Kitabı oku: «Чорна рада (збірник)», sayfa 4

VII

Сомко почав саджати гостей своїх за довгий стіл. Шрама й Череваня посадив на покуті, сам сів на хазяйському місці, кінець стола, а Череваниху й Лесю посадив на ослоні. Запорожець примостивсь на задньому кінці стола із своїм побратимом.

Шрамовому Петрові прийшлось сидіти поруч із Лесею, хоть він би тепер рад був одгородитись од неї горами і морями. Що там не вигадував той запорожець, як там не потішались гості із тих вигадок, він сидів за столом, наче в гаю.

– Ну, скажи ж мені, пане отамане, – питає Сомко в Кирила Тура, – яким вітром занесло тебе в Київ?

– Самим святим, пане ясновельможний, – одвітовав запорожець, – проводжаєм прощальника до Межигорського Спаса.

– Чого ж се ти одбивсь од свого товариства?

– Потривай, пане гетьмане, розкажу все по ряду; дай перше промочити гортань. Тілько в вас такі нікчемні кубки, що ні в віщо гаразд і налити. Святе діло наші січові коряки! У нашому коряці утопиш іншого мізерного й ляшка.

– Пгавда, бгате, їй-богу, пгавда! – озвавсь Черевань. – Я давно кажу, що тілько в Січі і вміють жить по-людськи. Їй-богу, бгате, коли б у мене не жінка та не дочка, то кинув би усяку суєту мирськую та й пішов до вас на Запорожжє!

– Гм! – каже Кирило Тур, озирнувши його тушу. – Не багато таких потовпилось би в курені!

Усі засміялись, а Черевань наперед усіх. Веселий і негнівливий був собі пан.

– Я з душі люблю сього пройдисвіта, – каже гетьман Шрамові стиха. – Часом він закине й дуже вже круто, да враг його знає, якось так щиро засміється, що нізащо на його не розсердивсь би.

– Погано тілько, – каже Шрам, – що сі братчики, сміючись, чоловіка куплять, сміючись, і продадуть.

– Що правда, то правда, батьку. По їх січовому розуму, ніщо на світі не стоїть ні радості, ні печалі. Філозофи, вражі діти! Дивляться на Божий мир із бочки, тілько не з порожньої, як той Діогенес, а по шию в горілці.

– Так вам хочеться знати, чого я одбивсь од товариства? – каже Кирило Тур, спорожнивши кубок. – Ось чого. Може, ви чували коли-небудь про побратимство! Де вже не чувати? Се наш січовий звичай. Як не одрізняй себе од миру, а все чоловіку хочеться до кого-небудь прихилитись; нема рідного брата, так шукає названого. От і побратаються да й живуть довіку вкупі, як риба з водою. «Давай, – кажу я своєму Чорногору, – давай побратаємось». – «Давай». – От і зайшли у братство та й попросили панотця прочитать над нами із Апостола, що нас породило не тіло, а живе Слово Боже; і от уже ми тепер рідні брати, як той Хома з Єремою.

– Ну, а далі?

– А далі… Се вже так завсігди буває, що скоро чоловік зробить добре діло, то сатана, не за хлібом його згадуючи, і підсуне іскушеніє… Далі дивлюсь, аж стоїть краля така, що тілько гм! Та й годі.

– О, невже таки жіночий рід спокусив хоть раз запорожця?

– Ой-ой-ой, пане гетьмане! Та ще як! І не диво-бо: Адам був чоловік не нашого брата, та й той спіткнувсь на Єву!

– Звідки ж узялась та краля?

– Спитай її сам, звідки! Я такої пишної панни не зумію й зайняти.

І поглянув на Лесю.

– Тю-тю, дурню! – каже, засміявшись, Сомко. – Се моя молода!

– Та мені не те горе, що вона твоя молода, – каже, здихнувши, запорожець, – а те, що зовсім мене причарувала.

Усі зареготали, почувши таке диво.

– Браво! – каже Сомко. – Ведмідь попавсь у тенети! Що ж тепер буде?

– А що ж? Ведмідь піде до свого берлога і тенети за собою потягне.

– Як! Отеє у Січ би то?

– Чого ж у Січ? Хіба тілько й світу, що в вікні?

– І отеє такий жвавий козарлюга, да ще й отаман, ради жінки покине товариство?

– А чом же? Та для такої кралі можна покинути й усе на світі, не то що товариство.

– Ну, куди ж би ти потяг свої тенети? Кирило Тур засміявсь.

