Kitabı oku: «Марго та сексот», sayfa 3

Легко прошмигнувши між пар, що кружляли під звуки духового оркестру, і суворої тіточки білетерки вглиб приміщення, Ксенька і Валька задерли голови на бачені вже фрески. Подекуди лики святих були завішені плакатами й лозунгами, але все ж прозирали печальними очима на танці з височини свого загадкового буття. Під час передиху оркестру, коли можна було почути одне одного, Ксенька сказала:

– Валь, як ти думаєш, а він нас бачить? – і кивнула на очі святого Петра, які дивилися поверх плаката «Во имя коммунизма».

Валька не знав, що відповісти й аж зрадів, коли духовий оркестр заграв популярний вальс «На сопках Маньчжурії». Та його радість враз погасла, коли вони, зачепивши жіночу пару, а таких було значно більше, наблизилися до самісінького оркестру. Згадалося, що саме звідсіль, із-за олтаря, тоді вийшов батюшка, який одягнув свою митру на його дитячу голову. Та смуток обірвали гучні звуки казна-якої іншої музики. Вона безцеремонно вскочила звідкілясь і вмить змішалася із звуками вальсу, утворюючи дику какофонію. Схопившись за руки, ошелешені діти перезирнулися, навіть не намагаючись заговорити, і вилетіли надвір.

Площею Кірова марширував духовий оркестр військової частини. Бравурний марш розлітався довкруги, наче буревій, звісно, вриваючись у всі вікна й двері наближених будівель. Духові оркестри, ніби змагалися, утворюючи справжнісінький дикий тарарам, та той, під звуки якого кружляли пари в колишній церкві, програвав доблесним воякам. Діти завмерли – стояли як вкопані, затуливши вуха руками, й дивилися на військових, а ті марширували майданом, не випускаючи з рук величезні труби й барабани, валторни й сріблисті тарілки. У малих головах дзвеніло й бахкало, рота не варто було відкривати або, навпаки – можна було горлати які завгодно неподобства, бо того, певна річ, ніхто б не почув. Відтоді любов до духових оркестрів у обох наших героїв, не встигнувши прокинутися, почила.

Наступного дня не з доброго дива Ксенька так настирно переконувала Вальку негайно записатися до бібліотеки, що він не витримав дівчачої заповзятливості – піддався. До рішучих дій спонукало ще й те, що в домі книжок було з десяток, не більше, і деякі з них не дались на прочитання, бо там було занадто багато літер і зовсім не було малюнків. До знайомої вулиці Луначарського – рукою подати, а саме на цій вулиці на будинку з підвалом друзяки колись бачили вивіску з багатьма літерами, і по складах хором прочитали найвиразніше слово «бібліотека».

– А може, не сьогодні? Може, якось іншим разом сходимо? – запитав Валька свою вкрай рішучу товаришку, уже стоячи на дерев’яних рипучих східцях в коридорі бібліотеки.

– Ні, ну не тепер, так в четвер! Ти ж обіцяв, що сьогодні… – закопилила нижню губу Ксенька. – А що ми будемо читати? У нас уже всі казки напам’ять вивчені.

Це був вагомий аргумент. Бо Котигорошка, Буратіно чи Незнайку вони вже знали як свої п’ять пальців і давно переказували книжки навперебій і майже слово в слово по пам’яті…

За великими дверима царювала незрима пані тиша. Просунувши голови у щілину дверей, малі завмерли. Урочистості миті додавала червона килимова доріжка із зеленими смужками з обох боків. Рівними рядочками виструнчились стелажі з книжками, які манили таїною й надією прочитати щось таке, від чого заб’є дух. А може, саме в якійсь із тих книжок можна буде знайти відповідь на питання, котрі дорослі люди залишають без відповіді, подумала Ксенька і рішуче розчинила двері на всю котушку. Валька від несподіванки мало не впав носом на червону килимову доріжку. Ні, він таки впав, але на обидві руки, які встиг випростати попереду себе. Та як би там не було, вони опинилися в бібліотеці. Після такого неочікуваного вторгнення із-за столу вислизнула невеликого росту жіночка і кинулася на допомогу хлопцеві.

– Як же це ти, хлопчику?! Дуже забився?

