Kitabı oku: «Поміж двох орлів»

1

«Написано в церкві втечі Пресвятої Богородиці до Єгипту монастиря святих Отців Василіан пiд Жовквою року Божого 1609».

Брат Амвросій поставив крапку, відклав убік перо й побожно перехрестився. Погортавши щойно закінчену працю, він задоволено усміхнувся. Хоч уже й очі погано бачать, і рука вже не така тверда, але почерк, здавалося, не змінився відтоді, як він написав своє перше «Житіє святих». Гай-гай, невже минуло аж п’ятдесят років? Десятки разів замерзала місцева річка і стільки ж скресала її крига, щоб десь у березні-квітні затопити низовину, що віддаляла село від новозбудованого міста.

Чесно кажучи, брат Амвросій дещо злукавив. Немає вже монастиря біля Сопошина. Давно вже нема. І братії також нема. Він залишився сам-один.

Монах важко зіЯтхнув. Так, один. Інші або поховані на місцевому цвинтарі, або переселилися у Крехів. І досі як чує про печери Крехова, у старого ченця щемить серце. Ні, він, звичайно, радіє від того, що на цю землю спустилася благодать Божа, що монахи святого Печерського монастиря оселилися тут, започаткувавши особливе служіння й завидну смиренність. Амвросій ніколи не бачив цих двох ченців, хоч відтоді, як вони з’явилися тут, минуло вже чотирнадцять років. Спочатку Сильвестр та Йоіль – так звали прибулих – поселилися у двох печерах на узліссі. Одна з них служила за житло, а іншу, більшу, пристосували під церкву. Хто вони були – не знав ніхто. Хтось казав, що ченці прибули з Києва, хтось переконував, що принаймні Йоіль прийшов із Греції, можливо, навіть із самого Афону. Ніхто не знав, а монахи не спішили розповсюджуватися на цю тему.

Вістка про особливу благодать поширилася навколишніми селами, як весняна повінь. Десь через рік до ченців приєдналися перші послушники – жителі найближчого села. І тоді неначе прорвало! Ченці із численних монастирів, що існували сотні років, просили у своїх ігуменів благословення приєднатися до святих монахів. Це прагнення особливо підсилилося тоді, коли до братів дійшла звістка про підписання у Бересті унії з папським престолом. Ченці вважили, аби захистити віру потрібен значно більший подвиг, аніж той повсякденний, який вони здійснювали. І печери Крехова – саме те місце, куди варто прагнути. А десять років тому перший брат, Симеон, залишив стіни цього монастиря. За вісім років у нову обитель перебралися майже всі.

Останнім монастир покинув ігумен. Амвросій пам’ятав розмову з братом Порфирієм, неначе це відбулося вчора. Тоді кожен з них залишився при своїй думці: ігумен так і не зумів переконати його послідувати за іншими братами, адже він залишиться один в спорожнілому монастирі; Амвросій же даремно просив Порфирія не покидати місце, на яке ще сто двадцять років тому спустилася благодать Божа. Єдине, що зміг добитися брат Амвросій, – так це благословення свого ігумена, щоб залишитися тут. Розуміючи, що старому ченцю буде важко призвичаїтися до нових порядків, відмінних від уже звичних (воістину, не йти ж у чужий монастир зі своїм статутом!), Порфирій виконав прохання старця.

– Що ж, – сказав Амвросій на прощання. – Напевне, це дійсно Божий промисел, щоб першого і останнього ченця звали однаково.

І ще одне попросив він ігумена. Щоб той дозволив йому використати папір, який у невеликій кількості тут зберігався. Знаючи нахил Амвросія до літопису (адже з-під його пера вийшов не один життєпис святих), Порфирій дозволив.

Відтоді минуло два роки. Спочатку ченці провідували його досить-таки часто, потім відвідини стали рідшими, вряди-годи, а за останні півроку не було нікого. До Амвросія доходили чутки про діяльність, котру розгорнули монахи у Крехові. Ще раніше поруч печер, які десяток років були прихистком Йоілю та Сильвестру, завдяки старанням і допомозі людей з навколишніх сіл постала церква. Коли ж місцевий дідич дозволив спорудити ще один храм, стало зрозуміло, що Амвросій так і залишиться останнім монахом у колишньому монастирі.

