Kitabı oku: «Куліш у пеклі»

1. Заспів

І

 
Усім лучалось нам чувати
Не раз між людьми, та й не два,
Чи то й написане читати
Про пекло й про його дива.
Гомер, Віргілій, Котляревський
Співали про той мир мертвецький,
А Дант — мов на Дону там був.
Ще якось і в чистець пробрався
І в рай за дівчиною вгнався,
Та ба! там гарбуза здобув.
 

ІІ

 
Мені, Небресі, зась плескати
Про те, чого не бачив сам,
Шкода про те оповідати,
Що в пеклі діється і там,
Де наші очі ледві бачать,
Як душі зорями маячать,
Но, сам Куліш мені не дасть
Про все те страхіттє збрехати,
Якого мусив він дознати
Через людську, мовляв, напасть,
 

ІІІ

 
Оце ж про все, чого мій любий
Тезко Олелькович дознав,
Як до останньої вже згуби
Лукавий мир його загнав,
Тепер вам певно слебезую
І правду безо лжі ясую:
Бо з пекла він живий вернувсь,
Протей брехливого народу,
Що не збрехав ні слова зроду
Про добре й зле, чого здобувсь.
 

ІV

 
Він був із пекла геть ізнявся
Над передвічну дику тьму,
Аж се Ілля святий озвався
І громом загримів йому
Віддалеки над головою:
Коли не надишся стрілою
Летіти в пекло сторчкака,
Як ті, що тільки молитвами,
А не спасенними ділами
Заломлють попа й дяка.
 

V

 
Вертайсь додому і, що знаєш,
Що думаєш, кажи, як єсть, —
Не так як у брехак читаєш, —
Хоч би тобі за правду й смерть
Від злюк у вічі зазирала,
Хоч би й Москва на тебе встала
І рідна предківска земля…
Дурницю мусиш занедбати
І на лукавих не вважати,
Яка б ні лучилась пеня.
 

VІ

 
Що я книші святим розвожу
І торохчу своїм возком,
Дак се храню я правду божу,
Щоб злюки хитрим язиком
Її в брехню не повернули
Да про страшний суд не забули,
Що буде всіх людей судить.
Оце ж і знай, що я громами
Тебе від них та блискавками
За правду буду боронить?
 

VІІ

 
Під сими ж то запевненнями
Почув Панько пророчий глас
І голубиними крилами
Вернувся дух його до нас.
Тепер шкода його судити
Міносу да хвостом крутити:
Нічого не боїться вже, —
Бо торохтюча колесниця
Його від кривди стереже.
 

2. Пісня перва

І

 
Куліш завзятий був писака,
В шпаргалках, мов та миш, довбавсь.
Що коїв лях і гайдамака,
До всього пильно доглядавсь.
Ще ж завела його охота
Писати всячину й про чорта
Та й про богів оповідав.
«Боги, — рече, — пішли з героїв,
Преславних душогубством воїв,
Що й дідько б ради їм не дав».
 

ІІ

 
Таки Панько писав-проводив
І всіх чортів письмом дрочив.
З писаками ніже не ладив
За їх героїв і богів,
Бо душогубство прославляли
І до богів за темні хмари
Драбину строїли собі,
Щоб старий бог, всіх благ податель,
Усіх дурниць законодатель,
Родив їм груші на вербі.
 

ІІІ

 
За се Куліша узились
Усі пекельні цензори,
Що від отця брехні родились
Людського мороку царі.
Ото ж, як дзизнула косою
Безока смерть, він головою
Поліг, мовляли, «дуба дав»,
І за письменницьку роботу,
Що завдавала всім турботу,
До пекла мовчки почвалав.
 

ІV

 
До пекла, певно не до раю:
Се знав і Київ, і Москва,
І Львів, що руського звичаю
Колись був третя голова,
А потім у ляхву пошився,
Від мови нашої відбився
І став з уніта палієм:
Бо предками зве гайдамацтво,
Те тотарене козацтво,
Що Русь спустошило вогнем, —
 

V

 
Що на підмогу хана звало,
Упавши попяну в біду,
І руським тілом годувало
Його ненаситну Орду.
Знайшлись і в Києві бурлаки,
Що з людоїдів-гайдабур
Зробили православних воїв,
Святої вольності героїв,
Всесвітньої культури мур.
 

VІ

 
Заскиглили, немов на вовка,
Всі гавкуни на Куліша,
І розійшлась кругом помовка,
Що, певно, дано відкоша
В раю завзятому писаці
За невгавущі злющі праці,
І в пеклі мучиться тепер:
Присуджено-бо люті муки,
Письменним людям для науки,
Йому тоді, як ще й не вмер.
 

VІІ

 
І справді ж бо давно наслухавсь
Дурного лементу Куліш
І в голові собі начухавсь,
Та серце в грудях бгав, мов книш.
Як наші давні Андибери
Пили в кабашної гатери,
Аж покіль ходора все йшло,
Аж покіль груби гуркотали
І сажею світ затемняли,
Так і в письменників було.
 

