Kitabı oku: «Заворожена криниця»

Вертоград моей сестры…

Пушкин

* * *

 
У сестри моєї тихо
Процвітає сад в ограді.
Кінамон, моя утіха,
Нард, алое в любім саді.
 
 
Там квітки, як в божім раю.
Що на Тигрі да Євфраті,
Зорями в траві зоряють,
Тонуть-плавлють в ароматі.
 
 
Там гранати наливнії,
Солодощів дивних повні…
Гудуть бджоли золотії,
Мов з Едему тихі дзвони.
 
 
Серед саду-винограду
В кринах схована криниця…
Мойму серцю на відраду
Заворожена водиця.
 
 
Заворожена й заклята,
Щоб не знали люде ходу:
Бо призначено для брата
Чисту воду-прохолоду..
 
 
Вітре тихий від заходу!
Вволи волю мого серця:
Повінь чарами на воду.
Нехай ллється, нехай ллється.
 
 
Вітре буйний аквілоне!
Подми чарами, крилатий,
На ті нарди, кінамони,
 

* * *

 
І вдень журюсь, і серед ночі:
Ой Лелечко ж, мій боже Лелько!
Весна та гарні карі очі
У змові на моє серденько.
 
 
Весна та гарні карі очі
На мене потайно змовлялись,
І рози й солов’ї щоночі
В ті, певно, змовини мішались.
 

* * *

 
Благословляю час той, і годину,
І ту ясну невимовну хвилину,
Як я, об’їхавши світ-Україну,
Тебе побачив, над людей людину.
 
 
В тобі з душею понялась урода
І з серцем тихим — розуму свобода…
Пещене чадо рідного народа!
Пишається тобою вся природа.
 
 
До тебе я, приблуда, приблудився,
На тебе я, мов на святу, дивився,
Твоїм умом і серцем просвітився,
Немов на світ удруге народився.
 
 
Благословен же час той і година
І ти, ясна, незабутна хвилино.
Як світ мені широкий — Україна
В тобі з’явився, над людей людино!
 

* * *

 
Блукав я самітно проміж деревами
З моєю печаллю один
І мучивсь гіркими давнішніми снами,
Та й знов собі серце вразив.
 
 
Де ви сього слова про жаль мій набрали
Пташки, в воздуховій горі?
Коли б же ви про мене у співах мовчали,
Було б іще гірше мені.
 

1896, ноября 17. Гейне 1,38

* * *

 
В твої голубенькі очі,
Як в море тихе, зазираю,
І мрій стільки в серці у мене,
Що я про них слова не маю.
 
 
Про очі твої голубенькі
Я всюди, о, всюди гадаю
І в морі голубеньких думок
Щасливим умом поринаю.
 

* * *

І

 
Вітаю глуш твою, куточку мій затишний,
Де я ховаюсь од лихих людей,
Що гайдамаками осіли «город пишний»,
Хвалителями гидосних страстей,
Через котрі наш край ув Азію подався,
Пустинею ума і людськості зістався.
 

ІІ

 
Я тут — мов у раю… Кругом живуть панки,
Такі байдужні до самопознання,
Як їх хаптурники, їх судді й мужики…
Благословенний край розумовання!
Погляну з захисту — воли, воли й воли,
Безмовні, як і їх батьки й діди були.
 

ІІІ

 
Я тут — новий Адам: свій тихий рай обходжу
І всім скотам даю іменованнє,
Скотам і гадам, що в котрого знаходжу,
На споминку, на вічне пам’ятаннє,
Що пробував колись в цім краї чоловік
І між німих звірят прожив блаженний вік.
 

ІV

 
Як праотець Адам, ходжу я тут за плугом,
В поту лиця свій хліб насушний їм,
І нікого мені назвати братом, другом,
Або слугою нелихим своїм.
А все ж ми з Євою щасливіші над звірята,
Над всі воли, осли, телята, поросята.
 

