Kitabı oku: «Темна синя вода. Ручай», sayfa 2
Бо так наче й ніхто не підштовхував, у шию не гнав, під зад копняками не прискорював, але увесь набір інстинктів, рефлексів та втокмачених замолоду навичок так і волав: «Геть!»
Геть звідси!
Подалі, подалі від місця події. І що з того, що гайдуки-переслідувачі лишилися бозна-де, а тут вони ще навіть і народжуватися не думали? Це ж інстинкт, йому хіба поясниш! Та й взагалі, час уже…
Я глянув на сонце й, мабуть, роззявив рота, бо Альберт посміхнувся, а за ним й Ігор.
– Що, – поблажливо кинув він. – Несподівано, га?
Тон мені не сподобався, але ж і справді було несподівано. Судячи з відчуттів «внутрішнього годинника», сонце мало б підкочуватися до зеніту. Воно й справді висіло майже в середині дуги небесного шляху, але… ближче до заходу.
Одне з двох: або в цьому часі і сонце ходило інакше – із заходу на схід; або ж годинник нахабно бреше, й насправді зараз далеко за полудень.
Ну, звісно ж. Хто сказав, що, мандруючи в часі, потрапиш рівно у ту ж годину того ж дня, тільки на сто чотирнадцять років раніше? І це ще добре, як день той самий. Бо могли б прилетіти і в зиму. В піджачках, ага. На кригу, і добре ще, якщо лід товстий, бо так би й шубовснули.
Галя також задерла голову, подивилася в небо, перевела погляд на мене, знову поглянула вгору. Мабуть, дійшло, але рота не роззявляла, а навпаки, посміхнулась.
Розумна.
– Тоді вирушаймо, – піднявся Альберт. – Якщо, звісно, ніхто не хоче в лісі заночувати.
На мою думку, заночувати в лісі було значно краще, аніж набиратися блощиць у селянській хаті, але харчі все одно кінчалися, так що вибору не було.
Одяг і справді непогано підсох, щоправда, трохи однобоко – спереду краще, зі спини гірше. Краще було б навпаки, але маємо те, що маємо.
Галя закинула свій комплект на плече й рушила за ялини.
– Далеко не відходь, – гукнув Ігор. – Хтозна, що в тому лісі.
І я теж хотів гукнути, й майже те саме, але він, негідник, першим устиг.
Галя виразно пирхнула й чи то на слова не звернула уваги, чи вчинила геть по-жіночому – вислухала й зробила наперекір.
Даремно.
Я саме вставив ногу в штанину, коли з-за ялинової стіни долинуло відчайдушне: «Аа-аа-аа-а!».
Так і побіг: з однією штаниною на нозі й з другою у руці.
Звісно, відстав. І від Альберта відстав, і навіть від Ігоря.
Чому «навіть»? Бо якщо з Ігорем ми й були чи то на рівних, а чи майже на рівних, то до Альберта, хоч як гірко це визнавалося, мені було рости-рости й ніколи не вирости. Як у прямому сенсі – сантиметрів на десять; так і в переносному.
Перед тим «Аа-ааа!» він розслаблено сидів на колоді, ще й паличкою копирсав вугілля в багатті, а одразу після – зник. Ну майже як у мультфільмах – тільки-но стояв кіт Леопольд, і нема; а наступний кадр показує його вже за сто метрів. Сто – не сто, але метрів десять він пролетів ще до того, як дехто з нас узагалі дотямив, що то Галина кричить.
Так і прибігли – спочатку Альберт з тліючою на кінці хворостиною, потім Ігор, а потім і я дострибав, наче одноногий горобчик.
Галя мала на собі спідницю та чоботи, а верхню частину тіла затулила кофтиною. Спереду. Але там було на що і збоку спини поглянути…
От подобаються мені спинки жіночі! Жіночні, звісно. Втім, це мало не єдине місце, яке не позбавлене жіночності навіть у культуристок. Квадрати на пузі мають зовсім не сексуальний вигляд (дівчата, не вірте фітнес-тренерам, їм за ці кубики гроші платять, власне кажучи, ви ж і платите!), а от неглибокий рельєф на спині досить привабливий. Особливо коли дама, скажімо так, або сильно нахилена вперед, або взагалі стоїть у відомій позиції…
Галя стояла не так, але подивитися було все одно приємно.
