Kitabı oku: «4 3 2 1», sayfa 13
2.2
Перше число видання «Хрестоносець на бруківці» вийшло 13 січня 1958 року. Арчібальд Фергюсон, засновник і видавець цієї дитячої газети, в передовій статті на першій сторінці заявив, що «Хрестоносець буде висвітлювати факти в міру наших можливостей і казатиме правду, чого б це не вартувало». Друк першого видання в обсязі п’ятдесят примірників здійснювався під наглядом виробничого директора Рози Фергюсон, яка відвезла рукописний макет до друкарні Маєрсона в Вест-Орандж, щоби там відтворити обидві сторони аркуша розміром двадцять чотири на тридцять шість дюймів і зробити копію на папері достатньо тонкому, аби його можна було скласти пополам, і саме завдяки тому, що він складався й розкладався, «Хрестоносець» з’явився на світ більше схожим на (майже) справжню газету, ніж на якийсь кустарний, віддрукований на машинці та розмножений на мімеографі бюлетень. Ціною п’ять центів за примірник. Ані фотографій, ані рисунків, тільки трохи вільного місця для трафаретної шапки угорі, і більше нічого, окрім двох великих прямокутників, заповнених вісьмома шпальтами щільно стулених слів, написаних від руки печатними літерами. То був почерк одинадцятилітнього хлопця, який завжди мав проблеми з каліграфією, але, попри декотрі нерівності й кривизну, текст виявився досить читабельним, а загалом результат виглядав як щира, хоча й дещо неоковирна версія широкосмугової газети вісімнадцятого сторіччя.
Всі двадцять з гаком матеріалів охоплювали діапазон від епіграм та ядучих зауважень в кілька рядків завбільшки до нотаток в дві-три шпальти, першою з яких була передовиця на першій сторінці, котра мала заголовок «Гуманітарна катастрофа: Доджери та Гіганти перебираються з Нью-Йорка на Західне узбережжя» і містила витяги з інтерв’ю, взяті Фергюсоном у різних членів родини та приятелів, найдраматичнішим з яких була реакція друга-п’ятикласника Томі Фукса: «Мені хочеться вбити себе. Єдина команда, що лишилася, – це Янкі, а я ненавиджу Янкі. Що ж мені тепер робити, га?» В статті на тильній сторінці висвітлювався скандал, що розгорявся в початковій школі Фергюсона. Протягом останніх чотирьох тижнів учні, граючи в м’яча, вже чотири рази травмувалися, вдарившись об одну з двох цегляних стін спортзалу і здобувши собі таким чином велику кількість синців, струсів мозку, а також розбитих маківок та лобів, і Фергюсон виступав за встановлення у спортзалі м’яких панелей, щоби запобігти подальшим травмам. Взявши коментарі у жертв нещодавніх інцидентів («Я кинувся за м’ячем», сказав один хлопець, «але незчувся, як відлетів від цегляної стіни з розбитою головою»), Фергюсон поговорив з директором школи, містером Джеймсоном, який погодився, що ситуацію слід взяти під контроль. «Я говорив з представниками Комісії з освіти», сказав він, «і вони пообіцяли встановити м’які панелі до кінця місяця. А доти ігор в м’яч не буде».