V

 
Як праотець Адам, я знаю зв’ягу хатню
Із Каїном без честі й без ума,
Та, молячись, дивлюсь на Єву благодатню,
І не подужає мене ворожа тьма.
Сміюсь на хуторі із темного хижацтва,
І з велемудрого письмацтва-гайдамацтва.
 

VІ

 
Благословен господь за всі його дари!
Благословен: сподобив мене раю…
Працюю від зорі до пізньої пори
І на погану погань не вважаю,
В затишному раю «я води Лети п’ю»
Да тихострунную настроюю мою.
 

* * *

 
Весняні блакитні очі
Дивляться з трави на мене:
Се фіалочки кохані,
Що набрав я повну жменю.
 
 
Я набрав і все, що думав,
Чим сумне втішав серденько,
Голосно про те співає
Мій коханець соловейко.
 
 
О! виспівує, лящить він
Про зітханнє мого серця;
І ніжна любові тайна
По всіх пущах роздається.
 

* * *

 
Вранці я встаю й питаю:
Чи вона сьогодні буде?
Вечір знов занепадаю:
І сьогодні не прибуде!
 
 
Усю ніченьку німую
Я лежу без сну, сумую,
Ввезденіченьки мов сниться
Сон про любу, дорогую.
 

* * *

 
Заплачеш по мені, кохана, о! заплачеш,
Як бездиханного мене колись побачиш
Промов же се словце, промов мені його
Ні, ні! Мовчи: бо жаль мені жалю твого
 
 
Ношу в душі печаль, почезли всі надії,
Холодна в серценьку тече вже кров, не гріє
І, як поляжу, ти з великої семні
Одна зітхатимеш від серця по мені.
 
 
Оце ж мою печаль, мов хмару, пробиває
Якийся тихий світ і тугу розвиває,
Тим світом світиться ясна душа твоя, —
Крізь темряву маяк спасенний бачу я.
 
 
Світися ж, зіронько, душе благословенна!
В тобі увесь мій світ, уся моя вселенна,
Як зникну і мене покриє вічна тьма,
Заплач, а в мене сліз давно уже нема.
 
 
О, знаю! По мені гарячими заплачеш
Мого ж плачу ти вже довіку не побачиш.
Мене за живота покрила смерті тьма,
Ні в серці радощів, ні в очах сліз нема
 

* * *

 
Знов я серце упокорив
І забув тяжку досаду;
Знов весна у серце хирне
Ллє здоров’є і одраду.
 
 
Знов увечорі і вранці
Зазираю в ті алеї,
Де чував я буркотаннє
Сизокрилої моєї.
 
 
Знов я на зеленій річці,
На мосту стою високім:
Може, йтиме чи проїде
І зирне ласкавим оком.
 
 
Знов у хвилях попід мостом
Щось мов плаче-нарікає.
Бідне серце розуміє,
Що та хвиля розмовляє.
 
 
Знов закоханий блукаю,
Де сумні грачі ночують
І пташки в кущах зелених
З дурня никлого кепкують.
 

* * *

 
Квітки з сльозами,
Сльози з квітками
Не розлучаються, сестро, ніколи.
 
 
Скроплюють сльози
Пишнії рози,
Свої розкішні величні престоли.
 
 
Благоухають,
Землю скропляють
Пишні престоли праведних сліз — рози.
 
 
Їм же відрада,
Вища награда, —
Чисті, да щирі, да праведні сльози.
 

* * *

 
Коли б ти, кохана, мені притулила до серденька руку,
Сама б дивувалась його трепетанню сумному да стуку.
Не серце колотиться — стукає се під ночну тишину,
Се тесля жорстокий мені заходився робити труну.
 
 
Немов молоток стукотить серед ночі у мене німої,
Заснути давно вже вночі та й удень не дає в упокої.
Голубчику тесле! кінчай сумовиту роботу борзій
І дай опочити в тривозі, заснути навіки мені.
 

Гейне, 1,39.