І ще одне – мабуть, я виграв ці перегони. Бо, опинившись в хвості, я натомість замилувався на Галину спину й талію, а Ігор з Альбертом з лінивою цікавістю роздивлялися притиснуту до землі коротку яскраву змійку. Більш того – вже навіть устигли між собою порадитися й виявити істотні прогалини в освіті. Зокрема, в природничих науках.
Бідолашна змійка розпачливо смикалась і при кожному русі блискала червонуватою лускою.
– Не знаєш, що воно? – Ігор, не обертаючись, завважив, що третій учасник перегонів також біля фінішу.
– Мідянка! – злостиво пробурчав я й нарешті просунув ногу в другу штанину.
– А вона отруйна?
– А чорт його зна! – вже не так, але все одно злісно рикнув я відповідь й, сам того не хотівши, долю зміючки вирішив.
Коротко хряснуло – це підбор Альберта неймовірно швидко опустився на шию змійки – одразу за патиком, що притискав її до землі.
Ігор зачекав ще кілька секунд – поки тільце смикалося, а потім прибрав патика геть. Змійка ще не завмерла, але конвульсії були слабенькі, геть не страшні.
Та й сама вона більше скидалася на поламану іграшку, а не потенційно небезпечний природний об’єкт.
– Я мав на увазі, що є різні версії, – навіщось мені захотілося уточнити. – У довіднику написано було, що взагалі неотруйна, а люди казали, ніби пару годин після укусу погано буде…
Тим же патиком Ігор підчепив все ще ворухливе тільце й пожбурив геть. Невдало пожбурив – далеко мертва змія не відлетіла, повисла на колючках. Можливо, ще навіть щось і відчула, бо смикнулася ще дужче.
– Хлопці, – по деякій паузі промовила Галя. – Ви той… відверніться, чи що. Тільки далеко не відходьте.
Ми відвернулися, й з хвилину, поки за спинами шелестіла тканина, я думав: а може, я зовсім і не виграв? Може, ті, хто першими прибігли, більше й побачили?
Думка була дурна-дурнюща, і я її гнав, але вона опиралася, й досить успішно.
Одяг був вогкий і пожмаканий, ніби його навіть не якась там одна корова, а ціла череда пожувала, проте це не мало значення. Красуватися ні перед ким, а щодо привертання уваги – то і так приверне. Навряд чи хтось у кінці вісімнадцятого століття розгулював у прикиді кінця дев’ятнадцятого. Навіть у наші часи, коли піджак та краватка – близько ста років вважаються стандартною офісною уніформою, є купа дрібничок, що видають. Причому одразу видають, з першого погляду, й не має значення, чи розбираєшся ти на шмотках, а чи зовсім до них байдужий. Приверне увагу якась дрібничка, придивишся – й з першого погляду визначаєш: це комплект із сімдесятих, а це взагалі з кінця сорокових або початку п’ятдесятих затесався.
Не знаю, як це працює.
Мова не про такі істотні деталі, як стоячі комірці або запонки – таке запросто можуть і в наші часи начепити, а все одно буде помітно, де сучасне фото, а де, скажімо, з тридцятих.
І шапки. Якось лише тепер я осягнув той факт, що у дев’ятнадцятому столітті всі, буквально всі чоловіки, й аристократи (принаймні ті, кого вдалося побачити на вулиці), й пролетарі, й бомжі-прочани – усі в шапках або капелюхах. А тут ще на сто років раніше?
Ті двоє нещасних, що трапились на дорозі Альберту, мали шапки на кшталт радянських «боярок», модних наприкінці шістдесятих, тільки з якимось відростком зверху. Відросток був, мабуть, радше для шику, аніж для користі, принаймні я йому жодного використання не бачив. Ну та гаразд, висить собі – й нехай висить, заважає не дуже.
Що ж до усього іншого… ну так, чоботи мало змінилися. А усе інше…
Я мав підозру, що й жупани-каптани, чи як там воно називається, хлопці носять не так, й замалі вони їм, закороткуваті, але яка різниця? Трійка велетнів так чи сяк приверне увагу.
Так що можна було й не роздягати тих двох.
Розділ 2
Користь стратегічного планування
– Куди йдемо? – недбало запитав я, обтрушуючи штани від глиці. Кілька разів вже обтрушував, та налипло, здається, ще більше, аніж вдалося струсити, й відпадати голки не бажали категорично. Кілька штук, мабуть, втрапили й досередини, бо кололося. Але знімати штани отак, посеред дороги, та ще й з Галею поруч, якось не дуже хотілося.