– Ти-бо вже, пане ясновельможний, хочеш усю правду разом випитати. Не хочеться тобі й признаватись, не хочеться й брехати.

– Бо ще, кажеш, ізроду не брехав? – додав, шуткуючи, Сомко.

– Не збрешу й тепер, – каже Кирило Тур. – Дайте тілько гортань промочити.

Да й кашлянув, випивши кубок, і поглянув по всіх гостях, розгладжуючи вуси.

– Треба, – каже, – вам, панове, знати, що Чорна Гора те ж святе, що й наша Січ, тілько що там не цураються бабського роду. А то і поділена так, як у нас: у нас курені, а в їх братства, і над усяким братством обирають отамана. А що вже воювати з бусурменами, так хоч щодня. Та як у їх воюють, коли б тілько ви знали! Як зачне розказувати мій побро, то аж душа вгору росте. Побро мій, знаєте, забрівши на Вкраїну, скучив без своєї Чорної Гори і вже давно зазива мене в гості. І то сказати: чом не погуляти козакові по світу? Чом не подивитись, як живуть інші язики?

Всі слухають, до чого він доведе свою річ. Очаровав усіх запорожець.

– «Добре, – кажу, – поїдьмо, покажем твоїм землякам козацьке лицарство; нехай і нас там знають!» – Ото ж і побратавсь я з ним у братстві, так уже, щоб у нас не було сє моє, а се твоє, а все укупі: щоб помагать один одному у всякій пригоді, щоб менший старшому був вірним слугою, а старший меншому рідним батьком. Воно б і добре, та як побачив я отсю кралю, так душа й дала сторчака. – «Як хочеш, – кажу, – побро, а я без сеї дівойки не пощу з України!» Не бабак же й мій побратим. – «Море! – каже. – У нас як кому припаде до душі руса коса, то вхопить, як сокіл чайку, та й до попа».

– Се вже по-римськи! – каже, сміючись, Сомко. – А як же в тої чайки єсть брати-орли або родичі-соколи?

– Тим-бо й ба, що юнаки знають і сьому лиху запобігти. Тілько натякни, то самі визвуться! «Гайде, море! Да ті отмемо дівойку!» Себто по-нашому: «Гайда, однімем тобі дівчину!» От і збереться чоловік десять тих отмичарів;⁸⁸ спорядяться як на війну, і вже, як попадуть у свої лапи русу косу, то хоч голови положать, а не впустять родичам. Пек його матері! Такий звичай по смаку мені! І вже хіба не я буду, щоб я не доказав такого ж отмичарства. Вони беруть однією хистю, а в нашого брата про запас і характерство⁸⁹ єсть!

– Що за баляндрасник отсей прудуус! – каже, сміючись, Сомко. – Мабуть, у вас в Січі тілько й роботи, що потішати один одного вигадками.

– Е, пане гетьмане! Наші братчики, що в Бога день, виробляють такії чудасії, що не треба й вигадок. То вже знаю, що пани-молодці не почують луччої, як я сьогодні викину. Ще такої чудасії зроду ніхто не чував.

– Що ж то буде за чудасія?

– Так, нічого: підхоплю тілько на сідло отсю кралю, та й шукай вітра в полі. Махнем з побратимом навпростець до Чорної Гори. Ох, да дівчина ж гарна! – додав Кирило Тур, поглянувши вовчим поглядом на Лесю.

Леся вже давно була сама не своя од страху. Зроду вона нікого так не боялась, як сього запорожця. Кріпилась, однак же, сердешна, сидячи за столом. Як же поглянув він отак на неї, то наче аж до серця досяг їй очима. Злякалась голубонька, як дитина, і заплакала з ляку. Затулила руками очі, а сльози між пучки так і капотять. Мати собі стривожилась, устала з-за столу і одвела її в кімнату.

А козакам і байдуже, тілько сміялись.

– О, вражий ти комишнику, – каже Шрам, – бач до чого добалакавсь! Ізлякав справді бідну дитину.

Череваниха вже не вернулась до столу; однак ніхто після обід не догадавсь довідатись, чи не занедужала з переполоху Леся. Тоді ще козак мало зважав на жіноче серце. Жіночі сльози й печаль не скоро проймали йому душу.

Уставши з-за столу, Кирило Тур подякував за хліб, за сіль по-своєму:

– Спасибі Богу та мені, а господарю ні: він не нагодує, то другий нагодує, а з голоду не вмру, – да й потяг із подвір'я з побратимом, не сказавши нікому й «прощайте», наче з свого куреня. Тілько чутно було, як виспівував за ворітьми:

 
Журба мене сушить, журба мене в'ялить,
Журба мене, моя мати, скоро з ніг ізвалить.
 