* * *

 
Коли б я був хлоп’я байдужне без турботи
І в горах жив собі в печері самітній,
Я би гуляв-буяв до власної охоти
По темних застумах та по воді бистрій.
 
 
Нудна тому пиха низькоземна саксонська,
Хто народивсь і зріс на вольних висотах;
Йому б здалась низька і башта Бабілонська,
Серед тих скель, що з них вода летить, мов прах.
 
 
Фортуно! відійми культурні землі в мене,
Бери собі й ім’я, що помпою блищить:
Ненавидне мені підлиз рабів мізерне
Угодництво: мій дух неволі не терпить.
 
 
Всели мене між гір, — в їх велико кохаюсь.
Нехай уз їх реве безкраїй океан:
Нічого я в людей ніже не допевняюсь,
Опріч тих любих сцен, що змалечку я знав.
 
 
Малі мої літа, но вже я серцем чую —
Не про таких, як я, постав сей гордий світ.
Про що ж повішено завісу там густую,
Де криється кінець моїх непевних літ?
 
 
Колись я бачив сон моїм духовним оком,
Блаженно любий сон од радощів земних…
О, правдо! ти своїм ненавидним укором
Показуєш мені із вивороту їх.
 
 
Любив, та люблені поснули сном глибоким;
Дружив, та здружені по світу розтеклись…
О! як же холодно у серці одинокім,
Що радощі мої печаллями взялись!
 
 
Хоч гості, дзвонячи у кубки золотії,
Веселим гомоном і розженуть печаль,
І в безумі засну на лебединій шиї,
А в серденьку німім німий не засне жаль.
 
 
Як сумно слухати веселу тих розмову,
Кого багатство й власть принаджують до нас!
Ні друзі, ні враги, вони пустому слову
Присвячують і свій, і наш коштовний час.
 
 
Верніть моїй душі ровесників коханих,
Що й серденько у них тверезе й голова, —
Покидаю моїх полуношників п’яних,
Що й дружба і любов у них — слова, слова!
 
 
І ти, єдина, що рятуєш од зануди,
Моя надіє, мій покою, все моє!
Які мої тепер холодні стали груди,
Що серце вже й тебе любить перестає!
 
 
Я б не зітхнув і раз, без боротьби б я кинув
Сю сцену гомінку розкішного жалю,
Для добродітелі, що няньчить, мов дитину,
Її мечтаннями недоленьку мою.
 
 
Ой рад би я втекти од щирих і лесливих,
Щоб у пустині десь осістися в глуші…
Жадаю заструмів, нетер непроходимих:
Їх темрява — сестра понурої душі.
 
 
Хто б дав мені крилі, крилі мов голубині?
Я б полетів би в рай, що звідтіля й прийшов,
Забув би летючи всі болесті земнії,
І відпочинок мій на небесах найшов.
 

* * *

 
Коли добрі очі маєш,
Зазирни в моє співаннє:
Там побачиш — мов у гаї
Чорнобрива сновидає.
 
 
Коли добрі вуші маєш,
Прислухайсь до мого гласу:
Ті зітхання, сміхи, співи
Скрутять серце свого часу.
 
 
Твоє серце віще слово
Скрутить, як мене самого,
І блукатимеш весною
По задуманих дубровах.
 

* * *

 
Колись про любощі гарячі я мечтав,
Про пишні кучері, про мирти та резеди,
Про медові уста і про гіркі беседи,
І все те у піснях понурих виливав.
 
 
Давно пов’янули й почезнули мечти,
Зник навіть змечтанний мій образ найлюбіщий;
Зосталися мені пісні понуро віщі,
Що я повиливав на шану красоти.
 
 
Зникай же з ними й ти, сирітський співе мій,
Зникай, як образ той, моє дитя пещене,
Шукай його в світах і привітай від мене:
Я мріям воздушним шлю подих воздушний.
 

* * *

 
Любить метелик пишну троянду,
Почасту-часто кругом літає,
Його ж самого ніжнокрилого
Золотом сонце любо ’бливає.
 