– Туди, – небагатослівно відповів Альберт, на щастя, супроводжуючи відповідь пальцем. Вказівним, а не середнім, й не вгору, а у бік, з якого ми приїхали. Здається.
– А точніше? – Ігор виявився на моєму боці.
– Спочатку на Київ. Потім на… – Альберт замислився, відшукуючи слово, не знайшов, махнув рукою. – Ще в одно місце. А потім на старий… е-е-е… цвинтар. На Форселі.
З відповіді я виніс одразу дві речі – що аналога цвинтарів та кладовищ в Альбертовому майбутті нема (спалюють, мабуть? Ну, в принципі, це було передбачувано, бо населення росте, й земля дорожчає) й що Форсель (наш Ворзель) зберігся. Щоправда, невідомо, в якому вигляді. Цілком можливо, що не у вигляді селища або міста – бо сказав би «у Форселі», а, скоріш, одного з районів Києва-мегаполіса, на кшталт Святошина, Троєщини або Борщагівки.
Не певен, що мені б сподобався тамтешній варіант Києва. Хоча подивитися, звісно, не відмовився би.
– Далеко… – задумливо промовила Галя.
Ігор озирнувся, за ним і я. Все-таки швидше за мене, гад, рухається. Альберт озиратись не став.
Край дороги годі було розібрати – чи то розчинялася вона серед степової трави, чи то ховалася в мареві, але в будь-якому випадку жодної маршрутки, автобуса, попутки, велосипеда або хоча б дядька з возом в полі зору не трапилося.
А хто б сумнівався! Вже що-що, а ці правила діють, мабуть, у всі часи серед усіх народів – поліція тут як тут, коли дуже не хочеться її бачити; підвезти пропонують тоді, коли до мети лишається метрів сто, а бутерброди падають виключно маслом униз.
Так що коли через десяток кроків Ігор озирнувся ще раз, за ним Галя, а там і Альберт не витримав, то я вже знав, що побачу. Якийсь з варіантів бутерброда – старанно намащеного, може, навіть присоленого, може, ще й зеленню гарно притрушеного, але або вже на підлозі, або ще в польоті, але поза межами досягання рук. Хрін підхопиш.
Чи то на обрії, чи то ближче, але щось ворушилося – чи то вже людські постаті, чи поки що хмарка куряви, але в будь-якому випадку воно мені не подобалося.
Слідом за озиранням настав час перезирання, і теж суворо за ієрархією: Альберт-Ігор-я-Галя. Так-так, і Галинка теж. Щоправда, ми, чоловіки, перезиралися між собою трохи інакше. Ми – так, наче узгоджували подальші дії, а вона – так, наче запитувала: ну, ви ж знаєте, що робити, правда?
А звісно ж, що знали. Що тут узгоджувати!
Хіба що конкретні дії скоординувати: мовляв, я беру того, ти цього, а ти проконтролюй, щоб он той далеко не втік.
Утім, контролювати потреби не виникло – вершників було лише двійко.
Наздоганяли вони нас ніби й непоспіхом, але непоспіх у коня – це приблизно як досить великий поспіх у людини. Ми – сотню кроків, а вони півтисячі. Ми ще сотню – а вони вже з тисячу, бо наддали. Нам озиратися, й на кожному озиранні хоча б частку секунди, але втрачати, а їм – дивитися просто перед собою і не втрачати.
Ненавиджу тікати. Не кажу, що ніколи не доводилося – як же без цього, але все одно ненавиджу. Й переслідувачів теж ненавиджу, заздалегідь! Ще за кілометр, а що вже за сотню метрів – так і взагалі б руками на клоччя рвав!
Хоч таких хрін порвеш.
Коней було двійко – чорний, аж вугільний, й світло-брунатний. Не знаю, як правильно ті кольори називаються. Мабуть, взагалі не кольори, а масті, але було не до лінгвістики.
Вершників було, звісно, двійко, не вдесятьох же їм на двох конях їздити. Є, однак, такі двійки, що варті десятка; так от – у нас мав місце якраз такий випадок. Двійко немолодих, бувалих, досвідчених. Не керівників вищої ланки, що вміють лише накази один одному роздавати, а щось на кшталт сержантів – тільки не радянських, яким лички під дембель видали, а ворожих, американських – яких солдати бояться навіть більше, аніж генералів.
Генерал – він десь там, а сержант – осьдечки.