– Чи чуєш? – каже тоді Шрамові гетьман. – Ніхто не розбере, чим дише низовець, поки сам себе не виявить. Отже я знаю, що в сього Кирила Тура щось на душі важке лежить. Удає він із себе паливоду, а постерігав не раз я, куди прямує сей юрода. Дивно во очію, а так воно єсть, що він тілько й живе душі спасенієм.

– Ледачу ж вибрав він дорогу! – каже Шрам.

– На яку натрапив, таку й вибрав, батьку! Сотворив себе буїм і безумним для Бога. От воно що! Господь його знає, куди він зайде; а бачив я раз, як Кирило Тур, молячись серед ночі Богу, обливавсь гарячими сльозами, і нехай би пустинник зніс таку молитву до Бога, як сей гульвіса! Прислухавшись, я сам… Да що про те розказовати? То діла Божі. Одкрию тобі, панотче, чого отеє я в Києві. Не сватаннє в мене на думці. Повінчаєш ти мене, одігнавши ляхів до Случі, щоб моя жінка була гетьманша на всю губу. А тепер перед війною треба нам поставити у Києві твердо ногу, понасипати горлахи пашнею, припасти доволі пороху і військової зброї да ще спорядити одно діло. Ось ходімо лиш до архимандрити, до нашого порадника. Гізель,⁹⁰ батьку, тепер у нас такий головатий чоловік, як колись був Могила.⁹¹ Поговоримо з ним де про що з Гадяцьких пунктів.⁹² Не дурень був Виговський, що написав їх, тілько дурень, що з'якшавсь із ляхами. З ляхами в козаків вовіки-вічні ладу не буде. Чи гаразд, чи негаразд, а з москалем нам треба укупі жити. Се вже так, батьку!

– Ой, синку! – каже Шрам. – Рознюхали ми тепер добре бояр да воєвод московських!

– Се, батьку, як до чоловіка! А москаль нам рідніший од ляха, і не слід нам од його одриватись.

– Бог його знає! – каже, здихнувши, Шрам. – Може, воно так буде й лучче.

– Уже ж бак не гірше, батьку! Бо тут усі слухають одного, а там, що пан, то й король, і всяке ледащо норовить, як би козака в грязь затоптати.

– Не діждуть вони сього, невірнії душі! – каже Шрам, ухопившись за уса.

– Отже, щоб не дождали, батьку, так треба нам з москалем за руки держатись. Се ж усе одна Русь, Боже мій милий! Коли в нас заведеться добро, то й москалю буде лучче. Ось нехай лиш Господь нам допоможе зложити докупи обидва береги Дніпрові, тоді ми позаводимо усюди правнії суди, школи, академії, друкарні, піднімемо Вкраїну вгору і возвеселим душі тих великих київських Ярославів і Мономахів.

Розмовляючи про такі речі, пішли до отця Інокентія удвох чи втрьох, а деякі розійшлись по монастиреві.

Що ж діялось із Лесею? Вона, голубонька, справді рознемоглась. Не жартами здавались їй химерні речі запорожця: вона боялась, щоб не вхопив він її, як шуляк, і просила матері позащіпати кругом двері. Чого вже не робила мати, щоб її заспокоїти! Сердешному дівчаті так і стояв перед очима страшенний запорожець. Уже й Черевань, увалившись у кімнату, пробував її уговорювати, щоб не лякалась не знать чого: разів зо два назвав, забувшись, аж бгатіком; далі бачить, що нічого з нею не врадить, махнув рукою да й ліг одпочити; проспав, неборак, аж поки задзвонено до вечерні.

Після вечерні знов позбирались усі у козацьке подвір'є. Гетьман і Шрам вернулись іще веселіші, пили за здоров'є великої, одностайної України, пили й за царя православного і праведного, которий ні для кого в світі душею не покривить, не так як той король, що оддав козаків магнатам на поталу. Од щирого серця празниковали. Черевань собі був рад, що Шрам повеселішав, і все тілько вигукував за кубком:

– Щоб нашим ворогам було тяжко!

І весь же той гармидер чинивсь через стіну од Лесі. Лежала вона зовсім мов недужа, а про неї ніхто й не спогадав. Сказано – козаки: байдуже їм про жінок, як заходяться з військовими речами. Отже, хоч небожата-жіноцтво вже і знали і корились своїй долі, да защеміло серденько в моєї Лесі од того занедбання; жаль їй було не помалу на свого ясного жениха, на Сомка Якима. Лицар над лицарством, вродливий над вродливими, да, видно, тілько в його і думки, що про гетьманські порядки. А дівочому серцю що і молодецька краса, що і козацька слава, коли до неї козак не горнеться?

