Kitabı oku: «Манускрипт з минулого», sayfa 3

ІV

Мобільний телефон озвався, як завжди, невчасно. Орест Гайовий ще не встиг відкрити очі, лише потягнувся рукою до столика біля ліжка, але зрозумів, що сон безнадійно перервали за якихось півгодини до сигналу будильника. Рука намацала телефон і механічно натиснула якусь клавішу.

– Якщо це не чарівна незнайомка, то тобі краще не родитися! – пробурмотів він.

– Це не чарівна незнайомка, але твій чарівний шеф! – озвався телефон.

Лише тепер Орест відкрив очі. За вікном уже настав ранок, але покидати ліжко все ж не хотілося. Ураз виникло жагуче бажання поніжитися під теплою ковдрою, хоч Гайовий розумів, що у суботу зранку, за півгодини до того часу, як мав заспівати будильник, просто так шеф не нагадуватиме про себе.

– Шеф, якого милого? – спросоння, ще не усвідомлюючи важливості поточного моменту, запитав Орест.

– Ти поговори мені тут! – удавано строго відповів начальник. – Прокидайся, віджени від себе песимістичний настрій і бігом до роботи.

– А що сталося? – невдоволено поцікавився Гайовий.

Він уже зрозумів, що поспати йому не дадуть.

– На Сихові виявили труп молодої жінки.

– Вбивство?

– Невідомо. Судячи з місцезнаходження тіла, останні дві секунди свого життя вона провела у вільному польоті, – повідомив шеф і додав: – Тіло лежало на тротуарі біля багатоповерхівки. Черговий автомобіль за тобою висланий; твій стажер уже на місці.

Ну, а це вже занадто! Свіжоспечений випускник університету внутрішніх справ лише цього літа почав служити у їхньому відділі поліції, і шеф не придумав нічого іншого, як прикріпити до нього найкращого сищика навколишніх вулиць – Ореста Гайового. На його велике розчарування, Веніамін Соколовський – так звали стажера – залюбки брався за будь-яку роботу, на котру в наставника вистачало фантазії. Останньою «гучною» справою Соколовського була крадіжка триколісного велосипеда з дитячої пісочниці на сусідній вулиці. Він справився із «справою №…» відмінно, і Гайовий подумував було, чи не доручити стажерові серйознішу справу. Пора переходити на двоколісний транспорт!

Але щоб так зразу відрядити його до трупа!

– Та він там усе затопче і знайде те, чого взагалі не було! – випалив Орест.

– А ось це вже, дорогий наставнику, твої проблеми! Що навчив – те і маєш! – відказав шеф. – До речі, ти коли у відпустку збирався?

Оресту не сподобалося, що про давно омріяну відпустку в Єгипет його шеф говорив у минулому часу.

– Через сім днів.

– От часу тобі тиждень і даю! А, можливо, і раніше впораєшся. Можливо, звичайне самогубство. «Білий кит» повернувся. А якщо ні – звиняй, нічого поробити не зможу!

Гайовий від душі вилаявся, добре, що встиг відключити телефон. Він ненавидів свою роботу саме за те, що комусь закортіло звести рахунки з життям у суботу і саме напередодні його відпустки. Хоч і любив її також.

Телефон заспівав знову. Телефонували з вулиці й повідомили, що патрульна машина чекає.

– Я ще в трусах! – спересердя відказав Орест. – Чекайте!

Звичайно, при такому поспіху часу на сніданок не залишалося, але Орест усе ж встиг поголитися, почистити зуби і впевненим у собі тридцятитрьохрічним чоловіком спустився сходами на вулицю. Він жив досить-таки далеко від центру міста, любив цей район і всіляко намагався зробити його кращим. Принаймні місцева братва старалася не потрапляти йому на олівець.

Поліцейський «ауді» стояв біля протилежного тротуару. Гайовий перейшов вулицю і відкрив дверцята машини. На передніх місцях звично сиділи двоє поліцейських.

Привітавшись, Орест попросив дорогою до місця виклику заїхати у якийсь фаст-фут. Замість відповіді один із поліцейський передав Оресту склянку з кавою і загорнутий у папір лаваш.

– Ми знали, що тебе підняли з ліжка, – пояснив здивованому Гайовому поліцейський.

