Kitabı oku: «4 3 2 1», sayfa 3

5 травня 1945 року, за три дні до закінчення війни у Європі, дядько Арчі впав замертво від серцевого нападу. Йому було сорок дев’ять, гротескно молодий вік для будь-чиєї смерті, а найбільш гротескною обставиною було те, що ховали його на День перемоги, а це означало, що коли онімілі від горя члени родини Адлерів повернулися з цвинтаря до помешкання Арчі на Флетбуш-авеню в Брукліні, то люди на вулицях їхнього мікрорайону танцювали й шаленіли, гудучи клаксонами своїх авто, і гукали хрипкими голосами, радіючи з того, що перша половина війни скінчилася. Гармидер тривав багато годин, а тим часом дружина Арчі, Перл, та їхні дев’ятнадцятирічні двійнята-сестри, Бетті та Шарлотта, а також четверо вцілілих членів квінтету «Даунтаун» та ще й з десяток чи більше друзів, родичів та сусідів мовчки сиділи й стояли в квартирі з закритими портьєрами. Схоже, та добра новина, яку вони чекали так довго, збиткувалася над жахом смерті дядька Арчі, а радісні співучі голоси за вікном сприймалися як безсердечне блюзнірство, неначе на могилі Арчі танцював увесь район Бруклін. Той день залишився у пам’яті Рози назавжди. Не лише через її власне горе, яке було досить болючим, а через те, що Мілдред так розхвилювалася, що випила кілька чарок віскі й відключилася прямо на дивані, а також через те, що вона вперше в житті побачила, як її батько втратив самовладання й розплакався. А іще того дня Роза сказала собі, що коли їй посміхнеться удача і вона народить сина, то назве його Арчі на честь дядька.

В серпні на Хіросіму й Нагасакі впали потужні бомби, добігла кінця друга половина війни, а в середині 1946 року, через два місяці після другої роковини Розиного заміжжя, Шнайдерман сказав їй, що планує вийти на пенсію і збирається знайти покупця на свій бізнес. Зважаючи на прогрес, якого вона досягла за роки їхньої спільної праці, сказав старий, зважаючи на те, що вона перетворила себе на вмілого й компетентного фотографа, він хотів би знати, чи не має вона інтересу до того, аби перебрати на себе студію. То був найвищий комплімент з його боку на її адресу. Та хоч яку б втіху з цього приводу Роза не відчувала, вона розуміла, що зараз це не на часі, бо вони зі Стенлі вже цілий рік поспіль відкладали всі свої заощадження, щоби придбати будинок в передмісті, будинок на одну сім’ю з двором, деревами та подвійним гаражем, і тому не могли дозволити собі придбати і будинок, і студію. Роза відповіла Шнайдерману, що має обговорити це питання зі своїм чоловіком, що вона й зробила невідкладно після вечері, абсолютно не сумніваючись, що Стенлі однозначно заявить про цілковиту недоцільність такої купівлі, але Стенлі застукав її зненацька, сказавши Розі, що вирішення цього питання залежить від її вибору, і що коли вона воліє відмовитися від будинку, то зможе отримати студію, якщо її продадуть за ціну, яку вони зможуть собі дозволити. Роза була приголомшена. Вона знала, що Стенлі всім своїм серцем бажав придбати будинок, а тут раптом заявив, що їхня квартира його цілком влаштовує, і що він не проти прожити в ній іще кілька років, хоча, звісно, все це було неправдою, і він збрехав їй тому, що обожнював її й хотів, аби вона мала все, що забажає. Того вечора в душі Рози щось змінилося, і вона збагнула, що в ній прокидається любов до Стенлі, справжня любов, і якщо життя триватиме в такому ключі іще якийсь достатньо тривалий час, то вона, можливо, покохає його, впаде, вражена другим Великим Коханням, якого начебто не могло бути.

Давай не будемо поспішати, сказала вона. Я також давно мріяла про той будинок, а стрибнути з асистентів у начальники – це неабияка подія. Я не впевнена, що зможу з цим впоратися. Може, трохи подумаємо?

Стенлі погодився трохи подумати. Коли він зустрівся з Шнайдерманом у студії наступного ранку, той теж погодився, що Роза має трохи подумати, але десять днів потому, як процес роздумів почався, вона виявила, що завагітніла знову.