Леся полюбила Сомка іще тоді, як він, було, носить її на руках і дарує їй то золоті сережки, то добре намисто. Іще тоді звав він її своєю судженою і зложив з Череванихою руки. Череваневі здавалось жартами таке залицяннє, а вони з Череванихою не жартують словами. З щирого серця зове він її своєю ненею, з щирого серця зове вона його своїм зятем. І зросла Леся, його кохаючи, кохаючи щиро дівочим серцем. Що тілько в піснях виспівують про те коханнє, усе вона складала у своєму серці. Отже зове вже він її своєю й молодою, тілько все воно вийшло не так, як то вона собі компоновала. Про іншії речі клопочеться він із старим Шрамом, про іншії речі широко розмовляє, а її мовби нема йому й на світі. Защеміло горде дівоче серденько, да мовчала небога, не сказала й матері.

А що ж Петро? Петро зараз після обід узяв рушницю і пішов у гай, ніби на полюваннє. Проблукав сердега по гаю до самого вечора. Вернувсь на подвір'є, аж там усі веселяться. Гомін справили такий, мов справді на бенкеті. Інші й до нього присіпались із кубком, а йому притьмом прийшлось так, як співають у пісні:

 
Чомусь мені, братці, горілка не п'ється:
Коло мого серця мов гадина в'ється!
 

Сіли за вечерю, аж ось ізнов іде Кирило Тур, тілько вже без побратима.

Леся не вийшла вечеряти. Розгорілась і рознемоглась сердешна дівчина, що притьмом мусила Череваниха посилати у хутір до чернечого пасічника по шептуху. Прийшла шептуха і наварила якогось зілля, щоб напоїти на ніч, да й сама бабуся осталась ночовати на подвір'ї. Надвечір ублагала була мати Лесю роздягтись да лягти спать; як же почула Леся Кирила Тура голос, то так і затрусилась; і вже шкода було й казати їй про сон! Боялась заснути, щоб не вхопив той пугач її сонну. Не вонтпила вона, що сей пройдисвіт не своєю силою дише, бо не раз чувала про запорозьке характерство.

А Кирилові Туру, мабуть, були жарти з того дівочого жаху. Сів за вечерю да зараз і почав викидати.

– Ну, панове, – каже, – тепер я вже зовсім налагодивсь у дорогу.

– У яку се? – питає Сомко.

– Та в Чорну ж Гору.

– Усе-таки туди? Ти не покинув своєї думки?

– Коли ж се бувало, пане гетьмане, щоб наші братчики, задумавши що-небудь, покинули свою думку, мов яку химеру? Про що іншому і згадати страшно, те низовець, сидячи над широким морем-лиманом, викомпонує, вимізкує і вже хіба лусне, а не покине своєї гадки. Так отеє й мені прийшлось, бачу, або луснути, або доказати слави, бо вже не дурно щось мою Турову голову так заморочили дівочі очі.

– І тобі отеє, запорожцеві, отшельникові, не сором признатись? – каже Шрам, бо й він, старий, розвішав уші, як поніс той свої баляндраси. – А що скаже товариство, як дочується, що курінний отаман так осрамив своїх братчиків?

– Нічого не скаже, бо я вже тепер вольний козак.

– Як то тепер вольний? А перше ж хіба був невольний?