Оресту нічого не залишилося, як подякувати. Він почекав, коли авто виїде на паралельну вулицю і лише затим приступив до сніданку.

Коли вони доїхали до потрібного місця, Орест Гайовий успішно здолав лаваш, а в закритій склянці залишилося досить кави. Так з кавою в руці він і попрямував до групи людей, що зібралися перед дев’ятиповерховим будинком. Саме місце падіння вже обнесли обмежувальною стрічкою, на деякій відстані від якої стояли нечисленні місцеві жителі. Поліцейський, котрий слідкував за тим, щоб ніхто не заважав оперативній групі, привітався і підняв перед Орестом кольорову смужку. Біля накритого тканиною тіла Гайовий побачив патологоанатома Сергія Котляра і стажера.

– Доброго дня, шефе! – привітався Соколовський.

Гайовий кивнув головою. Позаяк Котляр був у рукавичках і невідомо, куди він ними лазив, вітатися за руку не став.

– Що у нас? – запитав патологоанатома.

– У нас труп! – відповів він. – Жінка років тридцяти – тридцяти п’яти, досить красива… була, вивалилася з дев’ятого поверху. Впала на асфальт. Підозрюю, що у неї не залишилося жодної цілої кістки.

– Покажи! – звернувся Гайовий до стажера.

Той обережно підняв край тканини. Жінка дійсно була красивою, якщо судити з лівої половини обличчя, котре не розбилося і не забризкалося кров’ю. Жертва була одягнута у дорогу сукню бузкового кольору.

– Досить! – сказав Орест і, коли Соколовський опустив тканину, закінчив: – Дивно.

– Тут багато чого дивного, але що саме зацікавило тебе? – озвався Котляр.

– Сукня, судячи з вигляду, куплена аж ніяк не на Перехресті (Орест мав на увазі базар на протилежній околиці міста).

– Так, це виключено! – вставив Веніамін Соколовський. – Якийсь дуже дорогий бутик.

– Правильно, стажере, а от прикрас я не побачив. Не було чи зняли?

– Не було прикрас. Узагалі нічого не було, – сказав Котляр. – Ні документів, ні ключів від квартири, навіть сумочки не знайшли.

А оце вже дуже дивно! Орест Гайовий не міг уявити собі таких жінок без хоча б косметички, а помістити її можна саме у сумочку. Як на нього, не нижче «дольче-габана».

– Може, вона жила у цьому будинку? – висловив припущення.

– Не жила, – знову вставив слово стажер. – Я опитав жильців – ніхто її не знає. Крім того, випала вона не з квартири, а з вікна сходової клітки.

Орест Гайовий подивився вгору. Вікно між передостаннім та останнім поверхами було відчинене.

– Доку! Що можеш сказати – це самогубство? – звернувся він до патологоанатома.

– Скажу в понеділок, – відповів Сергій. – Тіло – суцільна гематома, але сам бачиш, що все тут щось не так.

– Це не самогубство! – упевнено мовив Соколовський.

– Може, опустишся до пояснень? – їдко запитав Орест.

– Залюбки! Я знаю жінок подібного типу. У них присутній так званий «комплекс Клеопатри».

Гайовий широко відкрив очі. І здивував його не загадковий «комплекс Клеопатри», про який він чув уперше, а ствердження стажера, що він знайомий з такими жінками. Орест узагалі сумнівався, що той взагалі знав хоч якусь жінку.

– Що за «комплекс Клеопатри»? – недовірливо запитав Гайовий.

– Існує легенда, що цариця Єгипту Клеопатра довго не наважувалася покінчити з собою, бо не могла знайти такий спосіб звести з життям рахунки, який би був безболісним і не спотворював тіло. Отрута відпадала одразу, адже після неї тіло синіє і розпухає; клинок не підходив, бо цариця не виносила болю. Укус отруйної змії підходив за всіма параметрами, – говорив Соколовський.

– До чого тут це?

– Такі жінки навіть сміття не виносять, не нафарбувавшись! Головне не те, що говорять про них за життя, але що говоритимуть після смерті. Особливо на похоронах. Вони і там мають бути красиві. Тому цей випадок, – Веніамін кивнув на накрите тіло, – перекреслює все, адже навіть ховатимуть її у закритій труні. Якщо вже так приспічило звести рахунки з життям, можна залізти у ванну і перерізати собі вени.