Протягом останніх кількох місяців вона консультувалася в нового лікаря, якому повністю довіряла і якого звали Сеймур Якобс. То був хороший інтелігентний лікар, який ретельно її вислуховував і не поспішав з висновками. Зважаючи на історію з трьома попередніми спонтанними викиднями, Якобс настійно порекомендував їй не їздити кожного дня до Нью-Йорку, припинити роботу на час її вагітності і обмежити себе перебуванням в квартирі, якомога більше відпочиваючи в ліжку. Він розуміє, що ці заходи виглядають жорсткими та дещо старомодними, але турбується про неї, бо це може бути для неї останнім реальним шансом народити дитину. «Мій останній шанс», сказала Роза сама собі, слухаючи сорокадворічного лікаря з великим носом та співчутливими карими очима, який розповідав їй, що треба робити, аби стати матір’ю. Про паління та випивку навіть мови не може бути. Строга, багата білками дієта, щодня – вітамінні добавки, а також регулярні спеціальні вправи. Він заходитиме до неї регулярно раз на два тижні, а вона, щойно відчувши найменший дискомфорт чи біль, має підняти слухавку й зателефонувати йому. Він достатньо ясно все пояснив?

Так, достатньо ясно. Отак і розв’язалася дилема – купувати студію чи будинок, а це в свою чергу поклало край Розиній роботі у Шнайдермана, перервало її шлях до кар’єри фотографа і перевернуло її життя догори ногами.

Роза відчувала піднесення і водночас розгубленість. Піднесення тому, що у неї й досі зберігався шанс; розгубленість тому, що вона не знала, як пережити те, що, фактично, означало сім місяців домашнього арешту. Треба буде внести в життя нескінченну кількість поправок, і це стосувалося не лише її, а й Стенлі, оскільки йому доведеться ходити по магазинах і виконувати основну частину роботи на кухні. Бідолашний Стенлі, він так тяжко й подовгу працював! Окрім того, доведеться піти на додаткові витрати і найняти служницю прибирати в квартирі та прати білизну раз чи два на тиждень, кожен аспект щоденного життя доведеться скоригувати, відтепер її сон і час вставання з ліжка треба буде регулювати численними заборонами та обмеженнями, не можна буде піднімати важкого, пересувати меблі, натужуватися, відчиняючи вікно під час літньої спеки, їй доведеться пильнувати саму себе, усвідомлювати тисячі великих та малих речей, які Роза раніше сприймала підсвідомо, і, звісно, тенісу більше не буде (який вона встигла полюбити) та більше не буде плавання (яке вона любила з дитинства). Іншими словами, жвавій, спортивній, постійно рухливій Розі, яка почувалася найкомфортніше тоді, коли перебувала в лихоманці високої швидкості та всепоглинаючої діяльності, доведеться тепер навчитися сидіти й не рипатися.

Хто б міг подумати, що саме Мілдред судилося врятувати її від перспективи нескінченної нудоти? Старша сестра втрутилася в ситуацію і перетворила ці місяці нерухомості на те, що Роза згодом описала своєму сину як «велику пригоду».

Не можна цілий день стирчати у квартирі, слухаючи радіо та дивлячись всіляку дурню по телевізору, заявила Мілдред. Чом би, нарешті, не залучити твій мозок до роботи і не наздогнати згаяне?

«Наздогнати згаяне?», спитала Роза, не розуміючи, про що говорить Мілдред.

«Ти, може, сама не здогадуєшся», сказала сестра, «але твій лікар зробив тобі неоціненний подарунок. Він перетворив тебе на в’язня, а єдине, що мають в’язні і не мають інші люди, – це час, незліченна купа часу. Читай книги, Розо. Займись самоосвітою. Це – твій шанс, і якщо тобі знадобиться моя допомога, то я з радістю тобі допоможу».

