Kitabı oku: «Дон Жуан»

1. Пісня перва (част. 1)

І

 
Налагодивсь отсе поему віршувать,
Кого ж би то мені та за героя взять?
У нас тепер, що рік — то все нові герої
Роздивимось, аж ні! Не Гектори се з Трої
Не хочу славити пройдисвітів таких
Старий друг Дон-Жуан далеко лучче їх —
Той, що на сцені в нас колись гуляв, крутився,
Аж покіль до чортяк у пекло провалився.
 

ІІ — ІV

…………………

V

 
Як ще не проявивсь Агамемнон Атрід,
Багацько лицарів і мудрих бачив світ
Та й навпісля сього царя царів бувало
Хоч не зовсім таких, а все-таки чимало,
Та через те, що їх поет не виспівав,
Усіх їх до дного народ позабував.
Нікому з них ганьби я не чиню й догану,
А пісню все-таки співаю Дон-Жуану.
 

VІ — VІІ

…………………

VІІІ

 
Родився Дон-Жуан в Севіллях осяйних,
Ніде нема жінок і апельсин таких,
Кому не довелось в Севіллях пробувати
Не довелось, мовляв, і дивам дивувати
У шпана города другого не знайти,
Пріч Кадікса хіба, такої красоти,
Ріка Гвадалквівір текла повіз палати,
Де жив Жуанів рід — отець його і мати.
 

ІХ

 
Отець його, дон Хоз, був бравий дворянин,
Дворянський рід його ні мур, ні жидовини
Не сплямував своїм покривенством поганим
Із готів-пращурів бував знай правоправним,
Ніколи на коня хто луччий не сідав,
Ніколи і з коня значніший не зсідав.
Отсей же то дон Хоз вродив мого Жуана,
А той вродив… та ще про се казати рано.
 

Х

 
Під пару ж Хозові і Хозиха була.
Письменства всякого і мудрощів дійшла:
Якою б мовою науку ні назвати,
Все знала. Із її умом хіба зрівняти
Єї ж і серце; бо й великого ума
Людина, чуючи, красніла з сорома,
А добродітельна на неї позирала
І мовчки з зависті до неї умирала.
 

ХІ

 
У памяті її ніхто не бачив дна,
Мов актор, знала всі комедії вона,
Коли б хто роль свою забув слебезувати,
Могла б вона йому напамять проказати.
І той, хто синії панчохи поучав,
Як бог сей світ создав, як чорт на бога встав,
І той — здалось би нам — не тямить ні белмеза,
Така промовиста була донна Інеза.
 

ХІІ

 
У математиці кохалася найбільш,
Великодушієм пишалася незгірш,
В розмовах сипала аттічеською сіллю,
В високих помислах зближалась к божевіллю,
Сказати коротко: проявою була.
Носила каніфас ізранку, а прийшла
Вечірняя пора — шовками шелестіла,
Та їх прописувать не поетичне діло.
 

ХІІІ

 
Латину знала, се єсть — тілько «Отче наш»,
І греччину також, не вельми то гаразд,
Романи деякі в францужині читала,
Хоч, розмовляючи, подекуди й кульгала,
Не вельми вбилася і в шпанчину свою.
Бо темна ніч її була, — на тім стою,
Проблемами її химерними сповняла,
Немов таємність їй поваги надавала.
 

ХІV

 
Єврейський і аглицький вподобала язик,
Ще й аналогію знаходила між них.
На Біблії вона сю думку обпирала,
Хоч Біблія мені того й не доказала.
Дарма, нехай і так: нема в тому гріха,
Як хто не вичитав священного стиха.
Дивуюсь одному: єврейське слово с у щ и й
У нашій мові б то виходить — п р о к л я т у щ и й.
 

ХV

 
Є дома в нас такі, що ріжуть язиком,
Вона здавалась нам друкованим письмом.
У неї проповідь блищала в кожнім оці,
Мов сонце із-за хмар на темрявім востоці,
А на самім чолі сіяв чудовий світ:
Там із Новим Старий зіходився завіт
Вона кругом себе всі мряки розганяла.
Бо й казуїстику за пояс затикала.
 

ХVІ

 
Коротке слово: се була сама лічба.
Казав би, в ній сидить тих теорем гурба.
Що попроходила всі цензорські митарства,
Як понадхмарного, так і хмарного царства.
Була в них чистая-пречистая мораль,
Що й зависті самій здавалась мов кришталь,
Та що ні сич, мовляв, ані сова не знає, —
Найгірше з усіх зол, яке між нас буває.
 

ХVІІ

 
Шукати рівні їй вважав би я за гріх:
Бо переважила і праведниць усіх,
І так зневажила чортячі трихи кляті,
Що й янгол перестав спасенну охраняти.
У всіх чинах своїх так праведна була,
Як в Гаррісиновім годиннику стріла.
На світі луччого нічого не видали,
Хіба те мазиво, що М а к а с с а р прозвали.
 

