Kitabı oku: «Полтава. Розповідь про загибель однієї армії», sayfa 2
3. Шлях на Полтаву
Шведська армія стояла в глибині України, за тисячі кілометрів від батьківщини. Яка незвичайна спонука привела її сюди? Щоб відповісти на це запитання, треба знати більше про цю війну, – її пізніше назвуть Великою Північною війною, – а також про чинники, які стояли за цим конфліктом, за цілим явищем шведської великодержавності.
На той час шведській великодержавності було вже півтори сотні років. Розбудова цієї дивовижної споруди почалася ще 1561 року. На ту пору розпалася держава Тевтонського ордену і в Прибалтиці утворився вакуум політичної сили. Цим відразу скористалися росіяни й почали наполегливо просуватися до Балтійського моря. Польща й Данія також пристали до гри. І до шведської корони посипалися прохання про допомогу (зокрема, такої допомоги благали міщани Ревеля7, бачивши, як багаті прибутки пливуть повз них тому, що вигідна російська торгівля перенеслася до міста Нарви, яке захопили росіяни). Вирішено взяти участь у цьому розхапуванні ласих шматків. На початку літа 1561 року шведські війська вийшли на берег у Ревелі. Міщан разом із дворянами в трьох естонських провінціях змушено визнати шведську зверхність. Цим було зроблено стрибок через Балтійське море. Це стало початком довгої боротьби за панування у Північно-Східній Європі, що тривала півстоліття.
Потяглася довга низка воєн, в основному між Швецією, Данією, Польщею та Росією. Часом підписували мир, але він ніколи не був справді довготривалим. Саме на європейських театрах воєнних дій почав переважати зовсім новий тип війни. На зміну колишньому типові короткої локальної війни прийшли незвичні, проваджені на великих обширах збройні конфлікти: одна війна доточувалася до другої, попередня переважно викликала нову. У більшості тих збройних конфліктів на Півночі шведська корона мала успіх. Вона вривала собі один за одним клапті землі, і завжди коштом не таких щасливих сусідніх країн (передовсім трьох вище названих). Отже, Швеції довелося пережити нелегке століття, перебуваючи майже постійно в стані війни.
Протягом 1660 – 1661 років Швеція уклала три важливі мирні угоди – в Оліві з Польщею, в Копенгаґені з Данією і в Кардисі з Росією. З цими трьома мирними угодами закінчилася наступальна фаза шведської великодержавності, доба грандіозних завойовницьких заходів минула. Здобич, що її пощастило хапнути шведам за всі ті роки, була доволі показна, щоб не сказати більше. Польщі довелося віддати Ліфляндію8. З німецького фундаменту виламано провінцію Передня Померанія, частину Задньої Померанії, а також Вісмар, Бремен та Верден. Данія втратила Ємтланд, Гер’єдален, Галланд, острови Ґотланд і Езель9, а також Сконе, Блекінґе і Богуслен. У росіян забрано округу Кексгольм10 та Інґерманляндію11 і таким чином відгороджено їх від моря. Тепер настала фаза засвоєння, коли шведська держава, немов полоз, зручно вляглася, щоб у тиші й спокої перетравити здобич, яку вона проковтнула. Почалася пора укріплення й захисту здобутих земель, що протривала ціле сторіччя.
Годі заперечити, що це було дуже дивне історичне явище. Досі непомітна, незначна держава, розташована на окраїні Європи, Швеція швидко вихопилася з-за темних куліс і здобулася на одну з чільних ролей на кону великої європейської політики. Країна відразу стала однією з великих держав першого ряду. Які сили стояли за цим неймовірним стрибком? Цілком зрозуміло, що це питання цікавило багатьох істориків; за довгі роки серед них виникало багато різних шкіл, і кожна мала свою відповідь на нього, що залежала від тямущості засновника тієї школи.
