Kitabı oku: «Казки добрих сусідів. Розумна донька. Білоруські народні казки»

© О. Р. Герман, переклад українською, упорядкування, 2019

© Я. А. Кісельова, ілюстрації, 2019

© Є. В. Вдовиченко, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

Оленка

Жили дід і баба. І була у них донька Оленка. Але ніхто з сусідів не називав її по імені, а всі називали Кропивницею.

– Он, – кажуть, – Кропивниця повела Сивку на пашу.

– Он Кропивниця з Лискою пішла по гриби.

Тільки й чує Оленка: Кропивниця та Кропивниця…

Прийшла вона якось додому з вулиці і жаліється матері:

– Чому це, мамо, ніхто мене по імені не називає?

Мати зітхнула і каже:

– Тому, що ти, доню, у нас одна: немає у тебе ні братів, ні сестер. Ростеш ти, як кропива під тином.

– А де ж мої брати і сестри?

– Сестер у тебе, – каже мати, – немає, це правда, а от братів було троє.

– Де ж вони, мамо?

– Хто їх знає. Як тебе в колисці ще колисали, поїхали вони з вогняними зміями-смоками воювати, собі і людям щастя добувати. От з тих пір і не повернулись…

– Мамо, так я піду шукати їх, не хочу, щоб мене Кропивницею називали!

І як не умовляли її батько й мати – нічого не добились.

Тоді мати й каже:

– Одну я тебе не відпущу: мала ти ще для такої дороги. Запрягай Сивку і їдь. Сивка наша стара, розумна – вона привезе тебе до братів. Та, дивись, на ніч ніде не зупиняйся: їдь день і ніч, поки братів не знайдеш.

Запрягла Оленка Сивку, взяла на дорогу хліба і поїхала.

Виїхала вона за село, дивиться – біжить за возом їхній старий пес Лиско. Хотіла було Оленка собаку прогнати, та передумала: нехай біжить – в дорозі веселіше буде.

Їхала вона, їхала – під’їжджає до перехрестя. Сивка зупинилась, назад озирається. Оленка запитує у неї:

 
Заіржи, заіржи, кобилице,
Скажи, скажи мені, Сивице:
На яку дорогу тебе направляти,
Де мені братів рідних шукати?
 

Підвела тут Сивка голову, заіржала, на дорогу зліва показала. Пустила її Оленка по тій дорозі. Їде вона чистими полями, їде темними борами. Приїхала присмерком в хащу лісову. Бачить – стоїть в хащі при дорозі хатинка. Тільки Оленка під’їхала до хатинки, як вибігла звідти якась горбата, кістлява баба з довгим носом. Зупинила вона Оленку і каже їй:

– Куди ти, нерозумна, на ніч їдеш. Тебе тут вовки з’їдять! Залишайся у мене ночувати, а завтра, як розвидниться, і поїдеш.

Почув те Лиско і загавкав тихенько:

 
Гав, гав!
Не веліла мати
Нічки ночувати!..
Гав, гав!
Не баба це
Говорить з тобою, –
Відьма Барабаха
З думкою злою…
 

Не послухалась Оленка Лиска, залишилась ночувати в хатинці.

Розпитала відьма Барабаха Оленку, куди вона їде. Оленка все їй розказала. Відьма на радощах так і підскочила: Оленчині брати, думає вона, і є, мабуть, ті самі богатирі, що всю її рідню зі світу зжили. Тепер вже вона з ними вправиться…

Раненько встала відьма, нарядилася, як на ярмарок, а весь Оленчин одяг заховала і будить її:

– Вставай, поїдемо братів шукати!

Встала Оленка, дивиться – немає одягу…

– Як же я поїду? – каже Оленка.

Принесла їй відьма старі жебрацькі лахи.

– На, – каже, – тобі й така одежина згодиться.

Одягнулася Оленка, пішла запрягати Сивку. Взяла відьма ніж і товкач, сіла у візок, як пані, а Оленку замість кучера посадила.

Їдуть вони, а Лиско біжить збоку і гавкає:

 
Гав, гав!
Не веліла мати
Нічки ночувати!..
Гав, гав!
Відьма Барабаха
Баринею сидить,
На тебе, Оленко,
Змією сичить…
 

Почула те відьма Барабаха, схопила товкач і кинула в Лиска. Заскавучав Лиско – перебила йому відьма ногу.

Оленка заплакала:

– Бідолашний Лиско, як же ти будеш тепер бігти?!

– Замовкни, – наказала відьма, – бо й з тобою таке буде!

Їдуть вони далі, а Лиско не відстає, на трьох ногах скаче. Доїхали до перехрестя. Сивка зупинилась.

Оленка запитує у неї:

 
Заіржи, заіржи, кобилице,
Скажи, скажи мені, Сивице:
На яку дорогу тебе направляти,
Де мені братів рідних шукати?
 

