Kitabı oku: «Стійкий принц. Дама-примара», sayfa 2
Отже, наріжним каменем твору є саме честь. Вона є тим стрижнем, який непохитно тримає на собі і патріотизм головного героя, і його полум’яну віру, і стійкість у випробуваннях, і шляхетні уявлення про милосердя, дружбу та служіння дамі. Дон Фернандо – людина честі не на словах, а на ділі. «Хто я? Лицар, тільки й того», – скромно атестує він себе, але у розумінні автора саме на таких лицарях і тримається світ.
Підкреслюючи у «Стійкому принці» передовсім питання честі, Кальдерон торкнувся й взаємозв’язку понять честі, свободи й необхідності, які згодом отримали значно глибше осмислення у найвідомішому з його шедеврів, філософській драмі «Життя – це сон», головним героєм якої також є принц, що зазнав ув’язнення.
Якщо стрижневу ідею закарбовано в афористичній назві цього твору, то визначити його магістральну тему не так легко, адже тут Кальдерон щільно переплітає чи не всі основні теми своєї драматургії, торкаючись згаданих вище питань свободи і честі, а також влади, кохання й віри.
«Життя – це сон» називають і драмою виховання ідеального володаря. Автор проводить головного героя, принца Сехізмундо, через низку випробувань, демонструючи поступову кристалізацію позитивного начала в ньому, яке драматург пов’язує зі здатністю гамувати свої пристрасті й тваринні інстинкти, діяти помірковано й шляхетно.
Висвітлюючи у драмі різні аспекти свободи, Кальдерон розглядає й протиставлення вироку долі і свободи волі, наголошуючи, що людина може й повинна діяти, а не пасивно виконувати приписи.
Діяти добре, чинити добро (obrar bien) – найважливіше, незалежно від того, що відбувається довкола, реальність це чи просто сон. Цей висновок, до якого приходить принц Сехізмундо, окреслює єдиний вихід з «лабіринту світу», який бачив не тільки Кальдерон, а й чимало інших видатних митців його доби.
На завершення треба сказати кілька слів про історію українських перекладів драматургії Педро Кальдерона та їхнє сценічне буття.
На превеликий жаль, сказати можна дійсно небагато. Український читач може розраховувати лише на чотири п’єси й кілька сонетів, епіграм та розрізнених уривків.4
Про причини такої ситуації здогадатися неважко. Очевидно, мали значення як філологічні, так і соціально-історичні моменти. З одного боку, вишукана мова, складна метафорика, філософська глибина, величезна кількість найрізноманітніших алюзій вимагали від потенційного перекладача Кальдерона ґрунтовної філологічної і культурологічної підготовки, найвищого рівня майстерності, яким володіє далеко не кожен. З іншого – релігійний пафос іспанського драматурга, проблематика та настрої його творів аж ніяк не відповідали радянським ідеологічним стандартам. Вірогідно, свою роль відіграли й складні стосунки з Іспанією в радянський період.
Не дивно, відтак, що перекладати твори генія іспанського бароко в Україні наважилося всього шестеро фахівців.
Найбільше пощастило в цьому сенсі сонетам Кальдерона, які отримали максимум перекладацької уваги. Цікаво відзначити, що, попри мізерну кількість українських версій творів іспанського митця взагалі, сонет-притча про троянду з драми «Стійкий принц» існує нині у трьох варіантах перекладу: «Які веселі й пишні на зорі…» О. Мокровольського, «Ті, що були веселістю й красою…» Д. Павличка і «Ці квіти, що в саду буяли зрання…» С. Борщевського, кожен з яких в оригінальний спосіб доносить до читача сумну переконаність митця бароко у фатальній швидкоплинності буття.
Першу спробу познайомити українську аудиторію з драматичними творами Кальдерона зробив ще І. Франко. Він високо цінував творчий доробок іспанського митця, характеризуючи його у критичних статтях 1890-х рр. як постать одного рівня з Шекспіром і Данте. Франка особливо зацікавив «Саламейський алькальд» як п’єса виразного соціального спрямування. На думку письменника, в цьому творі (з яким він ознайомився у німецькому перекладі) було подано «чудесний тип селянина».
Для театру «Руська бесіда» Франко створив, власне, не переклад, а дещо скорочену прозову версію твору, або, якщо скористатися сучасним виразом, адаптував драму честі Кальдерона для української сцени того періоду.5 Письменник упорався з цією роботою досить швидко. Щоправда, з листа до театру, датованого груднем 1893 р., видно, що він планував опрацювати також деякі твори Лопе де Веги та Шекспіра, але підготував лише п’єсу Кальдерона.
Прем’єра «Війта заламейського» (саме таку назву отримала драма в інтерпретації Франка) відбулася 30 листопада 1895 р. у Львові і пройшла з успіхом, а згодом виставу тепло приймали в інших містах Західної України. Ця п’єса протрималася в репертуарі театру довше від інших. Позитивна рецензія у пресі підкреслювала прихильну увагу глядачів та надзвичайно сучасне, близьке аудиторії звучання іспанської драми.