Раніше це явище пояснювали низкою небуденних подій, що тоді впливали на безпеку Швеції і більшою чи меншою мірою змушували її до всіх тих завоювань. Ішлося передовсім про великі зміни поза межами Швеції: Великоросія знову почала зростати, давні владні структури в Прибалтиці розхиталися (внаслідок занепаду Ганзи та закінчення панування там Тевтонського ордену), контрреформація також дала певні політичні наслідки, відчутні й на півночі. До цього можна долучити споконвічну боротьбу Данії за гегемонію у Скандинавії. Отже, згідно з таким поясненням, шведські завоювання були викликані тривогою за безпеку країни від різних зовнішніх загроз. Швеція створювала буферні зони проти ворожих зазіхань сусідів і шукала того, що звичайно досить умовно визначають як природні кордони.
Фредрик IV
Надто поквапливо роблять свої висновки ті, хто хоче витлумачити великодержавність Швеції не як наслідок її сили, а більше як наслідок слабкості її сусідів. Вони воліють посилатися на різні зовнішні обставини, що сприяли шведській експансії. Польща, втрачаючи по клаптю свої володіння, тим самим втрачала і свою потугу та єдність, Росія була знесилена кривавим режимом Івана Грозного: народні бунти й заплутані династичні чвари паралізували країну. В Німеччині панувала безпросвітна, гнітюча феодальна роздрібненість, і в Данії також становище дедалі погіршувалося. Усе це призвело до того, що бідна на ресурси Швеція отримала нагоду збільшитися за рахунок цих ослаблених країн.
Проти цього тлумачення висували й цілком інше: рушійною силою завойовницької політики, яку провадила Швеція, була насамперед економіка. Шведська корона намагалася здобути монополію в російській та північноєвропейській торгівлі із Заходом. Цю торгівлю вона хотіла контролювати і обкладати митом. Коли держава Тевтонського ордену занепала, така нагода з’явилася. Швеція і Польща (до певної міри й Данія) повели запеклу боротьбу за владу над цими вигідними торговельними шляхами, а тим часом самі росіяни намагалися здобути доступ до Балтійського моря, а отже, і безпосередній зв’язок із купцями в Західній Європі. Така економічна мета помітна була й у Великій Північній війні.
Четверту модель пропонували ті, хто хотів знайти пояснення шведської експансії у її внутрішніх суспільних стосунках. Вони вважали, що за цим стояло шведське дворянство, феодальний стан, який завдяки війні міг зміцніти й розбагатіти коштом шведських селян та чужоземних представників свого стану. Про завоювання говорять як про спосіб для шведського дворянства загарбати для себе поза межами країни те, чого вони не могли здобути вдома. Шведські селяни були сильні і здатні опиратися чи то державі, чи великим землевласникам, коли ті їх надто нещадно визискували. У такому становищі зовнішній визиск у формі війни був доброю заміною. Владні стани добре заробляли на тому, що Швеція провадила війни й дедалі більшала. Дворянинові війна давала можливість швидко зробити кар’єру і не одну нагоду розбагатіти. Казали, що Швецію спонукали до завоювань феодали, які хотіли захистити і збільшити свої володіння навколо Балтійського моря. Крім того, вважалося, що внутрішня логіка провадження війни, а надто коли йшлося про її фінансування, мала тенденцію сама викликати війну. Коли якась держава споряджала свою армію в похід, то це спонукало її якомога швидше випровадити її за свої межі на ворожі терени, сподіваючись, що тоді вона сама себе забезпечить, удаючись до звичних чи майже звичних методів грабунку. Утримування спорядженої армії в межах власної держави означало економічну катастрофу. Шведське фінансування війни було так побудоване, що, поки власна зброя перемагала, скрізь було тихо та любо, а кожна невдача перекреслювала всі розрахунки. Мир був справжньою катастрофою.
Авґуст II
Людина, не опанована думкою конче дошукуватися у всьому першопричини, може виявити, що ці, здавалося б, різні погляди до певної міри збігаються. Заперечення, які можна висунути проти них, часто бувають наслідком недоречностей, що з’являються, коли хтось пробує пояснити все, виходячи з одного-єдиного фактора.