VІІІ

 
Не мед-пяне-чоло кружляли,
Чорнильний опіум вони,
І лжею пійло заправляли,
Найкращим трунком сатани,
Аж покіль морок душі темні,
Мов сажа пустки ті корчемні,
Непроглядно заволікав.
Від галасу того пяного,
Від біснування навісного
Сердека в хутір утікав.
 

ІХ

 
Там води Лети дзюркотали
Про молоду старовину
І з кволим серцем розмовляли
Про сльози, рози та весну.
І забувало серце кволе
Про те, мовляв, просторе море,
Що має гаду без числа, —
Про ту безодню, що пустилось
По ній плисти, та й опинилось
Без демена і без весла.
 

Х

 
Було колись, як очортіє
У Січі пити горілки,
Козацтво наше густо вкриє
Саєтами зимовники.
І там уже гуляти годі:
Сидить отаман у городі,
Пильнує кримські кавуни,
Не татарву ганяє — свині,
Щоб не поїли жовті дині,
Як манна, кожному смачні.
 

ХІ

 
Так і Куліш було забється
В глухі степи чи то в гаї…
Нехай хто хоче лобом бється
Один з одним, як бугаї,
За те, яким се дивним робом
Перевернувся хліборобом
Страшний паливода-козак,
Як занедбав свою криваву
Старовину і втратив славу
Там, де гуляв-буяв кабак.
 

ХІІ

 
Забється в мовчазну хатину,
Що стала рака в пустирі,
І, як чернець лиху годину
Осміює в монастирі,
Так він кепкує із недолі,
Самітникуючи на волі,
І годі вже старовину
Козацьку й панську ворушити,
Що не давала людям жити
Через безрозумну войну.
 

ХІІІ

 
Там степові йому не снились
Кабашниці та шинкарки,
Що їх обачністю хвалились
Колись нетяги-козаки, —
Ні батько збреханий козацький,
Що юртовав наш люд простацький,
Присягами дурив ляхву,
З її сліпим вельможним панством,
І хана з хижим азіатством
І церкволюбницю Москву.
 

ХІV

 
Ані його по духу кревні,
Печені хутко докторці,
Защитники катюги ревні,
Цвірінькуваті горобці, —
Ті, що до книжників лестились
І книгогризами зробились
Да й стали наших поучать,
Що наша шмальцьробна буда
І будники були з-між люда
Такі, що вміли будовать,
 

ХV

 
Се єсть будинки майструвати,
Церкви та замки, — люд буйний,
А не послід, що відметати
Його звик геть від себе свій, —
Що по полях ратаювати,
А по містах крамарювати
Не вмів, не здужав, не хотів,
А ждав козацької руїни
І з кочової України,
Як шершень в пасіку, летів.
 

ХVІ

 
Не снились там і книгогризи
Панькові посеред левад,
Що, повбиравшись в пишні ризи,
Сповняли брехунами ад…
Все, що чинили, що писали,
Про що кагалом розмовляли,
У його Лета пойняла
І всі книжки несамовиті,
Половою мішки набиті,
В запомин-море понесла.
 

ХVІІ

 
Як же та Мors, мовляв, морснула
Його косою, мов на жарт,
Душа від тіла полинула,
Байдужна, хто їй кум чи сват,
Чи ворог клятий, чи друзяка,
Без сорома в очу собака,
Що, знай, крутив-махав хвостом,
Поки вхопив не по заслузі
Не псу належне, не котюзі
І втік з нетрудженим шматком.
 

ХVІІІ

 
Байдужен їй і Каменецький,
Природний єзуїт-земляк,
Підлиза-прасол кролевецький,
Душею ласий потурнак;
І тульський писар, що з ним гризся,
Покіль пройдисвітом зробився
І став з підбрехача панком,
Тоді мов браттє обнялися,
Мов чорт із бісом понялися
Або хан з Хмелем-козаком.
 

ХІХ

 
І вовк… ні, се була вовчиця,
А тільки прозвано вовчком…
І не вовчиця, а лисиця
З єхидним ницим язиком…
Тихесенько, як тінь, ступала,
Хвостом слід вовчий замітала
І кралася не до курей,
А до сердець прихильно-щирих,
До розумів святих-правдивих,
Губила між людьми людей.
 

ХХ

 
І той, що за роботу брався,
Над прислівями працював,
А потім із дітей знущався,
Калюжею письменство звав,
Бо «грузнуть у літературі»,
Не підклоняються цензурі
І люблять правду над брехнею,
Той, що не бачить і не чує,
Як бідна дітвора бідує,
Зробив із себе сам свиню.
 

ХХІ

 
І «Каїн» — брат, що материзну
У вбогих сестер зажирав,
І, зневажаючи отчизну,
Із рідного гнізда їх гнав, —
Що, мов у байці обізяна,
Знай, колоддє важке качала,
Сидів та нидів над письмом
І мотлоху надбав без глузду,
Тим часом жінка без загнузду
Пообкрадала свекрів дом.
 