Переробку І. Франка від наступних спроб перекласти твори Кальдерона українською відділяє майже сто років. На жаль, М. Лукаш обмежився лише фрагментами із «Саламейського алькальда» і монологом Сехізмундо з першої дії драми «Життя – це сон». Його переклад знаменитої промови ув’язненого принца приваблює плинністю і намаганням якнайближче відтворити ритмічний малюнок оригіналу.
Повний український переклад цього філософського шедевра Кальдерона з’явився значно пізніше. До чотирьохсотлітнього ювілею великого драматурга (2000) «Життя – це сон» переклав М. Литвинець. Його версія не вільна від дискусійних моментів. Не зрозуміло, наприклад, чому перекладач вирішив відтворити назву країни, де відбувається дія, шляхом транслітерації, а не звичайного перекладу («Полонія» замість традиційної «Польщі»)? Ясно, що Польща у творі Кальдерона – поетична умовність, синонім «тридесятого королівства», але все ж таки назва реальної країни, що фігурує у не надто реальному антуражі, посилює відчуття, закарбоване у назві п’єси. Кальдерон, великий майстер сценічних ефектів, блискуче розрахував усі нюанси, тож не зрозуміло, чим керувався перекладач, вирішивши знехтувати одним з найпомітніших. А втім, які б питання не викликала ця версія у прискіпливого читача, вона, безперечно, вартісна, саме як перша спроба відтворити цілий текст драми.6
Найбільше для ознайомлення української аудиторії з творчою спадщиною Кальдерона зробив наразі С. Борщевський, який, крім сонетів та епіграм, переклав дві п’єси іспанського автора, представлені в цьому виданні: комедію «Дама-примара» і драму «Стійкий принц». Уславлені твори іспанського митця у перекладах С. Борщевського звучать напрочуд легко й органічно, однак їхня сценічна доля, на жаль, складалася не без проблем.
Більше пощастило комедії «Дама-примара». 1995 року її поставили у київському театрі «Колесо», де вона одразу ж завоювала прихильність аудиторії і трималася на сцені понад десять років. Згодом її з успіхом грали й у Черкасах.
А от «Стійкий принц» забарився на зустріч з українським глядачем. Цією п’єсою, перекладеною на замовлення київського Молодіжного (нині – Молодого) театру 1981 року, планувалося вшанувати пам’ять великого драматурга, адже саме виповнювалося три століття із дня смерті Кальдерона.
Для нещодавно сформованого мистецького колективу це був надзвичайно амбітний проект. Молоді митці, натхнені новаторськими методами польського режисера Є. Гротовського, прагнули дати нове прочитання класики, вивести український театр на нові обрії. Але… попри вдало знайдену концепцію та успішну підготовку вистави, попри цікавий акторський ансамбль (головну роль мав виконувати Г. Гладій), попри високі оцінки режисера І. Молостової, письменника Ю. Щербака, театрознавця В. Фіалка і літературознавця В. Харитонова, висловлені на засіданні художньої ради театру, прем’єра так і не відбулася. Її просто зняли з репертуару без пояснення причин.7 На думку безпосереднього учасника подій С. Борщевського, до цього могла спричинитися ідеологічна «неправильність» п’єси Кальдерона, точніше, релігійний пафос, який перекладач рішуче відмовився «викреслювати», наголошуючи на цільності і недоторканності оригінального тексту твору. Відтак, знайомства з цією перлиною світової драматургії українському читачеві і глядачеві довелося чекати понад тридцять років.
Хотілося б вірити, що «Стійкий принц», який нарешті повернувся до нас на сторінках цього видання разом з уже відомою нам комедією «Дама-примара», зацікавить не лише фахівців, які займаються проблемами культури і літератури доби бароко, і стане у пригоді не лише студентам-філологам, які вивчатимуть твори Кальдерона в курсі історії світової літератури. Можливо, знайдуться навіть нові перекладачі, які захочуть відкрити для вітчизняної публіки п’єси Кальдерона, досі не відтворені українською мовою.
Нарешті, просто не може бути, щоб такий потужний матеріал не зацікавив українських режисерів! Адже драматургія іспанського митця – це дійсно «великий театр світу», театр буремних пристрастей, глибокої і щирої віри, трепетного кохання, неоднозначних характерів, несподіваних спостережень, грандіозних метафор, яскравого гумору, глибоких думок і вічних проблем, які за чотириста років не втратили своєї гостроти.
Тетяна Рязанцева
Стійкий принц
Трагедія на 3 дії8
ДІЙОВІ ОСОБИ
Король Феса.
Фенікс, його донька.
Мулей, воєначальник маврів.
Тарудант, король Марокко.
Селім, прислужник.
Естрелья, Роза, Зара – служниці Фенікс.
Фернандо, португальський принц.
