Kitabı oku: «Володимир Івасюк», sayfa 2

Yazı tipi:

Найдорожчі

Мальва для матері

З історії стосунків Володимира Івасюка з мамою

Коли мова заходить про Володимира Івасюка та його родове коріння, насамперед згадують батька Михайла Григоровича – він мав величезний вплив, насамперед інтелектуальний, психологічний, на Володимира змалечку. Батько займав особливе місце в житті свого сина, як і син у житті батька: прочитайте лишень уважно такі твори Івасюка – старшого, як повість «Пташка піднебесна»: головний герой цієї повісті скрипаль Володимир Луговенко – то поєднання в одному образі рис і долі батька й сина. В історичній дилогії «Балада про вершника на білому коні» та «Лицарі великої любові» зовнішність Мирона Дитинки, насамперед небесно-голубі очі, статура, характер, списані з Володимира. До речі, й сам Володимир приклався до створення роману, написавши два заключні розділи «Балади…». І навіть ув останньому історичному романі «Турнір королівських блазнів» батько не уникнув того, щоб не зафіксувати на сторінках твору образ свого сина – у молодому Стефі Шипиничі. Особливе місце тут належить опису весілля молодого княжича – мабуть, таке б Михайло Григорович справив Володі.

Ми вже не згадуємо про безпосередньо присвячені Володимиру «Монолог перед обличчям сина» та «Елегії для сина».

Син теж висловив свої почуття до батька в «Баладі про отчий дім» на вірші Ростислава Братуня.

Народження сина для подружжя Івасюків було дуже довгожданим: Михайло побрався із молодою директоркою восьмирічної сільської школи Софією Карякіною, коли йому було майже 30, їй виповнилося 25. Першу дитину вони втратили. Володя ще в пологовому будинку через халатність медиків мало не залишився сліпим на все життя. Зрозуміло, що молоді батьки оберігали своє дитя, як могли.

Уже з перших тижнів життя немовляти вони починають вести щоденник, у якому записують усе, що стосується маленького, – коли посміхнувся, як реагує на голос мами й тата, яку книжку купили для нього тощо. Син у центрі їхнього світу, у них океан почуттів до нього, вони щасливі. Жаль, що цей щоденник обривається десь на півторарічному віці дитини. Але батько, який мав серйозний літературний хист, писав і свій власний щоденник. І Володі в ньому відводилося чимало місця. Прекрасні сторінки, де описано поїздку батька із сином у село Русів Снятинського району Івано-Франківської області, на батьківщину письменника Василя Стефаника. У родинній хаті видатного літератора жив його молодший син Кирило Стефаник. Володя з величезним інтересом слухав усе, що стосувалося видатного письменника, хоча було йому на той час 9 років і він міг знати хіба що новелу «Кленові листки», яку тоді вивчали в молодшій школі.

Зі Щоденника батька можна почерпнути чимало цікавої інформації про сина – аж до останнього дня його життя на волі – трагічного 24 квітня 1979 року: коли Володимир назавжди пішов із свого львівського помешкання, батько, не знаючи про це, в Чернівцях писав, що його син – автор двох розділів роману «Балада про вершника на білому коні», що у нього – хист прозаїка, й вони могли б удвох щось написати разом…

Не судилося…

Софія Іванівна Івасюк власного щоденника не вела, хоча в 1977—78 роках, живучи разом із сином у Львові, вона заповнювала розпочатий самим сином, а згодом продовжений Михайлом Григоровичем «Записник» короткою інформацією про те, що робив Володя: куди їздив, як здавав екзамени, готувався до відповідального концерту тощо.

Вона, на жаль, не залишила своїх спогадів про сина (крім невеликого фрагменту), бо важка хвороба не давала їй можливості зосередитись на минулому, щоб викласти думки на папір. Сидячи у великій квартирі на вулиці Маяковського в Чернівцях, мати композитора розкладала перед собою альбоми фотографій (їх було зо два десятки), у кожному – сотні світлин. І знову й знову розглядала їх. Одного разу вона сказала автору цих рядків: «Те, що я мала найдорожчого в житті, я втратила». Найдорожчим був для неї Володя.