 
Кого ж кохає пишна троянда?
Хтів би я щиру правдоньку знати:
Чи соловейко, що знай співає,
Чи місяченько, що мовчки сяє?
 
 
Ніхто не знає, кого кохає
Пишная троянда, я ж люблю всі їх:
Люблю й троянду, і метеленька,
І соловейка, і місяченька.
 

* * *

 
Люблю я квітку, да котру, не знаю,
Самітно сумую,
І зазираю в чарочки пахущі
Про душу живую.
 
 
Квітки вечірнім світом обливає;
Лящить соловейко.
Шукаю серця, що б’ється як в мене.
Так гарно-гарненько.
 
 
Лящить і дзвонить в саду соловейко;
Солодко співає,
І нам обом чогось неначе страшно:
Непевне коханнє!
 

Менший брат

 
Розпившись по шинках, мужва-злодії
Вночі дом божий, церкву, обікрали.
Тверезі соцькі й старшини сільськії
Отамана злодійського піймали.
 
 
Піп злодіяку зве до мирового,
До нашого мирського трибуналу,
І мировий, як слід, харциза злого
Готов за певну осудити кару.
 
 
Но, бувши у законі «оглашенним»
(Сі мирові на те вже й породились),
Рече судящимся, як людям темним:
«А може б, ви, панове, помирились?»
 
 
«Що ж? я готов! — озветься злодіяка;
А піп: «Із злодієм мені миритись?!»
Суддя насупивсь: "Що се за бурлака?
Не хоче з меншим братом поділитись!»
 

* * *

 
На добраніч усім на ніч!
Дайте одпочити…
Хто кохає мене щиро —
Не буде будити.
Не будіте, миле браття,
Мене з домовини:
Ой не хочу я до суду
Бачити Вкраїни!
А на суді знову буду
Господа благати,
Щоб вернутись працювати
До вбогої хати:
«Ой не жив я, боже правий,
На білому світі:
Рвав терни я по дорозі,
Не рожеві квіти.
Не дознав я, боже правий,
Любого впокою
За неправдою людською,
Долею тяжкою.
Верни, боже, дорогії
Літа молодії,
Що зв’ялили, отруїли
Вороги лихії.
Верни, боже, мою силу,
Що гнулась-хилилась,
На наругу, на забаву
Людям знадобилась.
Верни, боже, мене з раю
До рідної хати, —
Буду в хаті працювати
Тебе прославляти».
 

* * *

 
Ох! бажаю сліз любові —
І солодких і гірких,
І бажаю, і боюся,
Що дознаю ще раз їх.
 
 
Знов-бо та солодка мука,
Те гірке коханнє знов
Труїть і небесно мучить
У недужнім серці кров.
 

* * *

 
Предивний сон і звеселив
І налякав мене нежданно.
І досі ті чудні-чудні дива
Морочать серце несказанно.
 
 
Здається пречудовий сад.
Між деревами походжаю;
На мене дивляться квітки;
Я ними серце звеселяю.
 
 
Щасливе птаство навкруги
Любовних пісеньок співає;
Червоне сонечко квітки
І зело дивне зукрашає.
 
 
Бальзамний дух з того зела
По воздусі розкішно ллється,
І все пишається, цвіте,
І серце вповні щастєм б’ється.
 
 
Між кринами в тому саду
Стоїть із мармору криниця,
І бачу — біль тонку пере
Предивна вродою дівиця.
 
 
Ув оченятах і в щічках
Святе щось і недовідоме…
Дивлюсь — дівча мені чуже,
Чуже і знов-таки знакоме.
 
 
Пере пильнуючи воно
І пісеньку чудну співає:
«Течи, водиченько, течи,
Нехай ся біль, як сніг, сіяє!»
 
 
Несміливо я приступив:
«Скажи мені, препишна вродо,
Кому готуєш ти сю біль,
Сю любу серцю нагороду?»
 