І вершники також були осьдечки. В чоботях зі справжніми шпорами, верхньому одязі, ще й розшитому хоч і потьмянілим, але позументом, з шаблюками на боках, та ще й по два пістолі на кожного за широким чи то пасом, чи як там воно називається.
Паси, до речі, не мотузки якісь – а широкі, з візерунком, та ще й з китицями на кінцях. Стіни можна фарбувати такими китицями.
А от морди в обох були – хоч зараз у картотеку.
По-перше, обвітрені. Чимало, мабуть, проводили часу не на політзаняттях, а в полі, під вітрами й дощами, сонцем та завірюхами. Грубіє шкіра, зморшками йде. Некорисне сонце та свіже повітря для морди.
Дурницю робитимуть панянки часів моєї вже молодості, коли годинами на сонці вилежуватимуться. Панянки часів моєї зрілості вже трохи порозумнішали, й у сорок років матимуть такий вигляд, наче їм тридцять, та й чоловіки почали мазатися-кремитися, також багатьом одразу треба років десять накидати. Віку я маю на увазі, не терміну. Втім, багатьом і термін би не завадив.
І цим двом вершникам також. Ні, відкидати десять років не варто було – навпаки, ці обидва, що мали вигляд на сорок, навряд чи відсвяткували й тридцять п’ять, а от у в’язницю чи армію кожен ну просто-таки просився. Розбійницькі пики. І рухи розбійницькі, й звички також.
Принаймні розігнали вони коней так, наче й зовсім спинятися не хотіли. Не знаю, як Альберт з Ігорем, а я вже думав: доведеться стрибати вбік.
Не довелося. Зупинили, падлюки, майже під самим носом, а лівий, з більш довгими вусами, ще й дибки коня підняв, аж копито в Альберта біля скроні майнуло.
Слід віддати належне – не сахнувся. Зуби, мабуть, зчепив, або на щоках аж бугри виступили, але не відскочив, і навіть головою не смикнув.
Хороші нерви. Подивимось, як щодо усього іншого.
Правий – коротковусий – викобенюватись не став, може, тому, що на вигляд був трохи старший, натомість кинув нам, коротко й зверхньо, аж навіть презирливо:
– Kim jesteś?
Можна було обійтись без перекладу. І так зрозуміло – запитують, хто такі.
Хоч не хоч, а я знову перезирнувся з Ігорем. Той, у свою чергу, зиркнув на командира, але відповіді не отримав. Натомість вершнику Альберт відповів.
Дивна то була відповідь, я вам скажу.
До Альбертової говірки я вже хоч трохи, а звик, і знайомі слова навчився вихоплювати, місцями навіть розумів без перекладу. А зараз – чимось він таким вистрелив, що й Ігор зачудувався. Як наче німецькою – але ж я знаю німецьку, а не зрозумів ні… ну, взагалі нічого не зрозумів. Колись при мені два швейцарці поговорили ретороманською – от приблизно такий же ефект.
Приблизно так наші російські брати очима лупають, коли хтось при них на літературну українську чи білоруську переходить – і слова наче схожі, й кожне окремо взяте спіймати можна, а все разом – хрін! Якщо, звісно, фраза хоч трохи складніша на «пішов ти нах…!».
Утім, за часів моєї зрілості літературної білоруської я вже не чув. Цікаво, як там із нею хоча в Ігоревому майбутті?… Було б спитати, коли мав час та нагоду, бо зараз було вже якось не зовсім до того.
Після Альбертової промови всі трохи отетеріли – й ми, й переслідувачі; Альберт постояв, задоволено посміхаючись, а тоді коротко кивнув Галі:
– Перекладати.
Саме так – не перекладай, а перекладати. Яйкі, млєко, масло.
Галя зробила очі більші за місцевий пістолетний калібр, потім, видно, згадала старанно розроблені після вимушеного купання плани, й, трохи затинаючись, але почала:
– Ми… є… мандрівники зі Швеції…
Все-таки репетиції – велика річ! Хоч як пояснюй акторові роль – але поки кілька разів сам не повторить, поки тупо не стане в цьому кутку, щоб проказати цю фразу, а потім у протилежному, щоб проказати наступну – не буде кіна. Поки сам десятки разів магазин з автомата не витягнеш – будеш тицяти пальцем мимо застібки, хоча здавалося б, де там помилятися? Там же палець інакше просто нема куди пхнути. Поки прийом, хай навіть найпримітивніший, десять разів сам собі у руки-ноги не вкладеш – так і будеш тупцяти навпроти супротивника, а про удар я й взагалі мовчу.