Теорія вакууму, яка намагається пояснити експансію слабкістю сусідніх держав, – це та модель, що каже нам найменше. Може, вона й пояснює, чому завоювання виявилися такими великими, але, властиво, дуже мало каже про те, чому вони сталися. Що ж до економічної теорії – експансія як спроба контролювати торгівлю на певному терені, – то існує багато доказів того, що така економічна мета справді багато важила для тих, хто ухвалював, що робити й чого не робити. Та виявляється, що це не було рушійною пружиною для всіх важливих стратегічних ухвал. Міркування, пов’язані з торговельною політикою, також могли відіграти явно другорядну роль проти шляхетнішої політичної мети.
За сто років, протягом яких у Швеції розбудовували великодержав-ність, перед її можновладцями поставав строкатий парад різних спонук і обставин. Часом, здається, провідною зіркою для них у їхніх вчинках була торгівля, часом – шляхетніша, політична підстава, пов’язана з безпекою, а бувало, що й обидві разом. (Треба пам’ятати, що чітке розмежування між політичними підставами, з одного боку, й економічними, з другого, – це великою мірою абстракція. Ці сфери сплелися в одне. Щоб оборонити свою державу, треба було провадити війну. А новий тип війни, який поглинав велетенські ресурси, змушував збільшувати і зберігати свою економічну потугу.)
Проте немає сумніву, що внутрішнє становище у Швеції відігравало дуже важливу, щоб не сказати вирішальну, роль каталізатора для довгої низки воєн і нечуваної експансії.
Але не треба уявляти собі, що князі та дворянство вели ті пишні війни тому, що були дурні чи лихі або, може, одночасно дурні й лихі. Ті конфлікти були явищем, що його витворила феодальна система; війна за тих часів була просто найшвидшим засобом отримати великий і раптовий виграш. В економіці переважало, чи, швидше, гальмувало її, мляве й відстале рільництво, яке розвивалося так повільно, що той розвиток часто взагалі важко було помітити. Територіальні завоювання і воєнна здобич були тоді єдиними шляхами до швидкого досягнення життєвих вершин. Це стосувалося і держав, і окремих осіб. Крім того, є дуже важлива відмінність між капіталістичним і феодальним ладом. Типове місце для конкуренції в капіталістичному ладі перебуває всередині економіки, всередині ринку; звичайне ж місце феодальної конкуренції – поле бою, а найзвичайніший засіб конкуренції – шпага. У капіталістичній економіці суперники можуть одночасно процвітати й розростатись. У феодальній економіці таке неможливе, центральний творець вартостей, земля, не може збільшитися в об’ємі, вона може тільки змінити власника, і така зміна завжди відбувається зі зброєю в руках. Отже, численні й довгі війни переважно були майже неминучим наслідком феодального суспільного ладу.
Легко вирахувати, що в цій кривавій політиці хтось мав бути зацікавлений. Як кажуть, правди в мішку не сховаєш, – безперечно, завдяки великодержавності багатшало саме шведське дворянство. Через своє виховання й освіту дворяни змалку націлювалися на військове поле діяльності. Для молодих дворян, що дбали про кар’єру, взагалі існувало тільки два шляхи, про які варто було думати: шлях службовця або шлях військового. Із них шлях меча був незрівнянно привабливіший. Деколи понад 80 відсотків дворян перебували у війську. Варто знати, що тодішні люди ставилися до війни цілком інакше, ніж ставляться теперішні. Для них війна здавалася не якимось лихом а priori, а насамперед нагодою зробити кар’єру і швидко досягти достатку, ділом, яке найбільше личить дворянинові. Натомість мир у їхніх очах міг бути прикрою небезпекою, що загрожувала їм деморалізацією і матеріальними нестатками. Родовитий дворянин Ґустаф Бунде сказав колись на військовій нараді, що в пережитій війні «багато лицарів знайшли своє місце і виявили свої здібності, чим змогли підтримати гідність свого стану, а вдома їм довелося б нидіти в злиднях». Адам Людвіґ Левенгаупт, той самий генерал, який влаштовував пастку на козаків, казав: «На війні й за кордоном найменша втіха важить куди більше, ніж ті марнославні розваги, на які я, на свій сором, гаю час удома, на батьківщині». І це справді була загальна думка серед таких, як він. (Цей позитивний погляд на війну зберігався й пізніше, у XVIII столітті. Оскільки доводилося вічно розштовхувати ліктями інших, щоб посісти одну з небагатьох посад мирного часу, то багато дворян зі сльозами на очах оглядалися на минулі часи воєн і чвар.)