ХХІІ

 
Байдужні й ті, що рідну мову
Занедбують, найкрашу з мов,
Народолюбності основу,
І пристають до ворогів, —
Ті, що язик від бога даний
І духом творчим осіяний,
Зробили змалку «мовчазним»,
Людей же, що свій край любили,
Немов стратенців осудили
Судом драконовим, чужим.
 

ХХІІІ

 
І ті, кому він в генерали
Драбину лізти підставляв, —
Кого цурались, мов не знали,
Як розум власний не сягав, —
В кого на панській високості,
Мов у якого Jego Morsi,
Крутилась вітром голова, —
Кому святих Камен родина,
І Древня Русь, і Україна —
Одні безрозумні слова…
 

ХХІV

 
Русь Древня — корінь і начало
Всього, чим дишем, живемо,
Що в нас величного постало,
На чім у вірі стоїмо;
А наша рідна Україна —
Під сонцем праведним єдина
Колиска мови, що ні грек,
Ні римлянин, ні римський кревний,
Поляк, слуга латини ревний,
Ні москалюга, що ізрек
 

ХХV

 
Нам заповідь на всю вселенну —
Забути, кинути її,
Криничину живу, священну,
Укриту в серця глибині —
Ніхто з них не співав над нею,
Колискою життя сією,
Того чудовного котка,
Що вже й за Кия Киянина
Робив родину й сімянина
І з князя в нас, і з простака.
 

ХХVІ

 
Відступники Землі Святої,
Що Святославів, Ігорів,
Владимерів на тім устої
Словянства чесного, Дніпрі,
Зродила нам і згодувала,
І слави світом осіяла,
Вхопились осліп за чини,
І так, як предки їх з ляхвою,
Вони з новою татарвою
Полізли гурмом у пани.
 

ХХVІІ

 
Куліш тим часом всю природу
До себе на підмогу звав
І «духа правого» свободу
Вселенським духом покріпляв,
А все друковане гультяйство,
Тарасовство да Костомарство,
В безчесні брехні повернув,
Князів, царів премудрих славив,
Русь над Козащину поставив,
Всіх до єдиності горнув…
 

ХХVІІІ

 
Русь Древня! довго ти стояла
Архистратигом християн,
Аж поза Сурожжю ганяла
Козаків, Кобяків, поган…
Русь Древня… о! велике слово,
Свободи всіх словян осново!
Тебе не вкраде в нас Москва,
Так як украла нашу мову
Та й викроїла з неї нову,
Тим робом, що й Литва й Ляхва.
 

ХХІХ

 
Була вона колись єдина,
Була «свята» єдинством Русь;
Та з неї стала Україна,
Як пан ляхом перевернувсь,
Козак же, пана в лики взявши
І татарві його продавши,
Сам, як схотів, так панував,
Допанувавшися ж до злиднів,
Умом, як єзуїт, зєхиднів,
Єхидно й під Москву втікав.
 

ХХХ

 
Там видумавши «договори»
(З царем восточним утікач),
Пустивсь у вимагання, в спори,
У крокодильський лютий плач
І плакав поти, покіль Карла,
Між вінценосцями капрала,
Аж під Полтаву заманив
І Москалеві за притулок,
Від Хана й Короля рятунок,
Козацьким робом відплатив.
 

ХХХІ

 
З того ж то ми часу Вкраїну
Вибріхувати почали
І на Петра й на Катерину
Хулу да клевету верзли.
Удвох вони нас «розпинали»,
Вдвох «сиротину доконали»,
З «вовчицею» голодний вовк.
Єхидством розум череватий
Почав казками помрачати
Не тільки Захід, ба й Восток.
 

ХХХІІ

 
«Край рідний», «Мати Україна»
(Козацька Русі голова)
І «Батьківщина» й «Материзна»:
Сі перебрехані слова
Байстрятами скрізь розповзлися
І по світах водить взялися
Пяних да темних кобзарів…
Так в нас постала епопея,
Пяницька бреходурнопея
Про людожерів-козаків.
 

ХХХІІІ

 
Так ми, сліпі, сліпих водили
І в яму падали гуртом,
А вчені олухи учили
Високомовним язиком,
Що єдинитись нам — дурниця;
Одна Унія — гарна птиця:
Бо єдинить Русь із Ляхом,
А Лях одняв у неї панство,
Покинув їй саме простацтво
З його хаптурником-попом.
 

ХХХІV

 
Іде Куліш, куди заслали
І земляки його, й Москва.
Тепер йому не помагали
Ніякі проти них слова:
Бо дуба дав по їх наказу…
Морснула Мors, вона й указу
Царського вухом не веде,
Її коса й царя самого,
Мов пастушка в степу малого,
Якраз по шиї попаде.
 

ХХХV

 
Морснула Мors, і як жилося,
Як бідувалось між людьми,
Мов уві сні йому здалося…
Турботи — мов були гостьми,
Що, не спитавшись, наїжджають,
Останній упокій хапають,
Як в наших пращурів Орда,
А в душу ні одно не гляне,
Яке там горе безустанне,
Яка там коїться біда!
 