Заіржала Сивка, на дорогу з правого боку показала. Всю ніч їхали вони темною пущею по тій дорозі. Ранесенько виїхали на луг, дивляться – стоїть перед ними шовковий намет, а поруч три коники пасуться. Сивка весело заіржала і повезла Оленку з відьмою прямо до намету. Зраділа Оленка:

– Тут, мабуть, мої брати живуть!

Відьма злісно фиркнула:

– Краще помовчи! Тут живуть не твої брати, а мої!

Під’їхали до намету. Виходять звідти три кремезні юнаки – усі на одне лице, гарні та дужі.

Зіскочила відьма з візка і до них:

– Як, братики, поживаєте? А я увесь світ об’їздила, втомилася, вас все шукала…

– Так це ти наша молодша сестриця? – запитують брати-богатирі.

– Та я ж, я, – каже відьма, – я ваша рідна сестра…

Кинулись брати до неї, почали її цілувати-милувати, на руках носити. Такі раді, що й не передати.

– Дивись, – дивуються вони, – як довго ми воювали: за цей час сестра не тільки виросла, а й постаріла… Ну, та нічого: всіх ворогів ми перебили, залишилась одна лиш відьма Барабаха. Як знайдемо її, то спалимо, а тоді й додому поїдемо.

Почула те відьма і тільки усміхнулась: подивимось ще, хто кого спалить!..

– А що це, сестрице, за дівчинка з тобою приїхала? – запитує старший брат.

– Та це моя наймичка, – відповідає відьма Барабаха. – Вона у мене кучером служить і мою кобилку пасе.

– Добре, – кажуть брати, – вона і наших коней буде пасти.

Повернулась відьма, крикнула до Оленки:

– Чого сидиш? Випрягай Сивку та веди її на пашу!

Заплакала Оленка, почала Сивку випрягати. А брати підхопили відьму Барабаху на руки, понесли в намет пригощати.

Їсть відьма Барабаха, п’є, а сама думає: «Як ляжуть вони спати, я всіх їх заріжу…»

А Оленка сидить ти часом на лузі біля коней і співає, плачучи:

 
Сонечку, сонечку,
Сира землице,
Дрібна росице,
А що моя мама робить?
 

Відповідають земля і сонце:

 
Полотно тче,
Полотно тче,
Золотим візерунком завиває,
Доньку Оленку
З братами чекає…
 

Вийшов молодший брат з намету і заслухався. Повернувся до намету та й каже:

– Знаєш, сестрице, знаєте, братики, чи то пташка на лугу щебече, чи то дівчина співає. Та так жалібно, що аж за серце хапає.

– Це моя наймичка, – каже відьма Барабаха. – Вона на всі витівки хитра, та тільки працювати ліниться.

Вийшов тоді середній брат послухати, хоч відьма і не пускала його.

Послухав він жалібну пісню Оленки, а потім ще почув, як Лиско загавкав:

 
Гав, гав!
Відьма Барабаха
В наметі сидить,
На чужих на братів
Змією сичить.
Хліб їсть, вино п’є,
Медом запиває,
Рідна ж сестриця
Сльози проливає.
 

Повернувся середній брат і каже старшому:

– Піди і ти послухай.

Пішов старший брат, а середній все на відьму Барабаху поглядає.

Послухав старший брат пісню Оленки, послухав і що Лиско про відьму Барабаху прогавкав, і про все здогадався.

Підбіг він тоді до Оленки, схопив її на руки і приніс в намет.

– Ось хто, – крикнув він, – наша справжня сестра! А це – відьма Барабаха!

Розвели тоді брати велике багаття і спалили на ньому відьму Барабаху, а попіл у чистому полі розвіяли, щоб і духу її не було. А потім згорнули шовковий намет і поїхали щасливі разом з Оленкою до батьків своїх стареньких.

* * *

Як Андрій мудрим став

Жив один допитливий юнак Андрій. Хотів він все знати. Куди не погляне, що не побачить, про все в людей розпитує, про все вивідує. Пливуть по небу хмари… Звідки вони взялись? І куди пливуть? Шумить за селом річка… Куди тече? Росте ліс… Хто його посадив? Чому у птахів крила, і вони вільно літають, а чому в людини немає крил?

Люди відповідали йому, відповідали, а потім набрид усім, вони й самі не знають, як йому пояснити.

– Ти, Андрію, хочеш бути мудрішим від усіх, – почали люди над ним сміятися. – Хіба ж все можна знати?

Але Андрій не повірив, що всього знати не можна.

– Піду, – каже, – до самого Сонця, воно всюди світить, все бачить, все знає. Попрошу його, воно й розповість мені про те, чого я сам не знаю.

І пішов він шукати те місце, куди Сонце увечері на відпочинок сідає.