Повторювати, повторювати й повторювати. І з легендою, яку слід проказати зустрічному патрулю – так само. Бо інструктуй-не інструктуй, все одно отримаєш… оце, що ми зараз отримали.
Вершники перезирнулись. Ми теж. На відміну від попередньої, ситуація була розписана в сотнях книжок, відпрацьована мною на численних заняттях, та й Ігорем, мабуть, теж, бо він зітхнув і кинув мені: недбало, наче мова йшла про цигарку, а не про людину:
– Лівого…
– Цо? – навіть вершник подумав, що мовлять до нього.
– Мацо, – буркнув я, хапаючи його за рукав. Спочатку була думка схопити за ногу й підважити, щоб гепнувся на той бік, але, по-перше, я не знав, чи стремена не допоможуть бідасі втриматись у сідлі, а по-друге, навіть якщо завалю – то не варто розривати контакт. Завалив – добивай; а тут поміж нами опинився б кінь, і хтозна, як би він на все це відреагував. Ще вкусить. Або хвицьне. Воно мені треба?
Кінь і справді злякався, скинувся дибки, й цим мені допоміг, а от стремена погано себе показали. Точніше, вершник погано себе показав, бо гепнувся разом зі мною. Важко гепнувся, аж мені у вухах загуло, а вершнику, мабуть, і зовсім заціпило. Кінь мав на зріст десь метр сімдесят, а з такої висоти, знаєте, не всякий і стрибне вдало, не те що ребрами гепнеться.
Ще в падінні я спостеріг, що Ігорю не так пощастило. Вискочити-бо коневі на спину він зміг, але чи то вершник виявився трохи вправнішим, чи то Ігор погано смикнув, але ніхто нікуди не впав. Так і продовжували боротись: вершник однією рукою смикав коня за вуздечку, піднімаючи дибки, другою щосили гатив нападника ліктем під ребра, а Ігор обхопив його лівицею за шию, а правицею не давав вихопити пістоля.
Не було б нас з Альбертом – мали б патову ситуацію, але й від Альберта, чесно кажучи, користі не було – тупцював навколо, як рефері біля чемпіонів у надважкій. І мабуть, так само боявся отримати, тільки не рукавицею, а копитом.
Що ж, можна його зрозуміти – копита й справді були розміром трохи більші за два мої кулаки, разом узяті, та ще й значно, значно твердіші.
Поки мій полоняник не прийшов до тями, я так-сяк видер з-під нього руку, намацав пістоль за поясом, вихопив. Голосно затріщала тканина, й за пістолем потяглася відірвана смужка. Так, за кобуру трохи краще виходить…
Натомість бити по лобі важезною залізякою виявилося зручніше, аніж сучасним мені ТТ. Тільки я перестарався й замість «гуп» почалося «трісь», причому тріщав, ясна річ, не метал.
Не робили тоді ще пістолетів із силуміну. Криця. Стара добра криця, міцна і важка. Значно міцніша за лобову кістку.
Ігор та його супротивник все ще танцювали, я підняв закривавлений пістоль і прицілився. Балістику револьвера ще так-сяк можна було передбачити, а от куди полетить куля з цього гладкостволого одоробла – годі було й вгадувати. Ігор, мабуть, теж оцінив шанси, бо заметушився активніше. А може, то вершник побачив наставлений ствол та запанікував.
Я підняв ствол трохи вище, щоб над головами прохурчало, й натиснув спуск.
Нічого не сталося. Анічогісінько. Ані голосного «бабах!», ані навіть короткого та сухого «клац».
Ага. Сам, значить, не зводиться. Що ж, можна було й здогадатись. Ану, як тут у них з ергономікою…
Якраз на межі тої зони, куди можна було дотягнутися великим пальцем, стирчав важілець, ще й з голівкою. Я смикнув його до себе, і їй-богу, розвертати його довелося мало не на сто двадцять градусів, аж поки клацнуло!
Погано, значить, у них з ергономікою. Або ж з пружинною сталлю.
Знову наставив пістолет у небо, знову натис. Цього разу вийшло краще, але не набагато – клацнуло, бризнуло іскрою, як наче із запальнички… і все.
Розбиратися було ніколи, я перехопив пістоля за ствол, й, вигадавши момент, пожбурив залізяку як бумеранг – просто вершникові в обличчя.