Енріке, португальський принц, брат Фернандо.
Альфонсо, король Португалії.
Дон Хуан Коутіньйо, старий воїн.
Бріто, блазень.
Раби.
Дія відбувається у місті Фесi і в околицях Танжера.
Дія Перша
З’являються два раби і Зара.
Зара
Заспівайте-но, раби,
Хай почує юна пані
В королівській почивальні
Пісню розпачу й журби.
Нашу Фенікс розважає
Ваш сумний і ніжний спів.
1-й раб
Та хіба ж пісні рабів
І кайданів дзвін, що крає
Серце, сповнене розпуки,
Розважати можуть?
Зара
Вас
Слухає вона весь час.
Тож співайте.
2-й раб
Наші муки,
Заро, примхи злої долі
Ти примножуєш. Повір,
Здатний тільки дикий звір
Розважатися в неволі.
Зара
Ви ж співали, і не раз.
2-й раб
Ми співаємо заради
Не розваги, а розради.
Зара
Тож виконуйте наказ.
Раби (співають)
Все часові підвладне,
Усе змагає він,
Все змінює довкола
Років безжальний плин.
З’являється Роза.
Роза
Годі співів! Геть ідіть!
Вам тут бути не годиться:
Наша Фенікс яснолиця
З’явиться сюди за мить,
Неповторна і чарівна,
Наче вранішня зоря.
Раби йдуть, і в супроводі служниць з’являється Фенікс.
Естрелья
Ти вже тут, красо моя!
Зара
Не світанок, ти єдина
Пахощі даруєш саду,
І тебе вітає він;
Білим робиш ти жасмин,
Пурпуровою – троянду.
Фенікс
Люстро дай мені.
Естрелья
Дарма,
Люба Фенікс, відшукати
Сподіваєшся ти вади
Там, де зроду їх нема.
(Подає люстро.)
Фенікс
Від краси яке пуття
Там, де щастя обминає
І ніщо не звеселяє
Молоде моє життя?
Селім
Що з тобою?
Фенікс
Щойно б тільки
Відгадати я могла,
В чім причина цього зла,
Я знайшла б од нього ліки.
Саме в тому вся печаль:
Я не знаю, що зі мною —
Нині тугою страшною
Обернувсь вчорашній жаль.
Я у почуттях своїх
Розібратися не в змозі:
Серце нидіє в тривозі.
Зара
Раз од прикростей таких
Не зціляє душу сад,
Що дарує юній днині
Пряні пахощі жасминні,
Пурпур звабливих троянд,
Вийди в море: човен твій,
Наче сонця колісниця,
В синіх хвилях заіскриться.
Роза
І промовить сад сумний:
Зайнялось на світ лишень,
І одразу сонце ясне
У безодні моря гасне —
О, який короткий день!
Фенікс
Не розвіє сум і горе
Цей затятий лютий спір,
Що його з прадавніх пір
Суходіл ведуть і море,
Не шкодуючи зусиль
В суперечці повсякчасній:
Хвилі, мов квітник прекрасний,
Квіти, наче море хвиль.
Чує заздрий сад в журбі,
Як морський прибій гуркоче,
І наслідувати хоче
Вічний рух його й собі,
І дарує аромат
Вітру, що квітки гойдає,
І на море враз безкрає
Обернутись прагне сад.
Ну, а море, далебі,
Дивиться на сад, невтішне,
І таке ж барвисте й пишне
Хоче бути і собі.
Так зійшлися між собою
Дві стихії – синь морська
Й буйна зелень квітника —
Для запеклого двобою.
Звиклі до постійних звад,
Водночас подібні й різні:
Сад – то море квітів грізне,
Море – хвиль пінистий сад.
Та не зможуть помогти,
Не розрадять щире горе
Небо, суходіл і море.
Зара
Глибоко страждаєш ти!
З’являється король із портретом.
Король
Сподіваюсь, образ цей
Розжене дівочий смуток,
В ньому знайдеш порятунок,
Радість для своїх очей.
Хай же приводом для втіх
Стане цей портрет інфанта9
Марокканців – Таруданта:
Кидає до ніг твоїх
Він корону. Руку й серце
Пропонує. Я за мить
Зрозумів: посол мовчить,
Бо про шлюб в посланні йдеться.
Я цю звістку радий чути
Ще й тому, що він своїх
Десять тисяч верхових
Дасть нам для взяття Сеути.10
Не соромся, люба доню,
Судженому віддаси
Посаг юної краси,
Зятю я – віддам корону.
Фенікс
О Аллах!
Король
Нехай дівоче
Серце переборе страх!
Фенікс
Вирок мій – в твоїх словах!
Король
Що ти кажеш, доню?
Фенікс
Отче,
Батька й короля в тобі
Звикла завжди шанувати,
Що я можу ще сказати?
(Убік.)
О Мулею! Я в журбі!
Я мовчу, бо ледь жива,
Бо коритись батьку мушу,
Бо так само крають душу
І мовчання, і слова.
