Kitabı oku: «4 3 2 1», sayfa 9

Найбільше ж значення мало для нього те, що він проводив свої дні, займаючись приємними видами діяльності, і не лише тими, які він вже знав, наприклад, бейсбол, плавання та пінг-понг, але й цілим асортиментом новацій, серед яких були стрільба з лука, волейбол, перетягування канату, веслування, стрибки в довжину з місця, але найдивовижнішим з усіх було оте пречудесне відчуття, яке давало йому веслування на каное. Фергюсон був струнким атлетичним хлопцем, якого природно вабило до цих видів спорту, але позитивний аспект табору «Парадиз» полягав саме в тім, що відпочивальники мали змогу вибирати собі вид діяльності, і ті з них, хто не мав схильності до спорту, могли спробувати себе в живопису, гончарстві, музиці і театрі, а не в жорсткому протистоянні з битами та м’ячами. Єдиним обов’язковим видом було плавання, два тридцятихвилинних запливи щоденно, один перед обідом, а другий перед вечерею, але охолонути у воді подобалося всім, а якщо хтось не був вправним плавцем, то мав змогу похлюпатися на мілкому кінці озера. Тому коли Фергюсон грав у софтбол на одному боці табору, Ной займався живописом на протилежному боці, а коли Фергюсон полинув по воді у своєму улюбленому каное, Ной проводив репетицію вистави. Протягом першого тижня низькорослий дивакуватий Ной тулився до Фергюсона, нервуючи й почуваючись невпевнено, щосекунди очікуючи, що хтось перечепить його або обізве лихим словом, але нападу так і не сталося, і він невдовзі почав призвичаюватися, заводити дружбу з іншими хлопцями, знайомити своїх співмешканців зі своїми останніми імітаціями Альфреда Е. Ноймана⁴, і при цьому (на превеликий подив Фергюсона) навіть трохи засмаг.