Той, мабуть, помітив – бо очі розширилися, але лише в останню мить.
– Ну що ти, не міг трохи вище поцілити? – вже чи не втретє запитав мене Ігор.
Дурнуватим було питання, й перший раз я навіть і огризнувся – мовляв, звісно, що міг, якраз твоя довбешка трохи вище й була. Ігор замовк, але ще через п’ять хвилин пустопорожніх зусиль знову повторив те саме. Потім ще раз; а скільки разів подумав – то, мабуть, і сам би не порахував.
Зопалу я мало не рикнув на нього – мовляв, чому сам не впорався, сидів же у дядька якраз за спиною, міг би і в’язи скрутити, й очі вичавити, й просто як слід придушити… втім, ні. Виявилося, що придушити дядька було не так вже й просто, бо на шиї (й без того дебелій!) мав ще й щось таке, як нашийник з тонкого, але все-таки заліза.
Виявилось це, звісно, пізніше – коли вже й ми заспокоїлися, й коні не так харчали, й обох трофейних дядьків вже було розкладено на землі, й Альберт діловито приміряв, чи не дуже закороткий йому буде новий жупан.
Між нами кажучи, був таки закороткий, та ще й добряче.
А от з полоняниками було не добряче. «Мій» так до тями і не прийшов. Дихати – дихав, але очі мав заплющені, руки та ноги – розслаблені, хоч у вузли зав’язуй, а зіниці на світло майже не реагували. Зопалу, не розібравшись, я вирішив, що дядько трапився надто хитрий і придурюється, тож врізав пару ляпасів – але стало ще гірше.
З другим справа була взагалі – повний швах. До тями-то він прийшов… але краще б цього не робив. Краще б так і пішов на той світ з широко розплющеними очима. Без болю.
Бо, мабуть, таки боліло йому. Дуже боліло. Так боліло, що навіть ми не пропустили момент приходу до тями, й навіть у мене по спині мурашки затупотіли, а Галя так і взагалі зблідла як смерть і затулила обличчя руками.
Ні, він не кричав. Хотів би, мабуть, але не міг, бо поламалась кричалка. Я поламав. І щелепу розтрощив вщент, й у барлак поцілило, а десь там і голосові зв’язки. Так що не міг він кричати. Лише вив і стогнав: глухо, натужно, надривно, наче не людина видавала ці звуки, а сама мати-земля, коли діти перейдуть усякі межі.
І якби ще хоч одноманітним був той звук, як ревіння дизеля або реактивного двигуна – реве, але звикнути можна, так ні! Щось він хотів сказати, дуже хотів, й хоч-не-хоч, а усі прислухалися – та хіба ж розбереш?
А сказати він хотів, бо Ігор з Альбертом його дуже сильно запитували, і не вимагайте в мене розповісти, як саме вони те робили. Одне скажу – боляче. Я теж трохи розуміюся на методології допиту, але не настільки.
Мабуть, саме у цей момент я остаточно повірив, що вони прийшли із майбутнього. Все можна підробити – і панораму стародавнього Києва, й дівку підкласти з дивною вимовою, й млина тихцем відреставрувати, й навіть блощиць натрусити в селянську хату – але щоб отак-о людину мучити – це справді треба років зо двісті безперервного розвитку цієї науки.
Та я хоч відійти міг – один чорт, з мене користі не було, а от Галі набагато гірше доводилось. Бо з суцільного потоку «Ууууу!», «Аааааа!» та «Ооооо!» лише вона раз по раз виловлювала хоч якісь окремі слова. Так що довелося їй слухати, й виявилося, що наша Галя небалувана – бо лише разок не стрималася, відскочила до канави й погодувала тамтешніх блювотоїдів.
«Полска!» – здається, прозвучало від полоняника кілька разів. Біс його зна, що він мав на увазі. Чи то мову, чи територію, чи кордон. «Курва!» – теж почулося. Сподіваюсь, воно не у бік перекладачки нашої полетіло… втім, яка різниця? Гірше, ніж є, його вже не покараєш. Хай лається.
– Аск його про локальні села! – час від часу уточнював Альберт. Ігор, почухавши потилицю (в результаті чого перемазав кров’ю ще й волосся) пояснював, що Альберт має на увазі села поблизу. Галя чесно перекладала це на шипуче-цокотливі слова… але у відповідь все одно лунало саме лише «ууууу!» та «ааааа!»
