Kitabı oku: «Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули», sayfa 3

Kollektif

Yazı tipi:

Бджільництво

Користь меду та воску здавна була відома людям, що спонукало їх займатися «полюванням» на диких бджіл, які природним способом роїлися у дуплах дерев, а згодом плеканням цих цінних комах. Поряд з існуванням бортництва (давньої форми бджільництва, при якій утримували бджіл у природних, а згодом штучних дуплах дерев), історики припускають досить ранні початки «домашнього», присадибного бджільництва (пасічництва), тобто появу пасік, що складалися з колодних вуликів. Перша відома нам звістка про існування пасік на Гуцульщині походить з початку XV ст., хоча вони, безперечно, існували значно раніше, ніж з’явилися про них згадки. Так, у дарчій грамоті князя Свидригайла Максиму Владу Драгосиновичу на с. Косово, Березово і Жаб’є (1424 р.) читаємо: «А тако даємо и дали ему с лесы, с бортми, с пасеками» [4, c. 100]. Досить велике поширення колодних пасік на досліджуваній території у XVI ст. засвідчують тогочасні архівні джерела, зокрема матеріали люстрацій королівщин. У податкових описах 1565–1566 рр. зазначено велику кількість вуликів («пнів») в окремих селах Гуцульщини (Кути – 210, Рибно – 40, Здвижин – 130) [2, c. 20–21, 23], від утримання яких пасічники в той час платили бджільну десятину («очкове»). У XVII ст. пасічники-кріпаки Рахова щороку платили від кожної колоди по 4 крейцари. На жаль, тогочасні джерела подавали винятково кількісні характеристики, не зупиняючись на зовнішньому вигляді та конструктивних деталях існуючих вуликів-колод.

У другій половині XIX – на початку XX ст. на території Гуцульщини співіснували та змінювали один одного в хронологічній послідовності різні види дорамкових (колоди, дуплянки, сапетки) та рамкових (Дзержони, слов’яни, Дадани) вуликів, які виробилися пасічниками в процесі багатовікового виробничого досвіду. Довбані вулики виготовляли з колод здебільшого хвойних порід дерева – смерек, ялин, а також лип. Їх в народі називали «кругляки», «пні», «кадовби», «кадуби», «кадлуби», «колоди», «довбанки», «вулиї», «штубеї». Такий вулик, встановлений вертикально на підставці з каменю чи дерева, називався «стояком»; траплявся тип вулика, нахиленого під певним кутом – «лежак».

Колоди виробляли з гладко обтесаних, позбавлених гілок стовбурів зрізаних дерев, які за допомогою сокири і різновидів долота роздовбували всередині і робили порожнину – для отримання отвору для гнізда (с. Білі Ослави, Микуличин, смт Делятин Надвірнянського р-ну Івано-Франківської області). На початку XX ст. уже переважали колоди відносно невеликих розмірів – заввишки 0,6–1 м, завширшки 0,2–0,5 м. У колоді за допомогою свердла з робочою частиною ложкоподібної форми з гострими краями на перпендикулярно прикріпленій на верхньому кінці ручки прокручували отвір для вильоту комах («отвір», «воронку», «вічко»). Внизу над самим дном робили отвір із засувкою («дверці», «отворець»), необхідний для чищення вулика і вибирання меду. Зверху колоду накривали ґонтовим двосхилим дашком або корою смереки («луб'єм»). До колод, середину яких творила конусоподібна порожнина, вкладали кілька перекладин-планок («перехрестє», «бильця», «патички», «островець»), до яких бджоли кріпили вощину. Традиційні колодні вулики збереглися в селянських пасіках Гуцульщини до перших десятиліть XX ст. включно [1, арк. 15, 17, 24, 44, 45]. З початку століття окремі гуцульські пасічники почали модифікувати колодні вулики, встановлюючи у них рамки (с. Пістинь Косівського р-ну, с. Заріччя Надвірнянського р-ну Івано-Франківської області).

Колодний вулик – одинарний і подвійний;с. Пістинь Косівського р-ну Івано-Франківської обл.