У 1989 році Софія Іванівна була на відкритті першого Всеукраїнського фестивалю «Червона рута». При ній розпочиналося створення музею сина – вона жила в родинному помешканні майже рік разом зі своєю доглядальницею пані Євгенією. Оксана щодня навідувалася до мами. А невдовзі, хоч і важко було матері покидати рідний дім, Оксана забрала її до себе. Коли ж перед Оксаною постало питання про тривале відрядження, старша донька Галина перевезла матір у Львів. Галина «муштрувала» маму, якій під тягарем хвороби було важко ходити, ба навіть говорити, бо хвороба прогресувала. Але хіба це була муштра? Це було виявлення глибокої ніжності й любові. Галя простягала до матері руки й говорила: «Мамуся, йди до нас, ми чекаємо на тебе вечеряти!» Галя сама особисто стежила за маминою зачіскою – любила їй пофарбувати волосся, зробити манікюр.

Коли молодша Оксана повернулася з наукового відрядження з Праги, Софія Іванівна повернулася в Чернівці.

«Для нас, дітей, мама завжди була прикладом мудрості, терпіння й оптимізму… Ми мамі довіряли, і її слово було завжди дуже вагомим», – говорила в інтерв’ю Надії Тисячній Оксана Михайлівна⁶.

«Мама, в моєму розумінні, – насамперед ідеальна дружина й матір. Від неї я ніколи не чула злобного пліткарства, засуджування, оцієї їді плебейської… Коли вже сама стала матір’ю, то намагалася наслідувати свою маму», – зазначає Галина Михайлівна.

Природно, мамине слово мало неабияку вагу і для єдиного сина Володимира.

В повісті «Монолог перед обличчям сина» Михайло Івасюк чимало сторінок відводить спілкуванню матері з маленьким Володею, відтворює цілі діалоги між ними. Мама знала про все: і чому місяць світить, і чому жаба квакає. Мама, вона одна, могла пояснити, чому він, син учителів, не може вчитися абияк, отримувати трійки, а не п’ятірки.

Володя з 5 з половиною років почав відвідувати музичну школу, і цим здебільшого опікувався батько, навіть під диктування сина виконував домашні завдання в нотному зошиті. Навчання було успішне, хлопчик часто брав участь у найрізноманітніших концертах, зокрема, як талановитого юного скрипаля його включали в програми виступів для дорослих аудиторій. У 1958 році до рідного села Мамаївці (тоді – Новосілка) приїхав дорогий гість, предмет гордості всіх буковинців (та чи лише буковинців!) – відомий оперний співак Дмитро Гнатюк. З цієї важливої урочистої нагоди кіцманчани готували зустріч землякові – концерт, серед учасників якого мав бути й Володя Івасюк. На той час хлопчик перебував у санаторії в селі Щербинці Новоселицького району на Буковині. А Михайла Григоровича вдома не було – поїхав у відрядження. Довелося мамі самій їхати в Щербинці й домовлятися, щоб сина відпустили на концерт. Його відпустили на кілька днів.

Зустріч з Гнатюком справила на хлопчика величезне враження – вже будучи дорослим, навчаючись у Львівській консерваторії, він насмілився написати Гнатюкові листа, в якому висловив своє шанобливе ставлення до видатного співака. А з того пам’ятного концерту залишилася колективна фотографія, на якій є юний Володя разом з батьком.

Мама завжди залишалася ніби в тіні, була дуже скромною людиною, коректною, ненав’язливою, вона вміла розчинитися в любові до своїх близьких, піти на самопожертву заради них. Діти це розуміли. У 1960 році Михайло Івасюк отримує можливість поїхати до Ірпіня, в Будинок творчості письменників, щоб там попрацювати разом з редактором видавництва «Молодь» над підготовкою до друку свого першого роману «Червоні троянди». Це було можливо тільки в літні місяці, коли розпочнеться відпустка. Ситуація складна: поїздка й перебування в Будинку письменників відбувалося тільки за власний рахунок, а зарплата вчителя (у якого двоє дітей!) не найвища, хоча він і працював не лише в денній, а й у вечірній школі. Але йому пощастило з дружиною – вона була гарною, дбайливою господинею, отож гроші на поїздку Івасюки відклали. Проте ця проблема виявилася навіть не найважливішою – справа в тому, що Софія Іванівна чекала на третю дитину, яка мала народитися буквально через два місяці. (Оксана народилася 20 серпня). Тому батько вагався: їхати чи не їхати, чи такий уже важливий той роман, чи не впорається редактор сам? Однак дружина наполягла: їхати! І спокійно працювати! А вона впорається!

Батько писав із Ірпіня листи мало не щодня, розповідаючи про роботу з редактором, про знайомства з відомими письменниками. Якраз тоді в Ірпіні збиралися й ті, кого згодом назвали «шістдесятниками». Мама так само ретельно й систематично інформувала батька про всі події, що стосуються дітей, та її самопочуття – це хвилювало й бентежило його.