Ясна річ, в таборі траплялися сварки, конфлікти та випадкові бійки, бо попри назву «Рай» табір раєм не був, але нічого екстраординарного, наскільки міг судити Фергюсон, там не відбувалося, а того разу, коли він мало не побився з одним хлопцем, причина незгоди була настільки сміховинною, що він не зміг назбирати в собі ентузіазму достатньо для того, щоби розпочати бійку. То був 1956 рік, один з низки років, протягом яких Нью-Йорк перебував у центрі бейсбольного всесвіту, в якому домінували три команди – «Янкі», «Доджери» й «Гіганти», а окрім 1948 року, принаймні одна з них, а часто – і дві підряд, брали участь у іграх Світової серії, починаючи з того року, коли народився Фергюсон. Нейтральним не залишався ніхто. Кожен чоловік, кожна жінка й кожна дитина в Нью-Йорку та прилеглих передмістях вболівали за ту чи іншу команду, здебільшого – дуже активно й надзвичайно віддано; всі болільники «Янкі», «Доджерів» та «Гігантів» ненавиділи один одного, що призводило до безглуздих сварок, випадкових бійок з ударами в пику, а одна з них набула лихої слави через те, що один болільник застрелив другого у барі. Серед хлопців та дівчат Фергюсонового покоління найдовші сварки точилися довкола такого питання: яка з команд мала найкращого центрального приймаючого гравця, а оскільки всі три з них були чудовими гравцями, найкращими в своєму амплуа в усьому бейсбольному світі та в усій історії бейсболу, то молодь марнувала цілі години в дебатах про чесноти Дюка Снайдера («Доджери»), Мікі Ментла («Янкі»), та Віллі Мейса («Гіганти»). І такими палкими були вболівальники кожної команди, що більшість з них готові були сліпо захищати свого центрального приймача просто на підставі чистої й непохитної відданості своєму клубу. Фергюсон був фаном «Доджерів», бо його матір виросла в Брукліні вболівальницею «Доджерів» і передала йому у спадок свою схильність до аутсайдерів та завідомо програшних справ, оскільки в дитинстві його матері «Доджери» були незграбною, часто жалюгідною командою, а зараз перетворилися на потужний локомотив, чинних чемпіонів світу, рівних за своєю силою всемогутнім «Янкі», і з вісьмох хлопців, які жили разом з ним у тенті того літа, троє вболівало за «Янкі», двоє за «Гігантів», а троє – за «Доджерів», серед яких були Фергюсон, Ной та хлопець на ім’я Марк Дубинський. Одного дня під час сорокап’ятихвилинного відпочинку після обіду, коли всі переважно займалися читанням коміксів про Супермена, написанням листів та перечитуванням позавчорашніх спортивних рецензій в «Нью-Йорк Пост», Дубинський, чиє ліжко стояло ліворуч Фергюсонового (ліжко Ноя стояло праворуч), знову підняв вічне питання і розповів Фергюсону, як вперто захищав він того ранку Снайдера проти Ментла в суперечці з двома вболівальниками «Янкі», анітрохи не сумніваючись, що фанат «Доджерів» Фергюсон підтримає його. Але Фергюсон цього не зробив, бо хоч як він, за його словами, і не молився на Дюка, Ментл був кращим гравцем, а Мейс був навіть кращим за Ментла, можливо, лише на якусь дрібку, але явно кращим, тож чому Дубинський так вперто чіпляється за ілюзії, протиставляючи їх очевидним фактам? Відповідь Фергюсона була такою несподіваною, такою спокійно-впевненою, такою абсолютно нищівною стосовно впевненості Дубинського у перевазі віри над раціональними аргументами, що Дубинський образився, страшенно образився і якусь мить потому вже стояв над ліжком Фергюсона й несамовито репетував, обзиваючи його зрадником, атеїстом, комуністом і дворушником, погрожуючи провчити його й дати йому в пику. Дубинський вже був стиснув кулаки, готуючись напуститися на Фергюсона, коли той сів у ліжку й сказав йому вгамуватися. Можеш думати все, що хочеш, Марку, сказав він, але у мене також є своя думка, і я маю на неї право. Ні, не маєш, відповів Дубинський, продовжуючи шаленіти, не маєш, якщо вважаєш себе болільником «Доджерів». Фергюсон не мав жодного бажання битися з Дубинським, який, зазвичай, не був схильним до такої запальної поведінки, але, схоже, того дня цей хлопець палко забажав почубитися, бо щось в словах Фергюсона зачепило його за живе і йому захотілося розбити їхню дружбу на друзки. А поки Фергюсон сидів у своєму ліжку, роздумуючи, що йому робити: умовити Дубинського вгамуватися чи дійсно підвестися й дати йому прочухана, раптом у сварку втрутився Ной. Хлопці, хлопці, сказав він, промовляючи басовитим і кумедним голосом розважливого й мудрого татуся. Припиніть негайно ж цю сварку! Ми ж всі чудово знаємо, хто насправді є найкращим центральним приймачем. Фергюсон з Дубинським одночасно обернулися й поглянули на Ноя, який лежав у ліжку, впершись ліктем у подушку і підперши голову рукою. Дубинський сказав: «Гаразд, Марксе, я вислухаю тебе, але дивись – краще нехай це буде правильна відповідь!» Заволодівши його увагою, Ной на хвилю замовк і посміхнувся, посміхнувся отою дурнуватою, однак надзвичайно блаженною посмішкою, яка назавжди закарбувалася в пам’яті Фергюсона і яку він згадував знову і знову від дитинства та юності й до зрілих років; вона наче блискавка шаленої примхи, що тривала секунду-дві, висвітила справжню душу дев’ятирічного Ноя Маркса, який завершив конфронтацію такою фразою: «Найкращий центральний приймач – це, звісно ж, я».

Впродовж першого місяця Фергюсон жодного разу не замислився про те, як добре було йому на новому місці. Він був надто зануреним у все те, чим він займався, щоби зупинитися й проаналізувати свої почуття, надто захоплений сьогоденням, щоби спромогтися зазирнути вперед, у майбутнє, чи назад, у минуле, він жив моментом, як сказав його вожатий Гарві, маючи на увазі умову, необхідну для добрих показників у спорті, і цей вираз був, мабуть, реальним визначенням щастя, коли ти не знаєш, що ти щасливий, не прагнеш нічого, окрім жити сьогоденням, нинішнім моментом. Але на горизонті вже забовванів день батьківських відвідин, ота неділя, яка була серединною точкою двомісячної табірної зміни, і напередодні тієї неділі Фергюсон спантеличено відкрив для себе, що він не прагне побачитися зі своїми батьками, навіть з матір’ю, за якою, він гадав, страшенно скучатиме, але не скучав, вірніше скучав, але трохи, в якісь короткочасні й болісні спалахи пам’яті, за батьком же він не скучав анітрохи, повністю стерши його зі своєї свідомості протягом останнього місяця і зовсім на нього не зважаючи. Фергюсон збагнув, що в таборі йому було краще, аніж вдома. Життя поміж друзів було багатшим та цікавішим, аніж життя з батьками, і це означало, що батьки виявилися менш важливими, аніж він раніше гадав. Ця єретична й навіть революційна ідея дала Фергюсону багато поживи для роздумів, коли він лежав уночі в ліжку, а коли день відвідин настав і він побачив матір, яка вийшла з автомобіля й рушила до нього, то він несподівано для себе виявив, що стримує сльози. Як сміховинно. Як страшенно ганебно бути таким плаксієм, подумав він, але хіба ж міг Фергюсон зробити щось інше окрім кинутися матері в обійми і дати їй розцілувати себе?