Король
Тож візьми портрет цей.
Фенікс
Зле
Я вчинила, взявши в руки
Те, що серце до розпуки
Довело.
Чути гарматний постріл.
Зара
Салют свій шле
Вам Мулей. Його гармати
Чую я.
Король
Чудовий збіг!
Входить Мулей з генеральським жезлом.
Мулей
Падаю до ваших ніг!
Король
Радий я тебе вітати.
Мулей
Хто високості сягає
Неземної, наче я,
І його ясна Зоря,
Донька Сонця там вітає,
Щастя той спізнав сповна.
Дай мені на щастя руку,
Фенікс, наче запоруку
Приязні, якій ціна
Вірність і моє кохання:
Тільки б знати – любиш ти,
І готовий я знести
Будь-які поневіряння.
(Убік.)
Тільки що це?
Фенікс
З чужини
Вісті добрі є?
Мулей
Погані,
(Убік.)
Як усе, що бачу, пані,
Не привиділось мені.
Король
Як похід, кажи скоріше!
Мулей
Звістка смуток принесе,
Адже, зрештою, усе
Нині міниться на гірше.
Король
Все, як є, розповідай,
Непідкупне слово правди
Я умію цінувати.
Сядьте всі. І ти сідай,
Фенікс.
Фенікс
Слухаю.
Король
Готово.
Двір новин од тебе жде.
Мулей
І мовчати, як на те,
Важко і зронити слово.
Із твоїм наказом згідно,
Вийшов я на двох галерах
У відкрите море: мусив
Берберійське узбережжя11
Я оглянути – в тім краї
Місто є одне славетне,
Що Елісою, королю,
Звалося в часи далекі.
В Геркулесову протоку12
Вхід воно боронить. Сейда —
Ось юдейська назва міста,
Що Сеутою зоветься
По-арабському: це слово
Означає «гожість» – честю
Присягнусь: воно прекрасне —
Місто, вирване у тебе
Із корони, бо накликав
Ти немилість Магомета.13
Ображають нашу гордість
Й славу воїнську знамена
Португальські, що тріпочуть
На його високих вежах.
Наче камінь спотикання
Місто це; немов тенета,
Поступ наш воно скувало,
Потьмарило добре ймення
І, Кавказом неприступним14
Ставши на шляху твоєму,
Ніл звитяг твоїх спинило,
Що в іспанські ринув землі.
Отже, мав я обдивитись
Всі укріплення ретельно,
Щоб докладно доповісти,
Як зненацька і безпечно
Підійти до стін Сеути
Та й удар завдати врешті
Ворогові. Перемогу
Хай тобі дарує небо
В справі цій, хоча відкласти
Нам її, королю, треба.
Є обставина, що робить
Нині план твій нездійсненним,
Бо тепер на нас чатує
Зовсім інша небезпека:
Військо, що його збирав ти
Для взяття Сеути ревно,
Раджу я тобі негайно
Повернути в бік Танжера,15
Щоб його та ж сама доля
Не спіткала, те ж безчестя.
В цьому я переконався
Якось вранці: в чистім небі
Сонце заспане з’явилось,
Розігнавши хмари темні,
Золотом свого волосся
Огорнуло цілу землю,
Всі троянди та жасмини,
І ясній зорі небесній
Обережно осушило
Сльози сніжні та вогненні,
Обернувши їх на перла.
Я забачив силуети
Кораблів якихось в морі,
Та не міг сказати певне,
Хоч би як вдивлявся пильно,
Що це – кораблі чи скелі.
Так художник на картині
Іноді майстерним пензлем
Незбагненне щось малює,
Схоже на міраж в пустелі —
Чи то пасмо гір далеких,
Чи міста якісь славетні, —
Завжди відстань заважає,
Все зображує непевним:
Там, у синьому безмежжі
Світла й тіні гра химерна
Хвилі з хмарами змішала,
Глиб морську й високість неба.
Ми очам не йняли віри,
Намагаючись даремно
Розрізнити хоч би обрис
Невиразних тих предметів.
Нам спочатку всім здалося,
Що вони сягають неба,
Ми подумали, це хмари,
Що над морем – ген, далеко —
Нависають, щоб зненацька
Зливою пролитись щедро.
Це скидалося на правду,
Бо немов хотіли всеньке
Море випити до краплі
Їхні тіні незліченні.
Згодом тварями морськими
Нам здалися ті химери,
Що, мов почет за Нептуном,16
Виринули на поверхню:
Плавниками, що об хвилі
Б’ються, нам ввижалось спершу
Те, що потім обернулось
На вітрила корабельні.
Поступово наближався
Вавилон17 той, і нарешті
Ми збагнули: не висячі
Це сади,18 а щогли й реї.
І тепер на власні очі
Кожен бачив: безперечно,
То не чудиська, не хмари,
То – армада чужоземна.19
Ми дивились, як об судна
Хвилі билися шалено,
Здиблені, мов срібні гори,
Наче скелі кришталеві.
