Kitabı oku: «Вибрані», sayfa 4
Надія знов сповнила мені душу. О, вже ж, се скінчиться, напевне скінчиться, так не може довго тривати.
…Зло навколо занадто гнітить,
Ніч навколо занадто вже темна.
Муки втомлять сей світ, як заллє його кров
І знищить сей шал боротьби;
І він зверне туди, де безкрая любов,
Погляд, повний благання й журби.
Хтозна, може се вже в нас переддень сеї хвилини. Десять літ — довгий час. Може, пригнічені, поневолені маси вже досі встигли пройнятись розумінням своєї великої історичної місії, Хтозна, чи не здійме вже хутко дужу руку робочий люд і весь оцей лад, сеє пекло, де гине все чесне, величне, одважне, обернеться в нівець? Серце мені стукотіло, кров била до голови.
……………………………………………..
Далеке гудіння, наче гомін бушуючих хвиль, долетів до мене. Ось гомін ближчає, міцніє, грізнішає, ось я вже виразно чую рев незліченної юрби. Він прибиває до гранітних мурів фортеці і мов розголос грому розливається в повітрі…
«Перемога! Перемога!»
Юрба з радісним гуканням вривається в сіни. Дубові двері тремтять і стогнуть, потрясені потужно.
«Перемога! Перемога!»
Які прехороші сі чорні обличчя! Скільки вогню завзяття в сих очах!
«Воля! Воля! Воля!»
……………………………………………….
Не знаю, чи довго я лежала напівнепритомна. Коли я одкрила очі, я нестямилась з дива на ту незвичайну темно-синю сутінь, що лилася вікном в камеру. Цятка блакитного неба зникла, її покрила густа синява хмара. Все причаїлось, замовкло. Дивно лунав зрідка мірний гук церковного дзвону серед зловісної тиші…
Бо-о-в… Бо-о-в…
Здається, все вигинуло, зникло, втопилось у темряві…
Темрява без краю, мов порожнеча вічності, а тісна, мов гнітюча змора.
Мертвою течією ллється голос дзвону в безкраю темряву і тоне без відгуку, зливаючись з гробовою тишиною.
Стало душно так, наче ось-ось має загомоніти хуртовина. Як бажала душа моя блискавиць, грому, зливи! З палкою тугою, з тремтячою надією я ждала, затаївши дух. Але такою ранньою весною на півночі рідко бува громова хуртовина. Синява хмара проминула. На хвилину знов виглянуло сонце. Потім насунула сива мряка, закапотів дрібнесенький дощик…
Знов потяглись марудні сірі дні…
Першого мая
Е. де Амічіс
(З книжки E. de Amicisa «Карета для всіх»)
1 мая 1899 р. в Туріні
Чудовий ранок… і безглузда розмова «добромисльних» в трамваї з поводу числа місяця. Напевне оці самі люди, як Перше мая бувало у них бурхливе, говорили: «Нехай би вони святкували спокійно, коли хотять, щоб їх свято всі поважали! Отже тепер, коли свято вже стало спокійним, сі люди кепкують з хатніх зборів та з мирних маївок розсудливих робітників, накидаючи тій розсудливості нечисті причини. Нема бридкіших людей, як отакі боягузи, що ледве самі позбудуться страху, як уже пащикують і наклепують всякий бруд на того, кого ще так недавно боялись. Довго вони базікали, доказуючи один одному те, в чому вже й так всі вони були певні, а власне: — що ідея свята Першого мая безглузда. Але мені навіть аж мило було слухати їх, бо я собі думав про той час, коли такі розумування здаватимуться так само чудними, як тепер декому здаються думки супротивні. Дивна річ, справді, здатна до байки: одна хвиля морська дивується, що на неї друга наступає, і вона гукає тій: — відступись назад! — Але сей слабкий гомін сусідських прикрих голосів хутко згубився для мене в великому гомоні, що я чув в своїй думці, в гомоні незчисленних голосів інших таких самих «добромисльних», як і сі, промовляючих такі самісінькі речі на трамваях в тисячах міст, найближчих і найдальших, за горами, за морями, в різних країнах, тим часом навколо їх, як от навколо сих їх турінських товаришів, готуються тисячі зборів і маївок, де знов мільйони людей різними мовами висловлять ті самі думки, ті самі надії, що здаються безглуздими моїм сусідам. І здалось мені, ніби майовий вітрець, що повівав мені в обличчя, приніс мені невиразну луну безлічі тих голосів, змішаних в урочистий і лагідний гомін, мов зітхання світу, збудженого почуттям весни.
А все ж я був сумний. Се число місяця все нагадувало мені ту будову, що коштувала мені п’ять років праці, щирих заходів, палких поривів, а потім, одного дня за одну хвилину критичної яснозорості, я раптом побачив, як моя будова, мов від землетрясения, позбулася цементу, репнула від стелі до підмурівку і розсипалась вдрузк. Сей день, се число все приводили думку мою на ту смутну руїну, що я міг би відбудувати хіба за інших багато літ тяжкої праці, якби мені знов прояснився розум, щоб утворити новий план; і сей спогад про марні пориви, розбиті надії, даремні безсонні ночі, і сумнів, чи не спостигне такий самий смутний кінець мої нові проби відбудування, мучили мене думкою, що я засуджений на вічну муку…