Допомога від Мілдред надійшла у вигляді списку книжок, вірніше, кількох списків книжок протягом наступних місяців, і Роза вперше в житті вгамувала свою спрагу до історій за допомогою романів, якісних романів, а не кримінальних оповідок та всіляких бестселерів, до яких вона могла б пристраститися, якби складала ті списки самотужки; вона вгамувала свою спрагу за допомогою книг, які рекомендувала їй Мілдред (звісно, то була класика), завжди підбираючи їх так, щоби вони сподобалися Розі, а це означало, що в жодному з тих списків не було ані «Мобі Діка», ані «Улісса», ані «Зачарованої гори», оскільки ці книги для погано підготовленою Рози були б занадто складними. Але для вибору було дуже багато інших книжок, і в міру того, як спливали місяці, а немовля в її лоні зростало, Роза проводила дні, пливучи сторінками книжок, і хоча серед десятків прочитаних і трапилося кілька розчарувань (наприклад, роман «І сходить сонце» вразив її як ходульний та малозмістовний), майже всі решта захоплювали її й тримали в полоні від першої сторінки до останньої – Така лагідна ніч, Гордість та упередженість, Будинок радощів, Молль Флендерс, Ярмарок марнославства, Грозовий перевал, Мадам Боварі, Пармська обитель, Перше кохання, Дублінці, Світло в серпні, Девід Копперфільд, Мідлмарч, Майдан Вашингтона, Червона літера, Головна вулиця, Джейн Ейр та численні інші. Але з усіх письменників, які Роза відкрила для себе під час свого затворництва, найбільше сказав їй Толстой, добрий геній Толстой, який, здавалося, розумів у житті абсолютно все, все, що треба було в ньому знати про людське серце і розум, кому б ці серце та розум не належали – чоловіку чи жінці. Роза дивувалася, як же ж це можна було чоловікові розбиратися так добре в жінках, як розбирався в них Толстой, вона збагнути не могла, як один чоловік міг вміщати в собі всіх чоловіків та всіх жінок, і тому захоплено перечитала майже все, що написав цей російський класик, і не лише такі великі романи, як «Війна і мир», «Анна Карєніна» та «Воскресіння», а й коротші твори – повісті та оповідання. Але найбільше вразив її роман на сто сторінок «Сімейне щастя», історія молодої нареченої та її поступового розчарування. Цей твір так сильно зачепив Розу за живе, що наприкінці вона розплакалася, а коли того вечора Стенлі повернувся додому, то був наляканий її станом, і хоча дочитала вона книгу іще о третій дня, її очі й досі були мокрими від сліз.

Немовля мало народитися 16 березня 1947 року, але о десятій ранку 2 березня, години зо дві потому, як Стенлі подався на роботу, Роза, і досі лежачи в ліжку в нічній сорочці, підперта подушками та з книгою «Повість про два міста» в руці (при цьому вона тулилася до правого схилу свого величезного черева), раптом відчула тиск на сечовий міхур. Вирішивши, що їй пора до туалету, Роза поволі витягнула себе з-під ковдри, пересунула своє гороподібне тіло до краю ліжка, поставила ноги на долівку й підвелася. Та не встигла вона й кроку ступити до ванни, як раптом відчула, що по внутрішніх боках її стегон хлинув потік теплої рідини. Роза заклякла мов укопана. Вона стояла обличчям до вікна, а коли поглянула надвір, то побачила, що з неба падає легенький, схожий на імлу сніг. Таким закляклим виглядає все довкола зараз, подумала вона, наче у світі не рухається більше нічого, окрім снігу. Роза знову сіла на ліжко й зателефонувала до «Домашнього Світу Трьох Братів», але чоловік, який підняв слухавку, повідомив, що Стенлі відлучився у справах і повернеться аж після обіду. Потім вона зателефонувала доктору Якобсу, чия секретарка поінформувала її, що доктор Якобс щойно поїхав на виклик до пацієнтки. Відчуваючи легеньку паніку, Роза попрохала секретарку передати доктору, що вона зібралася до шпиталю, а потім набрала номер Міллі. Своячка взяла слухавку після третього дзвінка – і приїхала забрати її. Під час нетривалої поїздки до пологового відділення в шпиталі Бет-Ізраель Роза розповіла їй, що вони зі Стенлі вже вибрали імена для дитини, яка мала народитися. Якщо буде дівчинка, то її назвуть Естер Енн Фергюсон. А якщо хлопчик, то йому дадуть ім’я Арчібальд Ісаак Фергюсон.

Міллі глянула в заднє дзеркало і прискіпливо поглянула на Розу, яка лежала, розпростершись, на задньому сидінні. Арчібальд, повторила вона. А ти впевнена, що треба саме так?

Так, ми впевнені, відповіла Роза. Це – на честь мого дядька Арчі. А Ісаак тому, що так звали батька Стенлі.

Сподіваймося, що він буде хлопцем хоробрим та впертим, зауважила Міллі. Вона хотіла іще щось сказати, та перш, ніж наступне слово встигло вирватися з її вуст, вони під’їхали до входу до шпиталю.

Міллі мобілізувала все військо, і коли наступного дня о другій нуль сім ранку Роза народила сина, біля неї зібралися всі: Стенлі, її батьки, Мілдред і Джоан та навіть матір Стенлі. Отак народився Фергюсон, і протягом кількох секунд потому, як хлопчик покинув материне тіло, він залишався наймолодшою людською істотою на Землі.

1.1

Його матір звали Роза, і коли він виріс достатньо великим, щоби зашнуровувати свої черевики і не пісяти у ліжко, то зібрався на ній оженитися. Фергюсон знав, що Роза вже була замужем за його батьком, але його батько був уже старим дідом і мав невдовзі померти. Коли це станеться, Фергюсон одружиться зі своєю матір’ю, і відтоді її чоловіка зватимуть Арчі, а не Стенлі. Йому буде сумно, коли помре батько, але не дуже сумно, не настільки сумно, щоби хоча б трохи поплакати. Сльози – то для малюків, а він вже ж не малюк. Правда, були випадки, коли з нього лилися сльози, хоча тільки тоді, коли він падав і боляче забивався, такі випадки не рахувалися.

Найкращими речами у світі було ванільне морозиво та підстрибування на ліжку батьків. А найгіршими – болі в животі та лихоманка.

Він знав тепер, що кислі льодяники – небезпечні. Хоч як би він їх не полюбляв, він збагнув, що більше не мусить класти їх до рота. Вони були надто слизькими, він не міг не ковтати їх ціляком, а ті були надто великими й застрявали у нього в трахеї, від чого йому було важко дихати. Фергюсон ніколи не забуде того відчуття, коли він почав задихатися, але в ту мить до кімнати заскочила його матір, підхопила його, перевернула догори ногами і, одною рукою тримаючи за ноги, другою почала гепати його по спині, допоки льодяник не випав у нього з рота й не заторохтів по підлозі. «Віднині – жодного льодяника, Арчі», сказала матір. «Вони надто небезпечні». А потім вона попрохала його принести миску з кислими льодяниками на кухню і вони по черзі, один за одним, викинули червоні, жовті й зелені цукерки в сміттєвий бачок. Після цього матір сказала: «Адьос, льодяники». Таке смішне слово – «адьос».

Це сталося в Ньюарку, в ті стародавні дні, коли вони мешкали в квартирі на третьому поверсі. А тепер вони жили в будинку у містечку під назвою Монклер. Цей будинок більший за квартиру, але річ була в тім, що Фергюсону важко було пригадати що-небудь про їхнє життя в тій квартирі. Окрім льодяників. Окрім шторок жалюзі в своїй кімнаті, які торохтіли кожного разу, коли відкривалося вікно. Окрім того дня, коли мати склала його колиску, і він вперше в житті спав один у ліжку.

Його батько йшов з дому рано-вранці, часто іще до того, як Фергюсон встигав прокинутися. Інколи батько приходив додому на вечерю, а інколи тоді, коли Фергюсона вже вкладали спати. Його батько працював. Саме цим займалися дорослі чоловіки: вони працювали. Йшли з дому кожного ранку й працювали, а працюючи, вони заробляли гроші, а заробляючи гроші, вони мали змогу купляти всілякі речі своїм дружинам та дітям. Саме так пояснила йому матір одного ранку, коли він дивився, як від будинку від’їжджає синє авто його батька. Гарна схема, подумав був Фергюсон, але ота її частина про гроші була дещо незрозумілою. Гроші були маленькими й брудними, а як же ж оті маленькі заяложені шматочки паперу придбавали речі такі великі, як авто чи будинок?

Його батьки мали два автомобілі, батько – голубий «крайслер DeSoto», а матір – зелений «шевроле», але Фергюсон мав аж тридцять шість автомобілів, і похмурими днями, коли надворі було мокро, він видобував їх з ящичка і вишиковував увесь свій мініатюрний автопарк на підлозі вітальні. Серед них були автомобільчики з двома та чотирма дверцятами, кабріолети і самоскиди, поліцейські авто та карети «швидкої допомоги», таксі та автобуси, пожежні машини й цементовози, автофургони й універсали, «форди» та «крайслери», «понтіаки» та «студебекери», «б’юїки» та «неш ремблери». Кожен з них відрізнявся від іншого, не було навіть віддалено схожих один на одного, і кожного разу, коли Фергюсон починав штовхати один із них по підлозі, він нагинався й поглядав на порожнє водійське сидіння, а оскільки кожен автомобіль без водія їхати не міг, то він уявляв себе людиною, що сидить за кермом, маленьким чоловічком, крихітним, як кінчик його мізинця.

Його матір курила цигарки, а батько не курив нічого, навіть люльки й сигар не курив. Ті цигарки називалися «Олд Голдз». Така гарна назва! думав Фергюсон. А як він сміявся, коли матір на його прохання пускала кільця диму! Інколи батько казав матері: «Розо, ти забагато палиш», а мати кивала головою, погоджуючись з ним, але все одно потім курила не менше, ніж раніше. Кожного разу, коли він з матір’ю всідалися до зеленого авто, щоби з’їздити за чимось необхідним, вони зупинялися підхарчитися в маленькому ресторані під назвою «Обід у Ела», і щойно він допивав своє шоколадне молоко та доїдав підсмажений бутерброд з сиром, матір давала йому монетку в двадцять п’ять центів і просила його купити їй пачку «Олд Голдз» з автомату для продажу цигарок. Це давало йому змогу відчути себе дорослим – аякже, йому цілий четвертак дали! – і це відчуття було, мабуть, найкращим у світі. Фергюсон гордо марширував в кінець зали, де під стіною між двома туалетами стояв цигарковий автомат. Підійшовши до нього, малий ставав навшпиньки, кидав монетку в щілину, смикав важіль під стовпчиком з цигаркових пачок, а потім прислухався, як торохтіла пачка, вискочивши з громіздкої машини й упавши на срібну тацю під важелем. В ті часи цигарки коштували не двадцять п’ять центів, а двадцять три, і кожна пачка випадала з машини у супроводі двох нещодавно відчеканених мідних пенні в целофановій обгортці. Мати Фергюсона завжди дозволяла йому залишити ті два пенні собі, а допоки вона викурювала свою післяобідню цигарку й допивала каву, він тримав їх на відкритій долоні, вивчаючи карбований профіль чоловіка на лицевій частині обох монет. Авраам Лінкольн. Або, як сказала колись його матір, Чесний Ейб.