ХХХVІ

 
Біда, що не зустрів людини
(Опріч в зубоженій сімї)
На всім просторі України
Проміж письменними людьми,
Щоб Матір Правду шанувала,
Про неї більш усього дбала,
А не про славу та грошву
Та про Мамону злочестиву,
Політику життя лестиву,
Ту хижу в темряві сову…
 

ХХХVІІ

 
Морснула Мors, — душа воскресла,
І розточились вороги:
Почезли крадені чересла,
Чепіги крадені й плуги,
Оплени крадені з осями
І лубє крадене з драбками,
І все, на що мужик дививсь,
Як дивляться пани на службу,
Ледачого з ледачим дружбу:
Хто що піймав, тим і жививсь.
 

ХХХVІІІ

 
Як ті, що ненавидять бога,
Втікають од лиця його,
Так вся гурба, на правду вбога,
Втікала від Панька мого…
Мов світла кажани злякались,
Всі ледарі порозлітались,
Як тільки дух його воскрес,
Одлучений косою смерті
Від усього, що мусить мерти,
Як мре-здихає кінь чи пес.
 

ХХХІХ

 
Він бачив, як на смерть конячу
Чи псячу бог тих осудив,
Хто мав од батька й діда вдачу
Паскудну або сам нажив…
Зникали перед ним жидюги,
На подвиг чесний недолугі,
А на таке премудрі зло,
Щоб їм війна, печаль, хвороба
І чиста дружба й чорна злоба —
Все гроші в гамани несло.
 

ХL

 
Коли їх козаки хрестили
Під карбачами без попа
І вірувати в Суса вчили,
Аж поки в них текла ропа.
Тоді їм голови втинали
І чур своїх так наставляли:
«Жидюгу охрести й зотни!…»
Та інший жид на церкву гроші
Таки їм обіцяв хороші,
Що мякшали й їх гетьмани.
 

ХLІ

 
Тепер жиди не карбачами,
А друком учать нас самих:
Бо поробились письмаками
На сором нам, на людський сміх…
Газетчиками, друкарями,
А в справах судових крючками
Перевернулись Гацуки,
Ті, що козацтву допікали,
Як по Вкраїні рандували
Всі мита, промита й шинки.
 

ХLІІ

 
Морснулась Мors, — і годі злющим
У тілі душу, як в тюрмі,
Томити гуком проклятущим
І на словах, і на письмі,
Про неї в язики дзвонити,
Судом запеклозлим судити,
Мов той Мінос аби дракон…
Як дим перед огнем щезає,
Так щезла духохульна зграя
Брехак, імя ж їм — легіон.
 

ХLІІІ

 
Почезли й чеські лиходії,
Що хваляться святим добром, —
Що, мов опівночі злодії,
Розшарпали наслідний дом, —
Що материзною ділились:
Бо сестри вбогі опізнились
Доходити свого судом;
І лобаси, що, слово, давши,
Обіцянку перебрехавши,
Мололи мливо язиком.
 

ХLІV

 
І мудрі судді, що закону
Держаться, мов кожуха вош, —
Що злодіяці оборону
Придумають над всіх святош, —
На розум тяжко недугують
І честю-совістю торгують,
Хоч краму в них сього й нема,
Та й не було, як і родились
І по високих школах вчились,
Тямуща темні речі тьма.
 

ХLV

 
І каїни, що пляму носять
Клятьби святої на чолі,
У ті віки нас переносять,
Як жер брат брата на Землі, —
Дрібнесенькі, низенькі душі,
В кабанячі заперті туші,
Не словом, рохканнєм живуть.
Вся там мізерія людськая
Серед його душі зникає…
Верстає він далеку путь.
 

ХLVІ

 
Далека про людей; про бога —
Така близька, як до тих зір,
Що круг незримого чертога
Широкий роблять кругозір,
І всі господь їх озирає,
І кожну, як імя їй, знає,
Пасе, мов у степу вівчар,
Ми ж їм не зложимо і ліку:
Не дав-бо знати чоловіку
Всього, що має, вічний цар.
 

ХLVІІ

 
В таку ж то путь Куліш простує,
Не знаючи, де їй кінець,
Де Той живе, Кому готує
Він правду в серці на ралець.
Всі письмаки ж бо туманіли,
Що про Той Світ його учили,
І тямив менше він тепер,
Ніж на самім починку віку,
Куди йти треба чоловіку,
Що «вік учивсь, а дурнем вмер…».
 

ХLVІІІ

 
Куди, бач, треба йти до раю,
До пекла ж — певна річ, куди:
Туди, де дим з землі бурхає,
І чути гук: «Води! води!»
Бо хтось між тих єресіярхів,
«Нової віри» патріархів,
Таке по світу розпустив,
Що бог із предку-віка,
Як не втворив ще чоловіка,
Про нього пекло вже зробив.
 

ХLІХ

 
Дак ся мудраченська наука
Прийшлась і нашим по смаку,
Що, певно, буде в пеклі мука,
Хто не стоїть у їх цеху.
Оце ж потіль пером куртили,
Покіль бідаху засудили,
Мов турки Байду, на гаки —
За ледарство його велике,
Що гудив гайдамацтво дике,
Котре шанують письмаки.
 