Йде він, йде, дивиться – сидить біля дороги на камені чоловік і всіх запитує: «Довго мені тут сидіти?»

І Андрій йому також не може нічого відповісти.

Пішов він далі. Бачить – підпирає чоловік плечима тин.

– Що це ти, чоловіче, робиш? – запитує Андрій. – Навіщо старий тин підпираєш?

– Не знаю… Може, ти знаєш?

– Якби я знав, то не шукав би того, хто все знає, – сказав Андрій і пішов далі.

Пройшовши небагато, бачить – чоловік у смітті гребеться.

– А навіщо ти, чоловіче, сміття розгрібаєш?

– Не знаю.

– І я не знаю, – сказав Андрій і пішов далі.

Довго йшов, зайшов у густий ліс. Цілий день ішов лісом, а під вечір вийшов на галявину. І його раптом щось засліпило: таке сяйво йшло з галявини. Замружив він очі, бачить – неподалік хороми Сонця вогнем горять. Він увійшов у хороми, але його засліпило сяйво. Звик до світла і побачив – сидить у кріслі старенька мати Сонця.

– Ти чого, юначе, сюди прийшов? – запитала.

Поклонився їй Андрій і сказав:

– Прийшов я, щоб у Сонця про таке-сяке дізнатися.

– А про що ж це – таке-сяке?

– Та про все, чого я сам не знаю.

– А чого ж ти сам не знаєш?

Став їй Андрій розповідати, а стара слухала-слухала і позіхати почала.

– Добре, – сказала вона, – почекай, скоро син ночувати повернеться. А я тим часом подрімаю: бо я за довгий день натомилась.

Вийшов Андрій надвір. Розвів вогнище, почав смажити сало, бо зголоднів за довгу дорогу! Наївся сала з хлібом. Пити захотілось. Пішов до річки й нахилився до води. Раптом бачить – піднімається з дна річки дівчина, та така гарна, що очей не відвести. І вона на нього задивилась.

– Не пий води з річки, – каже вона, – бо Сонце тебе спалить!

– А мені дуже хочеться пити.

– Йди за мною.

Привела його дівчина до старого дуба, а з-під нього тече джерело чистої холодної води.

Нахилився Андрій і напився вволю джерельної води. А тут і Сонце почало спускатися з неба в свої хороми. Треба до нього йти, а йому шкода прощатися з красивою дівчиною.

– Ти ж дивись, не говори Сонцю, що бачив тут мене, – сказала дівчина, піднялась вгору і заблищала з неба яскравою зірочкою.

Пішов Андрій у хороми. А там Сонце так пече, що аж стіни потріскують. Але Андрію байдуже – напився він джерельної води, от Сонце й не може його спалити. Тільки шапку насунув на лоба, щоб очей не випалило. Розповів він Сонцю, за чим прийшов. Каже Сонце:

– Навчати тебе у мене немає часу. Але я зроблю так, що ти сам про все дізнаєшся.

Сказало так Сонце, зібрало всі свої промені в один жмут і блиснуло йому в голову.

І Андрій відчув, що стало в його голові зрозуміліше і світліше, тільки дуже горить вона, а серце стало раптом холодним, як лід…

Вийшов він. Недобре йому стало з холодним серцем. Згадав він про дівчину. І так йому захотілось побачити її ще раз, що він навіть увесь розімлів.

Почав кликати її. І скотилась з неба яскрава зірочка і обернулась перед ним гарною дівчиною. Як глянув на неї Андрій, одразу відчув, що серце його стало знову таким, як було.

Узяв він дівчину за руку і повів на свою батьківщину. Він був таким щасливим, що і птахам, які мають крила і літають, не заздрив.

Підійшли вони до того чоловіка, що сміття розгрібав. Подивився на нього Андрій і все зрозумів.

– Ти, – сказав він чоловікові, – шукаєш у смітті загублені копійки і тільки гаєш час. Візьмись краще за роботу – швидше заробиш гроші, ніж знайдеш.

Послухав його чоловік, почав працювати та й нажив собі добро і гроші.

Йдуть вони далі, побачили чоловіка, який підпирав плечима тин. Подивився на нього Андрій і сказав:

– Не підпирай, чоловіче, те, що перегнило, воно все одно завалиться. Зроби краще новий тин.

Прислухався чоловік до його порад і поставив новий тин.

Дійшли вони до чоловіка, що на камені сидить і не знає, чи довго йому ще так сидіти. Андрій йому каже:

– Не будь, чоловіче, таким жадібним: дай посидіти на цьому камені й іншим перехожим.

Зняв Андрій чоловіка з каменя і сіли вони з дівчиною перепочити. А чоловік побіг задоволений додому.

Відпочили і рушили в далеку дорогу, туди, де жив Андрій.

І відтоді не Андрій у людей про все розпитує, а, навпаки, люди в нього.

Так став Андрій мудрим.

* * *