Чернець кинув оком на отвір у стіні, який колись був вікном. Недавно під час небувалої бурі вітер розбив скло, а поставити нове у нього не було ні сил, ні коштів. Добре, що зараз травень, тепло, а потім можна щось придумати.

«Якщо мені ще буде потрібне згодом тепло…» – подумав Амвросій.

Важкі темні свинцеві хмари, здавалося, надовго зачепилися за густі верхівки модринових велетнів гори Гарай. З власного досвіду брат Амвросій знав, що це вірна ознака погіршення погоди. Далебі, цьогорічна весна, здавалося, вилила на землю всю воду, яку тримала на небі; земля вже не могла прийняти у себе більше; місцева річка розлилася, десь там нижче за течією затопила луги, а дощ хлющив мало не щодень.

Амвросій подумки подякував Богові за мудрість першого ігумена монастиря: він поклав звести обитель на високому лівому березі річки. Внизу, хоч і ближче до містечка Винники, замість того, щоб кожну хвилину віддавати Богові, довелося б боротися за земне існування…

За дверима келії почулося кряхтіння. Амвросія не здивували ці звуки. Він знав, кому вони належать. Лише одна людина скрашувала його самотність протягом останнього року.

Клацнула дерев’яна клямка, заскрипіли давно не змащені двері, і у келії одразу стало тісно. Високий юнак із кучмою кучерявого чорнявого волосся поставив на стіл поряд зі списаними аркушами вузлик. Привітався.

– Я не чекав, що ти прийдеш сьогодні, – озвався Амвросій.

– Ось, мати приготувала… – замість відповіді сказав юнак.

Він розв’язав вузлик, і чернець побачив дві великі рибини й буханець чорного хліба.

– Тарасе! – захоплено вигукнув Амвросій. – Звідкіля таке багатство?

Юнак задоволено усміхнувся.

– Вчора наловили з хлопцями, – пояснив. – На мочарах. Стрвиня розлилася аж до горбів, там води лише по коліна, рибу можна ловити руками. Наловив аж вісім. Дві ось приніс вам.

– Оце спасибі тобі! Що ж, сідай, пообідаємо разом.

– Ні, я не буду, – відмовився Тарас. – Кажу ж, наловив вісім. Ми з мамою заледве з’їли чотири. Їжте самі. Я ще наловлю. Риби цьогоріч багато.

Він сів навпроти старого ченця і мовчки дивився, як той їсть. Амвросій обережно, лише одними кінчиками пальців, розпотрошив ще теплу рибину, витяг кісточки, і захоплено відправив шматок до беззубого рота, смачно при цьому прицмокуючи.

Ось уже другий рік Тарас кожного дня приходить у келію до Амвросія. Мати спочатку противилася цим відвідинам, адже син – єдиний чоловік у сім’ї, але побачивши, що Тарас став спокійнішим, уже не пропадає десь із шибайголовами, заспокоїлась. А коли дізналася, що старий Амвросій вчить сина грамоти, передала ченцеві їжу.

Так сталося, що Тарас Сопоха залишився без батька ще немовлям. П’ятнадцять років тому під час татарського набігу вбили його тата, який разом з іншими чоловіками села спробував завадити орді робити свою чорну справу. Відтоді вдова Марія жила сама. Татари спалили її хату, що дісталася покійному чоловікові від його батьків. Марія перебралася жити в убогу хатину, яка стояла пусткою після того ж таки набігу. Малий Тарас цілими днями гасав десь з однолітками, а пізно ввечері приходив додому замурзаний, голодний. Мати вже почала переживати за сина, але якось хлопець зустрів монаха Амвросія. Важко сказати, як таке сталося, але Тарас прикипів до старого. Амвросій, побачивши допитливу натуру хлопця, вирішив навчити його грамоті.

– Я бачу, ви вже закінчили… – порушив мовчанку Тарас, взявши в руки два списані аркуші.

– Так, дякувати Богу!

Амвросій витер рукавом губи, перехрестився.

– Вже й забув, коли так наїдався… – сказав монах.

Хоч так він говорив кожного разу, як Тарас приносив їжу, хлопець припрошував ще.

– Та їжте все. Я ще наловлю…

– На сьогодні вистачить, – сказав монах. – Мені, старому, більше не можна. А другу рибину з’їм завтра. Тому можеш не трудити ноги.