L

 
Мовляв, се первенці свободи
Обонпол славного Дніпра.
Мовляв, їх чтили всі народи,
Бажаючи і нам добра,
Що здобулись, на його — волі!
Мовляв, тоді в дому і в полі
В нас буде божа благодать!
Як предки наші панували,
Що ратищем лани орали,
Довліє й нам так панувать!…
 

LІ

 
«Громада — чоловік великий:
Стояти против неї зась!
За те, що із людей дер лики,
Не вдержав булави й Юрась…
А я ж то що против тих злющих
Катів-героїв невмирущих? —
Поміркував собі Куліш. —
Коли два кажуть пяний, годі
Буяти, мов той цап в городі,
Лягай та спи, не ляпай більш!
 

LІІ

 
Мовляли: «Ляпав до знемоги
Ти, що схотів про нашу Січ,
Про наші втеки за Пороги,
Про всяку таємничу річ,
Що вмовчати тобі б годилось:
Як дещо в козаків чинилось,
Як глузували вороги
З святого рицарського братства,
Що не щадило християнства
І дерло всюди до снаги.
 

LІІІ

 
Нема ж тобі на небі раю:
Нерівня ти січовикам:
Вони таких, як ти, туряють
Із неба по гамаликам!»
Шкода ж мені про нього дбати,
Та й де він, ні в кого спитати. —
Так міркував собі Куліш. —
Іди до пекла, сіромахо,
Сімї козацької невдахо,
Гори, покіль на прах згориш!
 

LІV

 
Дак от же бо лиха година!
Що там горіти без конця
Повинна суджена людина
В того, мовляв, олжі отця!…
То що ж? Там нас чимало буде
Таких, як я, і всі ж ті люде
Горітимуть собі гуртом.
В гурті ж і каша смачно їсться…
Куліш нічого не боїться,
Ба й чорта в пеклі із гаком!
 

LV

 
Піду! бо, певно, вже обсіли
Все небо наші письмаки
І тісняву таку зробили,
Як округ трону їх батьки.
Дотиснутись туди й допхатись
Та й ключника Петра дозватись
Таківському, як я, шкода!
І раю ж бо попошукаєш,
Що й глузд останній утеряєш,
А се вже буде з бід біда.
 

LVI

 
Піду!…»
 

3. Пісня друга

І

 
До Стіксу стежку всяке знає.
Зовуть сю річку й Ахерон.
Там пекло переправу має,
А перезносить дід Харон,
Старезний дідуган, сердитий,
Лающий і несамовитий:
Гука на пана й мужика.
Однакова йому досада
Вести за Стікс у пельку ада —
Чи крутопопу, чи дяка,
 

ІІ

 
Чи бута-товмача, яризу,
Що чужоземні мови знав,
Чи кашовара-чуру з Низу,
Що в городи тихцем шурхав,
Чи кирподеристу панянку,
Чи Настю, степову шинкарку,
Ту славну Настю Горову,
Що мед-пяне-чоло точила
І Ганджу дерти так уміла,
Як Сагайдачний дер Москву
 

ІІІ

 
Оддалеки Зарона видко:
Стоїть в турецькім каюці;
Жене каюк не вельми швидко;
Держить стерно в правій руці,
А з-під лівої позирає:
«Який се біс іще чвалає?
У пеклі й місця вже чортма…
Да й ті он двоє гайдамаків,
Козацьких славників-брехаків,
Давно вже скиглять без ума;
 

ІV

 
Що балакучої натури
Нема кому тут показать:
Бо всі їх друзі — гайдабури
В смолі по казанах киплять…
Та се ж їх родич, мабуть, кревний,
Такий славник розбою ревний,
Як і вони колись були…
Аж затрусились, так зраділи!
Неначе дурману іззіли:
Біжать, мов здрочені воли!»
 

V

 
Бідаха тиць! аж охрестився:
Не вірить ба й своїм очам:
Де се йому Харон зявився?
Хіба він служить двом панам?
Чи, може, праведники з неба
Спускаються аж до Ереба,
На сумовиті береги,
Де стільки в пекло душ гатили,
Що й християнство заломили
Старі язичницькі боги?
 

VI

 
«Ні, се не праведники!… Шиї
У них поникли під ярмом…
Надіто ярма преважкії
На гамалик тугий обом,
Та ще й не ярма, а барило
Грудину одному давило,
А другому — важкий гаман
Нагнув гамалика на груди,
Немов, крий боже, ув Іуди…
Се, певно, як якийсь обман?
 

VІІ

 
Дак я ж бо добре памятаю,
Як високо їх підняли,
Як теребили їх до раю,
Про святощі обох ревли…
Тарасе! чи се ти?… Миколо,
Письменського козацтва школо!
Чого се ви сюди зайшли?
Ще й ідоли свої земнії,
Грудей не жалуючи й шиї,
До пекла з раю занесли!»
 