От тому я й мовчав, не дорікав Ігореві за те, що він не скрутив полонянику в’язи. Й собі – за те, що не поцілив бравому жовніру трохи вище. Скажімо, у лоба. Хоча… мабуть, і в цьому випадку він би вже нічого не зміг нам розповісти.
Звуки почали слабшати, кінець кінцем, Альберт коротко вилаявся – о диво, у тій короткій фразі цілком прозвучали характерно німецькі інтонації! живі, значить, німці… – а потім зробив короткий, майже непомітний рух правицею біля скроні полоняника, й той замовк. Також миттю. Як наче його в ту скроню не вдарили, а кулю вліпили.
Хоч не хоч, а довелося Альберту позаздрити, бо я так не вмію.
Я скинув оком на Галю. Та мала вигляд блідий, як смерть, але трималася. Чорний одяг ту блідість підкреслював, тож загалом видовище було непоганим. А от цікаво: це лише в мене після вбивства такий рефлекс, чи хлопці теж зараз на Галю поглядатимуть з хижою посмішкою?
Ігор поглянув, Альберт або ні, або зробив це настільки швидко, що я й не помітив. А що, з нього станеться. Цікаво, як вдалося досягти такої моторності? Лише тренування й природний еволюційний розвиток тіла? Навряд чи. Або стимулятори, причому тривалої дії, ще там до рота запхані; або ще цікавіше – якісь імпланти. Може, нано, може, ні. Може, в нервову систему, аби імпульси швидше бігали; може, у м’язи, аби краще скорочувались, а може, навіть у мозок, аби той прудкіше командував. Або навіть хутчіше продумував ті команди.
Заздрю. Їй-богу, заздрю.
З іншого боку – хтозна, як та модернізація вплинула на організм та спосіб життя? У техніці завжди так – там додаси, отам покращиш, аж хрясь! – вага зросла, треба дужчий мотор. Підбереш кращий мотор – а йому палива більше треба. Збільшиш баки – крило збільшиться або заброньований обсяг, ну й вага, відповідно, одразу ж підскочить. І, нарешті, якщо вже все так-сяк припасуєш, то раптом виявиться, що ціна машини з початкової-запланованої, й без того кусючої, раптом стала такою, що й подумати страшно, а не те що в серійне виробництво пускати.
Загризе!
Або загризуть. Хоч конкуренти, щоб свою машину просунути; хоч ворожі агенти впливу у Верховній Раді, на кшталт того ж Коновалюка (якщо мова про військову техніку) або Колєснікова (якщо мова про швидкісний потяг).
Хтозна, скільки Альбертового життя вкрали ті нано-модернізації. Хто яскравіше палає, той швидше згорить. Звісно, жевріти сотню років ледь помітною вуглинкою теж не хотілося б, але й спалахнути, як сірникова голівка – теж варіант не найкращий.
Галя чи то помітила наші погляди, чи то й сама допетрала, що чоловікові після вбивства потрібно, бо аж трохи згорбилася.
Ну що тут зробиш? Природа у нас така. Недаремно ж з давніх-давен, одразу ж після взяття фортеці, вважалося добрим тоном зґвалтувати жінку негайно, інколи – просто на трупі невдахи, що пробував її захистити.
Бачили ж, мабуть, фото з розкопок у Києві? Залишки хижі, ткацький верстат та піч із лежанкою. Пічка ціла, від дерев’яних стін хижі та верстата лише широкі чорні смуги лишилися. Не згнила хижа – згоріла! На порозі – чоловічий скелет із серпом у руці, а череп розтрощено. За порогом – жіночий скелет у позі святого Андрія, а щоб жертва не здумала порушити композицію – то руки зафіксовано двома бронзовими ножами. Так-так, крізь долоні у землю. Після такої фіксації ткацький верстат уже не потрібен – все одно пальці не слухатимуться.
Й останній штришок. На лежанці – ще два скелети. Навіть не скелети – скелетики, бо дитячі.
І якщо хтось вважає, що то давно було; коли ще звірі говорили, а люди недалеко від них пішли, а зараз всі цивілізовані – то нехай увімкне ґуґлю й набере слово «Немерсдорф». Тільки бажано при цьому не бути вагітним, бо можна скинути. Та й взагалі не варто при цьому бути жіночої статі, бо кошмар ґарантований.
А от що варто – то це, вийшовши дев’ятого травня на вулицю, уважніше придивитися до усміхнених дідусів-ветеранів. Особливо тих, що з онуками-правнуками гуляють.