Втім, щось було не так. До табору разом з батьками Фергюсона мав приїхати й дядько Дон, але його з ними не було, а коли Фергюсон поцікавився у матері, чому вони не привезли з собою Ноєвого батька, та суворо поглянула на нього і сказала, що пояснить пізніше. «Пізніше» сталося близько години потому, коли батьки відвезли його до кордону зі штатом Массачусетс пообідати в ресторані «Френдлі» в Грейт-Баррінгтоні. Як і завжди, розмову вела його матір, але батько, як це не дивно, виявив незвичну зацікавленість, прислухаючись до її слів з увагою не меншою, аніж Фергюсон, а зважаючи на те, що вона сказала, вірніше, змушена була сказати через обставини, що склалися, Фергюсон аж ніяк не здивувався, що матір виглядала такою ошелешеною, якою він ніколи не бачив її за останній час: її голос тремтів, вона явно хотіла приховати від сина найбентежніші факти, але водночас виявилася нездатною пом’якшити удар, не спотворивши при цьому правди, бо правда була зараз найголовнішим чинником, і хоча Фергюсону було лише дев’ять років, було вкрай важливо, щоби він почув усю історію цілком, без жодних купюр.

Ось так, Арчі, мовила вона, підкурюючи «Честерфільд» без фільтру і видихнувши хмарку голубувато-сірого диму через пластиковий стіл. Дон і Мілдред розлучилися. Їхньому шлюбу настав кінець. Шкода, що я не можу сказати тобі причину, але Мілдред мені не пояснила. Вона така спустошена, така приголомшена, що проплакала, не перестаючи, останні десятеро днів. Не знаю, чи Дон когось покохав, чи їхнє співжиття розпалося саме по собі, але Дон в загальній картині уже відсутній, а шансу на те, що вони зійдуться знову, немає жодного. Я говорила з ним пару разів, але він мені теж нічого не пояснив. Сказав лише, що їхнє з Мілдред подружжя розпалося, і їм не слід було одружуватися взагалі, що все пішло не так з самого початку. Ні, до матері Ноя він повертатися не збирається. Він планує перебратися до Парижу. Він вже забрав свої пожитки з квартири на Перрі-стріт і має від’їхати до кінця місяця. А тепер повернімося до Ноя. Дон перед від’їздом хоче провести з ним трохи часу, тому його колишня дружина, себто, перша колишня дружина Гвендолін приїхала сьогодні до табору забрати Ноя і відвезти його назад до Нью-Йорку. Ось так, Арчі. Ной від’їздить. Я знаю, як ви з ним міцно подружилися, якими добрими друзями ви з ним стали, але тут я нічим зарадити не можу. Я зателефонувала отій жінці, Гвендолін Маркс, і сказала, що, незалежно від того, що сталося між Доном та Мілдред, я хотіла б, аби наші хлопці й далі підтримували контакт, і що мені буде шкода, якщо їхні стосунки через це постраждають, але ота жінка, Арчі, людина жорстка й має серце з криги, тому вона сказала, що не вважає це потрібним. А чи повернеться Ной до табору після того, як його батько поїде до Парижу? поцікавилася я. Дайте, принаймні, хлопцям можливість попрощатися в неділю, сказала я, а вона відповіла: А навіщо? Я на ту мить вже палала від гніву, я ніколи не була такою розлюченою, і я крикнула їй: Як же ж ви можете навіть ставити це запитання? А вона спокійненько відповіла: Мені треба захистити Ноя від емоційних сцен, бо йому й без того несолодко живеться. Не знаю, що тобі й сказати, Арчі. Та жінка просто схибила. А тут іще сестра моя транквілізаторами обдовбалася, а тепер лежить у ліжку й виплакує свою душу. Дон від неї пішов, Ноя у тебе забрали, і якщо чесно, мій хлопчику, то справи у нас вельми кепські, еге ж?

Другий місяць в таборі став місяцем порожнього ліжка. Праворуч від того місця, де продовжував спати Фергюсон, на металевих пружинах лежав голий матрац, то було ліжко нині відсутнього Ноя, і кожного дня Фергюсон питав себе: А чи побачаться вони коли-небудь знову? Півтора року вони пробули кузенами, і от тепер вони вже не кузени. Тітка вийшла заміж за дядька, а тепер вони розлучилися, і дядько від’їжджає на той бік Атлантичного океану, де він вже не зможе бачитися зі своїм хлопцем. Якийсь час все було міцним та солідним, а потім одного ранку сходить сонце і доти стабільний світ починає плавитися.

