягнятко.

Вернулися з водопою. Пообiдали сухий хлiб з сiллю; дiд знову лiг спати; хлопцi бiгали завертати овець; Чiпка розказував, який йому вовк здався: «здоровий, а легкодухий»; Грицько, не вважаючи на грiх, на баранi їздив, щоб тiльки дiд не бачив... Потiм того вони полуднали... Чiпка дiда про що-небудь розпитував; дiд розказував про всяку всячину, грав на сопiлцi... Так — аж поки сонце не повертало навзаходи. Тодi дiд завжди казав хлопцям: «Пора, хлопцi, додому вертати!»

Хлопцi збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царинi, стрiвали їх люди, й кожне своїх овець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопцi вертали по домiвках, а дiд запирався в землянцi до другого ранку.

V. ТАЙНА — НЕВТАЙНА

Добре Чiпцi у дiда пiдпасачем. Робота неважка, саме припала йому до вподоби — по його лiтах i по його душi. Та не те, щоб i без користi. Дiд брав за лiто по п’ятаку од вiвцi. Шага давав на Чiпку та Грицька, та ще хлiба мiшкiв з п’ять, та ягнят двоє або троє на рiк. Чого ще? На харч вiн собi заробляв, грошi йшли на одежу, ягнята — на прибуток.

— Слава тобi, господи, що ти зглянувся на наше безталання! — дякує Мотря боговi. — А я вже не думала, щоб з його вийшли люди...

— Став розуму доходити, — одказує Оришка, — сам побачив, що треба робити... I менi, старiй, довелося його хлiба з’їсти... спасибi богу!

Отак радiють та боговi не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких злиднiв, нужди, горя... I в хатi в них стало чепурнiше, яснiше; i хлiб не такий чорний та сухий; i каша до борщу не вряди-годи; а часом i сир на вареники... I одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у будень не висiло та не бовталося старе гноття... I зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рiвненько; зверху полатана — не свiтить гнилою, дiрявою оселею; з-за хати хлiвець визирав, льох чорнiє... Уже завелась свиня з поросятком i овечат десяток. Уже лiд паску є своє поросятко й своє ягнятко, i паска — бiла... Достаткiв бiльше, й достатки кращi.

А тут ще, пiсля смертi якогось бездiтного, далекого Мотриного родича, зосталося їм днiв на десять поля... Пiсля судiв та пересудiв, — пiсля двох мiшкiв пшеницi та двох овечок-ярок, що Мотря подарувала волосному писаревi, одсудили Мотрi землю громадою...

— Не журись. Чiпко, — каже, радiючи, Мотря, — тепер буде своє жито, й своя пшениця, i просо, й ячмiнь, i гречка... Одберу мiсцину, картоплi насаджу, — на зиму буде!.. I к рiздву загодуємо свиню... Сало продамо, м’ясо посолимо, ковбаси начинимо... Буде з насi Хай тепер нашi вороги смiються, нехай цураються, минають!

Аж помолодшала Мотря, весела стала.

Чи все ж то такi щасливi та яснi днi колихали Чiпку? Чи все ж то однi удачi та радощi складали його молоду силу, котра так i пробивалася з-пiд його гострого погляду, смiлого поступу?..

Ой, нi! Життя, — що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.

Першою такою колючкою в Чiпчинiм життi була смерть бабина. Йому тодi тiльки що сповнилось п’ятнадцять лiт. Баба вже була стара-стара, як молоко бiла, як сухар суха. Уже й лiтом з хати не вилазила, хiба у палючий день вийде було з хати, сяде на призьбi, складе свої сухi синi руки на колiнах та й грiється проти сонця. А восени все жалiється та жалiється Мотрi:

— Оже, дочко, щось менi погано... Так погано, так погано! Чую, наче в мене всерединi щось застигає; руками й ногами зовсiм не володiю, не знаю, чи й є вони в мене... Мабуть, це вже м о я за мною приходить...

Так казала Оришка звечора, а до свiта — й богу душу оддала.

Лежить баба на столi в хатi. Хрест в руках, свiчка в головах... Та ж баба — тiльки очi заплющила, рот зцiпила... Прийшов пiп, дяк, зiйшлися люди, взяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли... Мотря плаче. Чiпка не плаче... Йому тiльки чогось страшно, жалко... — «Нема баби... — думає вiн. — Умерла баба... не буде бiльше баби... Смерть узяла бабусю... люта смерть... А що ж то за смерть? Хто знає?..»