ХVІІІ

 
Була вона свята; пощо воно с в я т е
Про мир наш грішницький? Слівце чудне й пусте:
Бо й наші праотці не вміли цінувати,
Покіль їх з райської не витурено хати,
Де в тихості святій в невинності жили,
(Дивуюсь, як вони й добу пробули!)
Отим же то й дон Хоз, як рідне чадо Єви,
Знаходив ласощі на заказному древі.
 

ХІХ

 
Був чоловяга він лагідного ума:
Чи вчений хто, чи ні, йому було дарма,
Вчащав сюди й туди по власній уподобі,
Про жінку ж байдуже, що, може, й крикне: п р о б і!
Злорікий світ всігди втішається тим злом,
Як царство падає або поважний дом.
Шептали інші: «дві», а інші: «та аж троє!»
Про хатню ж моркву геть доволі і одної…
 

ХХ

 
Інеза ж, дивлячись понад людьми згори,
Цінила високо достоїнства свої,
Зневагу стерпіти — се треба буть святою
В моральності своїй вона й була такою,
Та в неї у душі чортяче щось було:
Часом находило таке за неї зло,
Що правду й вигадку свою докупи бгала,
І моркву Хозові вже не шкребла — стругала
 

ХХІ

 
Воно річ не трудна із олухом таким,
Що часто й провинить, а все не сторожкий;
Та й наймудріші з нас, що всяке средство знають,
Години й цілі дні такі небачні мають,
Що й віялом своїм дамуня їх убє;
А між дамунями такі завзяті є,
Що віяло у них мечем січе-рубає…
Чого воно так єсть, ніхто сего не знає.
 

ХХІІ

 
Учену сватати навченому шкода;
Та і такому жить з ученою біда,
Що й добре народивсь і добре в школі вчився,
А потім на книжки й премудрощі ужився.
Чого буває так, про се ні, не скажу:
Не йде в ту річ воно, що вам перекажу.
Я козаком живу, та всіх остерігаю,
Що панночок собі учених вибирають.
 

ХХІІІ

 
Дон Хоз і донна Хоз знай гризлись, а за що?
Із множества людей не скаже вам ніхто;
Хоч сотні є таких, що треба все їм знати,
Що не торкається ні їх сіней, ні хати.
Пронирство — се в мене найогидніший гріх,
Но коли я в чому сіяю над усіх,
Так се, щоб справами чужими кермувати,
Дарма про що свої не вмію добре дбати.
 

ХХІV

 
Отсе ж я умішавсь між них, як добрий друг,
Та на мене від них дихнув важенний дух.
Я думаю, чорти в обох тоді сиділи,
Що не зайду до них, усе замкнені двері,
Одвірник, правда, їх в тому мені признавсь;
Ну, та се ще річ мала, а ось що негаразд:
Що хлопчик Дон-Жуан зненацька чи з настрою
На ганку жовтою облив мене водою.
 

ХХV

 
Ледаче, в кучерях круг голови, хлопя
Шкодливе змалечку було собі маля.
Родителі його ні в чім ладу не знали,
Опріч у тім, що вдвох усяк його псували.
І виросло з його без упину чортя,
Замість, щоб гризтися між себе без пуття,
Послать було б його в яку хорошу школу,
Чи дома чустрити, як слід, про довшу пору.
 

ХХVІ

 
Дон Хозе і його поважная жона
Обоє мучились, як в пеклі сатана,
І хоч бажали вже одно одного смерті,
Однак ніхто не знав, що се нещасні черті.
«Благовоспитана» — бо парочка була:
Перед сторонніми не виявляла зла,
Аж покіль гашений огонь не загорівся
І на ввесь світ скандал, як єсть, не обявився.
 

ХХVІІ

 
Бо пані Хозиха зізвала лікарів,
Щоб довести, що муж її о с а т а н і в
Ті бачать, що він геть розумно розмовляє,
Тоді вона: що муж аж надто злий буває.
Вони питають: чим виявлює він зло?
Сюди-туди — між них нічого не було,
А тілько що вона людей шанує й бога…
Химерною здалась тим лікарям небога.
 

ХХVІІІ

 
Вела дневник вона усім його гріхам,
І рилась по його паперам і книжкам,
Щоб ізнайти який докір у божевіллі,
А понуком її були усі в Севіллі.
Розносили кругом балаки по світах,
По адвокатах, по затурканих судах,
Хто ради забавки, від нічого робити,
А хто — щоб давню злість свою задовольнити.
 

ХХІХ

 
Тоді найлучча ся, найтихша з-міждо жен
З такою ясністю дивилась на терен,
Котрим коханого її кругом пронзала,
Як древні спартанки вікам переказали:
Що, як поляже муж, з повагою ронить,
Так слухала й вона всі брехні непорушно,
То й світ увесь гукав: «О! Як великодушна!»
 

ХХХ

 
Річ певна: як усе круг тебе загавчить,
Премудро приятель твій чинить, що мовчить,
Та любо ж і в людей великодушним бути,
А й надто як собі тим можна що здобути.
He malus animus — законницьке воно,
О ні! Ми сей поклін закинули давно,
Самому мститись — се було б не гарне діло,
А інші терзають, — бувай байдужим сміло.
 