Наприкінці серпня Фергюсон повернувся додому в Мейплвуд, попрощався зі своєю кімнатою, зі столом для пінг-понгу у дворі, попрощався з дверима із тріснутим склом, які вели на кухню, і наступного тижня разом зі своїми батьками перебрався до нового будинку по той бік міста. Ера життя на широку ногу почалася.

2

2.1

Скільки Фергюсон себе пам’ятав, він завжди вдивлявся в зображення дівчини на етикетці пляшки White Rock⁵. То був сорт сельтерської води, яку його матір купляла під час поїздок до магазину A&P, які вона здійснювала двічі на тиждень, а оскільки його батько твердо вірив у корисні якості сельтерської води, то на обідньому столі у них завжди стояла пляшка «White Rock». І Фергюсон сотні разів придивлявся до дівчини на етикетці, підсовуючи пляшку ближче до себе, щоби краще бачити чорно-біле зображення її напівголого тіла. То була приваблива, скромно-елегантна дівчина з маленькими оголеними грудьми та білою пов’язкою на стегнах; пов’язка, повиснувши, оголила її праву ногу на всю довжину, а другу зігнуту в коліні ногу вона виставила вперед і, обпершись руками на виступаючий кам’яний валун, зазирала в озерце, під яким виднівся принагідний напис «White Rock». Цікавою й абсолютно нереалістичною деталлю того зображення були прозорі крильця на спині у дівчини, які означали, що вона була не просто людиною, а божеством або якоюсь зачарованою істотою; через те, що її кінцівки були такими тендітними, а фігура видавалася маленькою, вона сприймалася скоріше як дівчина, а не доросла жінка, і груди у неї були маленькими, іще не до кінця сформованими грудьми дванадцяти-тринадцятирічної дівчини, а акуратно заколоте волосся оголяло світлу шкіру її шиї та плечей. То була саме така дівчина, про яку у хлопця могли виникнути серйозні думки, а коли той хлопець трохи подорослішає, і йому виповниться дванадцять чи тринадцять, то дівчина Вайт Рок легко могла перетворитися на повноцінну еротичну принаду, таку собі перепустку до світу плотських пристрастей і повністю пробуджених бажань, тож коли це сталося з Фергюсоном, він намагався дивитися на пляшку тоді, коли був впевнений, що його батьки цього не помітять.

Була також уклінна дівчина-індіанка, зображена на коробочці масла «Країна озер», така собі красуня-підліток з довгими косами та двома барвистими перами, які стирчали з-під прикрашеної намистом начільної пов’язки, але проблема цієї потенційної суперниці німфи Вайт Рок полягала в тім, що була вона повністю вдягненою, що значно зменшувало її привабливість, не кажучи вже про іще одну проблему – проблему ліктів, які заклякло стирчали з її боків, бо вона тримала перед собою коробочку масла, аналогічну тій, що стояла перед Фергюсоном, таку саму коробочку, але меншу, з таким самим малюнком дівчини-індіанки, яка тримала перед собою іще одну, іще меншу коробочку масла «Країна озер», і Фергюсон відчував, що в цьому полягав певний інтригуючий, хоча й приголомшливий сенс: дівчина-індіанка, безкінечно зменшуючись, тримає в руках коробочку масла, яка також безкінечно зменшується, і це скидалося на ефект, створюваний коробочкою вівсяної каші «Квакер оутс», на якій усміхнений квакер в чорному капелюсі поволі зменшувався до далекої точки, майже невидимої людському оку; то був світ всередині світу, який, в свою чергу, розташовувався всередині іншого світу, а той світ – всередині іще одного світу, і так далі, допоки світ не зменшувався до розмірів малесенького атома, але при цьому все одно якось примудрявся зменшуватися й далі. Це було по-своєму цікавим, але навряд чи здатним надихнути на еротичні фантазії, тому індіанська красуня з коробочкою масла не могла скласти конкуренцію принцесі Вайт Рок. Невдовзі після того, як Фергюсону виповнилося дванадцять, йому відкрили одну таємницю. Якось він пішов до сусіднього кварталу до свого приятеля Бобі Джорджа, і коли двоє хлопців сиділи на кухні, наминаючи бутерброди з тунцем, до них увійшов чотирнадцятирічний брат Бобі, Карл, високий кремезний хлопець з прищавими щоками та головою, яка добре розбиралася в математиці. Інколи він принижував свого молодшого брата, а інколи розмовляв з ним майже на рівних, але того дощового суботнього дня в середині березня непередбачуваний Карл перебував у великодушному гуморі, і поки хлопці сиділи за столом, жуючи бутерброди й запиваючи їх молоком, він повідомив їм, що зробив приголомшливе відкриття. Не кажучи, яке саме відкриття він зробив, Карл відкрив холодильник, витягнув коробку масла «Країна озер», дістав ножиці та котушку з шухляди біля раковини і поклав усі три предмети на стіл. Ось погляньте, сказав він, і два хлопця стали спостерігати, як Карл розрізав шестипанельну коробку на частини і відклав убік дві великі панелі із зображенням дівчини-індіанки. Встромивши ножиці в один із цих малюнків, він вирізав голі дівчачі коліна, які виглядали з-під спідниці, а потім причепив коліна липкою стрічкою до малюнку з іншої коробки масла – і о, диво! – ті коліна перетворилися на груди, двійко великих оголених грудей з червоною цяткою посередині, які важко було відрізнити від справжнісіньких сосків. Доброчесна індіанка з племені Лакота враз перетворилася на хтиву секс-бомбу. Карл весело вишкірявся, Бобі аж пищав від сміху, а Фергюсон дивився на дівчину й мовчав. Ти диви, яка хитра штука, подумав він. Ножиці, смужка прозорої липучки – і дівчину з країни озер швидко роздягнули.