Окрім від’їзду бейсбольних команд та розбитих лобів, там були також замітки про зниклих домашніх тварин, про повалені бурею стовпи, автомобільні аварії, змагання зі спітболу, про «Спутнік», стан президентського здоров’я, а також коротенькі нотатки про останні події в середовищі кланів Фергюсонів та Адлерів, наприклад «Лелека не забарився!»: «Вперше в історії людства немовля народилося в належний строк. Об 11:53 вечора, 29 грудня, за сім хвилин до закінчення належного терміну, місіс Френсіс Голандер з Нью-Йорка, віком 22 роки, народила свою першу дитину, хлопчика вагою 7 фунтів 3 унції, якого назвали Стівеном. Вітаємо, кузино Френсіс!» Або таке: «Великий крок догори»: «Нещодавно Мілдред Адлер підвищили від ад’юнкт-професора до штатного професора факультету англійської мови та літератури Чиказького університету. Вона є одним з провідних світових знавців художньої літератури Вікторіанської доби і опублікувала праці про творчість Джорджа Еліота і Чарльза Діккенса». Слід також зазначити, що в правому нижньому кутку задньої сторінки був текст у прямокутній рамці під назвою «Куточок жартів від Адлерів», який Фергюсон планував зробити постійною рубрикою в усіх випусках «Хрестоносця», бо хіба ж міг він проігнорувати такий цінний ресурс, як його діда, короля невдалих жартів, від якого Фергюсон за багато років наслухався їх стільки, що він, як молодий редактор, визнав би для себе неприпустимим ними не скористатися? Першим з надрукованих невдалих жартів став ось цей: «Містер та місіс Хупер летять на Гаваї. Незадовго до посадки містер Хупер цікавиться у дружини, як правильно вимовляти – «Гауаї» чи Гаваї»? «Та хтозна», каже місіс Хупер. «Спитаємо кого-небудь, коли прибудемо». В аеропорту вони помічають маленького дідка в гавайській сорочці. «Вибачте, добродію», питає в нього містер Хупер. «Чи не скажете ви нам, куди ми прилетіли – на Гауаї, чи на Гаваї?». «На Гаваї», відповідає дідок, не зморгнувши оком. «Дякуємо», кажуть йому містер та місіс Хупер. «Та нема за що», відказує дідок.
Подальші випуски були опубліковані в квітні та вересні того ж року, кожен наступний кращий за попередній, принаймні, так запевняли Фергюсона його батьки та родичі, але з його шкільними приятелями сталося інакше, бо після успіху першого номеру, який мав у його класі шалений успіх, наступні призвели до певних непорозумінь і навіть ворожнечі. Замкнений світ п’яти- та шестикласників керувався жорстким кодексом правил і так само жорсткою соціальною ієрархією, і Фергюсон, проявивши ініціативу й випустивши «Хрестоносця на бруківці», тобто, насмілившись створити щось на рівному місці, сам того не бажаючи, вийшов за межі, встановлені чинним кодексом. В цих межах хлопці могли самоствердитися двома способами: успіхами в спорті або в мистецтві бешкетництва. Хороші оцінки важили мало, мало важили навіть непересічний талант в образотворчому мистецтві чи в музиці, оскільки ці таланти вважалися вродженими рисами, біологічними характеристиками на кшталт кольору волосся чи розміру стопи, і тому мало пов’язаними з індивідами, які ці характеристики мали; вроджені таланти вважалися просто фактами природи, незалежними від людської волі. Фергюсон завжди був вельми вправним у спорті, і це давало йому змогу товаришувати з іншими хлопцями й уникати лихої долі парії. Бешкетництво його не цікавило, але його анархічне почуття гумору допомогло йому закріпити за собою репутацію хлопця, гідного поваги, навіть попри те, що він тримався осторонь від навіжених задерикуватих розбишак, які проводили свої вихідні за тим, що пхали до поштових скриньок вишні, розбивали лампочки на стовпах і робили непристойні телефонні дзвінки красивим дівчатам зі старших класів. Іншими словами, Фергюсону наразі вдавалося співіснувати з однокласниками, уникаючи надмірних труднощів, його хороші оцінки не вважалися ані плюсом, ані мінусом, а його чемний та неагресивний підхід до особистих стосунків захищав його від агресивності інших хлопців, і це означало, що битися навкулачки йому доводилося нечасто, і що постійних ворогів він собі не нажив. Але потім, за кілька місяців до того, як йому виповнилося одинадцять, йому спало на думку сотворити сенсацію у вигляді самвидавчої одноаркушевої газети, і раптом його однокласники збагнули, що Фергюсон – фігура більшого масштабу, аніж вони гадали, що насправді він був вельми розумним непересічним хлопцем, якому вистачило клепки провернути такий тонкий трюк, як «Хрестоносець», і тому всі двадцять два його однокласники витратили свої копійчані заощадження на придбання першого випуску, привітавши з прекрасною роботою і посміявшись над численними дотепними фразами, якими пістрявіли його статті. А потім прийшов уїк-енд, а за ним настав ранок понеділку, і про газету вже ніхто не говорив. Якби «Хрестоносець» так і завершив своє існування після першого випуску, то Фергюсону вдалося б уникнути лиха, яке в кінцевому підсумку обрушилося йому на голову, але звідки йому було знати, що є різниця між «бути розумним» і «бути надто розумним», що другий весняний випуск налаштує декотрих однокласників проти нього, бо продемонструє, що він працював напружено, вельми напружено в порівнянні з ними, які особливо не напружувалися, а це означало, що Фергюсон був підприємливим ділком, а вони – лінькуватими й недолугими невдахами? Дівчата й досі були на його боці, всі дівчата до одної, але вони не були йому конкурентами, конкурентами були хлопці, які вже почали відчувати на собі тиск Фергюсонової працьовитості, принаймні, троє чи четверо з них, але Фергюсон був надто сповнений власним щастям, надто сповнений тріумфом з приводу завершення наступного випуску газети, щоби зацікавитися, чому Роні Кролик зі своєю зграєю розбишак відмовилися купляти нове число «Хрестоносця», коли Фергюсон приніс його до школи у квітні, він, особливо не замислюючись, вирішив, що у них просто забракло грошей.