Орест із Сергієм слухали дещо сумбурне пояснення стажера і про себе відзначили, що той правий.

– І крім того, навіщо пертися сюди? – закінчив Соколовський.

– Ось це ти і виясниш, – охолодив його Гайовий.

– Як?

– Насамперед пройдешся квартирами від першого до останнього поверху. Можливо, хтось щось і бачив. Особливо перевір, чи не проживають у них молоді здорові самотні чоловіки.

– Ви гадаєте, що це зробив її коханець? – поцікавився зраділий серйозністю завдання стажер.

– Після цього… Ти сфотографував тіло? Після цього обійдеш всі бутики в центрі міста і поцікавишся, чи не купував хтось у них таку сукню.

– Та таких покупок може бути багато! – засумнівався Веніамін.

– Таких покупок не може бути багато! Це ексклюзив! Обмежена партія і, як правило, кожен бутик має своїх постійних клієнтів, котрі в свою чергу мають дисконтні картки. Усе! Дерзай!

Слова Гайового послужили Соколовському пострілом стартового пістолета. Він миттю сховався за дверима під’їзду.

– Буде толк! – озвався Сергій Котляр.

– Якщо витримає такий темп. Кажеш, лише в понеділок? А раніше не можна?

Котляр похитав головою.

– У мене морг завалений, – виправдовувався він. – І не ти єдиний займаєшся вбивствами. У понеділок – і то тільки тому, що тобі підпирає відпустка. Хоча я навіть без розтину можу з упевненістю сказати: правий твій стажер. Так не зводять рахунки з життям! Принаймні такі дами.

Котляр повернувся, махнув рукою, закликавши двох санітарів із носилками. Орест Гайовий не став спостерігати, що буде далі, а натомість повернувся до поліцейської машини, якою приїхав сюди.

– От що, пінкертони, досить байдикувати! – мовив він. – Пошукайте десь у радіусі двісті метрів звідси покинуту машину.

– Будь-яку? – уточнив сержант, що сидів за кермом.

– Якщо знайдете «жигулі», можете забрати собі цей раритет. Мені потрібна нова модель бажано жіночого смаку. Знайдете – повідомте мені. Я буду у відділку.

Тільки коли поліцейські поїхали, Орест Гайовий зрозумів, що залишився без транспорту і не знає, як добиратиметься на роботу. Справді, не їхати ж звідси у кареті швидкої допомоги з тілом жінки, у якої не залишилося жодної цілої кістки!

Поки він роздумував, до нього підійшла дівчина, у якій Орест угадав журналістку. Лише цього не вистачало сьогоднішнього дня.

– Доброго дня! – привіталася дівчина. – Мене звати Олеся Каштан. Можна взяти у вас інтерв’ю?

Орест зміряв тендітну постать журналістки.

– Усі коментарі щодо цієї справи ви отримаєте від нашої інформаційної служби, – відповів він. – Я не уповноважений коментувати будь-що. На жаль.

– Чому «на жаль»? – схопилася за його останні слова журналістка.

– Тому що, як би мені не хотілося поспілкуватися з вами найдовше, я обмежений і в часі, і в компетентності. Тому, якщо вас дійсно зацікавила ця справа, запрошую до головного управління поліції.

Видно, дівчина не розраховувала на подібну відповідь, хоч і була до неї готова. Але журналістська хватка у неї все ж була присутня.

– Хоч скажіть – це вбивство чи самогубство? – запитала вона.

– Дівчино, ви надивилися американських серіалів, – похитав головою Гайовий. – Так от, повірте: нічого з того, що там показують, немає. Ні того, що одразу на місці злочину висуваються гіпотези, серед яких є правильна, і навіть аналіз ДНК робиться не протягом хвилини, а днями. Тому, щоб не вводити в оману ваших читачів, скажу ненависну вам, журналістам, фразу.

– Яку? – не зрозуміла дівчина.

– No comment!

Залишивши розгублену журналістку, Орест Гайовий подався до найближчої автобусної зупинки.

Він любив працювати у такі дні, коли у приміщенні мало людей, лише чергові й ті, котрим потрібно до завтрашнього ранку здати звіт. Звичайно, це не стосується вихідних днів, але якщо вже нічого не поробиш, залишається розслабитися й отримати задоволення.