– Та чого там, я принесу… – повторив Тарас. – Мені не важко…

Він заглибився у читання, ворушачи губами, як звичайно роблять ті, хто ще не твердо читають. Монах не став заважати хлопцеві, а зібрав риб’ячі кістки у купку, щоб потім нагодувати бездомного кота. Цей приблуда скрашував самотню старість монаха, причому відвідини Тараса і кота ніколи не збігалися. Амвросій підозрював, що вони якось все-таки зустрілися, і ця зустріч для кота принаймні лишалася пам’ятною.

– І що далі? – запитав Тарас, дочитавши до кінця.

– Попрошу брата Порфирія, щоб він у себе в Крехові переплів усе в книгу.

– Це було б добре, – згодився хлопець. – Але як це зробити, адже звідтам вже рік нікого не було.

– Дасть Бог, хтось навідається, – відповів старий. – Скажи краще, що у світі робиться. А то я нічого не знаю.

– Кажуть, до Жовкви повертається польний гетьман.

– Польний? – перепитав монах. – А коли він став польним?

– Та вже давно. Не знаю точно.

Станіслав Жолкевський¹ вперше з’явився у Винниках одразу ж після останньої татарської навали. Нелюбимий королем Сигізмундом, він, тим не менше, підтримував останнього завжди, і після того, як 1596 року розбив повстанців Северина Наливайка, отримав привілей побудувати власне місто і назвати своїм іменем. Вибір впав на село Винники, що розкинулося на лівому березі мальовничої річки Стрвини неподалік родинного маєтку гетьмана у Туринці. Облюбувавши високий правий берег, Жолкевський заклав замок.

З’являючись епізодично у Жовкві, власник міста все ж постійно контролював будівництво, запросивши для цього з Італії відомого архітектора Паоло де Дукато Клеменсі.² Схиблений на Леонардо да Вінчі, Павло Щасливий (так стали називати італійця, замінивши ім’я, що важко вимовлялося, а ще важче запам’ятовувалося) переконав Жолкевського побудувати місто. Бажаючи вразити, а то й досадити численним недоброзичливцям, Станіслав Жолкевський згодився. Тепер архітектору вже ніщо не заважало працювати так, як йому хотілося. Мало того, що прискореними темпами будувався замок-резиденція Жолкевських, одночасно зводилася оборонна стіна, окреслюючи цим межі майбутнього міста.

Коли ж у 1603 році король надав Жовкві німецьке право, сюди перебралася дружина Реґіна з синами. Цим же указом місту дозволили проводити чотири ярмарки. Завтра якраз відкривається другий у цьому році, станіславський.

– Завтра ярмарок, – нагадав Амвросій. – Підеш?

– Звичайно, – відповів Тарас. – Ще до вечора наловлю риби, мати напече. Буде що продавати.

– А Мошко відпустить?

Тарас насупився. Згадка про управителя села завжди псувала йому настрій. Ще 1560 року тодішній власник Винників і навколишніх сіл Андрій Висоцький дарував їх белзькому воєводі Станіславу Жолкевському, батькові гетьмана. Нові власники спочатку батько, а за ним і син, постійно перебуваючи у походах (то короля потрібно рятувати, то Наливайка упокорювати, то зі Швецією воювати), у своїх володіннях з’являлися нечасто і всю владу над селами віддали в руки управителів, в основному, жидів. Ті, відчуваючи тимчасовість своєї посади і бажаючи урвати від неї ласий шматок, вичавлювали з селян усе: якщо пан встановлював один тиждень панщини, то управителі збільшували ще на сім днів особисто для себе. Тому селяни змушені були майже півроку працювати на панів. І це не рахуючи повинностей, як-от робота на будівництві замку. Місцевий управитель Мошко (взагалі-то його звали Іцхаком, але прізвисько так міцно причепилося до нього, що ніхто й не згадав би справжнього імені) помітно вирізнявся навіть серед своїх одновірців. Він заставляв селян працювати на себе коли йому заманеться, відправляв у Жовкву на будову найбільше хлопів. Особливо розперезався Мошко після того, як місцевий монастир покинули монахи. Він відібрав у місцевого священика ключі від старої дерев’яної церкви, і тепер, щоб охрестити, повінчатися, поховати чи просто відправити службу, потрібно було йти до жида за дозволом і ключами. (Звичайно, йти не впорожні, бо він може і відмовити.)

Тарас особливо потерпав від управителя. Те, що Марія була вдовою, не звільняло її від повинностей. Спочатку Тарасова мати відробляла панщину сама, а коли хлопець підріс, черга дійшла і до нього (причому Мошко зробив по-своєму: не зменшивши норму матері, встановив таку ж її синові). Крім того, час від часу хлопець відробляв і у місті. Замок він будувати не встиг, а от парафіяльний костел вже пам’ятає його муки.

– А що Мошко? – знизав плечима хлопець. – Ярмарок встановив сам ясновельможний король, і ніхто, навіть Мошко, не може його відмінити.

– Послухай, Тарасе, що я тобі скажу, – мовив Амвросій. – Що робиться на руській землі, – сам бачиш. З кожним роком все гірше і гірше. Сьогодні жиди не дають нам молитися так, як ми звикли. Завтра заставлять взагалі відмовитися від своєї віри. Та де, вже заставляють. Я вже мовчу про те, що за цей час встигнуть здерти з нас не те що три – сім шкур. Треба щось робити…

– А що робити? – здивовано запитав Тарас.

Він був спантеличений цими словами монаха.

– Не забити ж управителя, врешті-решт!

– Боже борони! – перехрестився Амвросій. – Це гріх, хлопче, навіть думати про таке.

– Тоді де ж вихід?

– У церкві.

– Та вона ж закрита, і ключі у того ж таки Мошка!

– Я маю на увазі не церкву, побудовану людьми, але створену Господом, – відповів старець і, побачивши, що хлопець не зрозумів, додав: – Твоє спасіння у чернецтві.

– Ви пропонуєте мені стати монахом?

– Спочатку, звичайно, послушником, а потім уже й ченцем.

– Але я й не думав про це! – відказав Тарас.

– На все воля Божа… – відповів монах. – П’ятдесят років тому я також і гадки не мав, що прийму постриг. А воно бач, як склалося.

Тарас задумався, осмислюючи щойно почуту пропозицію.

– Невже Мошко мене відпустить? – засумнівався він.

– На це – так. В усякому разі, можна звернутися з проханням до гетьмана. Гадаю, він ще не забув, що походить з руського роду. Принаймні саме цим я пояснюю його рішення сприяти розбудові монастиря в Крехові.

Тарас повертався додому і був спантеличений розмовою зі старим ченцем. Йому, звичайно, дуже хотілося вирватися з-під влади Мошка, але залишати заради цього матір і натягнути на себе до кінця життя чернечу рясу хлопець ще не був готовий.

2

Серед усіх ярмарків, котрі відбувалися у Жовкві, саме весняний був найбільшим і більш бажаним. Мало того, що він відбувався після Великодня, коли люди дозволяли собі не лише скоромне, він був першим після піврічної перерви. Ярмарок у травні припадав на день святого Станіслава – покровителя ясновельможного гетьмана, тому був особливо урочистим. Цього дня усі торговці, котрі знали про нього, де б вони не були, старалися прибути до Жовкви, бо знали, що у місто збереться чимало народу.

Розуміючи, що вибирати буде з чого, адже про ярмарок знали люди не лише з Жовкви та навколишніх сіл, але й із далеких країв, потенційні покупці, у свою чергу, сподівалися зекономити на покупках. Минулого ярмарку, на святого Мартина, свій крам виставив кушнір з Белза. Його товар був значно кращий від місцевого, тож жовківські майстри залишилися у програші.

Якщо торговці сподівалися продати дорожче, а покупці купити дешевше, то місцеві злодії потирали руки від майбутнього улову: роззяв на таких збіговиськах завжди вистачало.

Не бажав залишатися без прибутку і місцевий уряд. У такі дні вже впродовж декількох останніх років податок на дозвіл торгувати зростав, що приносило відчутний прибуток у міську казну.

Тобто у місті і навколишніх селах всі з нетерпінням чекали восьмого травня.

Сопошинці мали на ярмарковій площі, яка розкинулась якраз навпроти головних воріт замку, своє відведене місце. Це місце, рівно ж як і право торгувати, сопошинцям надав колишній власник Винників, і ніхто не те що намагався відтіснити їх із «хлібного» місця, але навіть не помишляв цього.

Звичайно, своїм скромним, в основному, рибним крамом вони поступалися іншим, багатшим селам, а приїжджим купцям – і поготів, але це був стабільний, хоч і невеликий набуток.

Тарас із матір’ю прибули у Жовкву ще вдосвіта, але вже з самого ранку площа була заповнена народом. Розклавши на дерев’яних столах запечену вночі рибу, від якої поширювалися неймовірно смачні пахощі (мати не стала пекти рибу звечора, як більшість односельців, а зробила це вночі, щоб була свіжою, до того ж заправляла її своїми «таємними» спеціями), Тарас трохи відійшов убік. Справжній базар розпочнеться десь за годину, хлопцеві залишається годинка на відпочинок. Він усю ніч допомагав матері пекти рибу, отож дуже хотілося спати. Побачивши, що син ледве тримається на ногах, Марія дозволила йому прилягти. Тарас примостився біля воза зі свіжою травою, що його привіз сусід Зосим, і майже одразу ж заснув.

Здавалося, щойно стулив повіки, а вже його термосить старий Зосим.

– Ану вставай, сонько! Ай-ай, хіба це торговець! Ще трохи, і мати весь крам попродає.

Тарас миттю схопився. Дійсно, базар вирував у повну силу. За той час, поки він, Тарас, куняв, вже дехто встиг і спродатися, і щось купити. Тарас підійшов до матері. Вона вже встигла продати дві рибини і стояла задоволена. День обіцяв принести якусь копійчину у хату.

– Відпочив?

Тарас кивнув і під сміх односельців струсив рукою стебла трави з голови.

– Я не торговець, – відказав Тарас.

Дійсно, хлопець не надавався до торгівлі. Мати, бувало, побачить, як незграбно торгує син, і відправить до іншої роботи. А Тарас і не проти. Йому миліше ловити рибу, навіть допомагати її приготувати, але аж ніяк не торгувати.

– Іди, сину, роздивися там. Може, щось приглянеш собі, – сказала мати.

Останнє було сказане так, для годиться, адже що можна приглядати, якщо у тебе у кишені немає навіть шельняга,³ а якби б і був, однаково віддав би матері. Їй краще знати, що купити в першу чергу, хоч, якщо чесно, купити потрібно все.

Але у цьому є навіть свій позитив. Не маючи ні шеляга, не варто боятися, що його обчистить якийсь злодюжка, що, наче мухи, злетілися звідусюди на жовківський базар.

А базар вирував. Тарас походжав поміж рядів з різноманітним крамом і ковтав слинку. Не лише їжа приваблювала хлопця, хоч і не кожен день йому доводилося їсти м’ясо чи молочне. Тараса більше цікавили вироби місцевих цехів: шевців, кушнірів чи ткачів. Були тут і свої шапкарі, поясники і римарі. Але все це забулося одразу, як тільки хлопець опинився перед виробами з недалекого Глинська. Тарас двічі бував у цьому селі, коли з матір’ю ходив до монастиря, і завжди захоплювався гончарами, що, здавалося, робили з глини неймовірне. Ось і сьогодні на землі розставлені глечики, миски, якийсь чудернацький посуд, про призначення якого Тарас не мав ніякого уявлення. Але навіть не це привернуло увагу хлопця. Працюючи на будівництві костьолу, Тарас дізнався від тамтешнього мешканця, що її милість пані Реґіна захотіла, аби у замку печі були з глинського зеленого кахля.

А ось і він… Тарас зачаровано зупинився перед купами знаменитого кахлю. Як йому хотілося, щоб і в їхній убогій хатинці була така піч! Він розумів, що це лише красива, але на жаль, нездійсненна мрія; всієї риби у Стрвині не вистачить хоча б на пару таких кахель, не те що на цілу піч.

Настрій одразу зіпсувався, Тарас поволі почалапав до місця, де торгували сопошинці. Він навіть не став підходити до приїжджих жидів чи вірмен, котрі торгували над річкою, там, куди стікалися багаті містяни. Хотілося одразу покинути це торжище, де кожен якщо не вкаже тобі на твоє місце, то принаймні подумає. Краще вже посидіти у келії Амвросія та послухати його історії про святих…

Мати здивувалася, що син повернувся так швидко, але нічого не запитала. Сама вона більше нічого не вторгувала, але не переймалася цим: базар тільки починався.