В журналі National Geographic, який батьки Фергюсона передплачували і чомусь після прочитання не викидали, були фотографії голих жінок. Вельми часто весною 1959 року Фергюсон з Бобі приходили зі школи додому й одразу ж прямували до гаражу, де переглядали стоси пожовклих журналів у пошуках картинок з гологрудими жінками, представницями примітивних племен Африки та Південної Америки, чорношкірими та брунатношкірими жінками з теплих країв, які ходили голими або майже голими й при цьому абсолютно не соромилися, що на них дивляться, виставляючи свої голі груди на показ з такою ж самою байдужістю, що й американська жінка, яка оголяє свої руки або вуха. Ті фотографії були однозначно нееротичного характеру, і за винятком випадкової молодої красуні, яка траплялася в кожному сьомому чи десятому примірнику, більшість жінок в очах Фергюсона не були привабливими, але дивитися на ті фото все одно було цікаво й повчально, бо вони, окрім всього іншого, демонстрували безкінечне розмаїття жіночих форм, зокрема численні відмінності в розмірі та формах грудей, від великих до маленьких та всього, що поміщається в цьому діапазоні, від грудей, життєрадісно вистромлених угору, до грудей пласких та обвислих, від гордих грудей до грудей понурих, від грудей симетричних до грудей химерно несиметричних, від грудей заплаканих до грудей усміхнених, від всохлих мішечків древніх баб і до набряклих гігантських цицьок матерів, що годують немовлят. Під час цих дослідницьких експедицій Бобі багато хихотів, гортаючи сторінки «National Geographic», хихотів, приховуючи ніяковість від власного бажання переглядати те, що він називав «брудними картинками», але Фергюсону вони ніколи не видавалися брудними і він ніколи не соромився свого бажання переглядати їх. Вочевидь, груди мали велике значення, бо являли собою найпомітнішу видиму особливість, яка відрізняла жінок від чоловіків, а жінки були тепер для Фергюсона об’єктом підвищеної цікавості, бо навіть попри те, що він і досі залишався статево недозрілим хлопцем дванадцяти років, жінки хвилювали його достатньо сильно, аби він збагнув, що дні його дитинства добігають кінця.

Обставини змінилися. Пограбування складського приміщення в листопаді 1955 року, а потім автомобільна катастрофа лютого 1956 року видалила обох дядьків Фергюсона з кола його родини. Зганьблений дядько Арнольд мешкав тепер в далекій Каліфорнії, загиблий дядько Лью залишив цей світ назавжди, і «Домашній Світ Трьох Братів» наказав довго жити. Більшу частину року його батько так-сяк примудрявся тримати бізнес на плаву, але поліція вкрадених товарів так і не знайшла, а через те, що він втратив можливість отримати страховку, відмовившись написати заяву на свого брата до поліції, збитки, завдані цим актом милосердя, були надто великими, щоби їх можна було відшкодувати. Замість глибше залізати в борги, батько за допомогою Фергюсонового діда виплатив банку терміновий кредит і все розпродав, скинувши з себе ярмо у вигляді магазинної будівлі, складу, залишків товару, і позбувшись таким чином привидів своїх братів та зруйнованого бізнесу, який був сенсом його життя. Ясна річ, магазинна споруда нікуди не поділася, вона стояла на тому ж самому місці на Спрінгфілд-авеню, тільки називалася тепер «Ньюмен: меблі зі знижкою».