Ім’я для наймолодшої сестрички знайшли Володя й Галя.

А невдовзі вийшов роман «Червоні троянди», а ще трохи згодом у невеликій квартирі Івасюків зазвучав рояль – батько придбав цей старовинний австрійський інструмент за виплачений йому авторський гонорар. Тому, як жартував Володя, рояль пахнув «Червоними трояндами».

Ось це дбайливе ставлення матері до батька, його творчого успіху діти бачили впродовж усього життя.

Такою ж вона була і в ставленні до своїх дітей. Не раз їй потрібна була не лише витримка, а й мужність. Відомий випадок з бюстом Леніна, що стався на початку квітня 1966 року, коли до закінчення школи Володі залишилося трохи більше двох місяців. Він тоді був кращим учнем класу, крім того, керував вокально-інструментальним ансамблем «Буковинка», що завоював не одну перемогу на обласних і республіканських конкурсах, а в червні 1965 року брав участь у звітному концерті Чернівецької області в Жовтневому палаці культури на честь 25-річчя возз’єднання Буковини в єдиній Українській державі. На цьому концерті звучали і його перші створені пісні.

І ось катастрофа: Володю і ще четверо його ровесників заарештували, змусили протягом 15 діб прибирати й підмітати вулиці Кіцманя…

Батько на цей час уже працював у Чернівецькому державному університеті, жив у гуртожитку, телефона не мав, як не було телефона і вдома, в Кіцмані. Записку про те, що сталося, написала йому Галя. І що він міг зробити?

Весь тягар проблеми випав на материні плечі. Більшість співчувало, бо Володю любили в містечку, але й чимало зловтішалися. Софію Іванівну виклика5ли й до директора, і на партбюро. Адже вона відповідала за сина як мама, за дітей, яких учила, – як педагог. Видно, мама із сином мала дуже важку розмову і повірила йому, що він не збивав бюста, це – випадковість. І навіть зрозуміла його юнацький максималізм: взяти всю відповідальність на себе.

Розповідала доцент ЧНУ Валентина Євстахіївна Бузинська, яка одночасно з юними Івасюками навчалася в Кіцманській середній школі – тоді вона була в 7-му класі. Вона чула крізь відчинене вікно вчительської, як Софію Іванівну «розбирали» на педраді (чи, може, засіданні партбюро?) за виховання сина. Тепер для них він був хуліганом, ганьбою школи, а ще кілька днів тому вони ним пишались! І мати відповіла всім: «Я вірю, що мій син не міг зробити нічого поганого». Таку ж позицію вона зберігала і в листуванні з чоловіком, який сварив Володю за те, що сталося якраз напередодні закінчення школи. А вона переживала не лише через те, що син втратив медаль, що його виключать з комсомолу й це може дуже сильно завадити йому в майбутньому (так, до речі, й сталося!), а насамперед її хвилював психологічний стан сина, і намагалася його підтримати.

Мамина підтримка відіграла величезну роль: Володимир здав усі випускні екзамени, за винятком історії й суспільствознавства (був такий предмет – щось на зразок «наукового комунізму»), на відмінні оцінки. А з історії йому просто принципово не поставили найвищу оцінку – адже він «образив» Леніна. До речі, кожен екзамен у нього приймала комісія, в якій обов’язково був представник райвно, – щоб, бува, не завищили юнакові оцінку.

Івасюки жили дружно й цікаво. Для них не було особливо складно загітувати своїх колег по роботі, щоб поїхати в Чернівці на концерт чи нову виставу. Домовлялися з водієм якоїсь вантажівки й їхали. Це сьогодні добратися з найдальшого села щодень на роботу до обласного центру чи до столиці досить просто – сідай на маршрутку та їдь! А тоді, наприкінці 50-х – початку 60-х років, рейсовий автобус їздив навіть не до кожного населеного пункту, а повертатися ввечері після концерту в Кіцмань, який всього за 20 кілометрів від Чернівців, можливо було тільки, якщо наперед подбати про транспорт. Володю брали із собою на ці концерти й вистави.

Івасюки, працюючи вчителями, були активними учасниками вчительського хору, на репетиції часто брали маленького Володю. Саме диригент цього хору Іван Лазарович Ковблик звернув увагу на хлопчика, який зачаровано слухав протягом кількох годин, як співають його батьки та їх колеги. Він перший виявив музичні здібності Володі.