На думку Фергюсона, газета була найважливішим винаходом людства, і він любив газети відтоді, як навчився читати. Рано-вранці, сім днів на тиждень їм приносили примірник місцевої газети «Ньюарк Стар-Леджер», який падав на ганок з приємним глухим стуком тої миті, коли Фергюсон вибирався з ліжка; його кидав туди якийсь безіменний невидимий чоловік, який жодного разу не схибив, і на той час, коли малому виповнилося шість з половиною, він вже почав брати участь у ранковому ритуалі прочитання газети під час сніданку, він, який змушував себе читати в те літо, коли зламана нога прикувала його до ліжка, він, який вирвався з в’язниці своєї дитячої наївності й дурості і перетворився на громадянина світу, достатньо розвиненого, щоби розуміти все або майже все, окрім заумних питань економічної політики і того поняття, що накопичення ядерних озброєнь якимось незбагненним чином здатне забезпечити тривалий мир; щоранку він сідав за сніданок разом зі своїми батьками, і кожен з них досліджував свій розділ газети, перечитуючи його мовчки, бо розмовляти в таку рань було іще важко. Потім вони, сидячі, мінялися прочитаними частинами на кухні, сповненій ароматами кави та яєчні, підсмаженого в тостері хліба та масла, що розпливалося на гарячих шматочках хліба. Фергюсон завжди починав з розділів гумору та спорту, потім переходив до місцевих новин, новин загальнонаціональних та міжнародних, статей про кінофільми та вистави, так званих нарисів для всіх – про сімнадцятьох учнів коледжу, які примудрилися увіпхатися до телефонної будки, чи про тридцять шість бутербродів, спожитих за один присід переможцем змагання їдців у окрузі Ессекс, а коли всі ці теми вичерпувалися, то перед походом до школи залишалося іще кілька вільних хвилин для перегляду розділу тематичних та персональних об’яв. Любий, я тебе кохаю. Благаю, повернися додому.
Привабливість газет була абсолютно відмінною від привабливості книжок. Книги були солідними та вічними, а газети – тоненькими та ефемерними предметами одноразового користування, які викидали відразу ж після їхнього прочитання, щоби наступного ранку замінити на нові, кожного нового ранку – нова газета. Події в книзі рухалися вперед по прямій лінії, тоді як в газетах висвітлювалися кільканадцять подій одночасно, такий собі калейдоскоп з одночасності та суперечливості, на одній і тій самій сторінці одночасно уживалися кілька історій, кожна з яких висвітлювала окремий аспект довколишнього світу, кожна з яких демонструвала ідею чи факт, який не мав нічого спільного з тим, що розташовувався по сусідству, праворуч – війна, ліворуч – перегони з яйцем у ложці, палаюча будівля угорі і зустріч колишніх однокласниць – внизу, важливе й тривіальне змішане докупи, трагічне на першій сторінці і фривольне – на четвертій, зимові повені та поліцейські розслідування, наукові відкриття та рецепти десертних страв, смерті й народження, поради закоханим та кросворди, футбольні новини та дебати в Конгресі, циклони й симфонії, страйки на підприємствах і трансатлантичні подорожі на повітряних кулях – ранкова газета неодмінно мала містити в собі всі ці події на своїх шпальтах з чорної, злегка розмитої друкарської фарби, і кожного ранку Фергюсон насолоджувався всією цією мішаниною, бо, на його переконання, саме таким і був світ – великою вируючою мішаниною, в якій одночасно відбувалося мільйони різних подій.