– У нас, панове, поки козак не випишеться з коша чи з куреня, то слухай січової старшини, так як ігумена. Знюхайсь тоді, коли хоч, з бабою, то знатимеш, почім ківш лиха! Тілько наш чернечий устав кращий од монастирського. У нас, скоро чоловіка спантеличить мирська суєта, то в куну або до кози не саджають, а зараз – іди собі к нечистій матері! Вибрикайсь на волі, коли дуже розжирів на товариському хлібі! І чи раз же то траплялось, що сердешний сіромаха попогасає по городах, ухопить, як там кажуть, шилом патоки та, побачивши на власні очі, що чортмає в світі нічого путнього, покине жінку й дітей, вернеться в курінь: «Ей, братчики! Приміте мене знов між товариство! Чортма на світі добра! Не стоїть він ні радості, ні печалі»! А братчики тоді: «А що, ледащице! Ухопив шилом патоки? Бери лишень коряк та випий з нами сієї дури, то, може, порозумнішаєш!» От бідолаха сідає між милим товариством, п'є, розказує про своє городове життє з жінкою та дітьми; а тії слухають, кепкують з його, як із блазня, та тілько за боки беруться. Так і мій покійний панотець, – нехай царствує, – їздячи колись із прощальником по городах, натрапив на такі очі, що й товариство йому стало не миле – замутив зовсім лукавий йому голову. Ну, виписавсь із куреня, сів хуторком десь коло Ніженя, і господарство, і худобчину завів, і діток сплодив двойко – карапуза-хлопчика та скверуху-дівчинку. Тілько років через п'ять, чи що, так йому обридло все в господі і в полі, як приборканому степовому птаху. Сумує та й сумує козак; бо чи статечна пак річ – ісповнити козацьку душу жінкою-квочкою та дітьми-писклятами? Козацької душі і весь світ не сповнив би: увесь світ вона прогуляла б і розсипала, як таляри в кишені. Тілько один Бог може її сповнити…

– Що ж сталось із твоїм батьком? – спитав Сомко. – Ти-бо вже коли говориш, то говори одно; а то разом хочеш буть і за попа, і за дяка.

– Із моїм батьком? – каже Кирило Тур, мов крізь сон, бо звернув свою розмову на такий лад, що й голову понурив… – Еге! Я ж кажу, що мій батько, скоро розчовпав, що пожививсь як собака мухою, та й заскучав по братчиках. Уже не раз казала йому моя мати, так як та жінка в пісні:

 
Що ти, милий, думаєш-гадаєш?
Мабуть, мене покинути маєш:
Рано встаєш, коня напуваєш,
Жовтенького вівса підсипаєш,
Зеленого сінця підкладаєш;
В сінечки йдеш – нагайки питаєш,
В комору йдеш – сідельця шукаєш,
Дитя плаче – ти не поколишеш;
Все на мене важким духом дишеш!
 

Тілько батько мій не пускавсь у такі жалібнії розмови, як той козак із своєю жінкою, а надумавшись сам собі, сів на коня, ухопив на сідло карапуза-синка свого, себто мене, ледачого, та й гайда на Запорожжє. Не вибігала ж за ним услід моя паніматка, як у тій пісні, не хапала за стремена, не прохала вернутись, напитись варенухи, прибратись у голубий жупан та хоч раз іще подивитись на свою милу. І жупани, і худобу покинув він їй на прожиток, а сам у семрязі убравсь за границю бабського царства. Отже й мені, бачця, доведеться йти батьківським слідом!

– Ну, бери ж кубок, – каже гетьман, – да підкріпись на дорогу. До Чорної Гори не близький світ. Ось і ми погладимо тобі дорогу.

– Дякуємо тобі, пане гетьмане! – каже Кирило Тур, кланяючись низенько. – Уже коли ти й сам гладиш мені дорогу, то будь певен, що я свою кралю перевезу гарненько в Чорну Гору.

– Що ти думаєш, синку? – каже нишком гетьманові Шрам. – Ти знаєш, що за божевільні люде сі комишники: не розбере їх і сам нечистий. Не вір, бо то звір, хоть не вкусить, то злякає! Держи, синку, в голові сю пословицю. На юродивих іноді справді находить безуміє.

– І-і, батьку! – каже, сміючись, Сомко. – Добре я знаю сього юроду. Нема, може, і в світі такої щирої душі до мене. Як проганяв я ляхів з України да одбивавсь од Юруся, то він зі своїм німим чорногорцем визволяв мене не раз із великої біди. Служив він мені за язика, за шпига, за сердюка – і все тілько ради доброго слова да ковша горілки. Не раз я насипав йому шапку талярами, так ідучи й витрусить на порозі. «Звідки, – каже, – се такого сміття набралось?» Такий химера! Було, кажу: «Кириле, скажи, Бога ради, чим мені тебе наградити? Ти ж не раз слобоняв мою голову од смерті!» – «Не тобі, – каже, – награждати мене за се!» От воно що, батьку!

– Справді, – каже Шрам, – се золото, а не козак! Пане отамане, – до Кирила Тура, – ходи сюди, дай я обніму тебе да поцілую.

– За що се така ласка?

– Ходи, мені то вже знати, за що.

Да й обняв і поцілував запорожця.

– Да наградить же, – каже, – тебе Господь за твої лицарськії вчинки!

– Е, батьку! – каже запорожець. – То ж іще дурниця, да так мене голубиш; що ж ти скажеш тоді, як украду з-під поли гетьмана молоду?