Якщо можна було б говорити про розподіл напрямків виховання (що, звичайно, дуже умовно!), то батько найперше дбав про інтелектуальне виховання, про цікавий і корисний відпочинок, про книги й платівки, які варто прочитати й послухати, при цьому ненав’язливо й красиво вчив дітей любити свій край, свою рідну пісню, свою мову. Чого варта вже згадувана вище поїздка у музей Стефаника, а далі – в Карпати! А згодом, коли Володя підріс, батько брав його із собою у фольклорні експедиції.

Мама ж дбала про душевний стан дітей.

Як згадував Михайло Григорович, вона «привезла на Буковину гарну українську мову», прийняла беззастережно чоловікове українство. Її стосунки з матір’ю чоловіка були коректними й довірливими. Вона, за спогадами Таїсії Василівни Шкуркіної, уникала порожніх розмов і пліток. Це бачили і вбирали в себе діти.

Як методист обласного інституту вдосконалення вчителів Софія Іванівна виїжджала у відрядження в сільські райони області, іноді – на міжобласні семінари. І звідти писала захоплюючі листи. У відповідь на один із таких листів, у якому мама описувала своє кількаденне перебування в Карпатах, Володя написав, що він ладен по 24 години на добу сидіти на семінарах, лиш би хоч трохи побувати в горах!

Листи до дітей мама часто писала своєю рідною російською мовою. Тому іноді дивно читати про якісь русофобські настрої в родині Івасюків – такого не було! Згадаймо хоча б Андрія Дементьєва, на вірші якого Володимир написав три пісні, чи Юрія Борисовича Силантьєва – головного диригента естрадно-симфонічного оркестру Центрального телебачення, чи Ларису Маслюк – режисера ЦТ, та Геннадія Зубанова – оператора, з якими Володимир дружив.

Батьки всіляко сприяли розвитку талантів усіх дітей, адже й Галя, й Оксана також навчалися в музичній школі. Коли сім’я переїхала до Чернівців, батьки без жодних вагань приймали в своїй двокімнатній квартирі на вулиці Богдана Хмельницького весь камерний оркестр медичного інституту, в якому грав і яким керував Володя, бо оркестр ще не мав свого приміщення для репетицій, отож використовував помешкання свого юного диригента. А Софія Іванівна завжди дбала про те, щоб музи5ки не були голодні, й пригощала всіх смачними пиріжками, канапками, напувала чаєм.

Слава, що впала на сина після прем’єри «Червоної рути», дуже хвилювала матір: як син витримає це, чи не запаморочиться у нього голова? Чи витримає всі спокуси? Адже син у 1970–1972 роках був таким популярним серед молоді, що йому не лише писали тисячі листів з усього СРСР, а навіть приїздили, щоб побачити його, присвячували йому вірші, а одного разу прийшли додому, сказали матері, що він послав за гітарою, і… забрали гітару собі.

Зрозуміло, що в більшості з його шанувальників були чисті наміри, бо ж музика Івасюка подобалася їм, але чимало було й таких, хто хотів за рахунок молодого митця гарно попоїсти чи випити. Ось це хвилювало матір (зазвичай хвилювання були даремні) якнайбільше, особливо коли син виїжджав на зйомки чи на записи до обох столиць. Тим більше що Володимир був дуже щедрою людиною і завжди переживав, щоб про нього не подумали, було, що він скупий. Він умів бути щедрим і вдячним: у 1972 році, після виступу в Москві з піснею «Водограй» на фестивалі «Песня года» Володимир подарував режисерові Чернівецького телебачення Василеві Стріховичу дорогу куртку, яку придбав у магазині «Березка». Цю куртку Стріхович зберігав до кінця свого життя. Олені Кузнецовій, яка виступила у складі ансамблю медичного інституту «Водограй» на з’їзді профспілок медичних працівників СРСР, він подарував золоту каблучку. А про перстень з діамантом, який Івасюк подарував Софії Ротару, ходили легенди. Вдячність, щедрість – це також від батьків.

Особливих хвилювань зазнала Софія Іванівна, коли відпустила Володимира й Галину до Львова. Володимиру тоді запропонували перевестися у Львівський медичний інститут і водночас розпочати підготовку в консерваторії до навчання на композиторському факультеті. Професійна композиторська освіта – це те, про що він мріяв після успіху «Червоної рути» й «Водограю». І він прийняв пропозицію. Було вирішено, що у Львів поїде й Галя.