Привітавшись із черговим на «ресепшені», Гайовий попрямував до своєї кімнати, котру ділив разом з напарником. Геннадія на роботі сьогодні не було – із понеділка він у відпустці і щоб у начальства не виникло спокуси використати його в останні дні, ще вчора виїхав у Карпати, прихопивши з собою сім’ю.

Включити комп’ютер – кілька секунд, і поки той завантажувався, Орест устиг скинути куртку і навіть налити у чайник воду.

Як він і гадав, Соколовський вже переслав фотографії з місця події. Переглядаючи знімки, Гайовий щораз ловив себе на думці, що стажер, напевне, все ж має рацію: на самогубство не схоже. А схоже воно на звичайний «висяк»!

Орест знову переглянув фото і здивувався. От чого не вистачає таким жінкам? Красиві, багаті, не спотворені інтелектом. Живи собі і насолоджуйся богемним життям! Так ні, і собі життя скорочує, й іншим жити не дає. Принаймні йому, Оресту Гайовому, в суботу і, судячи з усього, увесь наступний тиждень.

Зрештою, зараз робити будь-які висновки поки що рано, надто мало інформації. Гайовий вирішив дочекатися стажера, виписати йому за невиконану роботу і мати привід піти додому, щоб повернутися аж у понеділок.

Веніамін Соколовський з’явився у кімнаті тоді, коли Гайовий почав втрачати терпіння. Він хотів було вичитати недбайливому стажеру за те, що примусив себе чекати, але його радісний вигляд говорив, що Соколовський вже розкрив справу і зараз явить перед недовірливим шефом злочинця. Але стажер закрив за собою двері, і Гайовий зрозумів, що робота попереду.

– Шеф, я знайшов!

З цими словами Соколовський стомлено опустився на стілець.

– Що знайшов? Злочинця?

– Ні, встановив особу вбитої.

«Гм, також непогано!» – відзначив Гайовий.

– Розповідай, але в міру надходження інформації.

– Розповідаю. Я перевірив усі квартири потрібного під’їзду. Лише у трьох квартирах не відчиняли, але сусіди повідомили, що господарі вже давно поїхали хто у відрядження, хто на моря. Як звичайно, ніхто нічого не чув, лише на восьмому поверсі якась бабулька, котра погано чує, але ще гірше спить, сказала, що пізно вночі їй здалося, що у коридорі хтось вовтузиться.

– Якщо здається, знаєш, що треба робити? – невдоволено поцікавився Орест.

– Хреститися, – парирував Веніамін. – Саме це я і сказав бабульці. Вона сприйняла мої слова буквально, перехрестилася і «Христом-Богом» поклялася, що це їй не причулося. Я так думаю, що вона могла говорити правду. Саме пізно вночі дамочка викинулася з вікна.

– Поки що не почув нічого нового, – остудив стажера Гайовий.

– Тоді я поїхав у центр міста і пройшовся декількома відомими бутиками. Уже в другому мені підтвердили, що ви були праві, шефе: партія одягу обмежена, продали лише два комплекти, причому один купила дружина консула

(мені відмовили в проханні назвати її ім’я), а другий було реалізовано через дисконтну картку. Нашою невідомою є Авдоніна Василина Рудольфівна. Тридцять чотири роки. Вдова.

– Авдоніна? – перебив Соколовського Гайовий. – Знайоме прізвище.

Веніамін усміхнувся, вийняв смартфона і став читати:

– Авдонін Михайло Романович. Сорок дев’ять років. Підприємець, але ходять чутки, що свій статок нажив не зовсім чесним шляхом. Ну, це і не дивно. Загинув у травні цього року під час відпочинку на острові Балі.

«От і їдь кудись на море!» – з досадою відзначив Орест.

– Де жила, встановив?

– Так. Є адреса. Це недалеко від бутика. Вулиця Дорошенка. Дорогою сюди я заглянув до потрібної квартири. Двері закриті, ніхто не відповідає. Я поставив при вході поліцейського і наказав йому знайти слюсаря, – повідомив Соколовський.

– Ось це вже щось! – підвівся Гайовий. – Чого сидимо? Прапор у руки – і вперед за орденами!

– А дадуть? – засумнівався Веніамін.

– Принаймні не попруть з роботи!

Дорога до потрібного будинку зайняла майже п’ятнадцять хвилин, і це враховуючи той факт, що добиралися вони патрульною машиною. Будинок стояв на тихій вуличці, що йшла паралельно проспекту Свободи.

– Приїхали, – повідомив Соколовський.

Орест Гайовий оглянувся і одразу запримітив сріблястий «ягуар».

– Стажере, перевір, кому належить це авто.

Соколовський залишився з патрульними виясняти, хто є власником дорогої машини, а Гайовий попрямував до дверей будинку, біля яких стояли поліцейський і літній чоловік із сумкою.

Орест представився.

– Старший сержант Ребрик! – відповів поліцейський.

– А ви? – поцікавився Гайовий.

– Микола. Я з жеку.

– Що ж, пішли.

Потрібна квартира знаходилася на четвертому поверсі. Ліфта, звичайно, у таких будинках не було, тому довелося підніматися своїми ногами.

Біля потрібної квартири Гайовий кілька разів натиснув на кнопку дзвінка. Крізь броньовані двері чувся приглушений мелодійний передзвін, але ніхто не поспішав відчиняти.

– Відкрийте! – наказав Гайовий слюсарю.

Той мовчки поставив на підлогу сумку, дістав звідти інструмент, один вигляд якого змусив Гайового засумніватися в ефективності кримінального кодексу, вправно повозився із замком, і вже за хвилину справу було зроблено.

– Прошу! – відійшов убік Микола.

Орест Гайовий обережно прочинив двері. Там нікого не було. Зате на четвертий поверх уже встиг піднятися Соколовський.

– «Ягуар» належить нашій жертві, – захекавшись, повідомив він.

– Тобі, Веніаміне, варто більше ходити, – порекомендував Орест. – Заходимо!

Позаяк ні він, ні тим більше стажер зброї не мали, першим пішов старший сержант Ребрик. Тримаючи в руках пістолет, він сторожко обійшов усі кімнати. Гайовий із Соколовським йшли за ним. Нічого такого, що могло вказати, чому власниця такої шикарної квартири вирішила викинутися з вікна, до того ж у спальному районі, вони не побачили.

Зайшовши в останню кімнату, Ребрик озвався.

– Капітане! Ви це маєте бачити! – сказав він.

Орест пройшов у кімнату. На відміну від інших трьох, тут був повний розгардіяш. На підлозі валялися осколки розбитого дзеркала, судячи з кількості, великого розміру. Поміж ними вгадувалися уламки не менш великої і дорогої люстри.

Але все це Гайовий запримітив значно пізніше. Як тільки він увійшов, найперше, що кинулося йому в очі, була велика діра у стіні.

– Що тут, до біса, сталося? – вихопилося у Веніаміна Соколовського.

– А ось це, любий мій, нам і належить з’ясувати! – відповів Орест Гайовий.

V

Павло приїхав рейсовим автобусом у потрібне йому село значно пізніше, аніж сподівався. Село з оригінальною назвою Кути справді виявилося навіть не кутом, а справжнім тупиком. Це був крайній населений пункт, куди їздив автобус. Хоч вигляд дороги, що сполучала село з центральною трасою, змусив Павла позаздрити тутешнім жителям білою заздрістю, це не стало причиною того, щоб прибути на кінцеву зупинку вчасно. Тому коли водій, літній чоловік, судячи з усього, веселої вдачі, сказав своє, напевне, фірмове «Станція “Вилізай”!», годинник показував за двадцять хвилин на десяту. Відправа у місцевій церкві вже почалася, спішити нікуди, але й тинятися селом потреби немає. Нова людина одразу стає центром уваги і викликає якщо не підозру, то принаймні нездорову цікавість, а цього Павлові хотілося найменше. Він подумав було дочекатися Маркіяна біля його будинку, але не стовбичити ж перед закритою плебанею всю літургію, та й церква близько. Знову непотрібні розмови, тому, тверезо оцінивши ситуацію, Загородній вирішив перечекати вільний час там, де належить йому бути у неділю, – у церкві.

Як він і думав, відправа вже почалася, і Павло зайшов до церкви одночасно з останніми словами священика, котрими він закінчив проповідь. Загородньому здалося, що Маркіян затримав на ньому ледь уловимий погляд, але одразу переключився на службу. Павло скромно заховався за однією з колон праворуч, де зазвичай стояли чоловіки. Людей у церкві було небагато, не більше п’ятдесяти, але це й не дивно, враховуючи, що і село, у котрому правив колишній однокласник, не могло похвалитися великим населенням. Згадавши, що дорогою до церкви йому ніхто не зустрівся, Загородній зробив висновок, що, напевне, зараз він бачить усіх місцевих жителів.

Судячи зі здивованих неприємних поглядів, котрі Павло відчував на собі, приїжджих тут було мало, що і не дивно, враховуючи віддаленість села від центральної траси. Та й веселий водій повідомив, що виїжджатиме він назад до районного центру аж о п’ятій тридцять, тому у Павла залишалося достатньо вільного часу, щоб вирішити те, заради чого він приїхав сюди.

Тим часом служба повільно закінчилася; отець Маркіян завершив її звично, з нагадуванням, якого святого сьогодні згадують, нагадав присутнім, що чекає їх на вечірню о п’ятій годині.

Люди поволі почали розходитися. Павло не знав, чи доречно залишатися у незнайомій йому церкві, тому вирішив дочекатися Маркіяна надворі. Зауваживши на собі декілька поглядів, він усе ж вирішив не реагувати на них, хоч йому і було незручно. Зрештою, нічого дивного у тому, що на недільну відправу приїхала чужа людина, напевне, таке тут траплялося не раз.

Тим часом церкву залишив Маркіян і одразу підійшов до Павла.

Привіталися.

– А я думаю – мара якась чи це дійсно Павло! – почав Маркіян. – Що ж тебе привело сюди, друже?

– Приїхав до… тебе, – запнувся Загородній. – Як я маю звертатися?

– Пусте! – махнув рукою Маркіян. – Для тебе я Марек!

Павло ґмукнув. Колишній однокласник не забув, як колись називали його у класі.

– Тоді запрошую до господи, – сказав священик. – Підкріпишся з дороги, а там і поговоримо. Це ж скільки часу ми з тобою не бачилися?

– Років шість, напевне, – спробував згадати Павло.

– Шість! – підтвердив Маркіян. – Не менше.

Він провів Павла до плебані, яка виявилася навіть незамкненою. На його німе здивування Маркіян пояснив, що злодіїв у селі споконвіку не було, а чужі сюди не заїжджають – красти нічого, та й кожен чужак тут на виду.

– Тебе також, між іншим, запеленгували, тому якщо маєш намір щось натворити протизаконне, можеш одразу відмовитися від цього.

– Та я не збираюся чинити нічого протизаконного! – відказав Павло. – Просто хочу отримати консультацію у спеціаліста.

– Якщо це пов’язано з питанням церкви, то ти приїхав недаремно.

– Сподіваюся, що це стосується церкви.

Будинок, у котрому ось уже чотири роки проживав Маркіян Кирилюк, вражала спартанською обстановкою, але для Павла це не стало несподіванкою. Два роки тому раптово захворіла і буквально за місяць згасла Оксана, дружина Маркіяна. Із веселого, дотепного священика він перетворився на мовчазну задумливу людину. У служінні в церкві Маркіян знайшов єдине своє спасіння. Він навідріз відмовився перебратися в іншу, багатшу парафію, котру йому пропонували. Хоч у колах, у яких обертався Маркіян, подібних відмов не терпіли, усе ж із розумінням поставилися до бажання молодого священика бути поруч із могилою рідної йому людини.

Але охайність, що панувала в будинку, підказувала, що жіноча рука тут усе ж є. На столі у кухні навіть чекав накритий білим рушником обід.

Зауваживши здивований погляд гостя, господар поспішив заспокоїти.

– Місцеві жінки постаралися, – мовив він. – Я відмовлявся від такої честі, але на сході вони вирішили по черзі готувати мені обід на неділю.

– Тебе люблять, – зробив висновок Павло.

– А також бояться, що я поїду звідси. Але це даремно: Оксану я не залишу.

Маркіян говорив про дружину, як про живу, і Павло зрозумів, що для друга вона не помирала.

– Я скину сутану, а ти почекай мене тут, – сказав Маркіян і пішов в іншу кімнату.

Павло оглянув кухню, відзначив ідеальний порядок і сів у крісло перед столом. Він вирішив не форсувати подій, зрештою, до відправки автобуса ще добрих шість годин.