VІІІ

 
«Ні, братику, — Тарас признався. —
Ми й близько раю не були?». —
«Як не були? А ти ж озвався
На лист віршований з Землі!» —
"Ми вдвох тобі відповідали,
Як до Коціту шлях верстали, —
Сказав Микола. — Ох-ох-ох!
Тоді ще сяк-так тут жилося:
Бо в шию лихо не впялося,
Не вагонило нас обох».
 

ІХ

 
«Удвох? То й баба Талалайка
Од вас обох до нас прийшла,
Що почала від Наливайка
Верзти про мідного вола?…
І про ножі дурні свячені,
Признаєтесь удвох тепер?» —
«Ге! то живим, збрехавши, правди
Соромились ми вже казати.
Той сором, брате, з нами вмер».
 

Х

 
«Тут нам, мерцям, одна й одрада, —
Рече Тарас, — все те відкрить,
Що в нас посіяла досада
Чи нетямка, чи слави хіть…
Коли б душі всім не відперли,
Ми вдруге б тут з нудьги померли
На сих імлистих берегах.
Без сорома ся казка, друже,
Що провинили тяжко дуже:
Плодили лжу ми в розумах!»
 

ХІ

 
«А годі лиш точити бали!
Се не в оранді, не в шинку! —
Гукне Харон. — Чого постали,
Мов до молочі на току?
Вам гульки, а мені робота —
Возити вас, брехак, до чорта,
Що зветься в пеклі Вельзевул.
Та вже ж мені й остобісіло
Дивитись на шкварчуще тіло
Та слухать крик ваш — калавур!»
 

ХІІ

 
«А нам, — Тарас озвався, — діду,
Не треба й пекла, як тут ждать
Від посніду та й до обіду,
А послі й спати так лягать,
Що хоч би чарочку маленьку
Горілки промочити пельку!
Никай, ходи сюди-туди
Та думай, як тебе пектимуть
Або вильми в казан укинуть,
Щоб знав, по чім тут ківш біди.
 

ХІІІ

 
Я про Танталові чув муки:
Немає й мук над них, мабуть…
Не оковити, а й сивухи
Готов тепер би сьорбонуть.
А ти, безбожний дідугане,
Пекельне твориво погане,
Мені до шиї причепив
Важке барило ланцюгами,
Що пахне любо горілками,
Яких я й зроду ще не пив».
 

ХІV

 
«Тобі ще байдуже, Тарасе, —
Озвавсь Микола. — Ні, капшук
Важкий повісь на серце, ласе
До золота: от мука з мук!
Бряжчать-дзвінять, а не даються
Хоч позирнути, як сміються
Червінці, мов дітва мала!
І серед мук страшенних аду
Я не забуду про відраду.
Як золото рука гребла…
 

ХV

 
Тантал? пяниця?… Ні, ти в жида
Спитай, нехай би жид сказав
Про муку, що він від обіда
Та й до обіда гроші дбав,
Та й не йому вони достались,
А на Землі тому зістались,
Хто голодом його морив
І, без горілки-оковити,
Письменним розумом кривити,
Так як тебе той хміль, учив.
 

ХVІ

 
Дак от же дідуган проклятий,
Мов і не бачить двох бідах:
Не хоче нас в каюк узяти…
Я б рад висіти на гаках
І мучитись, як мучивсь Байда.
Була б мені в тому відрада
Від споминок про любий скарб,
Що сорок літ я в нім кохався
І навіть правди відцурався
Та й збагатив двох ницих баб!»
 

ХVІІ

 
«Обидва ви, як бачу, дурні! —
Рече Харон. — Бо верзете
Давняшні приспівки бандурні.
Тут міркувати не про те,
Кому нудьга, кому відрада.
Байдужна тут людська досада,
Байдужні й радощі… Сідай! —
Гукне на Кулеша, бідаху,
Сімї козацьої невдаху. —
У пекло пливемо, не в рай!»
 

ХVІІI

 
У пекло… О! Да там же й душно,
Не так, мовляв, як в сіряках,
І певно, що і нудно, й скучно:
Не між людьми се на святках,
А між чортяками лихими
Та між брехаками дурними:
Бо не за що, як за брехню,
Той батько лжі ледащі душі
Хапає, мов кролі за вуші,
Та й ганить в гаспидську матню…
 

ХІХ

 
«Хароне, діду між дідами! —
Промовив зляканий Куліш. —
Ти в пеклі не над кріпаками,
А й над панами ще стоїш.
Ти в Вельзевула маєш ласку:
Не розлучай же нас, будь ласко!
Огляньсь на земляків моїх,
Щоб се козацтво недолуге
З нудьги не повмирали вдруге:
Вези нас в пекло всіх троїх!
 

ХХ

 
Хоч брехунів там, знаю, повно,
Та люде темні всі вони:
Тим у зневазі поголовно
У Вельзевула — сататни.
На нас же, певно, він ужалить:
Не в дігті нас прягти да смажить,
А, може, скаже, і в меду.
Ну, та хоч би й в смолі кипіти
Да втрьох у казані сидіти;
Дак ми й байдуже про біду»
 

ХХІ

 
«Ти, дурню, й сам того не знаєш, —
Загомонів старий дундук, —
Про що мені товчеш-благаєш! —
Та в нутрі й крутонув каюк. —
Не в моді ваша тут наука:
Однакова всім буде мука,
Чи хто письменний, чи дурний…
Сідай, кажу, в каюк, ледащо,
І не питай, про що і за що
Тут нидіють два брехуни!»
 

ХХІІ

 
Поліз бідаха мій у човна.
«Що маю там робити я,
Де, мов стара в куделі вовна,
Скудовчилась моя сімя?
На дурня дурень там сідає
І дурня дурнем поганяє:
Навіки там я пропаду! —
Так, мимрить сам собі бідаха,
Сімї козацької невдаха —
Не в хуторі, дак ув аду…
 

ХХІІІ

 
Уже ж доволі надивився
Я на безпутних земляків,
Доволі у книжках нагризся
З кагалом темних письмаків!
Тут я зустрів їх тільки двоє
І бачу, що вони обоє
Отверезіли від олжі.
Нехай би ми в котлі кипіли
Та в смак по правді гомоніли
Про ті посвячені ножі,
 

ХХІV

 
Про Криштофа, і Наливая,
Про Гостряницю-втікача,
Про Хмеля, як він сам втікає
З-під Берестечка від меча,
Як присягою й честю грає.
З султаном потай накладає,
З Виговським надить татарву
І, серцю хижому в одраду,
Задумує криваву зраду, —
В Москві Хмельниччину нову…»
 

ХХV

 
«А ви куда! а дзуськи! — крикне,
Немов опарений, Харон. —
Чи через вас і тут не втихне,
Де тихо дремле Ахерон?…
Геть з човна!»
Дивиться бідаха,
Сімї козацької невдаха —
Коли ж у каюці Тарас!
Він цупить за капшук Миколу
До себе, а Тарасу в полу
Рука Миколина впилась.
 

ХХVІ

 
Не дбаючи про дідугана,
Хоч він розсядься, хіп Куліш
Собі Миколу!… «Ні, омана!
Не знати, що в руці держиш,
Чи людське тіло, чи парину,
Що в теплу йде з землі годину,
Чи воду, чи легкий туман…
Ой горе! се ж мара з марою
Зустрілася! Се й над мною
Такий же скоївся обман!
 

ХХVІІ

 
І сам я на Землі покинув
Нікчемне тіло; дух самий,
Без огляду на домовину,
До світу полинув із тьми…»
Аж тут Харон як розмахнеться,
Зубами аж креснув, сміється —
І по голові бех стерном!
Бех по голові тій письменній,
Що дивувала мотлох тещі
Своїм безкостним язиком!
 

ХХVІІІ

 
Мов той гарбуз, що бють про свині,
Розпалась мудра голова;
І, мов з-під келепа із скрині,
Сипнула золота дітва, —
Із капшука дітва, що серце
Осіла, мов яке кубельце,
Та й загніздилась в нім повік…
Закрив Куліш рукою очі:
«Чи се мана, чи сон пророчий,
Що так і мій загине вік?»
 

ХХІХ

 
«Ні! я ні в пеклі не зречуся
Святої правди, ні в раю:
На рай містичний не польщуся,
На ад реальних мук плюю».
І ледві се в душі мелькнуло,
Аж се — ізнов стерно плеснуло…
Зирк! вже Миколи не видно.
По хвилях чорних червоніє
Кривавий слід, аж серце мліє,
А сам письмак пішов на дно.
 

ХХХ

 
А де ж Тарас? Нема й Тараса!
Се ж і його втопив Харон!
Душа, на оковиту ласа,
Пила за цілий легіон.
Тепер з барилом потонула,
Ні разу в нього й не ковтнула…
Шкода такого Кобзаря!
Шкода й Миколи! Саме згинув
Тоді, як брехні всі покинув,
Користь пекельного царя…
 

ХХХІ

 
Пливе каюк, мов серед моря
Сумує в каюці Куліш,
Та вже до всякого звик горя
І бгає серце, мов той книш.
«Отак ви вдруге повмирали!
Так марно вік свій скоротали!
Та душу стратили й мою:
За вас-бо та й мене судили
І на гіркую засудили, —
Гіркую чашу смерті пю!
 

ХХХІІ

 
За вас!… Бо й на тім світі бачив,
В які ви вбрались репяхи,
І людям праведно товкмачив
Кобзарські й книжницькі гріхи…»
Так думає, сумний, аж гляне
На Стікс — і сивий волос вяне —
Встають цілісінькі вони.
Барило в одного на шиї,
В другого — діти золотії,
Важкий гостинець сатани!
 

ХХХІІІ

 
Встають з води, на берег сонний
Виходять бридьма. Й чути плач
«О! лучче б я капшук мій повний
Віддав татарам на гарач!» —
«О! лучче б горілок я зрікся
І ромом пуншовим не впився,
Аніж тут нидіть без конця!
Се ж не життє, одна досада…
Така, Миколо, нам награда
За нашу лжу у лжі отця!»
 