– Та ні – усе в порядку. Я ненароком… – забурмотів Валька, підхопившись і показуючи за спиною кулака своїй приятельці.

– Мене звати Ксеня, а його – Валька. Ми хочемо розписатися у вас, – заявила дівчина з ходу, щоб одним махом замилити прикрість. – Валька вже уміє по-дорослому, а я – по складах.

– А мене звуть Раїсою Миколаївною, – сказала бібліотекарка, прикриваючи рукою посмішку. – Почнемо з того, що ви, мабуть, прийшли, щоб записатися в читачі, бо розписують не тут, та й, боюся, ще не на часі вам, молодята. Але чому ви без дорослих?

– Та наші дорослі то на роботі, то гостей стережуть. У них немає часу по бібліотеках ходить.

– Та ви ж, мабуть, ще й в школу не ходите? Я не можу вас без дорослих записати читачами.

– Я в цьому році йду в перший клас, – поспіхом, допоки не перебила Ксеня, вставив свої п’ять копійок Валька.

– Це нечесно! Я чула, як по радіо казали, що у нас молодим – дорога… А ми що – не молоді? Удома я не можу навчитися читати по-дорослому, бо там Вася із Ками репетує на всю вулицю Плєханова. Нашу церкву навіщось закрили, і тепер його ніяк не можуть охрестити, щоб нарешті поїхав звідси. А мені треба терміново навчитися читати, – заторохтіла горохом об стіну мала.

– Які книжки тобі подобаються? – запитала Раїса Миколаївна настирне дівча.

– Та я всенькі книжки люблю читати. Хочете, я вам про Котигорошка усе розкажу напам’ять? І «Золушку»… Я уже багато читала. Але мені треба, щоб там було про принцесу або королеву. У вас є такі книжки?

Звичайно, Ксенька казала неправду. Вона не завжди відрізняла правду від брехні. Та її брехня – це ніби й не зовсім брехня, а така собі напівправда. Іноді вона видавала за дійсність те, що їй могло привидітися вночі, чи те, що вигадувала й уявляла… Вона ще не знала, що література часто саме так і народжується на світ. Великі казкарі – найбільші фантазери й брехуни, але трапляється й так, що їхні казки стають реальністю. Отож, правда задаром може потонути у життєвому вирі, брехня ж – не просто виплисти, а обернутися на правду. І те, що Ксеня сказала про прочитання книжок, вже апріорі не було обманом.

– Якщо ви мешкаєте десь поряд, давайте, я вас запишу до читальної зали! Ви будете приходити й читати у нас скільки захочете.

– А хіба так можна? – здивувався Валька. – Ми живемо на Плєханова, і я б ходив… А ти, Ксень?

– Ой, та чого б це ти без мене ходив?! У тебе вдома воює дід Прокіп, а у мене тепер пищить Вася нехрещений. То тут би нам було ловко читати.

Відтоді наша парочка почала відвідувати міську бібліотеку дуже часто. І все б нічого, навіть все було б дуже добре, аби не кохання. Так-так, саме кохання мало-помалу почало руйнувати щиру дитячу дружбу.

Ксенька й справді швидко вивчилася читати, бо у бабці Марії почалися канікули й вона все частіше забирала Ксеньку до себе. Вони удвох малювали картинки і підписували їх. Користь подвійна – і малювання, і читання.

А маленька на зріст й злегка скособочена Раїса Миколаївна була великою любителькою літератури й ще більшим знавцем дитячих вподобань. У неї не було ні чоловіка, ні дітей, ні коштовностей – у неї було море книжок, і вона відповідала на такі скритні питання, на які жоден дорослий зроду б не відповів дітям.

