Kitabı oku: «Великі проводи», sayfa 2

VІІ

 
Пішла-повилася
З Лубень крутоярих
Дорога розлога…
Обняла козацьку
Безоднюю душу
Велика тривога.
 
 
«Де ти живеш, славо,
Праведне лицарство,
Де тебе шукати?
Ой ще ж тебе, славо,
На вік не явили
Високі палати.
 
 
Ой чи то ж то слава
Велика заслуга,
Щоб свій рід підняти?
Чи то слава славная
На божому суді,
Щоб люд рятувати?
 
 
Ой із’їздив-звідав
Я чужії землі,
Розуму набрався;
Ой бачив я славу
Понад синім морем —
Я в їй закохався.
 
 
Ой шумлять байраки,
Луги Низовії
Буйними вітрами:
Ой настало врем’я,
Настала година
Розмовлять з панами.
 
 
Ой буде розмова
У чистому полі
Довгими списами:
Гей, пишнеє панство,
Шляхетне лицарство!
Розквитайтесь з нами!
 
 
Ой буде розмова,
Гарматная рада
Огнем, порохами;
Напишемо листи,
Вічні договори
Гострими шаблями!»
 

VІІІ

 
Їде Голка чистим полем
На воронім коні;
За ним повчок панцерників
У ясненькій зброї;
 
 
За ним слуги молодії,
Вози скарбованії;
Під білими попонами
Коні дорогії.
 
 
Блищить шабля козацькая
Від срібла та злата;
Зрядив його пан ласкавий
Як рідного брата.
 
 
Горять в полі, против сонця,
Сукні-єдамашки:
«Не забувай, вірний слуго,
Княжецької ласки».
 
 
«Не забуду, не забуду!
Хіба жив не буду!
Ой я вам, вельможне панство,
За все вдячен буду:
 
 
І за те, що панські очі
Й панські брови маю;
І за те, що свого батька
Змалку відбігаю;
 
 
І за те, що моя мати
Пішла за водою,
Породивши паненятко
В лузі над Сулою;
 
 
І за те, що ви достатком
Мене наділили,
Награбивши, наздиравши
З рідної Вкраїни.
 
 
Ой Яремо, пишний князю!
Не дивись звисока:
Не засліпиш сріблом-злотом
Козацького ока!
 
 
Було мене в чужі землі
З собою не брати,
Коли хотів з мене слугу,
Дворянина мати.
 
 
Було мене не пускати
На тайні розмови
До тих людей, що по світу
Ширять розум новий.
 
 
Ой ти, князю, в єзуїтів
Учивсь панувати.
А я учивсь у тих людей
Братів рятувати.
 
 
Заковані брати мої
В шляхетські статути…
Пора, пора поскидати
Невольникам пути!»
 

3. Пісня друга 

І

 
Серед гаю, під горою,
Старий дуб стоїть;
З-під кореня того дуба
Криниця дзюрчить.
 
 
Дзюрчить-біжить криниченька,
Наповня ставок.
Над тим ставком нахилився
Вишневий садок.
 
 
Похила хатиночка
З садка визира.
В тій хатинці проживає
Бабуся стара.
 
 
Сама соб як мізинець,
Кругом гай шумить
Полягла трава висока:
Нікому косить.
 
 
Чий же то в траві високій
Протоптаний слід?
Носять діти-онучата
Бабусі обід.
 
 
Бабувати вона ходить
До добрих людей,
А зимою у запічку
Вовну в них пряде.
 
 
Там дітвора з повитухи
Не зводить очей,
Слухаючи пісень її
Та старих річей.
 
 
Як водиця із-під дуба
У ставок біжить,
Так бабуся з маленькими
Дітьми бубонить.
 
 
А весна-красна настане —
Вона знов у гай,
Знов до дуба підгірнього,
Бо там її рай.
 
 
То не квітки між травою,
То — думки її:
Як спогляне, то й згадає
Радощі свої:
 
 
«Цвіте ясний, цвіте красний!
Не довго цвітеш;
На хвилину, милий боже,
Щастя нам даєш.
 
 
Ой, сон-траво і ти зоре!
Густіше бриніть,
Де дружина моя вірна
Під явором спить.
 
 
А ти, водо дзюркотлива!
Течи із ставка
У Сулу зеленолугу…
Там моя дочка.
 
 
Русалкою покутує
Розум молодий,
Що не втекла, необачна,
Лихої біди.
 
 
Передай їм, дзюркотонько,
Плач довічний мій,
Матерніми слізоньками
Личко їй обмий.
 
 
Козаченьку-безбатченку!
Ти — крадений цвіт…
Цвіти ж собі і красуйся
На весь божи світ.
 
 
Ой, як я тебе не бачу,
На серці печаль;
А побачу твою вроду —
Візьме серце жаль:
 
 
На послугу, на утіху
Панству уродивсь,
І від роду козачого
Навіки одбивсь». 
 

ІІ

 
Ой блиснула грімниченька,
Густу хмару розриваючи:
Засіяли козаченьки,
Дубровою проїжджаючи.
 
 
Попереду пан отаман
Показує їм доріженьку.
Кінь вороний, сам молодий, —
Чого ж клонить він голівоньку?
 
 
То не маки процвітали,
Густу траву іскрашаючи:
То козаки луку вкрили,
Кониченьків попасаючи.
 
 
Ой не журись, бабусенько,
Що ти в світі одинокая:
Єсть у тебе, стара нене,
Родинонька ясноокая.
 
 
Ой не голуб затуркотав,
У віконце добиваючись:
Загомонів козаченько,
Любим словом озиваючись.
 

ІІІ

 
«Куди їду — не проїду
Похилої хати:
У тій хаті пробуває
Моя рідна мати.
 
 
Пробуває одинока
Сирота-бабуся.
Вона мені — рідний батько
І рідна матуся.
 
 
Ой ти мене, бабусенько,
В колисці хитала;
Над малою дитиною
В будинках співала.
 
 
Ти зо мною розмовляла
Тихо вечорами,
Мою душу наповняла
Щирими словами.
 
 
Спали речі чарівничі
У душі хлоп’ячій,
Прокинулись, розвинулись
У думці козачій.
 
 
Над хвилястими морями
Живуть, мамо, люде;
Зміркували, зрахували,
Що з козака буде.
 
 
Тії люде, моя нене,
Твою річ святую
Розжевріли в душі моїй,
Як іскру живую.
 
 
Не турбуйся, моя рідна,
Що я в пана вдався:
Знала доля, на що козак
Панам сподобався.
 
 
Ой у тебе кругом хати
Тихая дуброва.
А у Лузі Великому
Гучная розмова.
 
 
Ой у тебе по садочку
Метелики грають,
А із Лугу Великого
Орли вилинають.
 
 
Вилинули сизі орли
В Корсунь на Вкраїну,
Оживили-воскресили
Козацькую силу.
 
 
Козаченько-безбатченко
Шляхті прислужився,
Що, границі граничивши,
Він у славу вбився.
 
 
Ой викине він ту славу
Корогвою в полі,
Ззиваючи невольників
До вольної волі.
 
 
Буде панству з його слави
Вічний упоминок:
Повтікають-позбігають
З високих будинок.
 
 
Благослови, рідна нене,
Старими руками,
Щоб вороги в полі мліли
Перед козаками.
 
 
Благослови, бабусенько,
Святим своїм словом,
Щоб до тебе я вернувся
Із войни здоровим.
 
 
Не хочу я на Вкраїні
Паном панувати
І пихою безталанним
Жалю завдавати.
 
 
Я підкину підвалину
Під твою хатину
І введу в неї убогу,
Молоду дружину.
 
 
Заспіває-засіяє
Гай навкруги хати,
І доживеш з нами віку,
Як рідная мати.»