ХХХІ

 
Коли вже в тих сварках згадалися старі,
А до старих брехень прибрехано нові, —
Ні я в тім провиню, се кожен добре знає,
Та й ніхто інший; бо усяк їх памятає…
І воскресення їх на славу стане нам…
Печина сей контраст у зуби ворогам,
Та з воскресу того скористує й наука:
Попотрощить нутро — розумна душе штука.
 

ХХХІІ

 
Питались друзі їх як-небудь примирити,
А потім родичі, — щоб більше подрочити,
(Трудна річ раяти в танківскому случаю,
Не знаю сам — кого б я їм про се пораяв
І друзі й родичі непевний тут народ).
Судовики ж одно торочили: розвод!
Но перше ніж крючкам за працю заплатити,
Дон Хоз умер, звелів Інезі довго жити.
 

ХХХІІІ

 
І пренещасно вмер: бо, скілько я прочув
Од судових панів і сам догадлив був,
(Воно ж бо туманом всі речі крити звикли
І до обачності ще змалечку привикли)
Своєю смертю річ прегарну зопсував,
Та й тим ще нам жалю великого завдав,
Що всі, хто знав єго, сердечно жалкували,
А інші — ти б казав — і сльози утирали
 

ХХХІV

 
Та, леленько! Умер, і ми з ним погребли
І всіх сусід чувства й суддівські хабарі.
Його дім продано, розпущено всі слуги.
Одну з його дівок узяв жид до услуги,
А другу — ксьондз: так, бач, проміж людьми я чув
Питав у лікаря: чим він недужий був?
«З поганки, — каже, — вмер, а заразивсь від жінки,
Та й сам уївся їй і в серце, і в печінки».
 

ХХХV

 
Отсе ж дон Хоз та був поважний чоловік.
Я мушу се сказать: бо знав його ввесь вік.
Тим годі хиби вже його слебезувати,
Та й нічого гаразд про його розказати,
Коли ж його страсті кипіли надто геть,
Не кумою ж бо й був, щоб з вінцями ущерть,
Та се того, що він палким на світ родився
І в книжці мудрощі не так-то вельми вбився.
 

ХХХVІ

 
Які б там не були поважності його
Чи хиби — натерпівсь бідаха усього,
Признаймо се: воно нікому не зашкодить,
Тяжку годиноньку — нехай до нас не ходить —
Переболів дон Хоз, як опинивсь один
На курені своїм серед німих руїн.
Боги доматорства його кругом лежали.
Чи жити ще? О ні! Умерти вже з печалі!
 

ХХХVІІ

 
Вмер інтестатом Хоз; по нім зоставсь один
Наслідником його de jure — спадковим
Маленький Дон-Жуан. Дома, поля, дуброви
В загребистих руках бариш дали б здоровий,
Та краще одинець у матері росте,
Ніж інде між людьми, всі знаємо про те.
Опекуном йому була сама Інеза
Про догляд сторожкий природи й інтереса.
 

ХХХVІІІ

 
Найрозумніша з жон і вдів, також вона
Бажала, щоб Жуан був парагтон ума,
Достойний пращурів правих лицарства сонець,
(Кастилець по отцю, по неньці арагонець),
Щоб левом-рицарем він був із лицарів, —
Про той случай, як цар наш піде на царів, —
Умів конем гасать удень і серед ночі,
І замок взять взяттєм чи монастир дівочий.
 

ХХХІХ

 
Та те, чого вона жадала над усе,
Що бачила в самім собі, яко ж про се —
Токмачила, немов з письма святого брала,
Ученим, що синку про воспиток наймала, —
Було: щоб воспит був без потуру — мораль
Всі лекції його — пречисті, мов кришталь,
Перш слухала сама і воспит був моральний,
Все знав, опріч наук, що звуться: н а т у р а л ь н і.
 

2. Пісня перва (част. 2)

ХL

 
Всі мови, а найбільш він мертві штудував,
З наук же більш, мовляв, абстрактні тілько знав,
Із штук попереймав, сказати б, тілько лишнє,
Нащо ж бо панові таке, що звуть — практичне?
«Слобідного» ж того, що скоромом зовуть,
Не дано хлопцеві — ба! — навіть і нюхнуть,
Найбільше ж таємно людського роду розплід,
Щоб не зробив його розпусним ранній досвід.
 

ХLІ

 
У класиках його морочили, хоч кинь,
Нечисті любощі богів і їх богинь,
Що гомону в римлян і греків наробили,
Та ні штанів, ані корсажів не носили.
Викручувались в тім поважні туторі,
Як від ігумена ченці в монастирі.
Та і Гомера, і Віргілія їх била
Інеза, мов ченців: бо міфів не любила
 

ХLІІ

 
Овід — вірований гульвіса й брехунець;
Анакреонова мораль — олжи взірець:
В Катулла не знайти пристойної поеми,
Та й Сафо олдою дає примір мерзенний,
Дарма, що Логвин-грек плете, що буцім гімн
Ніколи не ширяв ще політом таким.
Вергілій не грішив своїм стихом тісним,
Опріч «Formosum pastor Corydon» гидким.
 