Серед сучасників знаходилося чимало таких, хто під час приморозку завойовницьких походів великодержавності не вагався засуджувати війну як єдиний спосіб зміцнення становища дворян і збереження в країні миру. Мовляв, дворяни наживаються на війні багатьма способами: в подяку за різні заслуги їм роздають найкращі маєтки, а на полі бою вони привласнюють воєнну здобич і отримують платню як найманці. Ті ж дворяни, що попри все залишалися вдома, могли завдяки спеціальній податковій системі отримувати від своїх селян половину тих коштів, що риксдаґ асигнував на збройні сили. Крім того, і дворяни, і корона наполягали на застосуванні рекрутських наборів до армії як на гнучкому способі спекуватися бунтівних селян. Дехто заходив так далеко, що вважав, ніби то не війна вимагала набору рекрутів до армії, а потреба набирати рекрутів як спосіб запровадження дисципліни спричинялася до війни.
Та не варто надто спрощувати й очорнювати образ шведських дворян, вбачати в них однорідну масу кровожерних собак, що, виючи, постійно жадали нової війни. Вони здатні були виявляти неабияку відповідальність за державу й суспільство, і є історики, які намагаються помалу вкорінювати думку, що саме шведські дворяни були найпрогресивніші в тодішній Європі. Серед дворян, крім усіх тих, що робили військову кар’єру, було також багато добрих державних діячів, блискучих учених і безліч тямущих службовців, здібних поетів і просто освічених людей. Часто війна була тягарем і для дворян, і далеко не всі вони підштовхували короля до війни (наприклад, до ради належали й такі, що довгий час перебували у відвертій опозиції до експансіоністської політики і вперто вимагали миру). Та, незважаючи на це, можна сміливо сказати, що серед дворянства ми знайдемо і більшість тих, що задумували війну, і більшість тих, що мали з неї користь.
Ознакою тієї війни, Великої Північної, було те, що вона почалася не так, як решта воєн у XVII столітті, тобто не з нападу шведів, а навпаки, перші напали сусідні держави. А проте, як ми побачимо, то була відверто реваншистська війна. Напади передовсім були спрямовані на те, щоб відібрати назад землі, що їх шведи захопили в них протягом минулих років. Шведські вояки змагалися під Полтавою за те, щоб зберегти ту здобич. Вірні вояки Карла ХІІ билися й помирали за тих, хто наживався на імперії і тому хотів її зберегти, за тих шведських дворян, які отримували великі, добрі маєтки на завойованих землях, за всілякі торговельно-капіталістичні зграї, що наживали великі гроші на східноєвропейській торгівлі, і за шведську державу, що радо стягала мито й акцизи з тих велетенських прибутків. Саме ці дійові особи найперше опинилися під загрозою, коли наприкінці ХVП століття над Європою почали збиратися лиховісні хмари і стало видно, що насувається нова велика війна.
4. Війна
Війна, що привела велику шведську армію в серце України, була безпосереднім наслідком шведської великодержавності. Шведська влада вперто боронила те, що завоювала за минулу добу. Якщо війнами та завоюваннями намагалися досягти безпеки Швеції, то все скінчилося химерним парадоксом: якраз безпека її ослабла. Як виявилося, вели-кодержавність значною мірою розбудовували за рахунок Данії, Польщі та Росії. Ніщо не свідчило про те, що ті держави мовчки погодяться із втратами території, які їх спіткали. Протягом довгих років їм надто часто наступали на пальці, і вони ще й досі боліли.