Вони мусили самі налагоджувати господарство, піклуватися про харчування, одяг, режим дня, навчання. Хоч вони вже ніби й дорослі були – синові 23, доньці – майже 22 роки, а проте їм доводилося вчитися жити самостійно, без материнської турботи, без певного контролю з боку батька. Спілкуватися з мамою по телефону тоді можна було хіба що з переговорного пункту. А хто пам’ятає 70-і, відразу уявляє, як це було: часом годину треба було чекати виклику телефоністки. А мама не переставала хвилюватися. «Я б полетіла до тебе, сину, а не поїхала», – зізналася вона в одному з листів. Листи, саме листи займають особливе місце в стосунках матері й сина впродовж 1972–1976 років. Якщо ці листи будуть колись опубліковані (а вони варті того!), то з них постануть прекрасні образи матері й сина та їх довірливих і ніжних стосунків.

Мама просила дітей, щоб вони не дали «задушити себе життєвим дрібницям», бо вважала своїх дітей розумними, гарними – такими, якими вони були насправді. Проте, опинившись наодинці із проблемами побуту, вони спочатку таки розгубились. І мама своїми листами допомагала їм організовувати їх самостійне життя. Коли ж Галина в 1975 році вийшла заміж, до Львова на допомогу Володимиру іноді наїжджала Магдалина Порфиріївна Колотилюк – няня Міля.

«Дуже хочеться, щоб ви були хорошими, щасливими», – пише з Чернівців мама.

«Мамочко! Бережи себе, не перевтомлюйся з тими усякими вундеркіндами, не набирай багато годин», – просить зі Львова син.

Напередодні прем’єри вистави «Прапороносці» у Львівському театрі ім. М. Заньковецької, до якої написав музику Володимир, мама бажає йому: «Володюшка, хай тобі ця прем’єра принесе велику радість, упевненість, саме впевненість (а не пиху!), що ти на початку великого красивого шляху, що треба багато ще вчитися, набиратися всіляких сил, щоб бути спроможним іти по цій чарівній дорозі. Нехай тобі щастить, дитино моя!».

«Якщо ти, мамочко, захочеш приїхати на декілька днів сюди у Львів, дай знати хоча б за день, щоб я тебе зустрів», – ніби підштовхує маму до поїздки син.

«Що мамочка робить? Чому не дзвонить?», – це вже в іншому листі.

У 1977 році Софія Іванівна вийшла на пенсію. І було прийнято рішення на сімейній раді, що вона поїде жити до Львова, щоб допомогти синові вирішувати всі побутові проблеми.

А перед тим, улітку 1977-го, вони разом відпочивали в Трускавці, а потім поїхали у Бердянськ, до родичів, але через Київ, Канів – по Дніпру. Мама не була для нього тягарем, навпаки, він прагнув, щоб вона не відчувала себе ущемленою через те, що батько, молодша сестра живуть у Чернівцях, а вона – ні. Згадувала Таїсія Василівна Шкуркіна⁷, як перед цією поїздкою на залізничному вокзалі побачила Володю, що він сказав їй, що їде на відпочинок і бере із собою маму, бо час уже їй також відпочити від клопотів.

Володимир, як і його батько, схилявся перед генієм Шевченка, отож вони з матір’ю побували на могилі Тараса, сфотографувалися там. Також відвідали Шевченківські місця на Черкащині. Володимир був здивований (м’яко кажучи!) тим, у якому стані перебувають видатні пам’ятки культури й історії нашого народу.

По Дніпру вони добралися аж до Чорного моря.

А навесні 1978 року Івасюка разом із групою студентів відрядили в Єреван, на всесоюзний конкурс молодих композиторів. І Володимир знову взяв із собою маму, щоб вона також побачила це дивовижне старовинне місто.

Мама завжди була в курсі мало не всіх справ сина. Пригадаймо, коли тільки народився Володя, вона записувала всі найменші події, що відбувалися з ним. І у Львові також намагалася занотовувати те, що стосувалося сина. Бо сам він не мав часу. Частіше на звичайному аркуші паперу він писав собі план на день, на тиждень. Саме з цих записів дізнаємося про поїздки Володимира до Москви й Києва, його виступи, концерти, де виконувалися його пісні.

Втрата улюбленого сина стала для матері катастрофою. Коли Володимир творив свій шедевр – «Баладу про мальви», у нього перед очима була його бабуся Лепестинія Карякіна, три сини якої – мамині старші брати, загинули на фронтах Другої світової. Він, напевно, і подумати не міг, яким пророцтвом обернуться для його ніжної мами слова з вірша Богдана Гури: