Kitabı oku: «Галицька сага. Майбутня сила», sayfa 4

5

«Пацифікація України силою карних експедицій є, без сумніву, найбільш руїнницьким нападом, що був коли-небудь зроблений на яку-небудь національну меншість, та найгіршим порушенням зобов’язання щодо меншостей. Бо ж справді, протягом трьох тижнів знищено цілу культуру, і то високу культуру: кооперативи, школи, бібліотеки й інституції, що їх побудували українці впродовж довгих років праці, жертв та ентузіазму».

«Манчестер Ґардієн» 14 жовтня 1930 року

Той вересневий вівторок розпочався звично. Перетинці, як завжди, прокинулися рано і вже встигли попоратися по господарству. Подібний розпорядок усталився вже давно, тому сприймався селянами як належне. Це пізніше всі розійдуться по своїх роботах, і у кожного вона буде своя, хоч і схожа, а зараз у кожній стайні жінки доїли корів, щоб встигнути вигнати їх на пасовисько, а саме молоко віднести до молочарні Олексі Морозу.

Вже два тижні стояла суха погожа погода, тому багато хто сподівався, що до неділі встигне зібрати з полів основний урожай, щоб потім, вже у коморі, спокійно підготувати його до зими чи для здачі до кооперативної спілки.

Після того як Андрій Валько перебрався до Кам’янки, вся робота спілки «Ощадливість» – саме так вирішили її назвати – лягла на плечі його шваґра Олекси Мороза, чому той спочатку не надто зрадів, але з часом змирився, звик і навіть отримував від роботи задоволення, не кажучи вже про платню, яка виявилася не надто високою, але й зовсім не зайвою у господарстві. Олекса вже звично прийшов до хати-читальні «Просвіти», в одній з кімнат якої розмістилася молочарня, підготував бочку для сметани, перевірив кружлівку, дістав із шухляди столу зошит. Відкривши його, Олекса побачив, що вільних сторінок залишилося мало, тому доведеться заводити інший. Це була робота, котру Мороз найбільше не любив, але без якої не могла існувати їхня спілка, тому, попри все своє несприйняття паперової роботи, їй Олекса приділяв чи не найбільше уваги.

Зазвичай молочарня ставала місцем для найперших сільських розмов, і саме звідси поширювалися усі новини, чутки, а то й звичайні побрехеньки, а оскільки збиралися тут старші люди, то й розмови були поважні, на відміну від сусідньої кімнати, де гуртувалася в основному молодь. Там уже верховодив Данило Солтис, причому його слухалися всі – і перетинська молодь, і з сусідніх сіл.

Першим приніс молоко Василь Вовк. Здавалося, роки не були підвладні над ним. Коваль залишився таким же міцним і дужим хлопом, як раніше, легко махав важкеньким молотом, що не завжди вдавалося молодим, лише зовсім сивим стало волосся. Вовк лише недавно приєднався до спілки; як коваль, він забезпечував сім’ю добре, але жінка Орина все ж умовила його, щоб теляток, які народжувала їхня корова, не продавати, а залишати собі. Зараз у них було вже три корови, менше, ніж в інших, але достатньо для того, щоб кожного ранку приносити на молочарню по два відра молока.

– Справляєшсьи? – поцікавився Василь, спостерігаючи, як Олекса переливає принесене ним молоко у величезний баняк.

– Та що тут тєжкого? – відповів той. – Во папери – то вже гірше! Скільки пишу – всьо не привчивсьи. Не моє то!

– А що каже ваш Андрій? Як в него робота?

– Та слава Богу, добре! І робота, і вся справа! Недавно казав мені, що поляки скрегочуть зубами, бо наше масло ліпше, ніж їхнє, в Європі не призвичаєні їсти що попало! Давай їм масло першого сорту! А наше масло й ліпше, і дешевше. То поляки й казяться!

Олекса зафіксував у зошиті здачу Вовком молока й повідомив, що до неділі мають бути гроші.

– Андрій казав, що того разу має бути більше, – говорив Мороз.

– Файно, а то Мошко тілько питає мене, коли до него в склеп хтось прийде, бо в довг чогось давати не хоче.

Олекса усміхнувся.

– Та то всьо справа Андрія! – говорив він. – Попередив нашого жида, щоб не робив людей довжниками. Бо нема гіршої людини за ту, котрій щось позичив.

Василь Вовк не став сперечатися із цими словами. А Олекса продовжував:

– Мало того, його Шмунь хотів щось продати нашому Микиті (Мороз мав на увазі старого Нагірного), а в того не було грошей; тілько вийняв зошит, як тут вродивсьи Мошко, насварив на сина, зошит порвав, а Микиту вигнав.

Почувши таке, Василь Вовк почухав потилицю.

– Так, уміє твій шваґер переконувати! – відзначив він.

Коли Василь пішов, один за одним принесли молоко інші перетинці. Кожен з них приніс якусь новину, яку удостоїли декількома словами залежно від її значущості. Найдовше поговорили з Яковом Смоляром. Він найбільше був поінформований про політику, тому вважався майже істиною в останній інстанції.

– Вибори будуть, – повідомив він.

Олекса скривився.

– Не до добра то! – відзначив Мороз і поцікавився: – А куда?

– До Сейму.

– Високо!

Звичайно, події у Варшаві мало цікавили перетинців; вони більше переймалися тим, що відбувалося поруч, ба навіть рішення місцевої ґміни сприймали лише тоді, коли це стосувалося їх безпосередньо. Тим не менше навіть такі нечасті з’яви у селі представників Українського національно-демократичного об’єднання – найбільшої легальної української організації, дозволеної в Польщі, все ж дозволяли селянам бути принаймні обізнаними у цьому. Щоправда, візити представників УНДО зазвичай частішали перед виборами, то й вони не переобтяжували увагу людей своєю присутністю.

– Та що вони там вирішать? Поляки свого не попустять! Скільки там наших?

– Двадцять штири.

– А всіх?

– Майже півтисячі! – повідомив Яків.

– То що ти хочеш!

Коли молочарню залишив останній перетинець, Олекса Мороз взявся за роботу. Йому належало відділити сметану, але перед тим молоко має хоча б півдня постояти. Зазвичай Олекса це робив увечері, щоб вже назавтра сметана була у бочках. От і зараз він викотив бочку із вже готовою ще відучора сметаною, щоб віддати фірману.

А ось і він! Олекса почув, як біля будинку зупинилися коні, і він почув голос Данила Грабіва. Мороз подивився на годинник у кутку. Сьогодні фірман чогось затримався.

Тут двері відчинилися, і в кімнату зайшов Грабів.

– Слава Ісусу Христу! – привітався він.

– Навіки слава! – відповів Олекса. – Чогось нині ти припізнивсьи.

– Та не ясно, що сьи творит, Олексо! – розгублено мовив Данило.

– Що сьи стрисло?

– Виїжджаю я з Вишова, спокійно їду до Перетина, аж чую за спиною якийсь шум. Знаєш, як дощ шумить! Обертаюсь. Мати Божа! А то військо на конях!

– Багато? – засумнівався Олекса.

– Хватає! І до Перетина! Я нагнав коней і таки відірвавсьи від них, але вони зараз будуть тут.

Неначе на підтвердження його слів за стіною почувся тупіт численних коней. Олекса визирнув у вікно. Сільською дорогою неслися улани. З-поміж них миготіли поліцейські мундири. Мороз бачив, як рівний до цього часу чотирикутник уланів розсипався урізнобіч, і окремі вершники заїжджали на обійстя перетинців. Не розуміючи, що відбувається, Олекса хотів було вийти надвір подивитися, але тут у двері вдарили чимось важким, і вони повисли на одній петлі. Всередину ввалилися троє жандармів. Їхні обличчя не обіцяли нічого доброго, тим не менше Олекса обурливо запитав:

– Що це має значити?

Один з поліцейських, видно, старший серед них, але не настільки, щоб Мороз зміг розпізнати його звання, підскочив до нього і, зашипівши «Czemu, skurwi synu, nie mówisz po polsku?», боляче штовхнув його прикладом в груди. Отримавши такий «подарунок», Олекса відлетів до стіни. Побачивши таку картину, Данило опустився біля Мороза. А тим часом поліцейські приступили до погрому. Вони розбили прикладами кружлівку і порозкидали поламані деталі по кімнаті. Один з поляків – той, що «пригостив» Олексу, взяв у руки важку металеву трубу, що стояли приперта до стіни і, розмахнувшись, вдарив нею по бочці зі сметаною. Нічого не сталося, бо бочка була дубова і не кожен удар міг її розбити. Вдаривши ще кілька разів і не добившись свого, поліцейські вибили кришку і просто вилили сметану на підлогу. На очах Данила Грабіва виступили сльози. Олекса поки що не розумів, що відбувається, але також ледве не плакав, дивлячись на це. На довершення всього поліцейські вилили принесене перетинцями молоко, й воно розлилося по підлозі. Вона була нерівна, тому молоко зібралося там, де сиділи Олекса з Данилом.

– Віднині будете здавати молоко польській млєчарні! – єхидно повідомив поліцейський.

Все ще не розуміючи, що ж сталося, Олекса почув, що за дверима, де власне була читальня, відбувається те саме, але розгром іде з більшою злістю.

Порозбивавши все, що можна було розбити, поліцейські підняли з мокрої підлоги Олексу з Данилом і, допомагаючи прикладами, вивели на двір. Проходячи через читальню «Просвіти», Олекса не повірив своїм очам. Усе, що можна було розірвати, було розірване й порозкидане по підлозі. Книжки, бережно зібрані й куплені молоддю, валялися всюди, два портрети – Шевченка та Франка – покремсані лежали на підлозі, розірвані вишиті рушники висіли на розбитих шибках вікон.

На майдані перед фігурою вже було повно людей, причому перетинці – усі, навіть найменші діти! – лежали на землі обличчям вниз, оточені польськими поліцейськими та уланами. Олекса встиг помітити серед поляків Адама Павловського, перед тим як його штовхнули у спину і він повалився на землю. Поруч гепнувся Грабів.

То тут, то там чувся дитячий плач.

Наперед вийшов якийсь поліцейський у чині постерункового, якого перетинці бачили вперше.

– Слухайте мене, свині! – голосно почав він. – Усе, що ми робимо, ви заслужили самі. Можете подякувати своїй ОУН! Польська держава не попустить з вашого боку жодного саботажу й непокори! Тому віднині ви будете носити молоко до польської млєчарні; ваша читальня заборонена, а якщо хтось спробує її відкрити знов, то ми спалимо хату; від завтрашнього дня школа стає тою, якою вона має бути, – польською. Ми ще подумаєм, чи лишати вам ваш руський язик! А тепер я требую, щоб ви самі здали бронь, яку заховали від влади. Якщо ви не здасте добровільно, то клянуся, ми знайдемо її самі, але тоди вже вам не буде де жити! Ну, я чекаю!

Але ніхто не спішив виконувати вимогу постерункового. Більшість про жодну зброю і не чула, а хто її мав, то розумів, що це негайний шлях до тюрми. Розумів… і сподівався, що її не знайдуть.

Але поліцейські, видно, отримали строгі настанови конче знайти зброю. Вони порозходилися по обійстях перетинців і приступили до роботи. Чи не у кожній хаті була зірвана підлога, у декого з даху навіть поскидана солома; у коморах з таким потом зібране зерно висипали на землю. Що можна було викинути надвір, летіло через вікна, причому нікому навіть не прийшла думка відчинити їх. На розчарування постерункового зброю так і не знайшли. Тоді він наказав порозкидати копиці сіна, як на останню локацію, де можна щось заховати.

Востаннє таке румовище залишив за собою ураган, що пронісся селом вісім років тому, але тоді недоторканими лишилися хати всередині. Тепер же така доля знову спіткала Перетин, але причина цього була не у природі. Тоді ураган також накоїв багато лиха, але він і не думав повертатися назад, щоб доруйнувати те, що не вдалося за першим заходом. Нині знервовані тим, що нічого не знайшли, поліцейські знову взялися за людей.

– Я однаково знайду бронь, навіть якщо треба буде розібрати ваші халупи! – кричав старший поліцейський. – Жовніри, кожному хлопу дати по двадцять палок!