Черевань більш од усіх уподобав Кирила Тура; усе реготав із його вигадок.

– Враг мене візьми, – каже, – бгатці, коли я бачив такого жвавого молодця! Душа, а не запорожець! Іди, бгатку, й до мене, і я тебе поцілую!

– От добрі люде! – каже Кирило Тур. – У їх крадеш, а вони тебе цілують! Їй-богу, добрі люде! Шкода, що вже більш не побачимось! У Чорну Гору ворон і кісток ваших не занесе. Ну, прощайте ж тепер, панове громадо! Дякуємо за хліб та за сіль! Прощайте! Час лагодитись у дорогу.

І, виходячи з дверей, розпростер руки да й каже:

– Двері одмикайтесь, а люде не прокидайтесь! Двері одмикайтесь, а люде не прокидайтесь!

– Що за неподобна голова в сього Кирила Тура, – сміючись, каже Сомко. – Себто вже ворожить, характерствує.

VIII

Не довго в ніч гуляли наші козаки: поблизу святого міста гуляти довго не годилось. Іще не дійшло й до півночі, а вже всі давно спали. Хропли козаки на весь двір, од самої світлиці, де спочивав гетьман із Шрамом, да аж до стані; там спав Василь Невольник при Череваневих конях. Інші лягли під чистим небом, і хоть уночі надворі було не душно, да тому черствому, гарячому людові байдуже було про холод. Здорово було гулякам надворі, як траві, що прив'яла вдень на сонці. Кругом по гаю щебечуть солов'ї, аж луна розлягається; деколи й пугач скаже своє смутне «пугу!». Козацьке сонце високо підбилось угору; зорі вкрили все небо, як ризу.

Не німе було козакові те небо, і місяць, і зорі: чи погляне на місяць, на його плями, чи погляне на зорі, то й серце, і думка його розжевріє, як од Божого слова. Чого на місяці тії плями? Він знав, чого. То ще як Каїн убив Авеля, то Бог назнаменав на місяці той гріх своєю рукою: «Дивітеся, – каже, – люде: так як сей Каїн довіку-вічного нестиме на плечах мертве братнє тіло, так усякий душогубець носитиме до віку до суду тяжкий гріх свій». А зорі? То людські душі. Як засне грішне тіло, добрі душі, покинувши землю, зносяться до Господа Бога, купаються, обливаються у небесному світі, підслухають, що говорять на небі ангели. Як же часом покотиться по небу і погасне ясна зоря, козак перехреститься і помолиться за усопшую душу. Інші зорі щастять у його на врожай, інші на скот, а Віз – чумацька щаслива зоря.

Ясна, пишна була ніч над Печерським, да один тілько чоловік дививсь на її дива; не спав, дививсь і нічого не бачив. Вже ж не хто сей один, як той сердега Петро Шраменко. Кому сон, а йому туга, да жаль, да досада. Довго він ворочавсь на своїй бурці; далі встав, натяг жупан да й вийшов у гай хвірточкою.

Бідний козак таївсь од усіх із своїм коханнєм, бо всяк тілько б із його насміявся. Козаки не дуже вдавались у любощі; знали сю неміч найбільш дівчата да молодиці; вони-то поскладали й оті пісні, оті ніжнії розмови козака з дівчиною або милого з милою, що слухаєш і не наслухаєшся.

Коли б у Петра була ненька рідненька або сестра-жалібниця, може б, їм розказав він про своє лихо. Бо хоть як не гордує, було, козак любощами перед товариством, а як вернеться до господи, як зачне коло його упадати ластівкою мати, як стане голубити сестра, розчісуючи йому кучері, розпитуючи про далекі сторони, про козацькі пригоди, то й тверде, як залізо, серце пом'якшає, і що тілько важке єсть на душі, усе козак своїм щирим жалібницям розкаже. На біду, в Петра не було ні сестри, ні матері; мав він за порадників тілько старого грізного панотця да жартівливе товариство.

Ходить він, сновидає по гаю і сам не знає чого. Місяць став уже на небі нижче; світить навскось по траві, по кущах, по березах. Ніч уже на ісході. Як ось чує Петро – тупотять коні… Усе ближче, ближче. Розпізнає нешвидку ристь двох ступаків. Звернув з доріжки за кущ, щоб ні з ким не зустрітись. Як ось чує й людську мову. По зорі усяке слово доходить до його чисто. Зараз пізнав Кирила Тура голос, а по чорногорському бре да море пізнав його побратима.