ХLІІІ

 
Лукрецій-бузувір — се надто харч міцна
Про шлунки молоді, й не звариться вона.
А Ювенал — шкода казати, що він злюка
І певно, що його сатира добра штука
Та, правду мовити, буя вже надто він:
Співаючи, реве, мов на пожежу дзвін
І Марціала як хвалить за епіграми,
Що відвертаються від них тендітні дами?
 

ХLIV

 
Жуан по гарному виданню вчивсь як слід,
Очищено його ще за давнезних літ
З усього скорому, що хлопцю не годиться
Очима чистими читати, ба й дивиться,
Та жаль було псувать смиренного півця,
І все пришито знов любенько до кінця,
Так ощадив свою кохану річ «іздатель»,
Зробивши скорому дітворі «указатель».
 

ХLV

 
Бо тут воно стоїть, як військо у шиках,
Замість щоб розбрестись у книжці по листках,
І все до бою йде з молодиком розумним,
Щоб ізробить його з розумника безумним,
Аж покіль не такий спасенний видавець
Розтикає все те, мов в клаптики кравець,
Щоб їм, мов садовим богам, там не стояти,
Що тіла грішного не звикли прикривати.
 

ХLVІ

 
Ще й молитовник був (фамільний се в них був)
Про мшу святу і всіх прапращурів відбув
Закрашено його химерним малюваннєм,
Кривляками, звірми й любовним милуваннєм
Сього я не збагну; які йшли молитви
На ум, — хто позирав на любощі й леви
Та ненька требник сей про себе замикала,
Синкові ж іншого про мшу святу давала
 

ХLVІІ

 
Казання слухав він, а іноді й читав;
Гомилії й життя святих напамять знав,
До Єроніма і Хрізостома привикши,
Вже не скучав, такі читавши речі інші,
Но віру як принять і свято сохранять,
Усіх тих малярів не можемо рівнять
До Августіна, що в його гірких признаннях
Завидуєш гріхам принадним в покаяннях
 

ХLVІІІ

 
Жуанові була й ся книга запретна
Од матері; і тут була права вона,
Коли вже справді се хороше вихованнє…
Ані годиночки над сином пильнованнє
Не втратила вона, і навіть наймички
Були старі в її і як відьми гидкі.
Чинила так вона, як був ще Хоз на світі
Я раю всім жінкам розумно так чинити.
 

ХLІХ

 
У «благонравності» і в благодаті ріс
Жуан: в шість год дитя мов ангел з неба зніс,
А в одинадцять літ лицем преуродливим
Він обіцяв зрости розумником щасливим
І всім здавалось, що до неба прямував.
Бо половину дня у церкві пробував,
А другу з тутором, з сповідником поважним
І з ненею, кружком на все чуйним і вважним.
 

L

 
В шість год він був дитя прегане, я сказав;
В дванадцять вродою і тихістю вражав.
Хоч у дитинстві був Жуан мій трохи впрямий,
Та між ними зробивсь він хлопчиком слухняним,
Бо недаремно в нім пригашувано дух,
І мати всім чужим натуркотала слух,
Що молодий її мудрець що підростає,
То більше тихості й поваги набирає.
 

LІ

 
Не певен був я в тім, не певен і тепер,
Та розбирати се — не так-то час добер.
Я тата знав його, і маю кебет наче
По батьку вгадувать і сина в його вдачі.
Хоз і його жона до пари не прийшлись:
Вони, мов кінь з волом, в одно ярмо впряглись
Злорікою не був і з серцем не жартую.
 

LІІ

 
На свій руч не скажу нічого, ані же!
Одно скажу хіба — про се я знаю вже, —
Що коли б сина мав (щасливий, що не маю),
Дак із Інезою, — се сміло возглашаю, —
Ніяк би не запер його на самоті,
Щоб катихизма учивсь у темноті.
О ні! Я зараз би післав його до школи,
Де навчено й мене спрягати всі глаголи.
 

LІІІ

 
Бо учаться там… Ну, як не хвалюсь, що вчився
І я там дещиці. Мовчу, у віщо вбився.
Як і про грещину, що вже давно забувся.
Я думаю, що там… Та verbum sat. Я збувся
Всього, чого навчивсь з другими багатьма
Премудра школа се; премудрості в ній тьма,
Не був жонатим я, та думаю, що сина
Не треба вчити так, як школа та учила.
 

LIV

 
Жуанові вже рік сімнадцятий пішов.
Високий, гарний він, тонкий: бо не ввійшов
У силу ще; хисткий, як паж, хоч не пронира.
Всі, опріч матері, вважали чуприндира
Дорослим вже; вона ж дрочилась, ти б казав,
І гризла губи, як таке хто промовляв.
Бо скороспілості Інеза не бажала,
І раннє мужество за щось страшне вважала.
 

LV

 
В премудрім виборі приятельок її
Одна була як тінь тихесенька в сімї.
Як донну Юлію вродливою назвати,
Се тільки начерком красу її списати,
Принади з нею так були нерозлучні,
Як пахощі з цвітком, як з морем кораблі,
Чи з Купідоном лук… Ні, се вже не годиться,
Хіба в тупих віршах дякові знадобиться.
 