Окрім маленької сім’ї Фергюсона та його батьків, існували іще дві сім’ї: сім’я його батька та сім’я його матері, Фергюсони з Нью-Джерсі та Адлери з Нью-Йорку – велика родина з двома тітками, двома дядьками, п’ятьма кузинами, і родина маленька – його дід і бабця та тітонька Мілдред. До маленької родини інколи приєднувалися його двоюрідна бабуся Перл та його дорослі кузини-двійнята, Бетті та Шарлотта. Дядько Лью мав тоненькі вусики і носив окуляри в дротяній оправі, дядько Арнольд палив цигарки «Кемел» і мав рудувате волосся, тітка Джоан була низенькою та опецькуватою, тітка Міллі – трохи вищою й дуже худою, а кузини здебільшого ігнорували малого Фергюсона, бо були значно старшими за нього, окрім Френсі, яка інколи залишалася посидіти з ним коли його батьки ходили в кіно чи до когось у гості. В родині з Нью-Джерсі Френсі була однозначно його фавориткою. Вона малювала йому чудові складні рисунки замків та лицарів на конях, дозволяла їсти стільки ванільного морозива, скільки влізе, розповідала смішні жарти, була дуже гарненькою, з довгим волоссям, яке здавалося водночас і каштановим і рудуватим. Тітонька Мілдред також була гарненькою, але волосся мала біляве, не таке, як у його матері – темно-каштанове, і хоча його матір і нагадувала постійно йому, що Мілдред – її сестра, малий Фергюсон часто забував про це, бо дуже вже несхожими вони виглядали. Свого діда він звав Папа, а бабусю – Нана. Папа курив цигарки «Честерфільд» і був майже повністю лисим. Нана була товстуватою і дуже кумедно сміялася, наче в роті у неї пташки щебетали. Малий охочіше бував у квартирі Адлерів в Нью-Йорку, аніж в будинках Фергюсонів у Юніоні та Мейплвуді, не в останню чергу через те, що йому подобалося проїздити тунелем Холланда, бо під час подорожі підводною трубою, викладеною мільйонами однакових квадратних кахлів, у нього виникало дивне відчуття. І кожного разу, коли він здійснював цю підводну подорож, йому було страшенно цікаво: скільки ж людей знадобилося для того, щоби виконати таку колосальну роботу? Квартира була меншою за будинки в Нью-Джерсі, але вона мала ту перевагу, що знаходилася високо нагорі, на шостому поверсі будівлі, і Фергюсону ніколи не набридало дивитися з вікна вітальні на потік машин, що линув Майданом Колумба, а на День подяки з’являлася додаткова перевага: можливість спостерігати, як під вікном проходив щорічний святковий парад з гігантською повітряною кулею у вигляді Міккі-Мауса, котра пропливала майже напроти його обличчя. Іще одною доброю обставиною подорожі до Нью-Йорку були подарунки, які він завжди отримував по приїзді: цукерки в коробочках від бабусі, книги та платівки від тітоньки Мілдред, а також всілякі цікавинки від дідуся: літачки з коркового дерева, гра під назвою «Парчізі» (іще одне чудове слово), колоди гральних карт, магічні трюки, червоний ковбойський капелюх, а також двійко шестизарядних револьверів у справжніх шкіряних кобурах. Будинки в Нью-Джерсі таких розваг забезпечити не могли, тому малий Фергюсон дійшов висновку, що краще бувати в Нью-Йорку. Коли він спитав матір, чом би їм не жити там увесь час, та широко посміхнулася й сказала: «А ти у татка запитай». Коли ж він запитав у татка, то відповів: «А ти спитай у мами». Мабуть, існували такі запитання, на які відповідей не існувало.

Йому хотілося мати брата, бажано старшого, але оскільки можливості такої більше не було, він згоден був і на молодшого брата, а якщо не брата, то хоча б сестричку, нехай і молодшу. Бо часто він почувався самотньо, оскільки ні з ким було ані пограти, ані поговорити, а з досвіду він вже знав, що кожна дитина мала сестру або брата, або декілька братів та сестер, і тому він, наскільки йому було відомо, залишався єдиним винятком до цього правила в усьому світі. У Френсі був Джек і Руф, у Аліси був Ендрю, а в Ендрю – Аліса, його приятель, сусід Бобі, мав брата й двох сестер, і навіть його батьки своє дитинство провели в компанії інших дітей: його батько мав двох братів, а матір – сестру, тому було вкрай несправедливо, що усіх мільярдів людей на землі йому одному доводилося проводити своє життя на самоті. Малий Фергюсон достеменно не знав, звідки беруться діти, але вже встиг отримати таке-сяке уявлення, що зароджуються вони в тілах своїх матерів. Отже, якщо матері відігравали у цьому процесі основну роль, то йому доведеться поговорити зі своєю матінкою, аби змінити його статус з єдиної дитина на братика. Наступного ранку він підняв це питання й напрямки спитав матір, чи не могла б вона, коли буде її ласка, приступити до виробництва іще одної дитини – для нього. Мати на кілька секунд завмерла, а потім стала навколішки, зазирнула йому у вічі й почала гладити йому голову. Як дивно, подумав він, зовсім не те, що він очікував, а у матері на якусь хвилю на обличчі з’явився сумний вираз, такий сумний, що Фергюсон відразу ж пожалкував про своє запитання. Ой, Арчі, сказала вона. Я розумію, що тобі хочеться братика чи сестричку, і я й не проти народити їх тобі, але, схоже, більше дітей у мене не буде, бо мені не можна більше мати дітей. Мені стало жаль тебе, коли лікар сказав мені про це, але потім я подумала: може, це не так вже й погано. А знаєш, чому? (Фергюсон похитав головою). А тому, що я люблю свого малого Арчі так сильно, що вже не змогла б полюбити другу дитину, віддавши тобі всю свою любов.

