Kitabı oku: «Ліричні пісні Давнього Єгипту»

1

 
Ой далеко до берега того,
До розкошів закохання мого!
Поміж нами річка протікає,
На мілизні крокодил чигає.
Я пущуся річкою тією.
Та й поплину низом течією.
Не боюся я лихої долі,
Мчу по хвилях, мов по суходолі.
Від кохання виростає сила!
Маю чари, бо навчила мила.
 

2

(Уривок)

 
Як вона уста розкриє, щоб напитись поцілунку,
        Я п’янію і без трунку!
Як надійде час вечірній, щоб для неї постіль слати,
        Ой слуго, май пильнувати!
Ти повий тонким серпанком постать любу чарівниці,
         Постели їй, мов цариці.
З полотна царського хуста маєш милій постелити,
         Ще й олієм покропити…
 

3

 
Ох, якби я був при милій негритянкою тією,
        Я б ходив слідком за нею!
Ох, тоді б на любу постать досхочу я надивився,
        То б то радощів напився!..
 

4

 
Так любов до тебе всю мене проймає,
         як вино водицю,
         пахощі живицю,
Мов солодкий сік, що наскрізь проникає.
 
 
Ти ж, ти так спішишся, щоб уже скоріше
         бути нам з тобою, —
         рветься так до бою
Огир, що вбігає на побойовище.
 
 
По наказу неба милої кохання,
         як вогонь, палає,
         милого бажання
         списом пробиває.
 

5

 
Чи ж моє серденько не пристало щиро
        до твого кохання?
Я б тебе не кинув, хоч би дізнавав я
        щодень катування,
Хоч би мене гнали в Сірію киями,
         в Нубію різками,
Хоч би проганяли вгору канчуками,
         в доли колючками.
Я ж би не послухав нічиєї ради,
Зроду б я не зрікся любої відради!
 

6

 
Ой ляжу я долі посеред осади,
уже ж бо я хворий з тяжкої досади.
Ось ідуть одвідать сусіди зблизенька,
а помежи ними йде моя миленька.
Оступись, лікарю, хай мила лікує,
тільки мила знає, що мені бракує.
 

7

 
На хуторі в коханої моєї,
де серед двору є нова криниця,
відскочив засув, двері відчинились, —
я чую – милая моя гнівиться.
Що, якби я був тим рабом придверним
і то б на мене сердилась дівчина!
Якби почув той гнівний голосочок,
від страху я б зробився, мов дитина.
 

8

 
Мій хороший! Серце прагне
        господарити для тебе,
годувати, доглядати,
        забуваючи про себе.
Щоб моя рука спочила на руці твоїй!
 
 
Якби ж ти мені відмовив
          цілування-милування,
          говорило б серце потай,
          притлумляючи благання:
«Я самотнє серед ночі, зник величний мій!
Я тепера наче мертве, мов лежу в труні,
бо хіба ж не ти здоров’я і життя мені?…»
 
 
          А якби ти привернувся
         до мене близенько,
         «От, знайшлося любе щастя!» —
          мовило б серденько.
 

9

 
Кличе голос голубиний:
        «Світ осяйний та милий!
Ой куди б нам полинути?»
        Ні, голубоньку білий,
Ні, не клич, я ж тут, край нього,
        я його обіймаю,
Ми так любо розмовляєм,
        ми щасливі без краю!
Не розлучимось довіку,
        ручка ручку стискає,
Де хороше походити,
        він мене проводжає.
Між усіма дівоньками
        я найкраща на вроду,
Бо не журив мого серця
        мій коханий ще зроду.
 

10. Напис на стовпі

(Хвала царівні)

 
        Люба! Любе кохання її!
Люба! Любе кохання її перед всіми царями!
Люба! Любе кохання її перед всіми мужами!
        Мила вона перед всіми жінками!
        Люба в коханні царівна!
Ні з жінок, ні з дівчат щонайкраща не буде їй рівна!
В неї коси від темряви ночі темніші,
         від ягід тернових чорніші.
В неї зуби міцніші від зубців кремінних в серпочка,
а рукою прислонені груди – немов два квітчасті віночки…
 

Далі напис розбито.

11

Спів, що вибито в храмі нагробнім покійного царя Антефа, що стоїть там перед співцем з арфою [Сей спів (під таким заголовком) знайдено переписаним у кінці одного збірника ліричних пісень про кохання, що тут перекладені].

 
Єсть же то Доброго Владаря¹ наказ, хороша встанова,
щоб наше людськеє тіло зникало із часом минущим,
іншії ж речі величні тривали від літ предковічних.
Навіть боги², що колись панували, спочили в гробницях.
Люди, в шанобу заквітчані, розумом сяючі, й тії
в гробах поховані. Той, хто творив собі храми, —
де він тепер? Де поділись його всі діла?
Чув я слова Імготепа, слова Гордудуфа³,
тож-бо за тії слова прославляють їх так по всім світі, —
де ж тепер місто царів тих і що їм тепера належить?
Мури їх знищено, міст їх немов не бувало ніколи.
І вістовець не приходить од їх, щоб за їх розказати