Почувши таке, жінки заверещали, а улани підбігли до Олекси Мороза (він лежав скраю), спритно один ліг йому на шию, інший на ноги, вправно задерли сорочку, а третій почав бити по голій спині. Уся екзекуція проходила під завивання жінки Ганни, так що старший крикнув до неї замовкнути, бо сама ляже коло нього. Після останнього удару постерунковий підійшов до знесиленого Олекси й запитав:

– Покажеш, де бронь?

– Нема броні, – слабо відповів Олекса.

– Ще двадцять палок! – наказав поліцейський.

Подібне відбулося з усіма чоловіками, старшими п’ятнадцяти років, тому до цього списку потрапили навіть брати Панаси Дмитро та Михайло. Верхньої межі для чоловіків не було. Коли ж черга дійшла до Данила Солтиса, обличчя Адама Павловського розпливлося у задоволеній усмішці.

– Гадав, що я про тебе забув, скурвий сину? – запитав він. – Я нічого не забув, хоч і пройшло дев’ять років. Я довго чекав, коли настане час віддячити тобі! Ну, хто тоді був з тобою?

Данило мовчав, стиснувши зуби.

– Пане офіцере, поможіть йому нагадати!

Старший кивнув головою, Данила повалили на землю і чесно відрахували двадцять ударів палкою.

– Де бронь? – вкотре запитав постерунковий.

Данило мовчав. Поліцейський махнув рукою, і той отримав ще двадцять ударів. Коли, здавалося, все закінчилося, Адам знову запитав:

– Хто був другий?

Не отримавши відповіді, Павловський, уже не питаючи у старшого, наказав:

– Дайте йому ще двадцять ударів! Може, згадає!

Тут заголосила жінка Галина, яка до того лише голосно плакала. Якийсь поліцейський підійшов до неї і сильно вдарив по обличчю. Жінка, як підкошена, звалилася на землю.

Отримавши ще одну порція палок, Данило Солтис уже навіть перестав стогнати, а Павловський знов запитав:

– Хто був третій? Мовчиш? Ще двадцять ударів!

Тут уже заголосили всі жінки. Під їхній незмовкаючий плач поліцейський відрахував призначені удари.

– Досить! – подав голос старший. – Підніміть його!

Двоє поліцейських підхопили скривавленого Солтиса під руки й поставили на ноги. Неймовірним зусиллям Данило встояв на ногах.

– Ну? – став перед ним постерунковий. – Зрозумів, що то значить твоя Україна? З нею буде те саме, що з тобою! А зараз наказую тобі співати наш гімн! Ну?

Данило стиснув губи.

– Ну? – нетерпляче повторив поліцейський. – Якщо забув слова, то нагадаю. «Єще польска не зґінєла».

Зрозумівши, що він не доб’ється свого, старший наказав:

– П’ятдесят ударів! І не шкодувати!

Данила Солтиса знову повалили на землю.

Останні двадцять ударів чоловік уже не відчував – він знепритомнів. Побачивши це, постерунковий усе ж не зупинив екзекуцію.

Після побаченого у селян навіть не було сили обурюватися тому, що робили вільні від «роботи» поліцейські. Вони винесли з хати-читальні всі книги, які там були, поскидали на купу, принесли від Вовків сіна, що було всюди на обійсті, й підпалили.

А постерунковий говорив:

– То вам за вашу Україну! А якщо ви проголосуєте за свою хлопську партію, то ми ще раз вернемось і вкажемо вам, свині, що в Польщі є одна партія, за яку треба голосувати, – партія Юзефа Клеменса Пілсудського!

Після цих слів улани скочили на коней, поліцейські сіли на брички й, здійнявши пилюку, залишили село. Лише тоді перетинці піднялися на ноги. Дехто одразу кинувся до нерухомого Данила. Той не подавав ознак життя.

– Треба перенести його додому! – розпорядився Василь Вовк.

Але просто так нести скривавленого Данила не випадало. Роман Панас збігав додому й невдовзі повернувся, несучи двері. Ще недавно вони стояли у дровітні, а зараз валялися посеред гумна. Данила обережно поклали на двері спиною доверху, четверо чоловіків, що самі отримали свої «законні» сорок ударів, швидко понесли непритомного Данила сільською вулицею. Згорьовану Галину тримали під руки Орина та Варвара Нагірна.

– Треба послати за Оленою Смоляр, – мовив Василь Вовк.