Віддавши тестю борг після розпродажу, батько Фергюсона відкрив у Монклері новий, значно менший магазин під назвою «Телевізори і радіо від Стенлі». З точки зору Фергюсона, цей бізнес був значно кращим за попередній, бо трапилося так, що батьків новий магазин розташовувався в тому ж кварталі, що й студія «Роузленд Фото», і тепер він мав можливість коли завгодно заскочити на роботу до когось зі своїх батьків. Так, в «Телевізорах і радіо від Стенлі» було тісно, але там була приємна затишна атмосфера, і Фергюсону подобалося заходити після школи до батька, сідати біля його робочого столу в підсобці і дивитися, як він ремонтує телевізори, радіоприймачі та всяке інше приладдя, розбираючи й збираючи зламані тостери, фени, кондиціонери повітря, лампи, магнітофони, блендери, електричні соковижималки, пилососи, бо в окрузі швидко поширилася чутка, що батько Фергюсона міг відремонтувати все, що завгодно, тож поки молодий клерк Майк Антонеллі стояв за прилавком в основній кімнаті, продаючи мешканцям Монклеру радіо й телевізори, Стенлі Фергюсон проводив більшість свого часу в підсобці, мовчки займаючись ремонтом, терпляче розбираючи й збираючи зламані механізми, щоби вони запрацювали знову. Фергюсон розумів: щось в душі його батька зламалося після зради Арнольда, а зменшена реінкарнація його колишнього бізнесу стала для нього глибокою особистою поразкою, однак водночас щось у ньому змінилося й на краще, і основними вигодонабувачами цієї позитивної зміни стали його дружина та син. Тепер батьки Фергюсона сварилися значно менше, ніж раніш. Напруження в домівці зменшилося, інколи здавалося, що воно щезло взагалі, і Фергюсон тішився з того, що тепер батько з матір’ю щодня обідали разом в кутовій кабінці ресторану «Обід у Ела», і знову й знову всілякими різними способами (а насправді – завжди в один і той самий спосіб) матір Фергюсона давала йому знати: «Твій батько – хороший чоловік, Арчі, найкращий з усіх». Хороший та мовчазний, але тепер, коли батько полишив свою давню мрію стати другим Рокфеллером, Фергюсону стало комфортніше в його присутності. Тепер вони могли трохи поговорити, і в більшості випадків Фергюсон був певен, що батько його чує. І навіть коли вони не розмовляли, Фергюсону все одно було приємно посидіти біля батькового робочого столу після школи, виконуючи домашні завдання на одному боці, тоді як на другому боці батько займався своєю справою: повільно розбирав іще черговий пошкоджений механізм, ремонтував його і знову збирав.

Грошей стало менше, аніж в часи існування «Домашнього Світу Трьох Братів». Замість двох легкових автомобілів батьки Фергюсона мали тепер один – материн сріблясто-блакитний «понтіак» 1954 року, та червоний мікроавтобус «шевроле» з назвою батькового магазину на бокових дверцятах. Раніше на вихідні його батьки інколи від’їжджали разом на екскурсії, здебільшого до Кетскіллз пограти в теніс та потанцювати в курортному комплексі «Гросінджер» або «Конкорд», але після того, як 1957 року відкрився магазин «Телевізори і радіо від Стенлі», ці виїзди припинилися. А 1958 року, коли Фергюсону знадобилася нова бейсбольна рукавичка, батько відвіз його аж до магазину Сема Браунштайна в центрі Ньюарку, щоби придбати рукавичку за собівартістю, замість дати йому гроші на таку ж саму рукавичку в магазині спортивних товарів Галлахера в Монклері. Різниця склала аж дванадцять з половиною доларів, але навіть ця різниця, будучи в загальносвітовому масштабі не надто великою, виявилася істотним заощадженням, достатнім для того, щоби нагадати Фергюсону про той факт, що життя змінилося, і що відтепер йому доведеться добряче подумати, перш ніж просити в батьків щось таке, що виходить за межі діапазону товарів першої необхідності. Невдовзі після цього Кессі Бертон припинила працювати у них, і так само, як матір та тітка Мілдред плакали в обіймах одна одної в аеропорту 1952 року, Кессі та його матір плакали того ранку, коли матір повідомила Кессі, що більше не має змоги наймати її. Вчора були біфштекси, сьогодні – стали гамбургери. Соціальний статус їхньої сім’ї дещо знизився, але чи стане людина при здоровому глузді втрачати сон через те, що їй довелося трохи затягнути пасок? Книга з публічної бібліотеки була такою ж самою, що й книга з книжкової крамниці, теніс залишався тенісом безвідносно того, де ви в нього грали – на муніципальному корті чи на корті приватного клубу, а біфштекси та гамбургери видобувалися з тієї ж самої корови. Може, біфштекси й мали уособлювати вершину привілейованого життя, але істина полягала в тім, що Фергюсон завжди віддавав перевагу гамбургерам, особливо з кетчупом – тим самим кетчупом, яким він колись намазував пухкеньке середньообсмажене філе, яке так подобалося його батьку.