Це – не тимчасова проблема, здогадався він, а проблема назавжди. Не буде в нього ані братів, ані сестер. Оскільки такий нестерпний стан справ страшенно вразив малого Фергюсона, він винайшов компенсацію, вигадавши собі уявного брата. Може, то був акт відчаю, але щось все одно було кращим за ніщо, і хоча він не мав змоги ані помацати оте щось, ані побачити, ані понюхати, іншого вибору він не мав. Свого брата він назвав Джоном. Оскільки законів реальності для нього вже не існувало, Джон виявився старшим за нього на чотири роки, а це означало, що був він вищим, дужчим та кмітливішим за Фергюсона, зовсім не таким, як Бобі Джордж з їхньої вулиці, опецькуватий кремезний Бобі, який дихав ротом, бо його ніс був завжди забитий зеленими шмарклями. Джон вмів читати й писати і був вправним гравцем у бейсбол та футбол. Фергюсон намагався ніколи не розмовляти з ним уголос у присутності інших людей, бо Джон був його таємницею, і він хотів, щоби про нього ніхто не знав, навіть батько з матір’ю. Проколовся він лише одного разу, але все скінчилося нормально, бо прокол стався тоді, коли з ним була Френсі. Того вечора вона прийшла подоглядати за ним, а коли вийшла у двір, то почула, як він розповідав Джону про коника, котрого йому хотілося отримати на день народження, і спитала, з ким він там розмовляє. Френсі так сильно подобалася Фергюсону, що він розповів їй правду. Він боявся, що вона насміхатиметься над ним, але Френсі просто кивнула, неначе схвалюючи саме поняття уявних братів, і тому Фергюсон дозволив і їй розмовляти з Джоном. І багато місяців відтоді кожного разу, коли він зустрічався з Френсі, вона спершу здоровкалася з ним своїм звичайним голосом, а потім нахилялася і шепотіла йому на вухо: «Привіт, Джоне». Малому Фергюсону іще не виповнилося й п’яти років, але він вже розумів, що світ складався із двох сфер – видимої й невидимої, і те, що він не бачив, інколи було більше реальним, аніж те, що він бачив.

А найцікавішими місцями, де малий любив бувати, був офіс його діда в Нью-Йорку та універмаг його батька в Ньюарку. Офіс розташовувався за Західній П’ятдесят сьомій вулиці, лише за один квартал від помешкання дідуся й бабусі, і найкращим в тому офісі було те, що він знаходився на одинадцятому поверсі, навіть вище, аніж квартира, завдяки чому дивитися там з вікна було іще цікавіше, ніж з вікна квартири на Західній П’ятдесят восьмій вулиці, бо його погляд мав змогу подорожувати значно глибше в оточуючу місцевість і бачити значно більше споруд, не кажучи про майже увесь Центральний Парк. Авто й таксі на вулицях внизу здавалися такими маленькими, що нагадували ті іграшкові машинки, якими він грався вдома. Іще одною цікавинкою офісу були великі робочі столи, на яких стояли друкарські машинки та арифмометри. Звук друкарських машинок інколи нагадував малому музику, особливо коли наприкінці рядка дзвякав дзвіночок, а іще він нагадував йому сильний дощ, який барабанив по даху будинку в Монклері, а також шум камінця, кинутого в скляне вікно. Секретаркою його діда була кістлява жінка на ім’я Доріс з чорними волосинками на передпліччях, від якої йшов запах м’ятних льодяників, але малому подобалося, що вона називала його «маленький пан» і давала йому подрукувати на машинці, яку величала «Сер Ундервуд»². Він уже почав засвоювати літери, і йому було приємно мати змогу натискати пальцями клавіші того важкого інструменту й друкувати, наприклад, цілий рядок літери «а» або «у», коли ж Дора була не надто зайнята, то Фергюсон прохав її допомогти йому надрукувати його ім’я. Магазин в Ньюарку був значно просторішим за офіс, і в ньому було більше всякої всячини, а не лише друкарська машинка та три арифмометри в тильній кімнаті: там виднілися цілі ряди маленьких пристроїв та великих побутових приладів, а на другому поверсі був цілий зал з ліжками, столами та стільцями, з незліченними ліжками, столами та стільцями. Фергюсону не можна було мацати їх, але коли його батько чи дядьки не бачили, або стояли, повернувшись до нього спиною, то малий крадькома відчиняв холодильник, щоби понюхати всередині його специфічний запах, або видряпувався на ліжко, щоби перевірити пружність його матрацу, а коли його інколи ловили за цим заняттям, то ніхто особливо не гнівався, окрім дядька Арнольда, який напускався на нього й буркотливо напучував: «Руки геть від товару, синку!» Малому не подобалося, коли з ним розмовляли таким тоном, а особливо йому не сподобалося, коли якось в суботу дядько дав йому запотиличника, бо був той запотиличник таким болючим, що він аж розплакався. Але підслухавши одного разу, як матір сказала батьку, що дядько Арнольд – телепень, він перестав його боятися. У всякому разі, ліжка та холодильники ніколи не привертали його уваги надовго, бо були в магазині іще такі цікаві штуки, як телевізори, нещодавно вироблені «Філко» та «Емерсони», які панували над всією рештою виставленого на огляд товару: з лівого боку парадного входу під стіною стояли один біля одного від дванадцяти до п’ятнадцяти моделей, більшість з них – увімкнені, але з вимкненим звуком, і не було для малого Фергюсона цікавішого заняття, як переключити канали на телевізорах так, щоби всі сім різних програм транслювалися одночасно. В результаті виникав безумний вир хаосу: на першому екрані мультик, на другому – вестерн, на третьому – мильна опера, на четвертому – церковна служба, на п’ятому – рекламний ролик, на шостому – новини, а на сьомому – футбольний матч. Малий бігав від одного екрану до іншого, потім обертався на місці, аж поки в нього в голові не макітрилося; при цьому він поволі віддалявся від екранів так, що коли зупинявся, то опинявся в положенні, звідки було видно всі сім програм, а коли він бачив стільки різних подій, що відбувалися одночасно, то це завжди смішило його. Це було смішно, дуже смішно, і батько дозволяв йому отак розважатися, бо також вважав, що це дуже смішно.