Кирило Тур говорить:

– Що то, брате, скажуть ваші отмичаре про запорозьку хисть, як ми підхопим оцю дівойку.

А Чорногор йому:

– Бре, побро! Мені усе здається, що ти тілько морочиш мене. Не впевнюсь, поки не побачу дива на свої очі!

– Місяць не скоро зайде, – каже запорожець, – побачиш, не повилазять.

– Як же ти отмеш дівойку, не наробивши ґвалту?

– Еге-ге, пане брате! Чи такі ж дива чинили на свойому віку запорожці? Хіба ж я дармо заворожив усі двері?

– Море! – каже Чорногор. – Ти б уже хоч мене своїм характерством не морочив!

– Що за дурна в тебе голова, брате, – каже Кирило Тур. – А за що б же мене обрали отаманом? Хіба за те, що добре горілку лигаю? Є в нас на се діло іще луччі мистеці, а характерників не багато знайдеш.

Тим часом од'їхали вони далеко, і не стало чути їх розмови.

Тепер Турові речі за вечерею не здавались уже Петру жартами: мабуть, справді скрутивсь од жиру запорожець! Спершу був кинувсь Петро до гостиниці будити козаків, далі зупинивсь.

– Чого я, – каже, – біжу? Чи видане діло, щоб украсти дівчину з-посеред миру? Запорожець сказивсь, а я й собі біжу, як божевільний.

Да й пішов тихою ступóю.

«Треба ж отак із юродства да зайти в голову! – думає, йдучи, Петро. – Отеє не удавай із себе химородника, не бурли, як кабан у кориті!.. Рад би я був, коли б Сомко за сей жарт звелів, жартуючи, погріти йому киями плечі!»

Пройшовши з гони, став так іще думати:

«А що, як справді він характерник? Чував я не раз од старих козаків, що сі бурлаки, сидючи там у комишах да в болотах, обнюхуються з нечистим. Викрадали вони з неволі невольників, да й самих туркень, іноді так мудро, що справді мов не своєю силою. Не дурно, мабуть, іде між людьми поголоска про їх характерство… Утікає од татар, розстеле на воді бурку да й попливе, сидя, на другий берег… Ну, то вже дурниця, що ляхи з переполоху провадять, буцім запорожці ростуть у Великому Лузі з землі, як гриби, або що в запорожця не одна, а дев'ять душ у тілі, що поки його вб'єш, то вбив би дев'ятеро простих козаків. Може, не зовсім правда й про бурку. А що запорожцеві вкрасти, що задумає, то мов із гамана тютюну дістати. Вони напускають ману на чоловіка…»

Да й згадав, як у старого Хмельницького сидів у глибці такий, що ману напускав. «Що ви, – каже, – що мене стережете? Як схочу, то лиха встережете мене! Ось зав'яжіть мене в мішок». Зав'язали його да й притягли за трямки, аж він і йде з-за дверей: «А що, вражі діти! Встерегли?»

«Що ж, – думає, – як і се такий химородник? Піду скоріш, щоб справді не вкоїв він якого лиха».

Да ступивши швидкою ходою ступнів з десяток, зупинивсь ізнов, наче об стіну вдаривсь.

«Що, – каже, – я за куряча голова! Кого я йду рятовати? Хіба в неї нема жениха боронити? Що я за вартовий такий? З якої ласки не спати мені по ночах, щоб який опияка, підкравшись, не злякав гетьманської молодої? Коли ти йдеш за гетьмана, то нехай поставить тобі на всіх дверях і воротях варту; а мені яке діло? Хоч нехай усіх вас перехапають сі розбишаки!.. Бачу я тебе заздалегідь, ясновельможний пане, як ти довідаєшся, що вкрадено в тебе з-під поли молоду! Бачу й тебе, горда паніматко: чи так поглядатимеш звисока і тоді на нашого брата, як твій гетьман із сонцем на лобу проспить молоду, незгірш од іншого гультая! Бачу й тебе, ясная крале, як замчить тебе отсей шибайголова між чорногорці. Там жінкам не дуже догоджають. Скакатимеш ти через шаблю в сього дикого Тура; не раз згадаєш пісню:

 
Любив мене, мати, запорожець,
Водив мене босу на морозець…
 

Мізкує так собі Петро, аж ось ізнов закопотіли коні. Слухає, і сам собі віри не йме.

«Невже таки справді сей запорожець знається з нечистою силою? – думає він. – Да постій, чи не самі вони вертаються?… Ні, справді везуть!.. Проклятий! Мчить, як вовк овечку!»