Жінка Якова славилася тим, що лікувала відварами та травами.

– Може, їх таке минуло!

І тут усі лише тепер зауважили, що серед них не було ні Смолярів, ні Кандиб, ні Гутманів. (Як з’ясувалося пізніше, у поліції були готові списки тих, хто підлягав екзекуції. Яків Смоляр до них не потрапив лише тому, що був на державній службі гайовим, а оскільки сама акція була направлена проти українців, то родина Гутманів опинилася поза подіями. А Кандиби також отримали своє!)

– То б до ксьондза дати знати! – обережно мовила Феодора Вовк, і всі похмурніли – про такий фінал ніхто навіть не подумав.

Уже ближче до вечора картина дещо прояснилася, й вона була нерадісною. У старостві, до якого належав і Перетин, не було жодного села, де не похазяйнували поліцейські та улани. Не минула ця чаша і священника місцевого храму.

Про це розповів перетинцям Яків Смоляр. Він привіз жінку Олену до Данила Солтиса й одразу поїхав за отцем Петром Лісовичем. Йому було соромно перед сусідами хоча б тому, що його оминула їхня доля. Яків навіть не був проти отримати «свої» сорок ударів, щоб не виділятися від інших. Правда, його ніхто ні в чому й не звинувачував, а після від’їзду поліцейських саме він став найбільш потрібний селянам.

Під’їжджаючи до плебані, Яків зауважив, що хрест, поставлений на спільні пожертви людей, сплюндрований і з нього збито напис українською мовою. Смоляр ще не встиг обуритися такому вандалізму, як побачив, на що перетворилася ошатна оселя отця Петра. Все подвір’я було білим від пір’я. Подерті подушки та перини лежали під парканом. Вражений побаченим, Яків Смоляр застиг посеред обійстя. Тут із хати вийшов розгублений отець Петро, також весь у пір’ї, але було видно, що більшу частину його він вже обтрусив. За священником визирнули його діти – Павлик та Софійка, перелякані пережитим.

Привітавшись, Яків зійшов з брички.

– Невже вас також, отче? – запитав він.

– Як бачите, Якове, цю чашу я випив також! – відповів отець Петро. – Що у вас?

Яків зам’явся.

– Та вже не знаю, як вам сказати, – мовив Смоляр і коротко повів про причину свого приїзду.

– Все так погано? – похмуро запитав Лісович.

– Моя Олена тілько скрушно похитала головою, коли зобачила Данила. Я би не тривожив вас, але всьо може бути!

Петро Лісович подивився на дітей.

– Возьмеш нас всіх? – запитав він. – Я не хочу лишати дітей самих. Вони таке пережили, що не приведи Боже!

Так, учотирьох, вони поїхали до Перетина. Дорогою Яків запитав священника, що, власне, сталося.

– То все Пілсудський зі своєю пацифікацією, – говорив Лісович.

Вони саме проїжджали повз сплюндровану фігуру. Отець Петро перехрестився і важко зітхнув:

– Вам, певне, відомо, що літом по всій Галичині проходив саботаж. Українці виступали проти листопадових виборів, були підпали маєтків, стодол, скирт. І в основному під то попали осадники. Ну і поляки того терпіти не схотіли.

– То ви думаєте, що в тому винні ми? – підозріло запитав Яків.

– Боронь, Боже, таке думати! Навіть якщо саботаж був причиною, то прості люди у тому не винні! А постраждали найперше саме вони!

На щастя, приїхавши до розореного господарства Солтисів (як, зрештою, всього Перетина), виявилося, що останньої сповіді ще не час, тому отець Петро здійснив звичний у таких випадках обряд єлеопомазання хворого.

Після нього Лісович заспішив додому, адже і йому належало прибратися. Щоправда, перед тим, як Яків відвіз священника додому, Василь Вовк, що також не залишав хати зятя, запитав:

– Що нам далі робити, отче?

Петро Лісович подивився на нього, перевів погляд на інших.

– Зараз головне починити все! – сказав він. – І спасти збіжжя, бо кажуть, уже позавтра підуть дощі. А потім вже можна і подумати, як нам жити дальше.