А от з Валькою трапилося щось незрозуміле. Він несміливо поглядав на бібліотекарку, якій уже перебрало за сорок років, і бачив, що вона не схожа на красуню – маленького зросту, трохи кривобока, блідошкіра аж до зеленявості, зазвичай, навіть у літню спеку, закутана в теплий шарф, – а він дивився б на неї й дивився. Як не побачить її день, то такий смуток у грудях носить, що під вечір уже аж плакати хочеться. Сидить і уявляє жіночі доглянуті руки з невеличкими нігтиками, витягнуті вперед вуста, які вона час від часу підфарбовує помадою, зазираючи у малюсіньке квадратне люстерко, і очі… От очі в неї були просто таки незабутні – великі, темно-карі з важкуватими повіками. Хлопчик часто норовив прослизнути мимо Ксенчиного вікна невидимкою, щоб побігти в бібліотеку самому. Сідав за останній стіл, розкривав книжку, читав… Але нічого з прочитаного не пам’ятав, раз по раз повертався до тексту, перечитував… І не затямивши жодного речення, шукав очима Раїсу Миколаївну. Вона ловила той погляд і, якщо була вільна, підходила до хлопчика, сідала поряд, а Валька починав читати стишеним голосом казку чи оповідання, то й повістину… І тепер вже з легкістю занурювався в текст, плив потоком подій разом із героями твору. Він читав для себе, але ще більше – для бібліотекарки. І коли вона клала на його рудочубу голову свої чарівні пальці, серце хлопця так бабахкало в грудях, що треба було приховати той звук долонями – ніби впіймати, щоб не вискочив.

Одного разу він повернувся з бібліотеки світлячком з блискучими очима. У дворі на лаві сиділи Ксенька з мамою та тіткою Майкою і навдивовижу тверезий дід Прокіп, який підізвав хлопця помахом вказівного пальця.

– Де ж це ти, онучку, без своєї подружки час гаєш? Ксенька, бач, свого жениха вже зачекалася.

– Який я їй жених? Сусіди ми… А був я у бібліотеці.

– І чого ти там не бачив? – буркнула тітка Майка. – Ото як привикнеш ті книжки читати, то не буде з тебе ніякого толку. І тобі не стидно цілими днями сидіти за тими книжками?

– Ти, Майко, помовчи! Із тебе самої діла – як мокре горить. А ти, Валь, її не дуже слухай, і це непогано, що ти книжки любиш, але ж Раїса Миколаївна старувата для тебе. У пасії не годиться…

– Нічого вона не старувата, – ринули з Вальки слова, наче потік води з ринви у зливу. – Вона, вона… От виросту і одружуся на ній, щоб ви знали!

Вихлюпавши все одним реченням, він рвонув у будинок і, впавши на застелену покривалом і ажурною накидкою постіль, заридав ридма… Він не знав і навіть не здогадувався, бо своє горе затопило ввесь світ, що десь за сараєм, біля лопухів із скляним «скарбом», так само плаче до гикавки Ксенька, раз у раз повторюючи крізь сльози:

– А в дитинстві, коли ще й рикати не вмів, казав: «Я за тебе молду кому хочеш наб’ю».

* * *

Відтоді вони вже не мандрували містом в парі. Навіть на руйнацію Свято-Троїцького храму ходили дивитися нарізно. Хоча там після танцхолу було ще й складське приміщення для меблів, люди вперто називали будівлю Троїцькою церквою.

Вальчин батько, як уже згадувалося, працював у Чапаєвській дивізії водієм тягача. Й однієї п’ятниці прийшов додому з видимим тавром розпачу на обличчі. Тупо й безцільно тинявся двором як немічний. А тут якраз Марія Павлівна до своїх прийшла.

– Що з вами, Миколо, коїться? На вас лиця немає, – спитала вона, звертаючись на «ви», бо мала таку культуру спілкування, що до всіх людей, окрім найближчих, тільки так і зверталася.

– Та бі-біда в мене, – заїкнувся чоловік. – Завтра будуть тягачами церкву валять. А я ж не могу… Мамка, хоч і пішла в петлю, але в Бога вірила й наказувала мені вірити. Я мамку любив… Це батю я можу в куль скрутити, а мамку любив.

– Та то дійсно біда… Хіба я не знала вашої матері? Знала ще й як. Вона ж у ту церкву ходила, і вашого Вальку там хрестили. Вам теж велено поганську справу чинити?

– Та вже розпоряженіє дали… Щоб два тягача було напоготові.

– Прости мене Господи, але я вам дам пораду, а ви вже самі вирішуйте, – говорячи, Ксенчина бабуся, озирнулася довкола й перехрестилася пучкою правиці. – Якщо можете, проберіться на територію військової частини і зламайте свого тягача. Відкрутіть якусь детальку… Не треба на душу гріх брати. Ваша мати звідтіль благословить свою дитину і захистить…

– А це ви харошо придумали! – аж зрадів Вальчин батько. – От спасіба!