 
Вона хутенько: «Се тобі,
Тобі… Готуйся, вже чекає…»
І, сі промовивши слова,
Мов піна на воді, зникає.
 
 
І знов у чарівному сні
Стою в гаю густім і темнім.
Сягає древо до небес;
Дивуюсь дивом сим непевним.
 
 
Аж чую — глухо щось гуде,
Віддалеки немов рубає…
Біжу крізь пущу на простір —
Поляна чиста серед гаю.
 
 
На тій поляні дуб стоїть
І верхом хмару підпирає…
Дивлюсь — дівчинонька моя
Чудовна дуба вже рубає.
 
 
Як цюк, дак цюк! а проміж тим
Співає пісню дикодивну:
«Рубай, сокиронько, рубай,
Зроби дубову домовину».
 
 
Я знов до неї приступив
І бовкнув: «О, скажи предивна
Дівчинонько, ти диво з див:
Кому се буде домовина?»
 
 
Вона ж хутенько: «Се тобі
Майструю, щоб на час поспіла», —
І, сі промовивши слова,
Зникає, мов легенька піна.
 
 
Тоді поблідло навкруги,
З землею й небо помертвіло…
Не знав я, що мені таке?
Все тіло на мені тремтіло.
 
 
Іду я, йду, дивлюся — щось
Біліє… сукня… Я за нею
Метнувся нагонця, і — тиць!
Зустрівсь із кралею моєю.
 
 
Копає яму заступцем
І дивну пісеньку співає:
«Копайся, ямонько, копайсь!» —
Сама на заступ налягає.
 
 
Я знов до неї приступив
І бовкнув: «О, скажи, вродлива,
Що се за яма і про що?
Про що воно, страшенне диво?»
 
 
Вона ж хутенько: «Не турбуйсь:
Про тебе яма ся холодна», —
І, як сказала сі слова,
Роззявилась немов безодня.
 
 
І, як я в яму зазирнув,
Дак помертвів і в землю ринувсь…
Мов сніг мене там обгорнув…
Я стрепенувсь тоді й прокинувсь.
 

* * *

 
Прийшов май до нас у гості,
Трави цвітом заблищали,
І по небу голубому
Пливуть рози, рози-хмари.
 
 
Заспівали соловейки,
Круг ставка, кругом криниці
Скачуть білі овечата
По м’якесенькій травиці.
 
 
А мені вже не до співу,
На травицю повалився,
Чую дзвін вечірній тихий,
Тяжко-важко зажурився.
 

* * *

 
Розвивається і зеленіє,
І сумує, мов дівча, дуброва;
А над нею сонечко сміється:
Весно молода! бувай здорова!
 
 
Соловейку! я тебе вже чую.
Флейтою солодкого співаннє
Хлипне в тебе і виводить тони:
Твоя пісня — голосне коханнє.
 

* * *

 
Серце моє тихе,
Пташко полохлива!
Ой про що я народилась,
Бідна, нещаслива!
 
 
Людям щастя-доля,
А мені — неволя…
Ні заїсти, ні запити
Бідування-горя!
 
 
Дайте мені рути,
Щирої й отрути,
Щоб мені мого нелюба
Серденьком забути.
 
 
Ой не хочу жити,
Нелюбу годити!
Лучче тобі, моє серце,
На ножі кипіти…
 

* * *

 
Старий гай мрій, пахущий гай!
Нанюхатись не мушу!
Від місяця чудовий світ
Мені чарує душу.
 
 
Ішов я ним і як ішов,
Вгорі заграло море:
То соловейко заспівав
Про любощі й про горе.
 
 
Про любощі й про горе він
Співав, про сльози й сміхи
І слізьми й сміхом нагадав
Забуті вже утіхи.
 
 
Ішов я гаєм дивним тим,
Аж ось передо мною
Стоїть будинок замковий,
Будований з пихою.
 