LVІ

 
По оку чорному, восточному, вона
Була від мурського потомства рожена.
(Не чисто шпанська кров її була — сказати,
А в шпанах се — мов гріх який за ким признати).
Як наша гордая Гренада і втікав
Плачущий Боабдил, її прапращур став
При тих, що Африки непевної цурались,
Похристиянившись, у Шпанщині зістались.
 

LVІІ

 
Вона звінчалася (забув я родовід)
З гідальгом, да таким, що батько його й дід
Були вже поміссю, не древні чисті шпани.
Тим супились на них всі родові гетьмани.
Бо в них така була тяжка морока в тім,
Кому женитися чи не жениться з ким,
Що тілько у роду своїм жінок шукали
І родам тим, що дальш, то расу все псували.
 

LVІІІ

 
Поганська ж міщанка зробила диво знов:
Воздвигла красоту, хоч зруйнувала кров.
Бо з нечумазного гішпанського коріння
Вродилась не одна вродливості богиня.
І вже її сини короткі не були,
А дочки пишними трояндами цвіли.
Та нехотя скажу, про що б хотів мовчати:
Що вміли байстрючків мужам своїм рожати.
 

LІХ

 
Чи так воно, чи ні, а тілько бог так дав,
Що раса луччала, мов рід новий настав.
Аж ось він зцентрувавсь в одинчикові сині,
А той рід передав дочці, одній дитині.
Всяк догадається, що ся дочка одна
Не інший хто і єсть, як Юлія сама,
Прегарна й чиста, як голубка, від природи,
Була замужня, й їй вже двадцять і три годи.
 

LХ

 
У неї очі (їх я над усе люблю)
Були великі (я такі найбільш хвалю).
Живий огонь вона уміла в них гасити,
Поки не прийдеться з ким щиро говорити.
Тоді зникає вже лукавство їх ніжне,
І згорда сяєво жахтить поломяне.
Проречиста любов виразно говорила…
Та Юлія свій жар заздалегідь гасила.
 

LХІ

 
Волосся з поблиском нависло на чоло,
Що било розумом, гладесеньке, як скло.
Веселкою брова згиналась понад оком,
А щоки залило мов пурпура потоком.
Часами наче світ світився крізь його,
Мов з неба блискавка тиха червоного,
Бо й справді мало краль таких по світі пишних.
Висока… не люблю думань, мовляв, товпижних.
 

LХІІ

 
Вже мужня і до двох десятків год жона,
Лічила мужові за пятдесят вона.
Не треба довго в нас таких мужів шукати,
Та лучче б, думаю, двох, ніж одного мати
По двадцять і пять год, ой надто в тих краях,
Де сонечко пече мужаток так, що страх.
«Мі vien in mente», се й пречисті жени знають:
Бо мужа в тридцять год на інших прекладають.
 

LХІІІ

 
Скажу по правді, се сумна, та й вельми, річ.
А винен хто тому? От та захмарна ніч,
Що бренну нашу плоть, мов горен глину, палить,
Пече під спеку так, мов чорт у пеклі варить.
Хоч постуй, хоч молись, плоть бренна-немічна, —
І душу праведну хапає сатана.
В людей се любощі, у бога перелюбство,
А ксьондз шепче, що тут боротись буде — glupstwo.
 

LХІV

 
Щасливі сіверці! От там вона, мораль!
Там добродітелі чистіші, ніж кришталь.
На холод випруть гріх нам голий, без усього.
(Сніг і Антонія опамятав святого).
Там судді знають, що коштує женська плоть.
Про гаха в них пеня, мов про коня оброть,
Ще й не мала пеня, геть, геть-таки поважна!
Бо женське тіло там звичайна річ продажна.
 

LХV

 
Альфонсом Юлії звавсь муж, чи чоловік.
Хороший на виду під його дойшлий вік.
Ані любові, ні ненависті до нього
У неї не було, таки ніже нічого.
Жили вони собі, як часто в нас живуть;
І не с а м і т н я їй була й не в п а р і путь,
Та він ревнивий був, хоч не зявляв печалі.
Бо хто ревнує, той не любить, щоб се знали.
 

LХVІ

 
Інеза й Юлія були мов один дух.
Чого — я не дізнавсь, і хто в них чий був друг.
Не одного були вони смаку й науки:
Бо Юлія, мовляв, пера не брала в руки.
А то шептали ще (та, певно, се брехня:
Ледащо має ціль, а бреше навмання),
Що буцім дон Альфонс, як ще не оженився,
Під праведну вдову близесенько мостився.
 

LХVІІ

 
Що і тепер вони на тім-таки мосту,
Хоч, правда, час надав їм більшу чистоту.
Інеза прийняла і Юлію у дружбу,
І певно, що не їй, собі служила службу.
До себе ж близячи простушечку таку,
Робила комплімент супружньому смаку,
Хоч і не втишила (хто зміг би се?) скандалу,
Да торохтіли вже про те якось помалу.
 