Але більшість часу його батькові було не до сміху. Він подовгу працював шість днів на тиждень, особливо подовгу – по середах та п’ятницях, коли магазин закривався аж о дев’ятій вечора, а в неділю він відсипався до десятої чи десятої тридцять ранку, а вдень грав у теніс. Найулюбленішим батьковим наказом було: «Слухайся матір». А найулюбленішим питанням було таке: «Ти був хорошим хлопчиком?» Фергюсон намагався бути гарним хлопчиком і слухався свою матір, хоча інколи не справлявся зі своїм обов’язком і забував бути хорошим хлопчиком та слухатися матінку, але позитивною стороною цих невдач було те, що батько, схоже, ніколи їх не помічав. Мабуть, він був надто зайнятий, щоби помічати, але Фергюсон був вдячний йому за це, бо матір рідко карала його, навіть коли він забувався бути хорошим та слухняним, а через те, що батько ніколи не горлав на нього так, як інколи волала на своїх дітей тітка Міллі, і ніколи не давав запотиличників, як це інколи робив дядько Арнольд, лупцюючи кузена Джека, малий Фергюсон дійшов висновку, що їхня галузка родинного дерева Фергюсонів була найкращою, хоча й найменшою. Однак бували випадки, коли батько його смішив, а через те, що вони траплялися вкрай нечасто, Фергюсон сміявся іще сильніше, аніж міг би сміятися тоді, коли б ці випадки траплялися частіше. Одна з смішинок полягала в тім, що його підкидали в повітря, а завдяки тому, що його батько був таким дужим і мав такі тверді й випуклі м’язи, Фергюсон підлітав майже під стелю, коли вони були в помешканні, та іще вище, коли вони були надворі. Жодного разу не спало йому на думку, що батько може його впустити, і тому він почувався достатньо у безпеці, щоби розкривати рота якомога ширше і, набравши повні легені повітря, наповняти околицю своїм гучним сміхом. Іще одною смішинкою було дивитися, як батько жонглює на кухні апельсинами, а третьою – чути, як він пукає. І не тому, що пуки є смішними самі по собі, а тому, що кожного разу, коли батько пукав, він приказував: «Ой, Хоппі вискочив!», маючи на увазі Хопалонга Кессіді, телевізійного ковбоя, який так подобався малому Фергюсону. Чому батько так казав кожного разу, коли відпускав пук, було одною з найбільших світових таємниць, але Фергюсону все одно це подобалося і він завжди сміявся, коли батько промовляв ці слова. Бо це ж так смішно й оригінально: перетворити пук на ковбоя, якого звали Хопалонг Кессіді.