У Данії реваншизм нив, як хворий зуб. Найпершою метою данської зовнішньої політики було вирватися з кільця, яким її оточили шведи, й повернути собі втрачені провінції. У Польщі також плекали плани відвоювати втрачені землі, хоч поляки не казали про них так відверто, як данці. Країна, власне, мала тільки один вихід до моря – через Ґданськ. А литовські і білоруські терени, що належали до Польщі, навпаки, намагалися отримати той вихід через Ригу у шведській Ліфляндії, і поляки сподівалися скоро домогтися цього. Новий володар, що посів польський трон 1697 року, курфюрст Саксонії Фрідріх Авґуст, якого ще називали Дужим, перед коронуванням у Кракові мав скласти присягу, в якій було й зобов’язання повернути втрачені землі.
Росіяни також снували підступні реваншистські плани. Найперше вони були зацікавлені в тому, щоб повернути Інґерманляндію, бо через утрату цієї землі їх відрізано від Балтійського моря. Підписуючи мир у Столбові 1617 року, коли Інґерманляндія переходила в руки шведів, російські представники відверто сказали: раніше чи пізніше вона знову повернеться до Росії. Уже в середині XVII століття російська держава почала знову розширюватися. Вступ на трон нещадного, дивовижного Петра І започаткував нову фазу в історії країни, початок велетенської праці, спрямованої на те, щоб зробити відсталу й ізольовану Росію сучасною європейською державою. Життєво важливим для російської держави та російської торгівлі був доступ до вільних від криги портів. Після того як росіянам не пощастило зброєю забезпечити собі вільне плавання в Чорному морі, вони звернули свої погляди на Балтійське і на шведські провінції на його берегах. Вибір напряму експансії в такому становищі був цілком природний. Саме тоді значення балтійських портів дуже зросло і насамперед завдяки зростанню торгівлі певними російськими товарами.
Становище було вкрай напружене. Якщо політична кон’юнктура згуртує ворожі Швеції сили до спільної дії, у Північній Європі вибухне велика війна. На зламі століть почали з’являтися ознаки того, що ґніт, який веде до комори з порохом, уже горить, хоч цього ще не видно.
На Великдень 1697 року помер Карл ХІ, вимучений раком шлунка. Його хвороба вже раніше спонукала до наступу данських дипломатів. Вони повідомили зі Швеції про великий голод і про загрозливий внутрішній розбрат. Декотрі з них вважали, ніби він зразу почнеться, якщо вибухне війна. Тільки дехто з ворожого табору розумів, що ці надії вочевидь перебільшені й викликані почасти пропагандою, а почасти схильністю сприймати бажане за дійсне. Дипломати і стратеги вважали, що тепер випадає блискуча нагода напасти на Швецію.
Почалися таємні переговори, спершу тільки між Данією та Росією, але потім до тієї змови було залучено й Польщу. Влітку 1698 року цар Петро, повертаючись додому, щоб особисто допомогти в тортурах і масових стратах стрільців, які саме вчинили бунт у Москві, зустрівся з Авґустом ІІ у Раві, містечку неподалік від Львова. Після триденної безпросипної пиятики впереміш із таємними політичними переговорами нові друзі обмінялися зброєю та одягом на знак побратимства і розійшлися. Для обох цих володарів думка про війну зі Швецією стала ще звабливішою: обидва вони щойно воювали з Туреччиною і обидва залишилися ні з чим. Авґуст розраховував на загальну підтримку поляків, якщо він рушить у похід і здобуде Ліфляндію (що також дало б йому привід і далі тримати в країні своє саксонське військо, а це ще дужче зміцнило б його становище в Польщі).