Маркіян з’явився несподівано, уже без сутани, у звичайній чорній сорочці, навіть без колоратки. Він підняв рушник, котрим якась жінка накрила приготовлений йому обід. Борщ, картопля з рибою.

– Склади компанію! – сказав він.

Павло хотів було відмовитися, мовляв, тут одному ледве вистачить, але господар не став вислуховувати ці аргументи і налив страву у дві глибокі миски.

Гість не став більше відмовлятись, узяв запропоновану йому ложку, і невдовзі чулося лише постукування ложок об посуд.

– Як тітка Стефа? – поцікавився Маркіян, коли з основною стравою було покінчено і господар запропонував каву.

– Воює, – повідомив Павло, спостерігаючи за діями Маркіяна.

Господар насипав у турку вже раніше помелену каву, залив її холодною водою, причому взяв її не з крана, а з великого бутля, видно, спеціально припасеного для таких випадків. Поцікавившись, чи п’є Павло каву солодкою, додав цукор, перемішавши все, і лише затим поставив на вогонь.

– З ким із невісток воює? – запитав Маркіян.

– З Максимом. З невістками у мами пакт про ненапад.

– А Макс?

– Максим виріс, змужнів, але, судячи з усього, не порозумнішав. Яким шибайголовою був за нашої молодості, таким і залишився. Навіть Юля не перевиховала його.

Це розвеселило Маркіяна, і він заледве не проґавив момент, коли потрібно було забирати турку з вогню. Проробивши цю процедуру ще декілька разів, він розлив свіжий паруючий напій у філіжанки і поставив на стіл тарілку з солодощами.

– Розповідай! – сказав він.

– Що? – не зрозумів Павло.

– Причину, через яку ти нарешті згадав свого колишнього однокласника. Адже не лише каву приїхав пити!

– Ні, не лише.

Павло вийняв з кишені смартфон і, пошукавши потрібні фотографії, простягнув Маркіяну.

– Тобі нічого не говорить цей напис? – запитав він.

Маркіян поставив на стіл філіжанку, здивовано подивився на фотографію, потім рухом пальців збільшив зображення.

– Звідки це у тебе? – запитав він.

– Ти не образишся, коли я не буду відповідати саме на це запитання? – поцікавився Павло.

– Не ображуся, але ця пересторога даремна. Смію нагадати тобі, що я священик і з поняттям таємниці сповіді знайомий не з чуток.

– Але я не сповідаюсь!

– Забули.

– Ти зможеш розібрати, що там написано?

– Текст дуже вицвів, але навіть тепер можу сказати, що це церковнослов’янська мова.

– Ти можеш його прочитати? – не вгавав Павло.

– Спробую, – непевно сказав Маркіян. – Звичайно, краще було б, якби ти привіз із собою оригінал.

Павло хмикнув.

– Це для тебе краще. Пергамент виявився настільки хрусткий, що з нього нічого не залишилося б після поїздки до вашого села. Він узагалі розпався начетверо після того, як я встиг його сфоткати.

– Значить, оригінал у тебе, і це пергамент.

Павло кивнув головою.

– Забирай свою каву, солодке і йди зі мною, – підвівся Маркіян.

Так вони удвох – Павло з кавою і тацею з солодощами, а Маркіян із кавою і смартфоном – перейшли до іншої кімнати, котра слугувала місцевому священику вітальнею. На столі Павло зауважив ноутбук.

– Шнур маєш? – запитав Маркіян, включаючи ноутбук.

Павло заперечливо похитав головою.

– Пригадую, у школі тобі також завжди чогось бракувало, – незлобно сказав господар і, подивившись на марку смартфона, вийняв із шухляди шнур від свого апарата.

– Що ти хочеш робити? – поцікавився Павло.

– Якщо ти не приніс мені оригінал напису, а лише недосконалий знімок, доведеться пригадати ази інформатики. Що таке фотошоп, ти не забув?

Він кивком голови наказав присісти поруч, вправними рухами переніс зображення зі смартфона на екран, віддав його власнику. Маркіян виявився не лише чудовим священиком, але й вправним навіть не юзером. Павло засумнівався, чи можна служителя церкви порівнювати з хакером. Либонь, якщо і можна, то варто використовувати первісне, ще не негативне значення цього слова.

Попрацювавши над контрастом, яскравістю, Маркіян добився найоптимальнішої картинки. Він надпив дещо охололу каву, забувши при цьому про солодощі.