Я, угледівши це диво,
Розвернув свої галери —
Іноді до перемоги
Нас приводить вчасна втеча —
І, оскільки в тих широтах
Все я знаю достеменно,
В бухту увійшов, сховавшись
Там за дві високі скелі.
Непоміченим лишившись,
Я перечекав нашестя
Сил, яких іще не знали
Море, і земля, і небо.
Пропливла повз нас армада.
Не вагаючись, за нею
Вийшов у відкрите море
Я, королю, обережно, —
Так мені кортіло взнати
Ціль ворожого маневру.
Справдились мої надії,
Бо допомогло нам небо:
Корабель один відбився
Від флотилії всієї
І, пошарпаний вітрами,
Ледь тримався на поверхні.
Потім я уже дізнався:
Буря перед тим страшенна
Корабель той потрощила,
Не завдавши шкоди решті.
Воду вичерпати з трюму
Намагалися даремно
Моряки; жбурляли хвилі
Безпорадне їх суденце,
І ніхто не знав напевне,
Чим скінчиться ця халепа.
Підійшов до них я ближче,
І вони, клянуся честю,
Хоч і упізнали мавра,
Вражені були приємно:
Люди й ворогові раді
Іноді в годину смерті.
Так хотілося їм жити,
Що вже деякі швиденько
Заходились по канатах
На мою галеру дертись
І в полон мені здалися.
Інші їх кляли шалено
І гукали: вічно жити
Буде той, хто гине з честю! —
Годі й слухати, королю,
Португальські теревені.
Та мені один із бранців
Виклав плани їх таємні.
Він сказав, що з Лісабона
Та армада до Танжера
Вирушила, щоб в облогу
Взяти місто і на вежах
Вивісити нам на пострах
Прапор з осоружним гербом,
Що його ти з люттю бачиш
Над Сеутою щоденно.
За наказом Едуарда
Португальського,20 що ревно
Здобував у битвах славу,
І вона сягнула неба
На орлиних крилах Риму, —
Два брати його славетні,
Дон Енріке21 й дон Фернандо,22
Мужні воїни й, до речі,
Орденів Христа23 й Авіса24
Два магістри – ти їх легко
По одежі упізнаєш:
На одному хрест зелений,
А на другому – червоний —
Вийшли з військом незчисленним:
В ньому чотирнадцять тисяч
Найманців, а також безліч
Добровольців; сильні коні
Португальців самопевних
Вбрані в тигрячі попони
І скажені, мов пантери.
Я гадаю, їхнє військо
Висадилось вже на берег
Африканський чи принаймні
Підпливає до Танжера.
Вийдемо в похід негайно,
Боронити місто треба:
На чужинців, мій королю,
Підніми канчук священний
І сторінку безпомильно
Віднайди у книзі смерті,
Щоб пророцтво морабітів25
Нині справдилося врешті
І корона португальська
Тут, на цьому узбережжі
Африки, уже сьогодні
Смерть знайшла свою ганебну.
Хай весь світ сьогодні бачить,
Як твій меч немилосердний
У червоний колір крові
Викрасить поля зелені!
Король
Досить! Більш не хочу чути!
Розповідь твоя мені
Муки завдає страшні,
В кожнім слові – крапля трути.
Стріну воїнство незване
І пиху зіб’ю я з них:
Домовиною для всіх
Африканський берег стане.
Вершників збери загін,
Заступи їм шлях, Мулею;
З армією я своєю
Швидко рушу навздогін.
Не давай зібратись ти
Їм у бойовий порядок, —
Славних воїнів нащадок,
В битві мужність доведи.
Згодом я вв’яжусь у бій
І твою продовжу справу,
Вдвох влаштуємо розправу
Над зухвальцями мерщій.
Рясно кров проллється там,
І загине безліч люду:
Відвоюю я Сеуту
І Танжера не віддам.
Король іде.
Мулей
Фенікс! Хоч і мимохідь
Я тобі зізнатись мушу:
Біль мою терзає душу,
Дошкуляє кожну мить.
Хай мій тон різкий, бува,
Гонор твій не ображає:
Хто від ревнощів страждає,
Той про чемність забува.
Чий, підступнице лукава,
Ти портрет тримаєш? Чий?
Хто, скажи, обранець твій?
Ні! Мовчи! Це ваша справа, —
З мене ж досить і того,
Що на власні бачу очі,
Навіть слухати не хочу
Звуків імені його!
Фенікс
Самохіть дала тобі
Право я себе любити,
А не кривдити й ганьбити.
Мулей
Я не прагнув, далебі,
Скривдити тебе словами:
Знає небо лиш одне,
Як мій стан гнітить мене
І доводить до нестями.
Я кохаю з давніх пір
І схиляюся в пошані,
Тільки, стриманий в коханні,
Проти ревнощів, повір,
Я безсилий.