Протягом літа 1699 року температура піднялася ще на кілька позначок. Між Данією та Швецією виникла зовнішньополітична криза, і яблуком незгоди, як бувало й раніше, стала Гольштинія-Ґотторп. Ці незалежні герцогства на південь від Данії були тісно пов’язані зі Швецією і мали велике стратегічне значення. На випадок війни з Данією вони давали шведам можливість поставити ютландців між молотом і ковадлом. Данія цілком природно сприймала Гольштинію-Ґотторп як постійну загрозу, як знятий із запобіжника пістолет, спрямований у спину данській державі. Гольштинські герцоги мали великий вплив на молодого шведського короля. Шведська зовнішня політика була спрямована на підтримку цих герцогів. У цьому напруженому становищі шведи ухвалили постанову, яка підкинула дров у багаття. Частину укріплень у Гольштинії, зрівняних із землею кілька років тому, мали знов відновити, і саме з допомогою шведської армії. До Шлезвіґа і Померанії послано військове з’єднання. Шведські дії не викликали війни, але мали вплив на розвиток подій. Вони пришвидшили інтриги проти Швеції, а водночас і початок війни, якому мали б стати на заваді, – ще один парадокс історії. Данське керівництво почало готуватися до війни і відверто вимахувало прапором агресії при різних королівських дворах Європи. Восени 1699 року в Дрездені була підписана таємна угода. Зацікавлені країни, Данія, Росія і Саксонія, домовилися там спільно напасти на Швецію. Визначено й час нападу – січень або лютий 1700 року.
Сподівання трьох країн-змовниць на великі і швидкі перемоги, як невдовзі виявилось, не здійснилися. Швеція показала себе підготовленою до нападу. За всю свою історію вона ніколи ще не була такою боєздатною. Наполегливі реформи Карла ХІ спричинились до того, що країна мала велику, добре навчену і добре озброєну армію, показний флот (що було не менш важливе), нову систему військового фінансування, яка могла витримати величезні початкові витрати. А проте на блискучому спорядженні, в якому красувалися шведи, де-не-де траплялися бридкі іржаві плями. Оборона прибалтійських провінцій мала чимало вад, багато важливих фортець на кордоні перебували в поганому стані. А ще й захист із моря був не пристосований до того, щоб відбити напад росіян на Фінську затоку. (Ці вразливі місця потім зіграють фатальну роль у ході війни.)
Війну почало Авґустове саксонське військо. Зразу ж усе пішло не так. Незграбна спроба в лютому 1700 року раптово напасти на Ригу й захопити її не вдалася. У березні у війну вступили данці й зайняли Гольштинію-Ґот-торп. У липні шведи відповіли блискавичною атакою і вибили Данію з війни; з допомогою кораблів голландського та англійського флотів шведська армія висадилася на східному узбережжі Зеландії, усього за кілька миль12 від Копенгаґена. Почувши важку ходу шведського війська під самою столицею, данський король Фредрик вирішив, що, мабуть, він усе-таки дарма надумав почати війну, і уклав мир.
Російський прапор
Шведи змогли повернути кораблі, гармати і багнети на схід. На той час там до зграї напасників приєдналася ще одна країна, а саме Росія, що за добрий тиждень після того, як був укладений мир із Данією, оголосила Швеції війну.
Це свідчить про неабияку хибу в плануванні союзу напасників, хибу, яка, мабуть, рятувала Швецію першого року війни. Змовники не склали якогось спільного військового плану. Тому їхні дії були дуже неузгоджені.
Росіяни затрималися зі вступом у війну (вони хотіли спершу закінчити війну з Туреччиною). Крім того, треба було чимало часу, щоб зібрати велику, строкату армію, яку цар мав намір кинути проти шведів. Найперше вони спрямували свій погляд на Нарву і врешті почали облогу міста. Коли шведське підкріплення на початку жовтня зійшло на берег у Прибалтиці, усі саксонці на біду російської армії вже вибралися звідти. Шведська армія змогла цілком зосередитися на допомозі Нарві. 20 листопада 1700 року 10 500 шведських вояків атакували табір росіян, що нараховував 33 000 солдатів (і 35 000 тих, що не носили зброї) і виграли перемогу, таку саму велику, як і несподівану.
У липні наступного року головні сили шведської армії переправилися через Двіну, розбили саксонців і зайняли Курляндію13. Таким чином усунуто пряму загрозу Ліфляндії з боку саксонців. Це означало, що можна було зняти блокаду з курляндських портів, яка дуже дратувала Англію та Голландію. Окупація Курляндії, крім того, давала шведам можливість міцно тримати в руках гирло Двіни, що мало велике значення; і в руки шведів потрапили важливі терени, що постачали жито, а також було усунено небезпечного торговельного конкурента Риги.