ХХХІV

 
«Бач, скиглять як! — рече сердитий
Лагідно якось наче дід. —
Та з ними нічого робити:
Накоїли б і в пеклі бід…
Що ти мене так поважаєш,
Найстаршим дідом величаєш,
За се признаюсь я тобі.
У пеклі в нас тепер погано,
Не так як перш колись бувало:
Між грішними всяк пан собі.
 

ХХХV

 
Нема — щоб на жару сидіти
Або висіти на гаках,
Чи то в смолі як слід кипіти,
Чи то пектись на шашликах.
Вони по пеклу скрізь гасають
І місце знай переміняють:
Той лізе в смолу, той у жар.
Коли б чорти не доглядали
Та остями не заганяли,
То в пеклі б скоївся пожар.
 

ХХХVІ

 
А се такі два гайдамаки,
Яких і в світі не було:
Сі знають, де зимують раки,
І компонують тільки зло.
Нехай би в рай обох приймали:
На біса їх сюда заслали,
Щоб ясувати тут ясу!
Коли живих не збунтовали,
Дак щоб мерці нам попсували
І в пеклі справили трусу!
 

ХХХVІІ

 
Та ще — коли се хочеш знати —
Сюди забравсь Мартиримян
І хоче всіх повизволяти,
Хто заступався за хрестян.
Сі ж, хоч і здорово брехали,
Та кріпаків обороняли,
То він з них здійме всю брехню…
Дак ми їх трохи й придавили:
Цяцьки мирські їм начепили,
Щоб знали нашу вовківню!»
 

ХХХVІІІ

 
«Мартиримян?!. Мені про нього
Стара Дубиниха верзла,
Що тут набачилась усього,
І в пеклі, і в раю була…
Аж се і правда!» — «То-то й лихо!
В наперш було у пеклі тихо:
Хто впав сюди, дак тут і сів
Не знали ніякого хріна,
Що не підмажеш і грошима
Як нагодивсь, так і вхопив!
 

ХХХІХ

 
Отим-то стільки год блукають
Та нудять світом письмаки,
Що їм цяцьки їх натирають,
Немов ярмо, гамалики, —
Що ні з ким їм погомоніти
І нікого вже туманити,
Як туманили Куліша
Той певно їв би лагоминки
В раю коло небоги жінки,
Коли б не дано відкоша…»
 

ХL

 
«Хароне діду! дак ти знаєш
Моє імя!» — рече Куліш
«Яке твоє?!. Ти сновидаєш
Чи на дорозі в пекло спиш?
Ге!… та се ж він! Того ж зраділи,
Неначе дурману іззіли,
Обидва пеські письмаки…
Та вже й Мартиримян скучає
На Стікс раз по раз позирає,
Щоб з тебе поздіймать гріхи
 

ХLІ

 
І визволить свою отару…
Таких доволі в нас, як ти.
Хоч навісний, так їм під пару
Курзу-верзу в раю плести.
Коли б був знав… ну, та згадають
Не раз мене, як подовбають
В письменських головах своїх…
Шкода, що я давно родився
І в пеклі глибоко втопився:
Я б вишколив обох дурних!…»
 

ХLІІ

 
«Дідусю! дак ти був людина,
Не дідьче твориво, мовляв?
Якого ж се — не гнівно — хріна
Ти в пекло до чортяк пристав?» —
«Потурнака Ляха ти знаєш?…
Самійла Кішку памятаєш?» —
«Да хто ж не знає їх обох?…» —
«Хоч козаки й свічки світили
Про мене, а ченці кадили,
Та не послухав дурнів бог.
 

ХLІІІ

 
Сказав мене на вічні муки
У пеклі на самому дні
І щоб я жер живі гадюки,
Сидіти ж на жару мені.
Тоді ж старий Харон кінчився…
Той ще й із греками возився
І порав розбишак римлян.
Мене чортяки полюбили,
Харонові усиновили;
Я пораю вже християн.
 

ХLІV

 
Шкода, що ти влизнеш від мене
Через пройдисвіта того:
Зробив би з тебе я печене,
Дознав би розуму мого!
Бо нас, ляхів, ти відцурався,
З панів, як з козаків, сміявся,
Та ба й Москву не вельми чтив,
Що Хмеля надто величала,
З Кутузенком його зрівняла,
А Хміль у шані у чортів.
 

ХLV

 
Він зрадниками й брехунами,
Мов греблю, пекло загатив,
А сам з пятьма отаманами
На лоні в Вельзевута сів.
З Іудою там побратався,
На два сини знай озирався,
Що жарились у лжі отця…
А ти на що, ледащо, важив,
Як Соловїнського зневажив
Своїм посланнєм докторця?
 

ХLVІ

 
Защитника йому такого
Нема ні в пеклі, ні в раю.
Коли б опрігсь, дак я нікого
В смолі так добре не втоплю…
Всі брехуни в Москві і в Русі,
Які не є померші душі,
Се наша слава й похвала:
Чи Соловйов із докторцями,
Підбрехачами-лестецями,
Що к дурню липли, як смола;