Фенікс
Завинив
Ти переді мною дуже,
Але я не хочу, друже,
Спричиняти марний гнів
І незлагоди причини
Поясню у двох словах.
Мулей
Справді?
Фенікс
Справді.
Мулей
О Аллах,
Дякую за ці новини!
Фенікс
Свій портрет мені прислав…
Мулей
Хто?
Фенікс
Інфант Марокко.
Мулей
Нащо?
Фенікс
Батько дбає якнайкраще,
Що йому до наших справ…
Мулей
Так.
Фенікс
…І хоче об’єднати
Королівства…
Мулей
Все! Зажди!
Ось пояснення, що ти
Їх мені хотіла дати?
Фенікс
Але в чім, скажи мені,
Я перед тобою винна?
Мулей
Вмерти ти була повинна,
А портрет не брати, ні!
Фенікс
Ухилитися?
Мулей
Авжеж!
Фенікс
Як?
Мулей
Щось вигадати треба.
Фенікс
Що?
Мулей
Померти, як за тебе
Я помер би, Фенікс, теж.
Фенікс
Це насильство?
Мулей
Ні, відхід.
Фенікс
Примус?
Мулей
Радше, інша сутність.
Фенікс
Але що це?
Мулей
Це – відсутність,
Мрій і прагнень зниклий світ.
Щоб не впевнитись достоту,
Що минулася любов,
Зникнути волію знов,
Бо примножиш ти скорботу.
Фенікс
Як гнітить мене розлука…
Мулей
Нидіє душа моя…
Фенікс
Жду тебе з Танжера я,
Певна, що минеться мука.
Мулей
Це – відстрочка, не кінець.
Фенікс
Жаль прощатися з тобою.
Мулей
Дай портрет, що став журбою
Для закоханих сердець.
Фенікс
Воля короля, Мулею…
Мулей
Вирву з рук твоїх мерщій
Я того, хто образ мій
Вирве із душі твоєї.
Ідуть.
Чути сурму, гамір висадки, і з’являються інфант дон Фернандо, дон Енріке і дон Хуан Коутіньйо.
Дон Фернандо
Я буду першим, Африко прекрасна,
Хто ступить на піщаний берег твій,
І сліду переможного, нещасна,
Відчувши на собі тягар важкий,
Ти нам скоришся.
Дон Енріке
Слід свій величавий
На цій землі таємній і чужій
Лишаю другим я. О Боже правий!
(Падає.)
Прикмети переслідують мене.
Дон Фернандо
Енріке! Ні до чого тут лукавий,
Я дам тобі пояснення одне:
Як владар, землю ти вхопив руками,
І наших рук вона не обмине.
Дон Енріке
Пустинне узбережжя перед нами,
Розбіглись полохливі маври геть.
Дон Хуан
Танжер квапливо зачиняє брами.
Дон Фернандо
Вони сховались у якусь мечеть.
Хуане Коутіньйо, мусиш ти
Оглянути обачно море й твердь
І, перш ніж сонце вранішнє пекти
Почне, наш ультиматум незабарно
До відома тубільців доведи.
Перекажи, що опиратись марно,
Вони повинні здати місто нам,
Бо опір не минеться їм безкарно:
Все на поталу я вогню віддам.
Дон Хуан
Яка б мені не випала дорога,
Дістанусь все одно до їхніх брам.
З’являється блазень Бріто в солдатській одежі.
Бріто
Я знову на землі, хвалити Бога!
Мене вже не хитає, не нудить.
І нібито минулася тривога,
Хоч досі в голові моїй шумить.
Тверда земля – не ночви дерев’яні,
Що можуть перекинутися вмить.
О Земле мила! Ось ти – наяву!
Якщо в морській не утопився хлані,
Виходить, я ще трохи поживу.
Дон Фернандо
Що, Бріто, кажеш ти?
Бріто
Заупокійну
Молитву нині вигадав нову
Я на місцевий лад і без упину
Її воді торочу вже давно:
З докором я їй ставлю у провину,
Що нею розбавляється вино.
Дон Енріке
Якесь безумство у твоїх словах!
Дон Фернандо
По щирості, нагадує воно
Твої незрозумілі забобони!
Дон Енріке
Шматує душу незбагненний страх:
Відтоді, як ми вийшли з Лісабона,
Одразу доля відцуралась нас,
І всюди бачу я прикмети скону.
Ми вирушили в путь і в той же час,
Як обриси далекої землі
Забачили нарешті, раптом згас
Ясного сонця лик в густій імлі —
Шалена буря у морській глибині
Розпорошила наші кораблі.
Дивлюсь на море – бачу чорні тіні,
Дивлюсь на небо – а верзеться кров,
На обрії в нічному безгомінні
Птахів зловісних бачу знов і знов,
А на землі – могильну яму бачу
І падаю до неї стрімголов.