Прапор російського Лефортовського полку
Війна у Швеції мала достатню популярність, щоб її можна було починати. Не раз траплялося, що люди за власний кошт перетинали Балтійське море і приєднувалися до армії. Якщо під час Тридцятирічної війни рекрути звичайно рятувалися від війська в гірничопромислових округах, то тепер якимось дивом течія повернулася у зворотний бік. Люди тікали з шахт і майстерень, щоб завербуватися до армії. І тепер, як і під час попередніх військових конфліктів, багато хто, особливо серед вищих офіцерів, вважав, що війна – вигідне комерційне підприємство. Для прикладу можна взяти одного з її учасників, графа Маґнуса Стенбока, якому на початок війни минуло тридцять п’ять років і який ціле життя провів на військовій службі голландцям, імператорові та шведам. Він брав участь у бою під Нарвою, і відразу після наступу йому присвоєно звання генерал-майора. Крім цього стрибка в кар’єрі, початок війни приніс графові багато прибутків. Найперше – це безпосередня воєнна здобич: тисячі далерів готівкою, гаманці, повні російських грошей, і безліч дорогих речей – ювелірних виробів, а також срібних кухлів та келихів. І навіть «інші дрібниці», як-от: підбиті куничим хутром укривала, сільнички, зброя, ліжка, церковні ризи й чаші, розп’яття, свічники та обшиті галунами сурдути – також знаходили шлях до його маєтку. З плином часу набиралися великі суми грошей, які теж ішли до Швеції і на які купувалися нові землі. Крім того, до цієї здобичі треба додати й непрямі прибутки. Стенбок узявся забезпечувати армію різними необхідними речами. Йому порадили різати свою худобу, пекти хліб на сухарі із зібраного врожаю, а потім продавати ті продукти військовій управі. Стенбок, крім стрибка в кар’єрі, воєнної здобичі і постачання армії, мав ще й четверту спонуку до служби у війську: оборону родинного маєтку у Прибалтиці. У листі додому після битви під Нарвою, де його самого поранено, він каже у зв’язку з материним маєтком на тих теренах, що він «ризикував дістати синець під оком задля її маєтку тут у Ліфляндії». Маґнус Стенбок – промовистий приклад того, як людина з вищого прошарку суспільства справді могла розбагатіти на війні.
Чохол від російської литаври
Проте оцінювати воєнну здобич з погляду моралі було б анахронізмом. І для офіцерів, і для солдатів та здобич була важливою рушійною силою в боротьбі з ворогом, і її сприймали як законне явище, як щось справедливо здобуте власними потом і кров’ю. Грабунок був засобом, до якого вдавалися, щоб підбадьорити вояків, він був цілком дозволений учасникам битви і докладно регламентований певними параграфами військових статутів. Власне, єдиним обмеженням була заборона грабувати, – як і напиватися, – поки ворог не буде розбитий. Усе, що було захоплене на полі бою, належало, за небагатьма винятками, офіцерам та солдатам і мало бути поділене між ними. Винагорода важко пораненого кіннотника в порівнянні з тим, що отримували його офіцери чи вище командування, була тільки мізерними крихтами. Це можна показати на прикладі поділу здобичі, отриманої пізніше в битві під Саладом 1703 року.
Поранений капітан отримував 80 ріксдалерів.
Непоранений капітан – 40 ріксдалерів.
Поранений лейтенант або хорунжий – 40 ріксдалерів.
Непоранений лейтенант або хорунжий – 20 ріксдалерів.
Непоранений унтер-офіцер – 2 ріксдалери.
Поранений солдат – 2 ріксдалери.
Непоранений солдат – 1 ріксдалер.
Простий солдат ніколи не міг розбагатіти, він був щасливий, що бодай залишався живий. Але натомість солдати своїм життям допомагали здобувати маєтки вищим офіцерам-дворянам, заплямовані кров’ю родинні маєтки, що подекуди існують ще й тепер.