Неділя й досі залишалася найкращим днем тижня, особливо якщо в цю конкретну неділю не планувалися візити до когось чи від когось, якщо це був день, який Фергюсон міг провести один зі своїми батьками. Тепер, коли він підріс і став дужчим, перетворившись на моторного, схибленого на спорті дванадцятирічного хлопця, Фергюсон дуже полюбив ранкові тенісні матчі зі своїми батьками – одиночні ігри з батьком, матчі два проти одного між матір’ю-сином та батьком, парні матчі, де вони з батьком грали проти Сема Браунштайна та його молодшого сина, а після тенісу був обід в ресторані «У Ела» з незмінним молочним коктейлем, після обіду були кінофільми, а після кінофільмів були китайські страви в «Зеленому Драконі» в Глен-Рідж, або смажені курчата в «Літтл-хаус» в Мілберні, або гарячі сандвічі з індичкою в «Хижці Пела» у Вест-Орандж, або тушковане м’ясо і сирні млинці в «Клермон Дінер» в Монклері – людних недорогих забігайлівках Нью- Джерсійських передмість. Може, й були ті харчевні шумливими та невитіюватими, але страви там подавали якісні й смачні, до того ж, то була неділя, день, який вони проводили всі утрьох, і хоча Фергюсон вже й почав на той час віддалітися від батьків, отой єдиний у тижні день допомагав підтримувати ілюзію, що боги таки можуть бути милосердними, якщо забажають.

Тітка Мілдред і дядько Генрі не змогли витворити кузена по лінії Адлерів, якого Фергюсон так прагнув, коли був малим хлопцем. Причини були йому невідомі – чи то стерильність, чи то безплідність, чи то свідоме небажання збільшувати кількість світового населення, але, попри розчарування Фергюсона, вакуум, створений на Західному узбережжі відсутністю кузена, в кінцевому підсумку спрацював йому на руку. Може, тітка Мілдред і не була близькою подругою його матері, але, не маючи власних дітей і не бачачи ніде ані племінника, ані племінницю, вона увесь свій нерозтрачений материнський інстинкт присвятила своєму єдиному й неповторному Арчі. Після від’їзду до Каліфорнії, коли Фергюсону було п’ять років, вони з дядьком Генрі кілька разів поверталися до Нью-Йорку на тривалі літні гостини, і навіть тоді, коли тітка Мілдред на решту року поверталася до Берклі, вони підтримувала зі своїм племінником контакт або листовно, або зрідка телефонічно. Фергюсон розумів, що було в його тітці щось крижане, що вона могла бути різкою й упередженою і навіть грубою по відношенню до інших людей, але з ним, зі своїм єдиним та неповторним Арчі, вона була зовсім іншою людиною, сповненою похвал, доброго настрою та допитливості – а що ж там мій хлопчик думає, читає та робить? Іще коли він був зовсім маленьким, тітка призвичаїлася купляти йому подарунки, багато подарунків, які, зазвичай, надходили у вигляді книжок та платівок, а тепер, коли він підріс, і його розумові здібності збільшилися, збільшилася й кількість книжок та платівок, які вона надсилала йому з Каліфорнії. Може, тітка не довіряла його матері й батьку щодо їхньої здатності забезпечити малому Фергюсону належне інтелектуальне наставництво, можливо, вона вважала його батьків неосвіченими буржуазними нікчемами, можливо, вона вважала своїм обов’язком врятувати Фергюсона від пустелі невігластва, в якій він жив, гадаючи, що вона і тільки вона одна зможе надати йому допомогу, необхідну для того, щоби видряпуватися крутосхилами Просвітництва. Цілком імовірно, що тітка Мілдред була інтелектуальним снобом (так сказав колись батько у розмові з матір’ю, а малий Фергюсон підслухав), але не можна було заперечувати того факту, що вона – сноб чи не сноб – була справжнім інтелектуалом, людиною широкої ерудиції, яка заробляла на життя, працюючи університетським викладачем, а ті твори, які вони рекомендувала своєму племіннику, дійсно йшли йому на користь.