«Хрестоносець» став для нього шансом витворити власну світову мішанину за допомогою газети, яка була дуже схожою на повноцінну. Звісно, вона не була повноцінною і являла собою, в кращому випадку, грубе наближення, але його хлопчача аматорська версія легітимної газети була досить реалістичною за своїм духом, щоби справити належне враження на його приятелів. Саме на таку реакцію й сподівався Фергюсон, йому хотілося, щоби всі в класі повернули голови й звернули на нього увагу, і тепер, коли ця мрія здійснилася, він поринув у виготовлення другого випуску зі зростаючим почуттям впевненості в собі, з новою вірою у свій власний геній, і настільки сліпою стала та віра, що навіть частковий бойкот з боку Кролика та його приятелів не зміг відкрити Фергюсону очі на те, що відбувалося. Вони трохи відкрилися лише наступного ранку. Майкл Тіммерман був одним з його найближчих друзів, кмітливий і популярний хлопець, чиї оцінки були навіть кращими за Фергюсонові, майже героїчна постать, яка вивищувалася над такими карликами, як Роні Кролик так само, як кремезний дуб вивищується над кущем отруйного плюща, тож коли Майкл Тіммерман відводить тебе убік на ігровому майданчику і каже, що вам треба поговорити, то ти слухаєш його з радісною готовністю. Його перші слова були про те, що «Хрестоносець» – дуже гарна газета, і Фергюсон дуже зрадів, почувши таку оцінку, оскільки думка найкращого спортсмена та учня класу важила для нього більше, аніж будь-чия, але потім Тіммерман сказав, що хотів би співпрацювати з Фергюсоном, що хотів би стати членом редколегії «Хрестоносця» й дописувати власні статті, від чого видання лише покращиться, бо газета, зроблена одною людиною, – це нонсенс, бо є щось абсурдне й старомодне в тому, що один репортер пише всі статті, і що коли Фергюсон дасть йому такий шанс і справи підуть добре, то можна буде залучити до газети трьох чи навіть п’ятьох кореспондентів, а якщо всі учасники скинуться грошима для покриття витрат на друк, то можна буде розширити «Хрестоносця» до чотирьох чи навіть восьми сторінок, і друкувати його справжнім типографським шрифтом, а не покладатися на Фергюсонів жахливий почерк, завдяки чому «Хрестоносець» стане схожим на справжню газету.
Фергюсон виявився неготовим до такої заяви. «Хрестоносець» завжди задумувався як шоу одного актора, його власне шоу, хоч яким би недосконалим воно не було, його власне і більше нічиє, тому ідея розділити сцену з іще одним хлопцем, вже не кажучи про кількох інших, наповнила Фергюсона великою печаллю. Тіммерман душив його ініціативу своїми коментарями та підказками, намагаючись примусити його поступитися контролем над старомодною газеткою з її жахливими рукописними літерами, але хіба ж Тіммерман не розумів, що він про це вже замислювався, що навіть якби він вмів друкувати на машинці, то все одно не став би друкувати, бо тоді б газета виглядала не так, як він задумував, до того ж він не міг дозволити собі оплатити роботу друкарки, зважаючи на той факт, що було йому лише дванадцять років, і саме тому він зупинився натомість на рукописному варіанті. А іще Тіммерман не знав про домовленість між матір’ю Фергюсона та Маєрсоном про те, що вона візьме меншу ціну за портрети його трьох дітлахів в обмін на використання друкарського устаткування для виготовлення копій – отак все й було влаштовано. Йому хотілося сказати Тіммерману, що це був свого роду бартер в умовах обмежених ресурсів, тому забудь про випуск так званої справжньої газети на паях, бо п’ятеро хлопців ніколи не спроможуться назбирати коштів достатньо для того, щоби покрити всі витрати. Якби Тіммерман не був його найкращим другом, то Фергюсон послав би його під три чорти й порадив випускати власну газету, якщо той має так багато оригінальних ідей, але він поважав Тіммермана і тому не насмілився висловитися, не захотів ображати свого друга. Натомість він вчинив як боягуз і, замість чітко заявити «так» чи «ні», сказав, що йому треба подумати, сподіваючись, що з часом журналістський ентузіазм Тіммермана охолоне і що через пару тижнів він забуде про цю розмову.
Одначе Тіммерман, як і більшість успішних хлопців, був не з тих, хто легко здавалися чи швидко забували. Всю решту тижня кожного ранку він підходив до Фергюсона на ігровому майданчику і цікавився, чи прийняв той рішення, і кожного ранку Фергюсон намагався відкараскатися від нього. Може, це й гарна ідея, казав він, але зараз вже весна, і до кінця навчального року часу для випуску нового числа газети буде недостатньо. Ми й без того обидва зайняті зараз іграми в Малій лізі, а ти просто не уявляєш, як багато часу забирає підготовка нового випуску. Тижні, а то й місяці роботи. Стільки роботи, що я навіть не певен, чи захочу знову взятися за це. Давай відкладемо це питання на певний час, а влітку до нього повернемося.
Але Тіммерман збирався влітку до табору, і тому хотів вирішити це питання зараз. Навіть якщо наступне число з’явиться аж восени, нам все одно треба знати, зможемо ми розраховувати на нього чи ні, і взагалі – чому Фергюсон так довго тягне кота за хвіст, вирішуючи, що робити? В чім проблема?
Фергюсон збагнув, що його загнали в глухий кут. Чотири дні поспіль він перебував в стані облоги, і зрозумів, що ця облога не припиниться, допоки він не дасть чіткої відповіді. Але ж якою вона мала бути, правильна відповідь? Якщо сказати Тіммерману, що він йому не потрібен, то можна втратити друга. Якщо ж погодитися й взяти Тіммермана в газету, то він зневажатиме себе за те, що піддавався тиску. Частина його єства тішилася тим, що Тіммерман виявив такий ентузіазм щодо «Хрестоносця», тоді як інша частина починала відчувати антипатію до друга, який поводився вже не як товариш, а як красномовний хуліган. Ну, не зовсім як хуліган, а як маніпулятор, а через те, що цей маніпулятор був найсильнішою та найвпливовішою особою у класі, Фергюсону страшенно не хотілося ображати його, бо якщо Тіммерман відчує, що Фергюсон збирається його «кинути», то зможе налаштувати проти нього увесь клас, перетворивши своєму кривднику решту навчального року на перманентний кошмар. Однак він не міг піти на знищення «Хрестоносця» лише заради збереження миру. Що би не сталося, він все одно не зможе втекти від самого себе, тому краще стати парією, аніж втратити повагу до самого себе. А з іншого боку, краще спробувати уникнути долі парії взагалі – якщо вийде.
Отже, ані про «так», ані про «ні» не могло бути й мови. Фергюсон покладався на варіант «можливо», який міг дати йому хоч якусь надію, не зв’язуючи при цьому якоюсь конкретною обіцянкою, тактика зволікання, закамуфльована під крок вперед, який насправді був кроком назад, шансом виграти час. Він запропонував Тіммерману виконати тестове завдання, аби той переконався, що така робота йому подобається, а коли він напише власну статтю, вони проаналізують її разом, аби вирішити, чи згодиться вона для «Хрестоносця». Спочатку Тіммерман вперся, явно невдоволений тим, що його оцінюватиме Фергюсон, але це було цілком природно з боку учня-відмінника, абсолютно впевненого в своїх інтелектуальних здібностях, тому Фергюсону довелося пояснити йому, що такий тест був необхідним, бо «Хрестоносець» був його виданням, а не Тіммермановим, і якщо Тіммерман хоче стати його співучасником, то має довести, що його робота відповідатиме духу цього видання, яке було зубастим, смішним і дотепним. Фергюсон сказав, що хоч яким би розумним Тіммерман не був, це не мало жодного значення, бо він іще не мав належного досвіду, отже йому слід написати одну-єдину газетну статтю, бо як же ж він візьме його в компаньйони, не знаючи його здібностей? Цілком справедливо, погодився Тіммерман. Він напише пробну статтю й продемонструє свої таланти, тож так тому й бути.
Ось про що я подумав, сказав Фергюсон. Напиши замітку на таку тему: «Хто є твоєю улюбленою кіноактрисою – і чому?» Поговори з кожним учнем у класі, з кожним хлопцем та кожною дівчиною, і всім постав одне й те саме запитання: «Хто є твоєю улюбленою кіноактрисою – і чому?» Неодмінно запиши їхні відповіді точно, слово в слово, а потім підеш додому й перетвориш ці відповіді на статтю в одну шпальту, здатну змусити читачів сміятися, а якщо не сміятися, то хоча би посміхнутися. Гаразд?
Гаразд, відповів Тіммерман. А чому б і про улюбленого актора не поцікавитися?
Тому, що змагання з одним переможцем – це краще, аніж змагання з двома переможцями. Улюблений актор може почекати до наступного числа.
Отак Фергюсон виграв собі трохи часу, давши Тіммерману це непотрібне й надумане завдання, і наступні десять днів все було тихо, поки репортер-новобранець збирав інформацію й приступав до написання статті. Як Фергюсон і підозрював, серед хлопців найбільше голосів зібрала Мерілін Монро – шестеро з одинадцяти (з решти п’яти два дісталися Елізабет Тейлор, два Грейс Келлі, і один – Одрі Хепберн), тоді як дівчата дали Монро лише два голоси, а решта десятеро розподілилися поміж Хепберн (три), Тейлор (три), і по одному отримали Келлі, Леслі Карон, Сід Чарісс та Дебора Керр. Сам Фергюсон не спромігся вибрати між Тейлор та Келлі, тому кинув монетку, і вибір впав на Тейлор, тоді як Тіммерман, поставши перед схожою дилемою між Келлі та Хепберн, кинув ту ж саму монетку, і вона вказала на Келлі. Повна нісенітниця, звичайно ж, але було в ній також дещо забавне, і Фергюсон спостерігав, як сумлінно Тіммерман займався опитуванням однокласників, записуючи їхні коментарі в свій маленький скріплений спіраллю репортерський нотатник. За активність та підприємливість він, поза сумнівом, заслужив найвищих оцінок, але це бува лише початок, свого роду підвалини будинку, і наразі було іще неясно, яку будівлю спроможеться спорудити Тіммерман. Ясна річ, хлопець він був розумний, але це іще не означало здатності добре писати.
Впродовж десятиденного періоду спостереження й очікування Фергюсон поволі впадав у химерний стан невизначеності, бо його ставлення до Тіммермана ставало все менш виразним, він не знав, чи то й далі опиратися йому, чи то виказати вдячність за його копітку роботу, він то сподівався, що Тіммерман зазнає фіаско, то надіявся, що його робота завершиться успіхом. Він почав подумувати: а може, це й справді добра ідея – перекласти частину своєї роботи на додаткового репортера, збагнувши, що в призначенні завдань іншим людям є свій позитив, що робота начальника має свої певні насолоди. У нього з’явилося нове почуття, почуття відповідальності, і якщо Тіммерману вдасться написати гарну статтю, то, можливо, йому дійсно слід буде подумати над тим, щоби взяти його до себе, але не компаньйоном, ні, в жодному разі не компаньйоном, а просто автором-дописувачем, першим з потенційних кількох, що в результаті дасть змогу розширити «Хрестоносця» від двох сторінок до чотирьох. Може, і так. А може, й ні, бо Тіммерман іще не здав йому статтю, хоча інтерв’ю він виконав протягом п’ятьох днів, і тепер, коли спливло іще п’ять днів, Фергюсон міг дійти лише до одного висновку: Тіммерман мав великий клопіт з обробкою й написанням матеріалу. Це означало, що майбутня стаття буде негодящою, а все негодяще буде неприйнятним. І йому доведеться сказати це Тіммерману прямо в лице. Фергюсон на мить уявив собі, як він дивиться в очі розумнику Майклу Тіммерману, хлопцю, який завжди і у всьому мав успіх, і каже йому, що він потерпів фіаско. На ранок десятого дня всі сподівання Фергюсона на майбутнє звелися до лише одного бажання: аби Тіммерман написав шедевр.
Стаття вийшла непоганою. Принаймні, не дуже поганою, але їй бракувало жвавості, на яку сподівався Фергюсон, бракувало того дотику гумору, який обернув би тривіальну тему статті на дещо варте прочитання. Єдиною втіхою цього провалу було те, що сам Тіммерман також вважав свою статтю невдалою, принаймні так виснував Фергюсон, коли автор, здаючи йому свій витвір того ранку на ігровому майданчику, винувато знизав плечима, після чого вибачився за те, що так довго виконував завдання, яке, за визнанням Тіммермана, виявилося аж ніяк не таким легким, як він спершу гадав. Він сказав, що йому довелося переписувати статтю чотири рази, і що з отриманого досвіду він виніс одне: письменництво – це важка штука.
От і добре, сказав Фергюсон самому собі. Невеличкий урок скромності для пана Бездоганність. Визнання сумніву у власних здібностях, можливо, навіть визнання поразки, тому конфронтації, якої так боявся Фергюсон, скоріш за все, не відбудеться, і це було добре, заспокійливо-добре, оскільки останніми днями йому дедалі частіше ввижалося, як Тіммерман лупцює його кулаками в живіт і показово переводить його до нижчої ліги гнаних та упосліджених. Втім він усвідомлював, що заради збереження їхньої дружби йому доведеться ступати довкола Тіммермана дуже обережно, аби не наступити йому на пальці. То були великі пальці великого хлопця, і хоч яким би приязним до нього він не був, він мав крутий характер, в чому Фергюсон мав змогу пересвідчитися протягом кількох років, а надто нещодавно, коли Тіммерман послав у нокаут Томі Фукса за те, що той обізвав його гівнюком, того самого Томі Фукса, якого недоброзичливці величали Томі Скунсом, і Фергюсону не хотілося, щоби Тіммерман так само випробував на ньому свою боксерську вправність.
Він попрохав приятеля дати йому кілька хвилин і відійшов у куток майданчика, щоби прочитати статтю наодинці:
«Питання стояло так: Хто є твоєю улюбленою кіноактрисою – і чому? Опитування двадцяти двох учнів п’ятого класу нашої школи дало таку відповідь: це – Мерілін Монро, яка набрала вісім голосів, випередивши Елізабет Тейлор, котра посіла друге місце з п’ятьма голосами…»
Тіммерман добре виконав роботу з подачі фактів, але мова його була безликою, сухою й бездушною, і зосередився він на найменш цікавому аспекті історії – на цифрах, які були гнітючо занудливими у порівнянні з тим, що казали учні про свій вибір; їхніми коментарями Тіммерман поділився з Фергюсоном, але не включив майже жодного з них у статтю, і Фергюсон, пригадуючи зараз декотрі з тих коментарів, спіймав себе на тому, що став подумки переписувати статтю:
«Ба ба бум», сказав Кевін Лассітер, якому вистачило лише цих трьох слів, щоби пояснити, чому Мерілін Монро була його улюбленою кіноакторкою.
«Вона видається мені людиною доброю та розумною, і мені хочеться познайомитися з нею й подружитися», сказала Пеггі Голдштайн, обґрунтовуючи свою кандидатуру – Дебору Керр.
«Така елегантна, така вродлива – очей не відірвати», заявила Глорія Долан про свою акторку номер один, Грейс Келлі.
«Ласий шматочок», сказав Алекс Ботелло про свою улюблену кінозірку, Елізабет Тейлор. «Лишень погляньте на її тіло! Дивлячись на нього, хлопцям хочеться швидше стати дорослими».
Було неможливо попрохати Тіммермана повернутися до початку і п’ятий раз переписати статтю. Було безглуздо казати йому, що його робота не викликає ані сміху, ані слабкої посмішки, і що йому варто було зосередитися не на питанні «Хто?», а на питанні «Чому?». Робити все це було вже запізно, і Фергюсон не мав ані найменшого бажання демонструвати Тіммерману свою зверхність і повчати його як треба писати, а як не треба. Він повернувся туди, де стояв пан Великі Пальці й повернув йому його статтю.
– Ну, як? – поцікавився Тіммерман.
– Непогано, – відповів Фергюсон.
– Ти хочеш сказати недостатньо добре.
– Ні, не так. Просто непогано.
– А як щодо наступного числа?
– Не знаю. Іще не думав.
– Але ж ти плануєш його робити, чи не так?
– Може. А може, і ні. Ще рано казати.
– Не опускай руки. Ти започаткував гарну справу, Арчі, і не мусиш її кидати.
– Якщо не буде бажання, то кину. А тобі яка різниця? Я так і не второпав, чому це «Хрестоносець» раптом став для тебе таким важливим.
– Бо він – дуже цікавий, ось чому, а мені хочеться брати участь у чомусь цікавому. Гадаю, це буде дуже здрово.
– Гаразд. Ось що я тобі скажу. Якщо я вирішу робити іще одне число, то я дам тобі знати.
– І даси мені змогу щось написати?
– Звісно, чом би й ні?
– Обіцяєш?
– Дати тобі шанс? Обіцяю.
Іще не встигнувши вимовити ці слова, Фергюсон вже знав, що його обіцянка не значила нічого, оскільки він вже вирішив закрити «Хрестоносця» назавжди. Чотирнадцятиденна битва з Тіммерманом виснажила його, і він почувався втомленим та безініціативним, злим на самого себе через слабодухі коливання власного настрою, деморалізованим своєї неохотою й нездатністю захищати себе й свою позицію «або газета одного автора, або ніяка взагалі». Втім, тепер, коли йому вдалося здійснити задуману сенсацію й привернути до себе увагу, Фергюсон схилявся до думки, що краще буде зайняти позицію «ніякої газети взагалі», краще буде вискочити зі ставка, витертися досуха і сказати «годі». Окрім того, вже починався бейсбольний сезон, і він виступав за фінансованих Торгівельною палатою «Піратів» з Вест-Оранджу, а коли Фергюсон не грав у бейсбол, він був зайнятий тим, що читав «Графа Монте-Крісто», величезну книгу, яку прислала йому минулого місяця тітка Мілдред з нагоди одинадцятого дня народження і за яку він, нарешті, взявся після того, як друге число «Хрестоносця» було відправлено до друку. А взявшись за цю книгу, Фергюсон поринув у неї з головою, бо то, безперечно, був найбільш захоплюючий роман, який коли-небудь потрапляв йому в руки. Так приємно було слідкувати за пригодами Едмона Дантеса щодня після вечері! Значно приємніше, аніж рахувати слова у своїх статтях, намагаючись увіпхнути їх у вузенькі шпальти свого видання. Скільки копіткої роботи, скільки ночей просидів він, мружачись, під світлом настільної лампи, працюючи майже в повній темряві, тоді як батьки думали, що він вже спить, скільки фальстартів та виправлень, скільки мовчазних подяк людині, яка винайшла гумку! Тепер Фергюсон знав, що робота літератора – це не лише написання слів, а і їх видалення, що опісля йде монотонна й виснажлива робота з наведення чорнилом кожного виправленого олівцем слова, щоби воно було достатньо темним і добре читалося на копії. Так, слово «виснажлива» було найбільш підходящим для такої роботи, а тривале й болісне протистояння з Тіммерманом виснажило його іще більше, тому кожен лікар сказав би Фергюсону, що найкращими ліками від виснаження є відпочинок.
Тож він відпочивав цілий місяць, з важким серцем дочитав Дюма, побоюючись, що може минути багато років, перш ніж йому знову трапиться іще один так само цікавий роман, а потім, протягом трьох днів після того, як Фергюсон завершив прочитання «Графа Монте-Крісто», сталися три події, які змінили хід його думок і витягнули зі стану відлюдництва. Він просто не міг стриматися. Йому на думку раптом спали слова нового заголовку, і настільки класними були ті слова, настільки чіткими й виразними були дзвінкі рими їхніх тріскучих приголосних, настільки хитромудро їхня позірна безсенсовість поступово набувала певного сенсу, що йому страшенно захотілося побачити ці слова в друкованому вигляді. І Фергюсон, давши задню зі своєю обіцянкою піти з газетного бізнесу, почав планувати випуск третього числа «Хрестоносця», в якому мав з’явитися потужний, мов серія з двох коротких ударів, заголовок, набраний великими літерами: ФРАКАС У КАРАКАСІ.