Він враз ожив, заметушився… Та аж до заходу сонця так і тинявся двором, не йшов вечеряти, коли його кликали. А вже пізно ввечері зник кудись надовго. Ніхто не чув і не бачив, коли він повернувся додому, окрім його благовірної.

А назавтра, суботнього досвітнього ранку місто струсонув вибух. Та такої сили, що в чотириповерховому будинку на «кіровській» площі з боку церкви з брязкотом посипалися стекла з вікон і шпінгалети на балконах повідкривалися. Люди в спідньому повибігали з квартир й остовпіли. Пелехи пилюки сягали неба. Ніхто нічого не второпав. Коли порохня трохи уляглася, вималювалася церква, під яку закладали вибухівку. Сіра й мовчазна, вона стояла непорушно. І точно століттями ще була б, якби не більшовики зі своїм войовничим атеїзмом. Ці уславлені руйначі налетіли на споруду, як звірі на здобич. Усі методи годилися – і вже за годину після вибуху потужний арттягач роздовбував своїми залізними гусеницями асфальт біля храму. Накинули троси петлею довкруги будівлі, наче задушити збиралися, тягач з розгону рвонув, та за мить забуксував. Тоді із військової частини пригнали ще одного такого ж монстра, він став на якір, а інший лебідкою тягнув троси. Бац!!! Усе обірвалося нитками, а церква як стояла, так і стоїть в сірих хмарах пилу. Обабіч ганяла туди-сюди ватага ущерть знервованих виконкомівців, партійці розмахували руками, щось горлали…

Високий і ставний дядечко у військовому френчі без погонів легко, наче барс – представник кошачої породи, видерся на тягача і, задерши голову, приклав руку козирком до брів… І, що там хотів розгледіти, не ясно, тільки раптом він закричав так, наче його хто вкусив. Він сичав від болю, метляв руками – чи то хапаючись за вухо, чи то б’ючи себе по вуху, врешті таки сплигнув із тягача, і до нього поспішили товариші по партії. Яким же було здивування, коли вони побачили на вусі колеги невеличкого кажана. Сіре створіння люто вп’ялося зубами в плоть, стригло навсебіч чорними очками і, здавалося, не збиралося розлучатися з вухом шановної особи. Тоді вправна медичка в білому халаті, яка шастала довкола собору ще із самісінького початку дійства, швидко дістала пузирчик із нашатирним спиртом, плеснула на ватку речовину і піднесла її до мордочки вухогриза. Кажан розімкнув писок і дивним чином звився крізь людський кагал невідомо куди – втік без покарання.

– Вам терміново треба в лікарню! – сказала медичка, обробляючи спиртом рану.

– Ще чого? – роздратувався виконкомовець. – Чого я там не бачив?

– Уколів від сказу, які необхідно зробити якнайшвидше, бо укус кажана – це вам не шуточка.

За мить постраждалого всадовили у візок мотоцикла марки «ИЖ», і знаменитий міліціонер дядя Яша відтарабанив високопосадовця місцевого розливу в лікарню.

Тим часом комусь із керманичів залетіла в голову безпрограшна ідея – вручну розібрати стіни церкви, дозволивши бажаючим забирати цеглу на будівництво.

Уже за кілька годин довкруги зраненої будівлі заметушилися люди з драбинами й молотами, з дерев’яними жолобами й кирками… І де тільки набрали того реманенту?! Робота закипіла… Цеглу скидали на землю по жолобах і без них, а вона гепалася, здіймаючи довкола куряву, але стояла на смерть – не розбивалася. Навіть металеві пояси, які знаходилися в середині майже метрової стіни і підперізували весь периметр будівлі, не витримали палкого запалу любителів дармового. Ласих було – хоч греблю гати, і їх не треба було двічі гукати. За кілька днів на майдані вишикувалися полчища цегли, які зовсім скоро мали переродитися на будинки і сараї, на вбиральні й курятники, навіть на свинячі хліви…