З тим отець Петро і поїхав. А під вечір у Данила піднялася температура, і він знову впав у безпам’ятство. Побачивши таке, Василь Вовк забрав онуків до себе додому, а Орина з Галиною залишилися біля хворого. Хотіли було, щоб і батько Данила Гнат пішов з Василем, але той навідріз відмовився.

Так у тривозі минула перша ніч пацифікації. Постраждалі самі, перетинці, тим не менше у першу чергу переживали за Данила Солтиса, який отримав найбільше з-поміж них усіх. Більшості селян було невтямки, чому Адам Павловський саме на ньому зігнав свій гнів. Лише четверо перетинців – Семен Кандиба, Олекса Мороз, Кость Смолій та Шмунь Гутман – знали справжню причину люті поляка.

Вже коли криз минув і Данилові принаймні не ставало гірше, саме Кость прийшов до нього. Він сів біля ліжка товариша, довго дивився на ліву сторону обличчя (Данило досі не міг лежати на спині). Той спробував усміхнутися, але навіть це вийшло у нього не найкращим чином.

– Не треба нічого говорити! – мовив Кость. – Дякую тобі, що не видав нас із Василем. Не переживай! Виздоровлюй, а з Павловським я розберусьи сам!

Данило хотів було щось заперечити, але поки він збирався на силі, Кость уже підвівся й залишив кімнату.

Він із здивуванням побачив, як повз браму Солтисів поважно проїхала бричка, якою керувала Зофія Павловська.

Тепер вона вже не боялася їхати через ненависний їй Перетин.

6

Бойовики! Згинув найкращий з-поміж нас: згинув найближчий друг і Ваш Комендант.

Із відозви Крайової Команди УВО

Двері камери грюкнули, почувся звук ключа, що закривав замок.

Лише тепер Юліан Головінський дозволив собі розслабитися. Він і далі продовжував стояти посеред камери, тримаючи руки в кишенях, хоч останні дні і були важкими. Безперервні допити переривалися лише тоді, коли поліцейські стомлювалися самі і відправлялися або додому, або у сусідню кімнату відпочити. Тоді і йому давали можливість хоча б відійти від одноманітної рутини допиту.

Сьогоднішній день (Боже, а який сьогодні день? Заарештували його двадцятого, але відтоді він остаточно втратив лік дням, проведених у тюрмі.) відрізнявся від попередніх хоча б тим, що Головінського ніхто не чіпав, він мав можливість відпочити і розібратися у причині, чому так з ним сталося.

Ні, тут треба говорити не про причину, а декілька причин.

Досі йому вдавалося залишатися поза підозрою поліції. Звичайно, львівські криміналісти підозрювали, що за всіма саботажними акціями у воєводстві стоїть хтось обізнаний у справах, з військовим досвідом, зі знанням конспірації, але жодного разу після гучних акцій Української Військової Організації, а від недавнього часу Організації Українських Націоналістів, ніде не випливало ім’я їх організатора. Тобто Головінський був, його навіть підозрювали, але тим не менше він залишався невидимим. Навіть після вбивства шкільного куратора Станіслава Собінського у 1927 році його заарештували з-поміж великої кількості інших українських активістів, але чогось конкретного польська поліція проти нього не мала. На суді він захищав себе сам, і поляки змушені були його відпустити.

Неприємності почалися лише після того, як Юліан Головінський став Крайовим Провідником ОУН на західних землях. До того він залишив пост Крайового коменданта УВО, не бажаючи наражати на небезпеку всю організацію, адже після вбивства Станіслава Собінського за ним було встановлене спостереження. Про це йому повідомив Федір Мороз, який до того часу вже встиг стати асистентом у львівській поліції.

Тоді ж нагально (аж надто нагально!) постала проблема грошей. Докладну інформацію про пересилку поштових грошей він одержав від людини, яка працювала у Головній Дирекції Пошт і Телеграфів і, не беручи жодної активної участі в революційній боротьбі українського підпілля, бажала таким способом прислужитися тій боротьбі. Вибір впав на поштове відділення у Бібрці. Здійснити екс було доручено чотирьом боївкарам: Зиновію Книшу, Юрію Дачишину, Миколі Максимюку і Грицеві Пісецькому, котрих сам Головінський знав ще з часів УВО. Знали і вони його, але хто він такий, навіть не здогадувалися.