Жоден хлопець з оточення Фергюсона не читав того, що прочитав він, а завдяки тому, що тітка Мілдред вибирала йому книги дуже ретельно, так само ретельно, як і своїй сестрі під час її вимушеного затвірництва тринадцять років тому, малий читав книги, які висилала йому тітка, з жадібністю, котра нагадувала чисто фізичний голод, бо тітка добре розуміла, які саме книги зможуть задовольнити потреби швидко зростаючого хлопця – від шести до восьми років, від восьми до десяти, від десяти до дванадцяти, і так до закінчення середньої школи. Спочатку були казки Братів Грімм та різнокольорові книжечки з казками Ендрю Ланга, потім – чудернацькі фантастичні романи Льюїса Керрола, Джорджа Макдональда та Е. Несбіта, на зміну яким прийшли адаптовані версії грецьких та римських міфів, дитячі адаптації «Одисеї» та «Павутини Шарлотти», книга-вибірка з «Тисяча одної ночі», упорядкована як «Сім мандрів Синдбада-мореплавця», а згодом, кілька місяців потому, – майже повний варіант «Тисяча одної ночі» на шестистах сторінках. Наступного року тітка прислала Фергюсону готичний роман «Химерна історія доктора Джекіла і містера Гайда», оповідання жахів і таємниць Едгара По, а також «Принц та жебрак», «Викрадений», «Різдвяна пісня», «Том Соєр», і «Етюд в багряних тонах». Фергюсон так емоційно відреагував на книгу Артура Конан Дойля, що на свій одинадцятий день народження отримав від тітки Мілдред подарунок у вигляді товстелезного рясно ілюстрованого видання під назвою «Повна збірка оповідань про Шерлока Холмса». Це – лише деякі з книжок, а окрім книг надходили ще й платівки, які були для Фергюсона не менш важливими, ніж книги, і які, починаючи з його дев’яти-десятирічного віку, ось уже майже три роки присилалися з регулярними три-чотиримісячними інтервалами. Джаз, класична музика, музика народна, ритм-енд-блюз, і навіть трохи рок-н-рол. В платівках, як і в книжках, підхід тітки Мілдред був суто педагогічним: вона вела Фергюсона від сходинки до сходинки, знаючи, що Луї Армстронг має передувати Чарлі Паркеру, Чарлі Паркер – Майлзу Девісу, що Чайковський, Равель і Гершвін мають передувати Бетховену і Баху, що фолк-групу Weavers слід слухати раніш, ніж виконавця блюзів Хадді Ледбеттера, що Коул Портер у виконанні Елли Фітцджеральд був необхідною сходинкою до Біллі Холідея з його композицією Strange Fruit. На свій превеликий жаль, Фергюсон виявив, що сам він не мав ані дещиці музичного таланту. Він спробував був грати на фортепіано у віці семи років, але, пригнічений та розчарований, кинув це заняття рік потому; він спробував був грати на корнеті у віці дев’яти років, але кинув; коли ж йому було десять, Фергюсон спробував себе за ударними інструментами, але кинув також. З якоїсь причини йому було важко читати ноти, він чомусь не міг повністю засвоювати символи на сторінці, порожні й заповнені кружальця на лініях чи поміж ними, дієзи та бемолі, ключові знаки, скрипінні та басові ключі; ці умовні позначення не хотіли входити в його свідомість і автоматично розпізнаватися нею подібно до букв та цифр, тому йому доводилося обмірковувати кожну ноту, перш ніж зіграти її, а це уповільнювало сприйняття такту та ритму того чи іншого музичного твору, і, фактично, унеможливлювало музикування взагалі. То була ганебна й сумна поразка. Його зазвичай швидкий та ефективний розум сильно гальмувався, коли справа доходила до розшифрування цих неслухняних знаків, і, замість вперто лупитися головою об стінку, Фергюсон припинив боротьбу. Ця поразка була сумною ще й тому, що він дуже любив музику й чудово чув і розумів її у виконанні інших людей, бо мав чутливе вухо й гостро сприймав тонкощі композиції та виконання. Але сам він як музикант був безнадійним, абсолютним невдахою, і це означало, що він понизився в статусі до слухача, палкого й відданого слухача, а тітка Мілдред була достатньо розумною, щоби знати, як ту відданість підживлювати, бо, безперечно, вважала музику та любов до неї одною з основних причин, через які було варто жити на світі.