Вальчин батько три дні займався ремонтом свого тягача, і на майдані його ноги не було, а Валька сходив туди із старшим братом Валєркою. Стояв тоді, низько опустивши голову… Чомусь пригадувалися йому одразу всі траурні походи, які бачив за своє семирічне життя, та так, ніби без ліку небіжчиків ховають одного й того ж дня і везуть в гробах знаною вулицею Леніна на бортових машинах і підводах… А він, малий, буцімто чекає й чекає, коли можна буде перейти на інший бік вулиці й несила перечекати… І незвідана раніше туга брала його за горло жорсткими пальцями…

– Дивися, дитино, і запам’ятовуй! Колись розкажеш людям, – почув голос Марії Павлівни поруч себе і здригнувся. – Біда наших містян у одвічній жадобі. Ба, вони навіть у Бога готові щось поцупити. Колись давно у нас на Замковій горі стояв палац Вишневецького, і його розтягли так, що й сліду не лишилося. Та Ярема був великим магнатом, який когось гнобив, а тут – Бог. Ці люди геть всі такі простакуваті й не розуміють, що у Бога можна вкрасти тільки свою душу, щоб тієї ж миті віддати дияволу. Більше у Господа не вкрадеш нічого. А як потім жити без душі? Не знаю…

Вони – Валька, Валєрка і Марія Павлівна – стояли на «кіровському» майдані, притиснувшись одне до одного, й дивилися на метушню сірих від пилу людей, які нікого не бачили, бо саме вгризалися в церкву…

Містечковий гамбіт²

До цього містечка, як і до багатьох міст Украйни, милої за Шевченком, не варто підходити тільки з однієї сторони. До нього треба придивитися звідусіль – і копати, й копати… Можна – з Подолу й до самісінького центру, а можна – від Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, який уярмили браві радянські вояки, і до колишнього жіночого єпархіального училища. А якщо хтось таки докопається хоча б до 60 чи 70 років XX століття, то матиме можливість побачити перевернуту догори ногами дійсність без титульної сторінки, яка ніколи не буває правдивою. До правди докопається тільки той, хто не погидує забрьохатися по самісіньке грішне тіло багном різного походження й кольору.

Тоді в моді був кумач…

Уже першого дня після призначення товариша Семги начальником цеху чималого заводу в провінційному місті, новоспечений керівник напустив на себе поважність і, надаючи власному обличчю потайного виразу, одним махом спробував загнуздати усі очевидні емоції. Йому без особливого зусилля вдалося законсервувати посмішку до інших часів, а відбитки на серці осоружних прикростей він сподівався прямо таки поховати на віки вічні.

Ще не дійшовши до кабінету, він уявляв себе в начальницькому кріслі незламним і рівним, ніби гвіздок десяточка, який спеціаліст загнав твердою рукою куди слід. Усім без винятку відвідувачам Семга намірився демонструвати власну значущість і непохитність. Ні про яку, навіть найменшу, фамільярність мови не могло й бути. Моментально відчувши себе володарем енної кількості людських особин, він спрожогу почав пестити й множити в думках бажання прямо чи опосередковано відчути ще й можливість впливати на тих, хто мав душу.

Душу, як виявилося, мали всі: задушевні співрозмовники і майстри фраз для роздирання душ, ті ж душопродавці й довершені душогуби, не кажучи вже про добродухів. Її мали навіть ті, хто вихвалявся своїм бездушшям. Хоча стосовно них виникало питання: а таким то на біса душа? Відповідь могла бути приблизно такою: ця невидимка при народженні дається всім людям безвибірково для того, щоб нею користуватися. Усі інші питання, які виникають і витікають із даного, кожен володар душі може ставити собі сам і бажано самому на них відповідати.

Новоспечений керівник навіть не підозрював, що непереборне бажання може загнати його в глухий кут і вся робота зійде до банального сортування, хоча ця справа виявиться зовсім не банальною, швидше навіть навпаки – доволі оригінальною і навіть захопливою, бо сортувати живі створіння – це вам не… Хоча, яке там «не»? Будь-яке сортування за бажанням з легкістю можна ототожнити з сортуванням фруктів на базі чи з іншим примітивним сортуванням.