Темна мара встала в Чiпчинiй думцi, як страшидло яке, холодне, непривiтне... Говори, дивись, — а тут... зуби зцiпило, язик одiбрало, очi заклепило... Кидають у землю, — темнота непривiтная, нiмота непробудная, нерозгаданий холод та морок! Ось i черв’як плазує — холодний та слизький, аж напинається, аж звивається, поспiшаючи до тiла...

«Ух!.. гидко... страшно!...» Чiпка здригнув. «I вiд кого се? — запитувала його злякана думка. — Кажуть, вiд бога?.. Смерть вiд бога?.. темна нiмота... червивеє вiд бога?!. Господи боже! невже це треба?.. I для лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така добра була, до всiх добра... I так каратися?.. Чи для всiх воно однаково?.. Де ж тодi правда?.. Ой, нi, нi! тут щось та не так, — тут щось друге, iнше...»

Задумався, загадався Чiпка... Зробився аж страшний, помарнiв, похнюпився, дивиться якось чудно... Зведе оце на тебе очi — i нiчого не бачить; клич його — не чує... аж занепав. Уночi схопиться, — одягається, озувається...

— Чiпко! куди ти? — пита здивована мати.

— Га-а?

— Куди ти?

— Баба кличе... пiду до баби..

— Та господь з тобою! Баби немає — умерла...

— А що ж ото?.. слухайте!.. — Та й наставить ухо, — слухає... — О-о-о-о! «Чiпко!.. Чi-п-ко!..» Чуете?.. — Зараз, зараз, бабусю... я зараз!..

Хапається, чоботи набуває, рядном напинається...

— Господь з тобою! куди ти? — хрестить i перейма його Мотря.

Почне його умовляти; роздягає його, роззуває... То вiн трохи й утишиться, сяде на лавi.

— Ляж, сину.

Чiпка поворухнеться, посунеться, трохи — сидить... Трохи згодом затiпалась його постать, схилилася голова на груди, почулися важкi заводи плачу...

— Чого ти, сину, плачеш?

Мовчить Чiпка, плаче.

Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч вiн одужав, а з лiтами убирався в силу, — та вже нiколи не теряв свого сумного погляду, понурого виду. Бабина смерть загадала йому загадку — котру вiн нiяк не мiг розгадати... Вiн все хмурнiшав та хмурнiшав...

Не вспiло одно гаразд забутися — друга приключка приключилася, котра обiзвалась на всiм останнiм життi Чiпчинiм.

Чiпцi минуло сiмнадцять лiт.

А того самого року вiковiчнi крiпацькi кайдани розбилися... Стояла рання весняна пора надворi. Рано-рано схопилося сонце, виграючи та висвiчуючи червоним свiтом...

— Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце, — каже дiд Улас, дивлячись на небо, — коли б ще дощу не було!..

Коли так: не встигли вони отари й за верству од села одiгнати, як почали хмари з усiх бокiв стягатися та й заслали, замазали небо... Незабаром воно й розплакалось... Зарядив дощ — дрiбний-дрiбний та густий, мов крiзь сито... Спершу вiвцi наче зрадiли — розкотилися по толоцi, щипаючи попаски низеньку, приземну травицю; а далi — як став дощ допiкати — збилися де-купи, посхиляли голови мiж ноги, та так цiлий день i простояли. Гнати додому нiяк не можна: що з ними дома робити? А дощ — одно пере, одно пере... Не зосталося на наших вiвчарях нi рубця сухого, а вiн i не думає переставати.

Посiдали вони всi три пiд вербою. Сидять — пережидають дощ. Лиско й собi звився коло них бубликом. Сумнi усi.

— Так оце, дiду, й вам воля прийшла? — питає Чiпка дiда, щоб хоч словом розважитись.

— Кому воля, а кому неволя! — сумно одмовля дiд.

— Як саме?

— Так... Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало робили, ще з нас мало слiз та кровi точили... хай ще два роки поточать!.. Ох, боже, боже! коли твiй суд правий настане?..

— Та вам же все рiвно, дiду: ви давно вже вiльнi, — примовивсь Грицько.