А якщо хтось думає, що тепер-то, у цивілізованому двадцять першому столітті, вже точно нічого схожого неможливо, то нехай зачекає. Цілком можливо, що буде й на його вулиці свято. І навіть безпосередньо в його будинку. Ось лише коли?…
Утім, нащо гадати? Я посміхнувся, згадавши, що маю унікальну нагоду спитати нащадків. Лише треба час підібрати, скажімо, ввечері, після вечері…
Тут я згадав, що принаймні два таких вечора уже відбулося, а я так нічого й не випитав, й поклав сам собі наступного разу вже точно не відвертати уваги на всякі дурниці, а питати, питати й питати…
Як Альберт полоняника?
Дивна річ – але Галя сприйняла ту посмішку як підбадьорення, й геть несподівано для мене – та й, мабуть, для себе! – також посміхнулася.
Перший з «трофеїв» – той самий жовнір, якого я так невдало приземлив з висоти конячого зросту, тим часом ще дихав, але інших ознак життя не подавав. Альберт з жалем подивився на нього – з жалем не тому, що людину шкода, а тому, що спитати ніяк! – й зробив такий самий рух.
Дихання урвалося.
– Ну що, – майже спокійним тоном сказав Ігор. – Тепер всі одягнені, як годиться. І з транспортом трохи покращало. От якби ще двійко вершників трапилося…
Він задумливо подивився на розпластані трупи.
– І все-таки, – задумливо промимрив по деякій паузі. – Чому вони причепилися? Що ж їм від нас треба було?
– Документів, – раптом сказала Галина. – Тут же кордон.
– Яа-аа-акий кордон? – Ігор аж рота роззявив, та й Альберт зацікавився. Та і я, чого гріха таїти…
– Ну як це – який? – щиро здивувалася Галя. – Із Польщею. Якраз по Ірпінці.
– Гик! – не сказав, а видав звук Ігор. Альберт покрутив головою, а я ледь стримався, щоб не ляснути себе по лобі.
Бо, знаєте, підручник з історії – це одне. А от коли раптом кажуть, що оце тут, оце якраз тут, на території, яку звик вважати споконвічно своєю – раптом вже чужинська держава – то це інше. Зовсім-зовсім інше. Відрізняється приблизно, як ляпас від аперкота.
Не Україна. Не СРСР. Навіть не Російська імперія.
Польща.
Залишок могутньої Речі Посполитої й Великого князівства Литовського.
У кого як, звісно, а у мене раптом виникло таке саме враження, як колись у дитинстві. Гралися з іншими пацанами на затишній галявині чи то в жмурки ганяли, чи то в квача, а може, ще у якусь пацанячу гру. Чудова була галявинка, а що бабця якась там козу припинала – то це не страшно, скільки там тої кози. Бабця здавалася значно гіршою, бо ганяла малечу й казала, що не можна тут гратися, а чому – не казала, тож ми не дуже звертали увагу.
І я не звертав. Аж поки одного чудового ранку не виявив, що горбок, на якому стою – він не просто горбок, а дещо нагадує. Метрів зо два в довжину й менш як метр шириною. І навіть квіти якісь на ньому росли – не ромашки, а щось таке, як бабусі у квітниках садять. Здичавілі й занедбані, бур’янами забиті, поливані хіба що дощами – а все ж пробиваються. Мабуть, вже не перший десяток років.
І що галявина, на якій ми й у футбола грали, й у квача, й козу бабусину палицями, бувало, штрикали – здалеку, бо мала роги й паскудний характер; що галявина ця – вона вся, геть уся у таких горбках, тільки менших. Розпливлися горбки, розлізлися.
І негайно стало ясно, чому тут не можна гратися.
А от за те, що далі було, мені й досі соромно. Сказав хлопцям, насолодився одностайним: «ух ти!!! не може бути!.. та невже!». День не погралися, два… а потім все пішло по-старому. Згодом і бабуся померла, і я підріс. Вже підлітком бувши, проїжджав там велосипедом; вже хлопцем гордовито порикував «Явою»; вже дорослим дядьком забрів колись – навмисне, бо раптом чомусь страшенно закортіло пройтися місцями дитинства – то кожного разу бачив там інших дітей. Діти більшали, горбки меншали, а зараз там чималенький смітник і дві хати наступили картопляними плантаціями вже на самі могили.