Першою під прискіпливий погляд новоспеченого начальника потрапила дівуля, яка, мабуть, була довіреним обліковцем у попередника цієї доволі скромної по тамтешнім часам обителі. Ще досить молода жінка в синьому спецхалаті поверх яскравої сукенки стояла біля столу спиною до входу, ледь зігнувшись й оголивши більше належного і так помітні округлості ніг. Він піймав себе на тому, що ці повнуваті, красиві ноги не розбурхали його вельми сприйнятливу уяву, і якщо цікавість все ж таки виникла, то винятково з погляду антропології – як нормальної варіації фізичної будови людини. Несподівано його думка спіткнулася і сковзнула на задвірки нещодавнього. Виявляється, він уже певний час не реагує на жіночі принади належним чином, більше того, йому глибоко наплювати, які ноги будуть у його майбутньої секретарки, коли він підійметься щаблем вище на посаді. Якби комусь збрело в голову, що цей новий начальник престарілий і скрізь лисий, то треба уточнити, що від роду йому на ту мить не було відміряно ще й тридцяти років. До того ж він був злегка спортивним, злегка симпатичним, та найголовніше – досить кебетним, щоб не потрапляти на гачок володаркам таких ось ніг. Чи був від достатньо твердоголовим? Це питання риторичне. Бо в чоловікові мирно уживалися аристократизм і солдафонський гумор, товариськість і вульгарність, благородство і мерзенність… Ба більше, вистачило місця навіть для бабської слізливості при нібито залізній витримці.

– Доброго дня! Мене звати Ангела, – сказала володарка гарних ніг, відірвавшись від купки паперів та просто й граційно повернувши голову назустріч новому начальнику.

Така легкість здалася йому неприпустимою фривольністю, хоча бачити жінку в стійці «струнко» не передбачалося, та все ж… А ще – це ім’я! Не вистачало йому знову-таки янгольського начала в такій ось подобі?

– Може, показати вам кабінет…

– Я сам! – рубонув твердо.

Зробив кілька кроків до дверей, відчуваючи непереборне бажання скористатися периферійним зором, можливості якого розвинулися в нього до припустимих полів бачення ще в технікумі механізації сільського господарства на заочному відділенні. Тоді він стежив за дівчиною, котру все своє наступне життя пригадував як номер два, хоча якраз вона не мала аж ніякого приводу бути пронумерованою саме у такому списку. У кабінеті математики та єдина представниця протилежної статі в їхній групі сиділа зазвичай трохи ліворуч від нього, а в кабінеті української мови та літератури – праворуч. Обриси її різкуватого профілю прикрашали всі його конспекти, усі аркуші і шпаргалки, навіть почасти – власну долоню. Пристрасть до замальовок і шаржів переслідувала теперішнього начальника завжди і, піймавши мить істини на обличчі того, кого малював, він відчував непоясниме задоволення – щось близьке до самозабуття. Згодом, коли придбав фотоапарат «Зеніт», просто таки полював за людьми, вихоплюючи постаті й обличчя із велелюдного простору.

Він легко відірвався від спогадів і зосередив увагу на довгоногій жінці, котра могла б із часом мати свій порядковий номер в потайному списку, але зараз чомусь ніяких емоцій, окрім банальної цікавості, не викликала. Вона все ще стояла на тому ж місці, ледь змінивши позу.

Переступивши поріг кабінету, вмить забув про неї.

Озирнувся. Так сталося, що, працюючи на цьому заводі добрих сім літ скромним майстром ливарного цеху, він частенько бував у кабінеті начальника модельного цеху, і пояснити це було не складно. Та навіщо? Ось тепер він, новоявлений керівник, стоїть у трохи затісному, як на його погляд, приміщенні й не наважується наблизитися до м’якого стільця з високою спинкою. А як жадав!!! Він навіть собі самому боявся зізнатися в тому. Хоча, що тут такого? Усі чогось прагнуть. От і він прагнув… Останнім часом кусень хліба в горло не йшов. Навіть схуд. І може взагалі б на пси зійшов, якби не це призначення.

Він так і не дійшов до стільця, бо його зненацька озорило. Рушив до дверей, широко розчинив їх і побачив Ангелу, яка так нікуди й не пішла.

– Зайдіть! – сказав лаконічно й попрямував до свого нового робочого місця – чорного столу з овальним заглибленням.