— Вiльнi?.. Були вiльнi, поки волi не було... Ох!.. Робив, доки силу витратив та зуба в ротi не стало — Тодi й з двору — геть на виступцi! Не переводь даремно панського хлiба!.. Спасибi, люди добрi зглянулись, а то б прийшлося тинятися, пропадати, як собацi пiд тином, — Христа ради руку простягати... А от тепер знову завадило: плати десять карбованцiв на рiк!.. За вiщо?.. з чого?.. Ти, кажуть, громадську отару пасеш, — рублiв з пiвсотнi виробляєш... Яких? де? Я — старець, нищий... Спасибi, люди змилосердились... Так — нi! I те їм оддай... а сам з голоду пропади... Проклятi! i суду на вас немає, й права!.. — гiрко закiнчив дiд.

У Чiпки аж мороз подрав по спинi: вiн нiколи не чув такого дiдового голосу... Думка його закаламутилась; завихорилась; кров прилила в голову; вiн мовчав, боявся словом перервати дiдове горе... Вiн сам не знав такого, а почував з дiдової мови, що воно тяжке-тяжке...

Хвилин з десять мовчали, наче води понабирали в рот. На душi важко, на серцi сумно — аж мов нудно — Так буває тодi, як серцем чуєш якесь лихо, а назвати його не вмiєш. Хвилини тодi здаються за часи, часи — за днi, днi — за роки... Черв’як швидше плазує, нiж такi хвилини... I хочеться вперед заглянути, подивитись — що з того буде, i страх обiймає, аж волосся на головi пiдiймається, серце каменiє...

Дiд знову забалакав, наче сам до себе: «Ще мало людей забили, на той свiт позагонили? Ще мало у мандрах пропало, мов їх земля проглинула?.. А з живих — трохи юшки поповарили?!. Так ще й до старця... Що ж з мене вiзьмеш?!. Я людям служу, громадi служу — за хлiб, за спасибi... от що! Ну, берiть знову у двiр, лежатиму та даремно хлiб їстиму, та й годi... Берiть?.. Легко сказати — берiть! А степ?.. а вiвцi?.. Я привик до цього, як до рiдного... Прощайте?! Щоб ви з своєю силою попрощалися!.. Вiвця для мене — все одно, що людина: i їсть, i п’є, i болiє... тiльки не скаже нiчого, не вимовить!.. Хiба я не бачу, хiба я не знаю, як їм оцей дощ дозоля?.. Менi вiн не так дозоля: я вже стара собака, натерпiвся всього... А он — ягня? Зiгнулося, тремтить, змерзло. Бачу, бачу... Я б тебе коло свого серця обiгрiв, як дитину... Та не обiгрiю! Ворог наш бере мене од вас, щоб замучити... Йому ще трохи... Ще, бач... ще...»

Дiд не змiг далi говорити... Двi гарячi сльози викотилось з його старих жовтих очей i розлилося по карбованому старiстю та негодами виду.

Грицько сидiв, рота роззявивши, — сам не знав, що йому казати...

Чiпка пильно дивився на дiда — очей не спускав... Лице аж пополотнiло; поза спиною мурав’я лазила; верхню губу мишка тiпала, а очi сухi-сухi — горiли, налитi сльозами пополам з кров’ю.

— Хто? хто?! — затинаючись, скрикнув вiн. — Хто одбере в нас дiда?.. Нi!.. Ми дiда не дамо, поки нас не вкладе!

Дiд глянув i стрiвся очима з палкими Чiпчиними.

— Пан однiме. Чiпко!.. вiн одбере, мiй сину!.. У двiр пiду — старого недовгого вiку коротати в неволi... покину вас... Усе покину: степ, овець... Лиска-сердегу...

— Не одбере вiн... нi! Хай тiльки одбере... Я йому такого пущу пiвня!! — грiзно каже Чiпка. Дiд аж не стямився.

— Що це ти кажеш, сину? Чи ти маєщ бога в животi, а царя в головi?! Схаменись! Його спалиш, а через його й другi погорять... Йому ж тiльки шкоди наробиш, вiн собi швидко знов вибудується; а то — убогi погорять, що, може, тiльки й щастя, що свiй захист є... Оханись, господь з тобою!