 
Замкнені двері й вікна всі.
Мовчанка скрізь понура.
Здавалось, ніби тиха смерть
Живе в тих пишних мурах.
 
 
На рундуці розлігся сфінкс,
Страшне і ласе юдо.
Левине тіло й пазурі,
Жіночий вид і груди.
 
 
Жіноча врода! Два білки
Про любощі казали.
Всміхалися вуста німі
І дозвіл свій давали.
 
 
Співав так любо соловей,
Що я не зміг терпіти,
Поцілував — і сам себе
Занапастив навіки.
 
 
Ожив той мармуровий вид,
Почав стогнати камінь.
Жадібно й голодно він пив
Моїх цілунків пламінь.
 
 
Диханнє з мене випивав
Неситими вустами
І тіло трепетне проймав
Левиними кігтями.
 
 
Солодкі муки! Любий жаль
І втіха й біль без міри.
Щасливили мене вуста,
А кігті серце дерли.
 
 
А соловейко: «Сфінксе мій!
Ви, любощі! — співає. —
Чого серед утіх таких
Так серце замирає?
 
 
О, гарний сфінксе! Розгадай
Сю загадку предивну…
Багацько розум літ
Над нею м’яв чуприну».
 

* * *

 
Стиха серце підмиває
Весняне співаннє.
Задзвони, моя веснянко,
Про любов-коханнє.
 
 
Полини, де між квітками
Квітка найпишніша,
Привітай її від мене,
Пісне моя віща!
 

* * *

 
Стоїть ніч темна весняна,
Квітки благоухають,
І серце, збуджене від сна,
Коханнєм знов лякають.
 
 
Котра ж з квіток тих запашних
Обійме знов серденько?
Лілеї мусиш стерегтись, —
Співає соловейко.
 

* * *

 
Ти сидиш під білим древом,
Вітер сумно в полі виє,
Угорі німують хмари,
І туманом небо криє.
 
 
І вбачаєш гай і поле;
Помертвіло, все чорніє,
І в тобі зима й круг тебе,
І холодне серце ниє.
 
 
Коли се — летить на тебе
Біле клоччє… Ти сумуєш,
І на зимні завірюхи
Серце кволе вже готуєш.
 
 
То ж не сніг, не завірюха…
З ляком серденько радіє:
Весняні квітки пахущі
Яблуня на тебе сіє.
 
 
Що за страшно любі чари!
Сніг у цвіт перевернувся.
Ти кохання знов жадаєш,
Хирний дух твій знов проснувся.
 

* * *

 
Тим від тебе утікаю,
Що тебе кохаю.
Позирни сама на себе,
Мій квітчастий раю!
 
 
Чи моє ж худе обличчє
Із твоїм зійшлося?
Ні! гіркими в самотині
Не раз облилося.
 
 
Тим бліде обличчя маю,
Що тебе кохаю,
Тим від тебе й утікаю,
Запашний мій раю!
 
 
Не дивись на мене, зоре,
Нехай моє горе
Занесу кудись далеко
За безкрає море!
 

* * *

 
Тихий берег понад морем
Темна нічка обіймає.
Виплив місяць із-за хмари,
Море стиха промовляє:
 
 
Хто се ходить? Чи безумний,
Чи коханнєм недугує?
І сумний він, і веселий,
І веселий, і сумує.
 
 
Осміхнувсь із неба місяць,
Голосом ясним озвався:
Він закоханий, безумний,
Ще й поетом собі вдався.
 

* * *

 
Троянда запашна… та чи вона ж то чує
Ті любі пахощі? Ба навіть соловейко,
Чи сам він чує те, чим душу нам чарує,
Як тьоророхкає да ляскотить раненько?
 
 
Не знаю. Тілько нам гірка буває правда.
Нехай і рози нас, і солов'ї морочать.
Благословенна се ума і серця зрада,
Як і ті видумки, що інде нам торочать…
 

* * *

 
Чого кипить химерна кров?
Чого палає серце дике?
Кипить, бунтується, горить,
І в серці горенько велике?
 