Вона зайшла вкрай діловим кроком і зупинилася перед столом. Сьомга по-гусячи пересмикнув шиєю і витягнув її якомога вище, щоб розгледіти усю цю жінку з нав’язливим, як йому здалося, янгольським ім’ям.

Розглядини трохи затягли паузу і він на правах керівника обірвав мовчання:

– Товаришко Ангела, а ви совєцька людина? – стрельнув питанням просто в красивого лоба з важкою чуприною…

– Аякже… – сказала і відверто знітилася.

– А якщо це чиста правда, то ви маєте довести мені свою лояльність?

Жіночка аж виструнчилася від несподіванки, підтягши ледь помітну округлість животика.

Мабуть, саме такого повороту вона аж ніяк не чекала, розмислив він, значить треба брати з ходу і не роздумуючи. Його ж саме так брали. Хоча пізніше він уже сам приходив, щоб його «взяли».

– От і чудово! Тоді у мене до вас одразу буде пропозиція… Сподіваюся, ви станете допомагати своєму керівникові, тобто мені? – сказав і втупився у жіночі стурбовані очі.

– Чим можу я, рядовий обліковець, допомогти такій досвідченій людині, як ви, Владлене Самойловичу?

Семга страшенно любив звучання свого імені, у яке його незабутні батьки заклали ім’я вождя всесвітнього пролетаріату, і, почувши його з вуст кралечки, одразу обм’як і вже ледве стримав задоволену посмішку.

– Ох, дорогенька, звичайно ж мені не треба допомагати у вирішенні виробничих питань. Це ви й самі зрозуміли. Справа стосується підтримки здорового клімату в колективі. Я б хотів знати, що люди говорять про перемоги й помилки, як ставляться до зміни керівництва і особисто до мене…

І тут вона, рядовий обліковець, виструнчилася ще більше, і, може, якраз від того жіночий голос забринів натягнутою струною.

– Ой ні, товаришу начальнику! Я ж у каптьорки не вхожа. Що народ там каже, до моїх вух не долітає. Можна, я вже піду, бо справ по самісіньке горло.

Не чекаючи відповіді, вона крутнула всіма своїми округлостями одночасно й зникла за дверима.

Семга отетерів. Ні, ну ви бачили таке нахабство, такий непослух?! Чому ця манірна дівиця розкусила його одним махом і яким таким чином – мов різцем украяла? Чому не злякалася, як злякався він тоді, коли «опер», постукавши олівцем об стіл, сказав: «Спочатку вас переведуть у різноробочі, потім оголосять догану чи дві, далі звільнять з роботи… А ми пришиємо якусь уголовщину і – етапом… – Далі він перейшов на «ти». – Зараз у тебе є вибір, а потім не зможеш вибирати навіть між Магаданом і Соловками. Думай: на підвищення чи етапом…»

І Владлен зробив вибір. Але якщо комусь здається, що чинив від великої любові до соціалістичної своєї держави, то дулю йому без маку Семга точно б скрутив і під самісінького носа тицьнув, хоч і вважав себе інтелігентом. Вибір він скоїв з найбільшої у світі ненависті до хитрого й розумного «опера». А ще – він ненавидить усіх, хто служить цій системі вірою й правдою. Цей клятий «есесер» зламав Семгу як суху гілку об коліно. І вся надія тепер тільки на те, що колись цей ерзац союзу братніх народів розвалиться, розлетиться на скалки. Але ж він відтепер керівник, і йому ніби й не вигідно, щоб ця система рухнула? Ото питаннячко! Але – про це згодом, а зараз йому просто необхідно мати поруч себе інформатора. Він же не збирається, як «опер» когось – етапом. Просто у нього така стратегія, яка повинна вивести цех у передовики, і тут без відомих методів аж ніяк…

Владлен обережно, наче там була якась вибухівка, витягнув шухляду столу і закляк. Ні, там не було ніякої гранати – там узагалі нічого не було, окрім жирного напису прямо на днищі скриньки: «Сексот!!!». Якусь мить новий начальник сидів у ступорі, спогади прилинули миттєво…

* * *

Той березень був щедрим на сніги. І Семга тоді ще був рядовим майстром ливарного цеху великого заводу.