Ще сумнiше, ще важче стало. Дощ, як iз вiдра, линув. Кожен поворухнувся й на самi очi насовував кобеняка.

Лиско ближче пiдсунувся до дiда; лiг у самих його нiг. Дiд мотнув головою: «А той же батько! як двi каплi води...» — промовив уголос.

— Хто? — поспитав Грицько.

— Отой! — дiд указав на Чiпку.

— Хiба ви знали батька? — пита понуро Чiпка.

— Чому ж не знати, коли ми з одного двору.

— Хiба мiй батько панський був? Адже вiн — москаль! — каже, здивувавшись, Чiпка.

— То що, що москаль... Хiба москалi родяться москалями?.. Тобi ще, видно, нiхто не розказував за його...

— Нi.

— Ото ж то й є! Люди ще й досi не забули...

— А що ж там? — пита Чiпка, насторочивши уха й не зводячи очей з дiда.

— Гм... бач! — Дiд вийняв луб’яну табатирку, понюхав табаки.

— Розкажiть, дiду! — пристає Чiпка.

— Добре. Коли нiхто не розказував, то я тобi розкажу... Давня то рiч, — зачав дiд. — Менi було тодi лiт з двадцять, як привели твого батька в горницi лакеєм до панича... Розказували, що твоїй бабi старий пан хотiв ласку зробити, та взяв та й приставив до евого сина твого батька... Вiн був собi якийсь малий, пуздракуватий, болiзний... та шкодливий такий, як кiт! За паничем ходить — не ходить слухать — не слуха. Панич якось його чи вскубнув, чи вщипнув... А той, як виважить руку, як удере його з усього маху по пицi... так паненятi носа й розтовк! Прибiгла на крик панi; увiйшов сам пан... — «На стайню його!..» — Узяли його лакеї на стайню, та так оджарили, що нi лягти, нi сiсти... Тодi йому вже нiкому було «й пожалiтися: батько у винницi в казанi скипiв, — упав якось у казан, — а мати з холери вмерла... Ото, як одшкварили його, — то вже вiн нiколи не бився, — тiльки пустився на хитрощi. Усе дурить панича та видурює з рук усячину... аж поки його й за це не вибили! Як провчили, вiн хотiв утопитись, та люди не допустили... А пан знову вибив, щоб не топив крiпацької душi, бо за неї треба подушне платити! Так вiн ото, як мандрував Шамрай, — таки з двору кучер, — то й вiн за ним потяг аж у Донщину. Тамечки вирiс, оженився й оселився... Та лихий його попутав провiдати про Хруща, козачого сина, що одних з ним лiт, поплентався на Дiн до дядькiв, — та там би то, кажуть, i вмер... Та не так про Хруща, як про рiдну сторону... Як згадає її, здається, зараз би таки знявся та й полетiв, коли б не неволя... А тут, як на те, пiдскочив Хрущ. От вiн роздобув десь Хрущiв пашпорт та покинув жiнку, дiтей i оселю — приплiвся сюди. Його прийняли в козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вiльний... А може, вiн думав худобу Хрущеву посiсти, та добрi люди до його ще по шматках рознесли... Так вiн став у службу, заробив грошей, купив хату та й одружився з твоєю матiр’ю. Лiт зо двоє, може, пожив, — та й знову потяг на Дiн до першої жiнки. Отам його й злапали! — Привели сюди... суди та пересуди... Хто вiн такий?.. Що це вiн зробив?.. Та, кажуть,  наш-таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди знаєте, менi його не треба! Так до його дуже не чiплялись, а в перший прийом i завдали в москалi... Бач! Он вiн який москаль! Знаєш тепер?!

Чiпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слухаючи... Незчувся, коли й вечорiти стало... Дiд удвох з Грицьком i отару заняли.

— Ану, рушай! додому час! — гукнув дiд уже з шляху.

Чiпка глянув на дiда, пiдвiвсь i поплентався стороною, позад отари, немов п’яний, наче учадiв... Голову на груди звiсив, очi в землю потупив... Нiчого не чув, не бачив... Не знав, коли й у село прийшов, як i додому достався... Очумався уже в хатi...

— Так отакий мiй батько був, мамо?

— Який?

Чiпка почав розказувати...

— Такий же...

— Чому ж ви менi давно цього не казали?

— То що б було, сину? Замовк Чiпка. Щось думав...