Тоді, тридцятого липня, все пішло не так, як планувалося. Боївкарі засіли в лісі в очікуванні, коли під’їде поштовий амбулянс¹² із грішми. Про його появу повідомив Максимюк. Повідомив і – відправився до Львова, нікого не попередивши. Троє інших вбили поліцейського, який супроводжував амбулянс, а фірман зумів втекти. Саме він і викликав підмогу. У довершення всього гроші – двадцять шість тисяч злотих – були у монетах, їх напхали у наплечники скільки змогли, а решту заховали у дупло дуба в лісі. Тут боївкарі виявили, що серед них немає Максимюка. Побоюючись, що він, може, поранений у сутичці, почали шукати. А тим часом фірман заалярмував поліцію і коли три боївкарі вийшли з лісу, їх перестрів відділ кінної поліції. Двом із них пощастило втекти від поліційної погоні, але третього, Гриця Пісецького, досягли кулі й він, важко поранений, пострілом із револьвера добив себе.

Намагаючись викрити виконавців нападу на поштовий амбулянс, польська поліція масово арештовувала українську молодь, застосовуючи проти ув’язнених методи побоїв і тортур. Жертвою цих методів став Юрій Дачишин, бо Микола Максимюк не витерпів мук і під час допитів вказав на нього, як одного з співучасників нападу. Тоді знову сплило його, Юліана Головінського, ім’я.

Від арешту його врятувала та обставина, що на той час він вже був у Відні. Столиця Австрії і надалі залишалася найбезпечнішим місцем, де можна зустрітися без усяких неприємних для себе наслідків. Польська поліція мала розгалужену мережу нурців¹³, але аж ніяк не у Відні. Тому Голова ОУН забажав зустрітися з ним саме там.

Євген Коновалець проживав у готелі на Кантґассе. Головінський так і не зрозумів, чи постійно там мешкає Голова ОУН, чи лише наймає тимчасове помешкання, але з того, як до нього ставилася прислуга, Юліан зробив висновок, що Коновалець там частий гість.

Цей готель не був для Юліана Головінського чимось невідомим. Саме тут у далекому двадцять другому році він мав розмову з Євгеном Петрушевичем перед тим, як відправитися до Львова на зустріч із тим-таки Коновальцем, щоб навернути того на істинний шлях. Зустріч закінчилася для колишнього Диктатора ЗУНР зовсім не так, як тому хотілося: замість того, щоб заставити голову УВО пристати на умови, що їх висунув уряд в екзилі, а якщо цього не вдасться, то й зліквідувати непокірного полковника, Головінський перейшов на його бік. Тепер же, коли у Відні про Петрушевича згадують лише вряди-годи, причому майже завжди у негативному аспекті, серед української еміграції головним став Євген Коновалець. Особливо його становище зміцнилося після утворення Організації Українських Націоналістів. Щоправда, нікуди не поділася й УВО. Зрештою, саме це і стало причиною того, що сьомого вересня Юліан Головінський постукав у двері номера на третьому поверсі.

Назустріч з-за столу піднявся зовсім інший Євген Коновалець. Важко було повірити, що це той полковник, з яким Головінський зустрічався вісім років тому. Тоді це був жвавий чоловік, безстрашний, у деяких випадках навіть легковажний, а тепер перед ним стояла стомлена людина, усвідомлена важливості того, що робить.

– Як доїхали, сотнику? – поцікавився Коновалець, запросивши гостя до столу.

– Дякую, добре! Довелося затриматися декілька днів у Будапешті: тамтешнім властям видалися підозрілими мої документи, – відказав Головінський.

– Розібралися?

– Так. Тамтешній чиновник не надто добре розбирався у польських диграфах¹⁴.

Коновалець засміявся.

– Ну, хто б говорив! Угорська мова в Європі взагалі є ходячим анекдотом! – сказав він. – Може, хочете кави?

– Дякую, але я віддаю перевагу гербаті! – мовив Головінський.

– Тільки цього не варто говорити у столиці кави! Принаймні не зрозуміють!

Коновалець підняв слухавку телефона і замовив каву та чай.

– Поки принесуть – поговоримо! – сказав Коновалець. – Вам відомо, чому ви тут?