Коні над'їхали ближче. Дивиться Петро – Кирило Тур держить перед собою Лесю на сідлі, як дитину. Аж сумно йому стало. Леся була зовсім як очарована. Сидить, голубонька, схиливши голову, а рукою держиться за плече запорожцю. А той одною рукою піддержує бранку, а другою править коня. Сердешна стогне, мов уві сні щось страшне бачить. Щось неначе й говорить, да за солов'ями не можна розібрати: солов'ї перед світом саме розщебетались.

Жаль Петру стало Лесі; уже хотів вийти з-за куща, заступити отмичарам дорогу да й битись, не вважаючи ні на які чари; да вхопивсь, аж при йому нема шаблі. Уже вони й обминули його, а він іще стоїть, не знаючи, що чинити. Аж ось Леся зразу закричала, мов прокинувшись. По гаю пішла луна, а голос її так і пройняв мого Петра до самого серця. Бігом кинувсь він до подвір'я, ухопив шаблю, допавсь коня, скочив на нього охляп. Василь Невольник, прокинувшись, думав, чи не цигане пораються коло коней, да підняв ґвалт.

– Не кричи, Василю, – каже Петро, – а буди козаків: украдено Череванівну з покоїв!

Василь Невольник підняв ізнов галас на весь двір; а Петро, не слухаючи його, виїхав у хвірточку, схилившись, да й помчавсь, як вихор.

Тим часом отмичари держали свою дорогу, поспішаючи вибратись за ночі з київської околиці. Бідна Леся, мабуть, добре ковтнула знахорчиного зілля од переполоху: хилялась, як п'яна, і нічого не знала, що з нею діється; прокинулась тілько, як пройняв її холодний вітер з поля. Гляне, аж вона серед пущі, на руках у страшного запорожця. Спершу думала небога, що се їй сниться, далі крикнула, да задармо. Розбишаки тілько зглянулись та всміхнулись між собою. Почала була благати, щоб не погубляли її, щоб пустили; так Кирило Тур тілько реготався.

– Що за дурний, – каже, – розум у сих дівчат!.. Щоб оце я, після такої праці, випустив із рук самохіть свою здобич! Ні, голубонько, сього в нас не буває. Та й чого тобі убиватись? Хіба я не зумію кохати тебе так, як і хто інший? Не плач, моє серденько: привикнеш, дак житимеш за мною незгірш, як і за гетьманом. Дівка, кажуть, як верба: де посади, там і прийметься.

Не дуже вгамовалась Леся од такого розважання; рвалась, кричала, здіймала до неба руки.

– Моє ти коханнє! – каже тоді, одмінивши голос, Кирило Тур. – Не кричи, коли не нажилась на світі. Ти думаєш, як нас наздоженуть, дак я тебе живу випущу з рук? Чорта з два кому після мене дістанешся! Цить, кажу! Ось бач, яка цяця?

І блиснув їй перед очима турецьким запоясником; а очі так поставив проти неї, що сердешне дівча й помертвіло од страху.

Виїхали з пущі на поле, аж уже на сході сонця зоря перемагає місяць. Почервоніло небо; починає на світ займатись. Дорога то спускалась униз, то знов підіймалась угору. З'їхавши на високий кряж, озирнувсь Кирило Тур, аж із-під гаю хтось мчиться навзаводи на сивому коні. Він зупинивсь да й каже:

– Не буду я Кирило Тур, коли оцей їздець не за нами! І коли хочеш знати, чи бистре в мене око, то скажу тобі й хто се. Се молоде Шраменя. Пішло по батькові, як орля по орлові. Враг мене візьми, коли я не догадуюсь, який заряд імчить так швидко сю кулю!

– Море, драгий побро! – крикнув Чорногор. – Чого ж ми гаємось? Утікаймо!

– Не такий, брате, в його кінь, щоб утекти нам із отмицею. Тайна що воно здасться? Ні, лучче станьмо та даймо бій по-лицарськи.

– Бре, побро! Що ж із того буде? Нас двоє, стріляти нам проти його не приходиться, а на шаблях Шраменкові не врадиш ти нічого. А хоч і врадиш, то нехутко, ще надбіжать та й однімуть дівойку.

– Знаю я, брате, – каже Кирило Тур, – як Шраменко рубається; тим-то й не хочу у такому разі показати йому свою спину. Поглянь, поглянь, як махає шаблею! Мов запрошує добрих приятелів у гості. Нехай я буду казна-що, а не запорожець, коли сьогодні з нас один не достане лицарської слави, а другий лицарської смерті!