Тарас стояв осторонь рядів і лише спостерігав за торгівлею. Саме він перший запримітив, як із воріт замку вийшли три жінки. Попереду йшла висока струнка літня жінка, а дві інші, молодші, несли великі кошики. Тарас швидше вгадав, аніж упізнав, що це вийшла за покупками дружина власника Жовкви.

Хоч жінка могла купити будь-що і за будь-яку ціну, вона, тим не менше, одразу попрямувала до рядів, які займали сопошинці. Було зрозуміло, що жінку цікавить риба. Пані Реґіна пройшла мимо кількох торговців і зупинилася коло Тараса з матір’ю. Хлопець про себе усміхнувся: спеції матінчині привертали увагу…

– Це твоя риба? – запитала жінка.

– Так, пані, – відповіла Марія. – Свіжа, лише вчора син наловив.

– Що свіжа – бачу. А пік хто?

– Ми з сином, – мати кивнула на Тараса.

– Смачно пахне.

Пані Реґіна задоволено потягнула носом.

– Я купую у тебе, – сказала вона. – Усю рибу. Скільки?

Від несподіванки Марія втратила дар мови. Побачивши це, пані Реґіна відрахувала п’ять монет (по одній за кожну рибину) і подала жінці. Та лише спромоглася подякувати. Риби перекочували у кошик однієї зі служниць. Але пані не спішила відходити.

– Як тебе звати? – запитала вона.

– Марія… – відповіла спантеличена жінка.

– Послухай, завтра у місто повертається його вельможність пан гетьман. Я хочу, щоби зранку ти принесла до замку двадцять рибин, запечених так, як оце сьогодні. Зможеш?

– Так, пані! – відповіла хутко Марія.

– Тоді я тебе чекатиму завтра зранку.

– Авжеш, пані!

Реґіна Жолкевська пішла далі, а мама заспішила збиратися.

– Пішли, Тарасе! У нас багато роботи!

Вони встигли купити лише найнеобхідніше і поквапились додому: роботи було справді багато.

Тарас одразу подався на риболовлю, щоб до вечора наловити зо два десятки великих рибин. (Хоч пані Жолкевська нічого не говорила, яку саме рибу, Тарас слушно припустив, що негоже подавати до столу вельможного гетьмана дрібноту.) На щастя, улов виявився багатий, і сонце було ще високо, а хлопець уже накидав у кошик потрібну кількість риби і завдавав собі на плечі.

Мусив спішити, адже рибу треба ще почистити і запекти у печі. Вся вона, звичайно, одразу не поміститься, тому, напевне, доведеться працювати всю ніч…

Дорога додому вела через увсе село повз закриту дерев’яну церкву, хати односельців. Базар у місті вже закінчився, всі поверталися додому, щоб відпочити перед завтрашньою роботою. Їм із матір’ю доведеться трудитися всю ніч. Зате пані Жолкевська обіцяла щедру винагороду, і Тарас не боявся, що вона обмане. Швидше б дійти додому… Йому зовсім не хотілося зустріти будь-кого.

Аж тут дорогу Тарасові перепинив не хто інший, як управитель села Мошко.

– Що несеш? – прискіпливо запитав той.

Тарас із несподіванки заледве втримав кошик у руках. Він не те що не любив Мошка, він його просто ненавидів і в думках уже декілька разів убив здирця. Гетьманський управитель був ще досить молодий, тридцятирічний, невеликого зросту, але за поясом носив шкіряного канчука, яким час від часу безбоязно користався. Хто посміє противитися представнику самого гетьмана!

– Риби наловив, – відказав Тарас.

– Навіщо так багато? Базар уже закінчився. А тобі самому не подужати. Навіть для твого монаха буде забагато!

– А це не мені, – відповів Тарас. – Пані Реґіна Жолкевська замовила рибу для пана гетьмана, і до завтрашнього ранку ми маємо принести її до замку. Пані Жолкевська буде дуже невдоволена, коли дізнається, що саме через вас, пане управителю, пан гетьман не дочекається на своєму столі цієї страви.

Почувши таке, Мошко стиснув зуби, але відступив. А Тарас попрямував далі.

– Не забудь у понеділок прийти до костьолу. Твоя черга відробляти, – навздогін крикнув Мошко.

Тарас не спинився. Він і без нагадування Мошка знав про свою повинність відпрацювати на будові за себе і за матір.

Ще довго хлопець відчував на собі важкий, болючий, неначе удар канчука, погляд управителя.