– Це пов’язано із ситуацією на Галичині.

З тону Головінського, важко було визначити, чи стверджує він чи запитує. Але й Голова не спішив задовольняти цікавість гостя.

– Не тільки! Але перед тим як ви дізнаєтесь про причину вашої поїздки сюди, до Відня, хочу почути від вас про ситуацію на рідній Галичині. Хто-хто, а ви знаєте його досконало!

– Так, останні роки я майже не залишав Львова, – підтвердив Головінський.

І він досить детально, нічого не приховуючи і ніщо не прикрашаючи, повів про події останніх місяців. Не обминув і екс-акцію біля Бібрки.

– Навіть не скажу, вдала вона чи провал, – говорив Юліан. – Гроші, певно, ми отримали, хоч і довелося обережно обмінювати їх на паперові, але одного боївкара ми втратили, а інших схопила поліція. Поляки як з ланцюга зірвалися. Лапають всіх, хто причетний до «Пласту».

– Чому до «Пласту»? – запитав Коновалець.

Головінський не встиг відповісти, бо саме у цю мить у двері номера постукали й, дочекавшись дозволу з’явився офіціант, несучи тацю із замовленим. Коли за ним зачинилися двері, Коновалець запитав знову:

– То чому саме «Пласт», а не інші наші організації?

– Гриць Пісецький був одягнений у пластову сорочку. Він її вдягнув спеціально, щоб заспокоїти батьків, що їде на вишкіл до «Пласту». Поліція, певно, схопилася за цю нитку.

– Арештували багатьох?

– Багатьох. Не розумію, адже до того поліція все ж старалась хоч якось шукати справжніх винних. Що тепер сталося – ніхто не знає!

– Я знаю!

Головінський недовірливо подивився на Коновальця. А той, наче не сказав нічого дивного, продовжував:

– У мене досить велика інституція¹⁵. Нам стало відомо, що іще двадцять четвертого січня Пілсудським ухвалено рішення провести в Галичині та Волині пацифікацію.

– Умиротворення! – переклав Головінський. – Кого?

– А ви як гадаєте? Певно, що нас! Поліції дозволено все, до вбивства включно! До Львова направили начальника східного відділу Міністерства внутрішніх справ Броніслава Перацького.

– Того самого? – перепитав Юліан Головінський і нахмурив брови.

Приїзд Перацького напередодні «умиротворення» міг означати для українців будь-що, але тільки не добре. А Коновалець вів далі:

– Звичайно, поляки спробують виправдати свої дії нашою саботажною акцією, але від цього нам буде не легше. Ось про це й будемо говорити на нараді вже завтра, але я хотів зустрітися з вами раніше, щоб при всіх не виглядати принаймні непосвяченим.

– Та я і справді непосвячений! – сказав Головінський.

– У мене до вас декілька питань. Перше. Я розумію, а ви, безперечно, стикнулися з тою ситуацією, що на місцях люди не розбираються, куди вони входять – УВО чи ОУН.

Побачивши реакцію Головінського, Коновалець кивнув головою.

– Значить, я не помилився, тому це питання постало вже давно і його треба вирішувати. Оскільки ваші люди знають вас, Юліане, як крайового коменданта Української Військової Організації, то й бути вам крайовим провідником ОУН. Я хочу об’єднати ці посади, але поки що довірити їх вам. Упевнений, що це вам під силу.

Оскільки слова Коновальця лише констатували наявний стан, то Головінський сприйняв їх спокійно.

– Друга причина, чому ви тут, – продовжував Євген Коновалець. – Йдуть вибори до сейму. Що з цим робити?

– Мене запитують, як нам ставитися до цього, – подав голос Юліан. – Чи не повторити нам акцію з Твердохлібом?

Він мав на увазі вбивство Сидора Твердохліба, здійсненого боївкарями УВО вісім років тому. Тоді також проходили вибори й голова Української хліборобської партії мав непогані шанси пройти до польського сейму.

Але відповідь Коновальця здивувала.

– А ось тепер вам треба бути не крайовим комендантом, але провідником, – говорив той. – Ми маємо використовувати всі шляхи, щоб досягти своєї мети. У тому числі й своїх людей у польському сеймі.