Війна тривала, і протягом осені 1701 року шведські сили виявилися безпосередньо вплутаними у внутрішню боротьбу між різними польськими угрупованнями, а в січні другого року шведська армія вступила до Польщі. Таким чином війна поділилася на два театри бойових дій. З одного боку – польський фронт, де головні сили шведської армії кружляли по країні, намагаючись пригасити невдоволення і підкорити її, і все з однією метою: підготувати ґрунт для скинення Авґуста з трону. З другого боку – прибалтійський фронт, на якому дрібні шведські сили поволі, проте неухильно відступали назад перед російською армією, що так само поволі, проте неухильно збільшувалася і набувала досвіду. Шведських сил, залишених для захисту Прибалтики, було вочевидь недостатньо. Зроблено й ще одну велику помилку – ті сили поділено на три самостійні частини, що не мали якогось спільного вищого командування. Отже, утворилися три корпуси, з яких кожен зокрема був надто слабкий і які майже не узгоджували між собою своїх дій. Не дуже покращало становище й від того, що вище командування заборонило посилати в прибалтійські провінції підкріплення; натомість їх мали спрямовувати на польський фронт. Поки Карл ХІІ роками кружляв Польщею, шведи втрачали в Прибалтиці один за одним важливі стратегічні пункти. Росіяни досягли Фінської затоки, де заходилися розбудовувати свій флот, а на шведській землі почали будівництво Санкт-Петербурґа, що мав стати новою столицею Росії.
Прапор російського піхотного полку
Населення Прибалтики дуже бідувало, поки йшла війна. Забезпечення шведської армії великою мірою було засноване на контрибуціях, а як казати навпростець, то це означало, що шведи, мов сталева сарана, об’їдали ті терени, якими просувалися. У населення, що вже й до війни було на межі голоду, з допомогою погроз, вогню і тортур забирали харчі, а принагідно й гроші. Важило одне: аби армія отримала належне, а країна, за словами самого Карла ХІІ, «нехай страждає скільки хоче». Високе начальство отримувало від найвищого накази «видавлювати, видирати все, що вдасться, і швидко зібрати його якомога більше на добро армії». Тому часто там, де проходила шведська армія, спалахувала запекла партизанська війна; польське населення, не вагаючись, убивало шведського вояка, як він траплявся їм самий, а шведи карали їх за це надзвичайно жорстоко. Інструкції шведської головної квартири грізно попереджали, що лиходіїв треба страчувати за найменшої підозри «задля постраху і щоб вони знали – коли вже за них узялися, то не буде пощади навіть немовляті в колисці».
Як приклад одного з багатьох шведських злочинств можна назвати різанину в Нішаві. У серпні 1703 року містечко Нішава на південний схід від Торуня було спалене, а всіх його невинних мешканців повішено на кару за те, що хтось у тих околицях напав на шведський загін.
На півночі, у прибалтійських провінціях, росіяни грабували і вбивали принаймні так само безоглядно, як шведи на півдні, в Польщі. Російська стратегія мала на меті цілком спустошити шведські провінції, щоб надалі вони не могли бути для шведів базою для ведення з них війни. Російський генерал Шереметєв в одному зі своїх листів цареві задоволено розповідав про свої найостанніші спустошення: «Я розіслав на всі боки солдатів, аби вони хапали людей і грабували; ніщо не врятувалося від спустошення, все зруйновано або спалено. Солдати забрали із собою багато тисяч чоловіків, жінок і дітей, а ще щонайменше 20 000 робочих коней і худоби». (Худоба, що вже була з’їдена чи забита, у ту кількість не входила; на думку Шереметєва, її було вдвічі більше, ніж тієї, що вони забрали із собою.) Російська армія тягла за собою цілі валки того населення як живу здобич; високе військове начальство забирало собі багато тих людей і використовувало їх як робочу силу у своїх маєтках. Решта або були продані як худоба на брудних ярмарках у Росії, або опинилися в татарському чи турецькому рабстві.