LХVІІІ

 
Не дивно, що й казать: чи Юлія дійшла
Очима інших лиць до давнього узла,
Чи узлик сей сама вона таки відкрила,
Про се вона ніже нічого не зявила.
А може, й так було, що їй байдуже все,
Чи спершу самого, чи навпісля уже:
Се справді дивна річ, що думати й казати,
Вона ж, бачу, про те наважилась мовчати.
 

LХІХ

 
Побачила вона Жуана, і хлопя
Голубила, немов гарнісіньке малпя.
Нема в тому вини, коли йому тринадцять
Годків сповнилося, а їй минуло й двадцять,
Но, я всміхатися байдужно вже б не став,
Як хлопцеві мойму сімнадцятий настав.
Прибавка трьох годів предивну переміну
Там робить, де з жари деруться ба й на стіну
 

LХХ

 
Яка б там не була причина, а вони
Зробилися другі, не ті, що перш були.
Понурять очі і вітаються іти мовчки,
А в погляді якесь мішаннє… точки, точки.
Дехто вже й розгадав, мов та ворожка сон,
Що знала Юлія всьому тому резон.
Жуан же, сей блукав у домислі-тумані,
Мов той, що чув, а сам не був на океані.
 

LХХІ

 
Та й холод Юліїн бував такий ніжний!…
І рученька її тремтіла, як її
Вона з його руки тихесенько виймала,
А вийнявши, свій слід позаду зіставляла —
Ласкавий стиск, такий тремтючий, що й не знав,
Чи справді то був стиск, чи сам собі вдавав:
Та в серці і сама б Арміда не зробила
Такого подиву, як та предивна сила.
 

LХХІІ

 
Зустрівшись, вони вже не усміхались, ні!
Та смуток і над сміх був кращий у її.
Чи в серденьку вона щось глибоко таїла,
Вона того сказать собі не вміла.
Но, що ховала все в сердечному огні,
Здавалося воно ще тим дорожче їй.
Невинність хитрощі свої й лукавства має;
Прикидності її сама любов навчає.
 

LХХІІІ

 
Но, страсть виявлює сама, що в ній горить,
Ба й мороком своїм. Так в темряві таїть
І пророкує нам величне небо бурі,
Що нагромадилось ув огнявій лазурі,
Який на собі вид вона б не прийняла,
Прибє той прикид жар, мов громова стріла.
Погорда, холод, гнів, ненависть і неласка —
Все буде пізня вже, та й вельми пізна ласка.
 

LХХІV

 
Зявилися тоді й зітхання преважкі,
Що здержувано їх, і погляди-крадьки,
І червоніннє, хоч нічого не зробили
Такого, за що б їх приятелі судили,
І трепіт зустріту, і мука самоти, —
Всі ті прелюдії дрібні й чудні, що ти,
О страсте молода! Від них не слобонишся,
Поки ще новичок, поки не загоришся.
 

LХХV

 
Бідашка Юлія попалась в ту біду,
Що підсковознутись їй ось-ось, мов на льоду,
І зрадити свого шанованого мужа.
Однак була вона — що та левиця дужа.
Поваги родова, релігія, мораль
Зробили дух її твердим, мов криця-сталь,
Злякався б од її статечності й Тарківній,
А й надто, що втекла від плахітку Марії.
 

LХХVІ

 
І обіцяла їй не бачити й не знать,
Жуана й матері його повік, та впять,
Не пропустивши дня, візиту їм зробила…
Страшенно звонтпила, як двері відчинила. —
Аж ні! Се не Жуан… Знов хтось дверима хисть!
Се, певно, він. Ох, ні! Се до Інези гість.
Боюся вельми, що в той день Марія-діва
Не чула, щоб її знов Юлія молила.
 

LХХVІІ

 
Тепер надумалась вона, що женська честь
Щось дужче, ніж усі такі спокуси, єсть.
А втеки боязкі — се щось низьке, мужиче,
Стояла і стоїть вона лякливих вище.
Се єсть — вона од нині всіх мужчин
У серці під один поставила аршин.
І хоч би як була зітханнєм їм багата,
А буде бачити у кожнім тілько брата.
 

LХХVІІІ

 
Коли ж би сталося — хто скаже наперед?
Лукавство дьявольське усюди вдіє вред, —
Коли б вона, кажу, почулась у серденьку,
Що там не все гаразд, не все там хорошенько,
Що хтось їй по смаку, дак чесна й мудра хіть
Повинна все таке у серці задушить;
А став би він благать, від себе оддалити…
Я раю молодим дамуням так чинити.
 

LХХІХ

 
Ще ж і божественна на світі є любов,
Пречиста й осяйна, як первородна кров, —
Така, що й ангели святою величають,
І жени, що себе за янголяток мають, —
Платонова любов, «така, як то моя», —
Казала Юлія, та й щиро, — певен я.
Так і бажав би я, щоб Юлія мечтала
Божественно, коли б лише на думці мала.
 

LХХХ

 
Безвинна се любов, немає в ній біди
Для молодих сердець, хоч до ста баб іди.
Перш можна в ручку, там і в губки цілувати;
Та я на досвід сей не вельми-то багатий,
Я тільки чув, що тут любовна та межа,
Що вже за нею гріх заріже й без ножа,
І не моя вина — хто пропаде навіки,
Остерігаю всіх, нехай мовчать злоріки.
 