– Ну? – нагадав про себе Павло.

– Не нукай! У нас у семінарії відучили від двох слів паразитів: «е-е-е» і «ну». Рознукався!

Маркіян вдивився у текст. Він одразу розгадав, що напис древній і пов’язаний з церковним текстом.

– Я вчився у греко-католицькій семінарії, тому церковнослов’янські тексти нам викладали не як основні. У православних семінаріях їм приділяють значно більше часу й уваги, – говорив Маркіян, – але, на твоє щастя, я мав відмінні оцінки з усіх предметів – і важливих, і не дуже. Так от, відомо декілька типів почерків, котрими писали наші предки: устав, півустав, в’язь, скоропис, так зване гражданське письмо. Це – скоропис, і якщо це скоропис, то написаний він не раніше чотирнадцятого століття. До того скоропису просто не існувало.

– Що тут написано? – не вгавав Павло.

– Тепер про напис. З церковнослов’янською у мене, м’яко кажучи, не дуже, але зарадити цьому можна. Я бачу у першому рядку слово, котре сміливо можу інтерпретувати, як Даниїл.

– Пророк Даниїл? Той, що у Вавилоні?

– А іншого я не знаю. Так, дай хвилинку. Тут написано: «Ти же, Даніиле, загради словеса и запечатай книги до времене скончанія».

– І що це значить?

– У перекладі на зрозумілу мову цей текст – і це підтверджує Огієнко – звучить наступним чином: «А ти, Даниїле, заховай ці слова і запечатай цю книгу аж до часу кінця».

Павло нічого не зрозумів, про що не забарився повідомити другові.

– Мені поки що також не все зрозуміло. Можливо, допоможуть наступні рядки. Почекай, дай мені сконцентруватися.

Концентрація отця Маркіяна затягнулася на п’ять хвилин, і Павло вже почав хвилюватися за друга, але той, неначе нічого не сталося, продовжив:

– Не буду перевантажувати мозок оригінальним текстом, але з упевненістю можу стверджувати, що це цитати з Давидових псалмів.

– Прочитати можеш? – допитувався Загородній.

– Звичайно, можу! Чи ти думаєш, що, окрім «Благословлю Тебе, Господи…», я нічого не знаю?

Павло цього не думав.

– Тут хтось написав цитати з різних псалмів, причому один псалом повторюється двічі. Слухай. «Тих же, що збочують на свої манівці, нехай їх провадить Господь разом із беззаконцями!» Наступний рядок. «Вернися ж із нашим полоном, о Господи, немов ті джерела, на південь!» Далі. «Хваліте Господнє Ім’я, хваліте, Господні раби, що стоїте в домі Господньому, на подвір’ях дому нашого Бога!» І останній рядок є повтором «Вернися ж із нашим полоном…»

– Ти все це розібрав? – захоплено вигукнув Павло Загородній.

– Я це все знаю. Не хочу вигадувати і хвалитися, що розібрав, – відповів Маркіян, – але…

– Що?

– Але що робити далі з цим текстом, я не знаю.

– Це церковні тексти?

– Це церковні тексти, але хто їх написав і, головне, чому, сказати не можу.

Маркіян знову вдивився у текст на екрані ноутбука.

– Потрібно ще щось, а що, не знаю.

Павло спостерігав за другом, хвильку подумав і лише після того поліз рукою в кишеню.

– Можливо, це допоможе, – сказав він і поклав перед Маркіяном загорнутий у носовичок невеликий предмет.

Здивований священик подивився на Павла, перевів погляд на згорток і обережно розгорнув його. Він побачив, що це древня тверда, напевне, сургучева печатка із ледь помітним рельєфом.

– Звідки це у тебе? – поцікавився вражений Маркіян.

– Була на пергаменті, – пояснив Павло. – Відлетіла, коли я намагався розгорнути його, тому не потрапила на фото.

Маркіян придивився до печатки. Те, що вона була древня, сумнівів не було, а той факт, що нею скріпили цей дивний документ, свідчив про його важливість. На жаль, хоч щось розібрати було неможливо або майже неможливо. А якщо…

Зауваживши, що Павло вже заховав свій смартфон, Маркіян вийняв свого і сфотографував печатку, затим під’єднався до ноутбука.