Дон Фернандо
Тобі я ці видіння розтлумачу
І з радістю розвію смуток твій:
Ми втратили галеру, а не вдачу,
А отже – перемоги час близький,
Здійсняться наші плани, вір мені,
Не крові знак, а радісних надій —
Червоне небо; чудиська страшні,
Що в небі ти їх бачив і на морі,
Не наші, брате, – тут, на чужині,
Рояться споконвіку ці потвори, —
Хіба не привід це, щоб дикий край
Ми силою схилили до покори?
На страхи та прикмети не зважай,
Хай мучать маврів сумніви й печалі,
А нас вони не стримають, і край!
Сюди прийшли ми, підкоривши далі,
Зі зброєю в руках не задля того,
Щоб для нащадків занести в скрижалі,
Яка почесна наша перемога.
Ні, наш похід угодний небесам:
Поширити прийшли ми віру в Бога,
Йому належить слава, а не нам.
Якщо ж ми стрінем тут останню мить,
Не треба марно дорікати долі:
Ми – слуги, і сумління нам велить
Скоритися безмовно вищій волі.
Але що це?
З’являється дон Хуан.
Дон Хуан
О сеньйоре,
Мури міста обдивлявся
Нині пильно я, та раптом
Вершників загін побачив
Під горою. До Танжера
Той загін із Феса мчався
Швидко так, мов це не люди
Зовсім, а пташина зграя.
Їхні коні легконогі
Суходолу ледь торкались:
Небо і земля не знали,
Чи летять вони, чи скачуть.
Дон Фернандо
Вийдемо їм навперейми:
З аркебузами26 солдати
Стануть першими, за ними
Вершники, закуті в лати,
Розташуються, Енріке,
І озброєні списами.
Що ж, до бою! Як на мене,
Це початок непоганий.
Вище голову!
Дон Енріке
Я – брат твій,
І мене зрадливість часу
Не лякає, образ смерті
Не страшний мені, Фернандо.
(Ідуть.)
Бріто
Я ж у польовім шпиталі
Про здоров’я буду дбати.
Ач, яка запекла бійка!
Наші перейшли у наступ.
Я видовищем цим ладен
Безустанно милуватись.
Бріто зникає, чути брязкіт зброї, і з’являються дон Хуан і дон Енріке, кожен веде двобій з маврами.
Дон Енріке
Навздогін мерщій, бо маври
З поля бою вже тікають.
Дон Хуан
На людські та кінські трупи
Налетіла чорна галич.
Дон Енріке
Я не можу зрозуміти,
Де подівся дон Фернандо.
Дон Хуан
Десь він зник, бо захопився
Переслідуванням маврів.
Дон Енріке
Розшукати брата треба.
Дон Хуан
До твоїх я послуг завжди.
Вони зникають, і з’являються дон Фернандо зі шпагою Мулея та Мулей із серцеподібним шкіряним щитом.
Дон Фернандо
Тут, на цьому бойовищі,
Що скоріш могилу братську
Нам нагадує і може,
Безумовно, з повним правом
Зватися вертепом смерті,
Ти один лишився з маврів:
Всі здались чи повтікали.
Ти не втік – твій кінь конає
У пилюці, з рота піну
Вивергає він криваву —
І твоїм життям віднині
Тут, на полі, де змішались
Трупи вершників і коней,
Тільки я розпоряджаюсь.
Я радію перемозі,
Що мені віщує славу, —
Жаль лише, що не гвоздики
Бойовище прикрашають,
А червоною від крові
Нині вся округа стала.
О, якби ж то людські очі
Зроду цих страхіть не знали,
Не дивились на руїни
І не бачили страждання,
І поля не червоніли,
А були у зелень вбрані!
Я тебе своїм завзяттям
Переміг у рукопашній
І з усіх численних коней,
Що без вершників зостались,
Вибрав скакуна баского:
Він мені спочатку здався
Сумішшю вогню та вітру,
Тільки іншої він масті.
Кінь цей – бездоганно білий,
І тому вода вважає,
Що зі снігу це створіння
І вона йому за матір.
Отже він прудкий, як вітер,
Наче блискавка, прекрасний,
Білосніжний, наче лебідь,
Мов змія, верткий та жвавий,
Незрівнянний у гонитві,
В битві – гордий і безстрашний:
Грива на вітру тріпоче,
Сила чується в іржанні.
На його хребті могутнім
Умостившись, подолали
Ми з тобою море крові:
Гнаний чотирма вітрами,
Він, немов жива галера,
Нас до берега доправив;
На його боках лишились
Від острог чотири рани.
Та стомився кінь, бо ноша
Заважка і для Атланта,27
Хоч, можливо, що знегоди
І тварини відчувають,
І в прозрінні сам до себе
Так промовив кінь арабський:
«Бачу я, що мавр сумує,
І радіє португалець,
То невже я в цій пригоді
Поведусь, мов підлий зрадник?
Не зроблю вперед ні кроку!»