LХХХІ

 
Ну, хоч би вже й любов, та щоб межа була,
Мечтала Юлія, голубонька без зла.
Нехай мій Дон-Жуан оказії не втратить
Дознати любощів, щоб вічно памятати,
Як жертва ся горить на чистім олтарі,
Без диму й смороду, мов ранок на зорі;
Нехай він навчиться, як личить юнакові,
Не знаю вже чого… у неї і в любові.
 

LХХХІІ

 
Одігшись, як в панцер, в душевну чистоту
І заміру свого в високу красоту,
На міць свою, немов на шанець, уповала,
А честь арматою потужною вважала
І мудро почала про серце міркувати,
Що розуму над ним не треба вартувати.
Чи певно ж досягла мети високої тієї,
Небавом знатимеш із повісті моєї.
 

LХХХІІІ

 
Се був безвинний і можебний разом план,
А у недолітка який же б то скандал
Вчепився гострими, як в тигра, пазурами?
Хоч би ж і так було, спасенними ділами
Серденько Юлії, спокоїлось; а се
Хто має, сміючись, олжу перенесе.
Бо й християне дно дного не раз палили,
Впевнившись, що таке й апостоли б чинили.
 

LХХХІV

 
Коли б же тим часом Альфонс її скінчивсь…
Не дай їй, господи, щоб помисел зявивсь
Такий у неї (тут вона перехрестилась).
Щоб і во сні таке страшне їй не приснилось!
Ну, та коли б, мовляв ксьондз, inter nos…
(Entre nous, сказати б, тут шмиги більш прийшлось
Бо по-французькій так сердечна міркувала;
Та що ж, коли б тоді в нас ритма закульгала!)
 

LХХХV

 
Се тілько я собі так згіпотезував,
Дойшовши повних літ, Жуан би ще припав
Поважній удові, як личить, за супруга:
Вона через сім год була би недолуга.
Тим часом (щоб мою гіпотезу скінчить)
Годилось би йому любовно з нею жить
І любощів таких у неї поучатись,
Якими й на небі могли б вони пишатись.
 

LХХХVІ

 
Так буде з Юлії. Спогляньмо, що Жуан?
Бідашний хлопчик! Він гаразд не знав і сам,
Що се з ним діється: не виспіла ідея,
Палкий, мов панночка в Овідія Медея,
Страшенно дивувавсь, що се за новина!
Ніже не постеріг, ізвідкіля вона.
Не знав, що проста річ його мучить-лякає,
Така, що підожди, вона запахне раєм.
 

LХХХVІІ

 
Мовчущий і сумний, недбалий, похіпний,
Покинувши людей, втікав у гай хмурний,
Він мучивсь раною, не знаючи, де ліки,
Топив свій сум тяжкий в самотині великій.
Я сам люблю її, святу самотину…
Та зрозуміймося — не вельми вже страшну,
Не ту, де з дьяволом анахорет гризеться,
А ту, де турчину мов у раю живеться.
 

LХХХVІІІ

 
О любощі! Які ви гарні в тишині,
Де восхит з певністю ховаються в тіні!
Отут імперія найвищого блаженства:
Бо до небесного доходить совершенства!
Той бард, що сі вірші колись провіршував,
Про гарні любощі незгірше заспівав,
Та в нього другий стих не до ладу виходить:
Бо певність восхиту під пару не підходить.
 

LХХХІХ

 
Тут певно розумів поет і вопіяв
До роду людського, щоб кожен добре знав:
Те, що між нас і так усяке добре знає
Або ж навпослі, що воно таке, дознає:
Що ми не любимо, як нам хто перебє
Обідать, чи любить все, що в любові є.
Про «восхит» більш теперя не скажу ні слова,
Та «певність», двері щоб замкнуть, була готова.
 

3. Пісня перва (част. 3)

ХС

 
Наш молодий Жуан блукав по берегах
Блискучих і мечтав о незмовних речах,
А потім кидався у холодку на землю,
Де дерево намет широкий розпростело.
Поети там свої видумують книжки,
І ми читаємо часом їх залюбки,
Коли в них не таке, як у того Вордсворта,
Курзу-верзу мутне, що шлеш його й до чорта.
 

ХСІ

 
Вовтузився він так (Жуан, а не Вордсворт)
З своїми думами, як з їжаками хорт,
Аж покіль серденько таки не подоліло
Хоч трохи, що в йому так загадно боліло.
Що тільки зміг, усе з речами виробляв,
Котрих під свій контроль ніхто не підобгав,
І кинувсь мов Кальрідж, втерявши глузд природний,
У метафізики колодізь безісходний.
 

ХСІІ

 
Він думав про себе, він думав про ввесь мир,
Про диво з див — людей, про воздух і ефір,
Про гори і про те, який се хрін спорудив,
І хто той трус, війну і все таке спосудив,
І стілько в місяця в попрузі довжини,
І про ареостат, про висоти страшні,
І як ті небеса безкрай і серед ночі…
А потім про її, про Юліїні очі.
 

ХСІІІ

 
В таких, як се, мислях поважний можеть ум
Вбачати нахилок до превисоких дум,
Що й родяться в йому або ж їх набивають
У голову — про що, того і самі знають,
Дивують, як такий школярик молодий
Свій ум по небесам на поводі водив.
По-вашому, того, що він філософ був,
По-моєму, того, що навусся здобув.
 

ХСІV

 
На листє він дививсь, і на цвіти,
Чув голос у вітрах, зявлялися мечти
Про гаєвих богинь, про сховища безсмертні
І як сі божества приходили до смертних.
Збивавсь часом з тропку, години забував,
І, як на свій тоді годинник споглядав,
Вбачав, що престаре, одвічне время бігло
І через те давно все на столі простигло.
 

ХСV

 
У книжку іноді Жуан мій зазирав,
В Боскана, і мов той листок в нас трепетав
Од вітерця, як ми в садовині читали,
Так і сердечної поезії дрижали
У молодій руці містичні ті листки,
Казав би, чарами хто сипав з висоти
По вітру, як про се не раз, не два чували
Ми від старих бабусь, що нам казки казали.
 

ХСVІ

 
Так у самотині за часом час летів.
Не ситий тим, Жуан не знав, чого хотів.
Ні піннії мечти, ні поетичні співи
Жадібної душі і серця не сповнили.
Бажав би він чоло до лона притулить
І чути серденько, як до його стучить,
Та й ще чогось бажав — чого, шкода казати,
Ще порано мені про те оповідати.
 

ХСVІІ

 
Самітницькі — лісні блукання ті й мечти
Від Юліїної не вкрились ніжності.
Та нас Інеза, а не Юлія вражала,
Що синові ніже нічим не докучала,
Ні дивуваннєм, ні догадками, ніщо…
Невже ж би то вона не дбала ні про що?
Чи бачити того нічого не хотіла,
Чи виявити б то, пройдоха, не здоліла?
 

ХСVІІІ

 
Чудна, а тим часом звичайна дуже річ.
Наприклад, інший пан, що пані його, пріч
Його самого, й ще… Отак же! І забувся,
Де й на яку про се я заповідь здобувся.
(А вже, як гріх кому на очі викидать,
Не помиляйсь ніже: повинен добре знать).
Я, бачите, кажу, що хто жену ревнує,
Про помилку сусід від його ж і почує.
 

ХСІХ

 
Справдешній муж всегда недовірком бува
І помилками знай псує свої права.
Та там ревнує, де сном-духом той не знає,
То вірить — і собі сам роги приправляє.
Певніша над усі гіпотези така,
І коли явно вже глузують з простака,
Тоді дивується, які вони ледачі,
А не тому, що він, сліпуючи, не бачив.
 

С

 
Не добачають тож батьки і матірки
Очима римськими, що коять їх синки;
Тим часом збоку мир, хихикаючи, бачить,
Як та одинчика, той одиначку бачить.
Аж поки прийде час, годинонька тиха,
Що не втаїти їм скоромного гріха.
Тоді вже плачеться-ридає батько й мати:
«На біса нам було наслідника бажати!»
 

СІ

 
Інеза ж так була дбайлива і зірка,
Що — мушу думати — була їй тут рука
Зіставити свого Жуана у спокусі, —
Нащо? Про се хіба спитаймо у бабусі,
Або — щоб закінчить Жуанову науку,
Або — щоб обявить Альфонсу гарну штуку
Під той случай, як він заходиться мечтати
І жіночку свою аж надто вихваляти.
 

СІІ

 
Було се літечком — предательська пора!
Та в маї і весна так само навісна.
Про се у сонця є статечная причина,
Та щоб там не було в того старого хріна.
А можна з певністю сказати, що пора
Нам небезпечна, як присмалює жара.
У марті місяці зайчиці невпокійні,
А в маї мусять буть вже інші героїні.
 

СІІІ

 
Було ж от літечком, іюня шостого,
У датах я люблю щось певно-певного —
Не про віки одні, а й про годи й неділі:
Бо й се в судеб людських перепряжки швидкі,
Там ноту вже нову історії дають,
Через імперії й царства курєром дмуть
І зоставляють слід твій тілько в хронологів
Та ще подекуди в post obits теологів.
 

СІV

 
Іюня шостого, годин о шість чи сім,
Сиділа Юлія під покриттям таким,
Як звикли гурії у Магомета мати
Або у нашого поета лавреати,
У мужа, що учив його Анакреон,
А лаври дав йому казенні Аполон,
З усім, що в нас беруть поети-лавреати,
Все те він заслужив… щасливо панувати!
 

СV

 
Сиділа Юлія, да тільки не одна…
Як тут їм прислуживсь лукавий сатана,
Не знаю, та хоч би і знав, то б не промовив.
Мовчки добра річ в пері і в язикові,
Не знаю ж, як воно так сталось і про що,
А тілько тут лице було з лицем, от що!
В такім случаї я б їм раяв не дивитись,
Та се трудезна річ — від погляду вхилитись.