У кафе «Мрія» на вулиці Карла Марла, так місцевий пролетаріат любовно перефразував Маркса, готували добірну солянку, а ще там смажили мирові чебуреки й шашлики, але солянка була – об’їстися до півсмерті не шкода. До її складу входили й грудинка копчена, і свининка, і ковбаска сирокопчена, і огірочок квашений, і засмажка з помідорчиком, приправлена перцем, укропом, лавровим листом, цибулею і борошном загущена… І де тільки усі ті інгредієнти діставалися при тотальному дефіциті?! Кажуть, запровадив таку кухню знаний у місті вірменин, але з часом він перебрався в ресторан, а навчені українські кухарки освоїли всі секрети і з легкістю могли запхнути за пояс у приготуванні страв самого вірменина.

Утовпитися в «Мрію», особливо ввечері чи у вихідний день, було мало не те саме, що потрапити до мавзолею на Красній площі. Ні, ну, може, черга й не така, але – за павільйон.

Семга заходив у кафе з чорного ходу. Пишна любаска працювала там поварихою, і хоча йому подобалися не такі тілисті жінки, цієї він не цурався. Розважливо поглинаючи смачні страви, тут можна було слухати теревені підпилих і вкрай ситих людей, які у розніженому стані давали безмежну волю своїм язикам. І коли розмова бралася до діла, Владлен сідав між тих говорунів, смакував солянкою, попивав пивце, слухав і мотав розмову на вуса, знаючи наперед, що по нитці й до клубка дійдеш… Сам у бесіди ніколи не встрявав, пам’ятаючи: у чужій церкві свічок не поправляй, хоча ладаном там і не могло пахтіти.

Того недільного дня він прийшов у «Мрію» повечеряти. Смеркало… Люду – аж повітря на вдих не стає. Дим від цигарок над кожним столом – коромислом, хоч хапайся за нього. «Столичная» горілка з-під поли до пива підмішується. Балачки в купки збиваються і під стелею гудуть одним великим вуликом.

Владлен замовив шашлик з подвійною порцією аджики, натрусив із перечниці у кривавого кольору приправу ще добрячу дрібку червоного злючого перцю, розбовтав усе те виделкою. Відтак зняв ножем із скалки добірні шматки свинячого пахучого м’яса, залив гарячою ядерною аджикою. Холодне пиво у великому гранчастому бокалі ще тримало тонкий обідок білої піни. Відхлебнув ковток і обережно облизав язиком губи…

– Хлопці, а що воно таке? – почув поруч голос з характерною м’якою вимовою. – Їй-бо, зроду-віку такого не бачив. Це таргани такі варені? Хіба їх їдять?

– А ви, дядьку, спробуйте! До пива ці таргани ще й як смакують! – знайомий голос начальника модельного цеху примусив Семгу напружитися, але він не озирнувся, навіть периферичний зір не сфокусував.

– Та бєрітє, бєрітє! – припрошував дядька бравий вишколений чоловік, який сидів за одним столиком з начальником, і його таки трішки було видно Владленові. – Сєвєрниє крівєткі…

– А й спробую! Ви, мужики, нежадібні, та й у мене є чим вас пригостити. Ви копчених в’юнів коли-небудь їли? Отож-бо! Я вам – до пива – по в’юнчику…

– Нічого собі, в’юнчик! І де такі ловляться?

– Та у наших мгарських озерах ще й не такі ловляться… А давайте я вам, хлопці, до пива трохи своєї домашньої плесну. Чого це – ні? Вона у мене стократ краща за казьонку.

Слово за слово… Владлен слухав і розумів, що у кожного є свої блохи, та нікому вигнати, а ось ця мгарська самогонка своє зараз зробить.

І вже за годину він утямив, що отой вишколений чоловік з російською говіркою приїхав до начальника модельного цеху святкувати день смерті товариша Сталіна. Вони, бач, цей день вважають святом.

– Хлопці, і як же воно так? Ми ж тут, як почули по радіо про смерть такої людини, то баби ревище зчинили, адже Сталін таку війну виграв, – допитувався у вже захмелілих друзів дядько з Мгаря. – А ви, бач, святкуєте… Та ще й кожного року.