Я збагнув, що ти в печалі:
Як би поривання серця
Стримати не намагався,
Викажуть вуста і очі
Стан твій, бо, немов вулкани,
Вивергають щирі сльози
І приглушені зітхання
Із грудей, тому що в битві
Переміг тебе я, мавре.
Чи ж можлива річ, щоб доля
Спромоглась одним ударом
Гордий дух твій засмутити?
Певен я, не в цьому справа:
Воїн, що у грізній битві
Мужність виказав чималу,
Навіть втративши свободу,
Побиватись так не стане.
Мавре, поки не дістались
Ми у табір португальський,
Горем поділись, – можливо,
Сповідь принесе розраду.
Я тобі цю невелику
Послугу зробити радий;
Не ображу честь і гідність
Я нескромним запитанням:
Певен я, що ти страждаєш
Не тому, що волю втратив.
Вір мені, полегшить душу
І вгамує біль зізнання.
Я, що за велінням долі
Став причиною нещастя,
Хочу принести полегкість
У твоїх поневіряннях,
Все готовий задля цього
Я зробити, мужній мавре.
Мулей
О хоробрий португальцю
І люб’язний надзвичайно!
Наче шпагою, вражаєш
Ти величними словами.
Вперше подолав сьогодні
Ти мене в бою гарячім,
Потім переміг удруге
Ти шляхетністю і завжди
Володітимеш однині
Тілом і душею мавра:
Ти стаєш поперемінно
То жорстоким, то ласкавим —
Шпага ця й твоя люб’язність
Двічі мавра подолали.
У твоєму серці жалість
Я збудив, і ти питаєш,
Що за горе спричинило
Щирі сльози та зітхання.
І хоча так само вірю,
Що поменшають страждання,
Варто їх оповістити,
І зарадити в нещасті
Щиросердна сповідь може,
Нині я в такому стані,
Що собою не владаю,
І волів би не терзати
Душу сповіддю сумною;
Та, поклявшися, що завжди
Я тобі слугою буду,
Критися не маю права.
Короля – державця Феса28 —
Я племінник; прозиваюсь
Мулей-шейхом29 і походжу
З роду вельми знатних маврів.
Та мені судилось, мабуть,
Горе змалку ще пізнати,
Я ж бо на порозі смерті
Вперше білий світ побачив,
І колискою моєю
Тужне бойовище стало,
Де знайшла свою могилу
Португальська слава ваша:
Гельви30 – рідне моє місто —
Ми в той рік завоювали.
Хлопчиком я став служити
Королю, своєму дядьку.
Отоді і почалися
Всі тривоги та терзання,
Бо у Фесі я побачив
Ту, чия краса назавжди
Юне серце полонила
І примусила страждати.
Підростав я, і кохання
У душі моїй зростало:
Проти почуття такого
Я безсилим почувався.
Ми виховувались разом,
Це була любов дитяча:
В недосвідченому серці
Спалахнув огонь неждано
(Стримати жагу подібну
Навіть зрілим душам важко), —
І любов, аби довести
Силу і своє всевладдя,
Простромила юні душі
Гострими двома списами.
Крапля, звісна річ, по краплі
Навіть камінь розбиває, —
Так мої невтішні сльози,
Що лились безперестану,
Розкололи камінь серця,
Більш твердий, ніж діаманти.
Я не силою спромігся
Запобігти в неї ласки,
Ні, зм’якшило чуле серце
Віддане моє кохання.
Так я жив, і хоч недовго
Щастям тішився безхмарним,
А проте чимало знаків
Приязні устиг спізнати.
Та розлука надто довга,
Як на лихо, нас чекала,
І в мою відсутність інший
Претендент з’явився раптом.
Він – із нею, я – в поході,
Він – щасливець, я – нещасний,
Він – на волі, я – в полоні
Власну долю проклинаю.
Розповів тобі відверто
Я про все, що серце крає.
Фернандо
Мужній і шляхетний мавре,
Як усе це – щира правда
І кохаєш ти так сильно,
І обожнюєш, як кажеш,
І ревнуєш до нестями,
І від ревнощів страждаєш —
Можеш ти лише радіти
Злигодням своїм уявним.
Тож нехай твоя свобода
Викупом за тебе стане.
Повернись до дами серця
І скажи, що португальський
Лицар їй тебе дарує.
А якщо захоче плату
Дама та за тебе внести,
Все тобі я уступаю:
Хай вона мені віддячить
Тим, що ти пізнаєш щастя.
Кінь, який лежав незрушно
І здавався бездиханним,
Вже оговтався потроху
І звестись на ноги прагне.
Знаю я, якої муки
Завдає розлука часом:
На коня сідай скоріше,
Більш тебе я не тримаю.
Мулей
Діалог дона Фернандо і Мулея спирається на романс Л. де Гонгори «Іспанець в Орані», який, своєю чергою, є поетичною переробкою народної творчості. Подібні запозичення широко практикувалися в іспанській поезії і драматургії Золотої доби.
Ücretsiz ön izlemeyi tamamladınız.