 
Химерна кров кипить-горить:
Бо сон мені страшний приснився.
Примчавсь до мене ночі син
І, хропучи, зо мною звився.
 
 
Блискучий перед нами дом!
У гуслі там, у кобзи грали.
Горіли факели кругом.
І прилетіли ми до зали.
 
 
Весільне свято се було;
Веселі всі, всі святу раді…
Ой лелечко! серед свічок
Моя кохана на посаді.
 
 
Моя кохана… дивна річ!
А поруч неї незнакомий…
Стояв за ними я німий,
Стояв німий і нерухомий,
 
 
Музика дух мені гнете,
Веселий гомін з ніг валяє…
Вона щаслива з женихом,
І він їй рученьку стискає.
 
 
Налив червоного вина,
Надпив — шанує молодую.
Се ж не вино пила вона,
Ой леле! кров мою живую.
 
 
І гарне яблочко взяла,
І подала, щоб він розрізав…
То ж він не яблочко ножем,
Ой леле! серце моє різав.
 
 
І сміло він її обняв,
Поцілував, — затрепетала,
Почервонівши… Лелю ж мій!
То смерть мене поцілувала.
 
 
Мов оливо, тоді язик
Зробивсь у мене преваженний.
Зашурхало… почавсь танець;
Поперед всіх двойко блаженних.
 
 
Стою, німую, труп німий,
А все несеться, все сміється…
Він на вушко шепнув щось їй, —
Почервоніла, та без серця.
 

* * *

 
Чудові очі весняної ночі
Так любо з неба землю озирають:
Тебе зробили любощі мізерним,
Вони ж тебе й угору підіймають.
 
 
Гілляста липа, на їй соловейко
Понуро стогне, солодко співає;
Мені та пісня серце пригнітає,
Мені та пісня душу розширяє.
 

* * *

 
Що в мені ти закохалась,
Я се знав, я сим пишався;
Як же ти мені призналась,
Глибоко заколихався.
 
 
І побіг-злетів на гори,
З радощів гукав-співав я:
Як сідало сонце в морі,
З серця сльози виливав я.
 
 
В мене серце — мов те сонце:
І сіяло, і палало,
Гарне в морі, у любові,
І велике потопало.
 

* * *

 
Що тебе носить кругом серед сонної літньої ночі?
Ти всі квіти потривожив своїм навісним сновидіннєм.
Тиха фіалка злякалась, троянда понурила очі,
Зблідла, як смерть, і лілія, з непевним стогнаннєм.
 
 
Місяцю любий! пречисто твої квітоньки пробувають.
Правду про них ти говориш, та й я, не фальшуючи, знаю,
Як покіль ти їх, вродливих, освітиш, вони підслухають,
Що я, з кохання п’яний, до ясненьких зірок промовлю.
 

* * *

 
Я бачив сон: панок низенький чепурненький
Ходив ходулями, ступаючи в аршин.
На нім жупан-лудан із голочки новенький,
В манжети ж так убравсь, мов царедворський чин.
 
 
«А знаєш, хто він є? Ходи сюди, дивися, —
Рече мені бог сну. — Ось дзеркало тобі.
Чи рама з дзеркала… не розіб’єш, не бійся.
Побачивши, що він присвоює собі».
 
 
Дивлюся — аж церківця. Когось попи вінчають.
На рушничку стоїть моя кохана з ним,
Дяки ж та школярі ревуть, а не співають.
Се тисяча чортів вигукує свій гімн.
 

* * *

 
Як увечері блукаю
По задуманім гаю,
Чую серцем коло себе
Постать ніжную твою.
 
 
Чи не твій вуаль се білий,
Чи не тихий образ твій?
Чи се тільки місяць мріє
Крізь вечірній лист німий?
 
 
Чи се власні мої сльози,
Чую, по щоках течуть?
Чи ти справді, серденятко,
Коло мене плачеш тут?