Поряд з колодами у досліджуваному регіоні побутували дуплянки – примітивні нерозбірні вулики, значно наближені до природних умов (дупла дерева), без дна, типу бочки. Дуплянку встановлювали лише вертикально – на землю чи дошку. Під нею можна було робити підставки чи викопувати ями, а низом заглянути всередину і переконатися у достатку корму для бджіл. У гуцулів переважали дуплянки, видовбані з порохнявого дуплистого обрубка найчастіше смереки, рідше липи, висотою 0,6–0,7 м, іноді до метра, шириною 0,3–0,4 м. Льотки («прорізи») розташовувалися з однієї сторони – в нижній частині або посередині, під якими часто робили поличку, щоб бджолам було легше входити до вулика. Вкладені у довбаний вулик поперечки давали комахам основу для закріплення вощини. Зверху дуплянку накривали дерев'яним дашком, лубом або круглою дерев'яною накривкою. На Гуцульщині дуплянки набули поширення наприкінці XIX ст. Головним недоліком дуплянок було знищення (закурювання) бджіл під час вибирання з них меду. У 30-х роках ХХ ст. дуплянки, які ще продовжували подекуди побутувати (с. Старі Кути Косівського р-ну, с. Микуличин Надвірнянського р-ну Івано-Франківської області), почали обладнувати рамками.

Спорадично для плекання бджіл мешканці регіону використовували солом'яні вулики («кошики», «коші»). Вони були значно дешевшими від колод, а також зручнішими при обслуговувані. З паличок робили відповідну форму, плели довгу косу з соломи – і розпочинали виробництво коша. Для плетіння використовували вербову кору, лозу або шпагат. Накривали солом'яник ґонтами і ставили на підпорах. На Гуцульщині траплялися солом'яники круглої форми. В середньому товщина стінки становила 5–6 см, висота 0,7–1 м, ширина 0,6 м. Побутування кошів таких розмірів зафіксовано у смт. Делятин Надвірнянського р-ну, с. Яворів, Брустури Косівського р-ну Івано-Франківської області. Коші належно виконували свої функції в період екстенсивного ведення бджільництва. Із запровадженням раціональних методів утримання бджіл вони стали гальмом на шляху подальшої еволюції вуликів. Коші мали кілька основних вад. Їх не можна було розбирати, що ускладнювало детальний огляд бджолиного гнізда. У цих вуликах важко було підсадити нову матку у випадку її втрати чи заміни; нелегко було розпізнати появу хвороб. Мед і віск вибирали з кошів, знищуючи комах. Та все ж солом’яні вулики збереглися у селянських пасіках деяких місцевостей до кінця 30-х років XX ст. [3, c. 77].

Перехідним типом між нерозбірними (колоди, дуплянки, сапетки) і рамковими вуликами був вулик Дзержона, сконструйований 1859 р. у Сілезії. З його винаходом з’явилася можливість розбору і огляду бджолиного гнізда. У ньому, на відміну від пізніших рамкових вуликів, замість звичайних рамок містилися лише верхні планки (снози), до яких бджоли прикріплювали верхню частину щільника, а інші краї прикріплялися ними до стінок вулика. Оглянути гніздо вулика і витягнути планку з медом можна було, попередньо відділивши щільники ножем від бокових стінок, що спричиняло великі незручності. На теренах Гуцульщини (с. Пістинь Косівського р-ну, с. Печеніжин Коломийського р-ну, м. Надвірна Івано-Франківської області) вулики Дзержона («ґержони») поширилися наприкінці XIX – на початку XX ст. Для вильоту комах вони були обладнані «вікном», а біля нього розташовувалася «поличка», по якій пересувалися бджоли.

Слов’янський вулик. Пасіка св. Миколая; с. Кобаки Косівського р-ну Івано-Франківської обл.

Після ухвалення 1875 р. рішення про прийняття та поширення серед пасічників рамкового вулика Т. Цєсєльського, названого згодом слов’янським, у селянських пасіках Гуцульщини слов’яни почали з’являтися з кінця XIX ст., але особливого поширення набули на початку XX ст. Це був перший у краї прямокутної форми рамковий вулик-стояк з довгими вузькими рамками, які слугували основою для будівництва вощини і значно полегшували працю пасічника. Він складався з корпусу та двосхилого даху.

Стандартна рамка – 480x220 мм.

Глибина вулика розрахована на 10 рамок. Слов’янські вулики пасічники переважно виготовляли власноруч з дерева – смереки, ялини, липи. У цих вуликах незручним було те, що вхід до них вів збоку, тому, щоб подивитися на бджіл, пасічникові необхідно було вийняти усі рамки.

Кількість рамок у вуликах, виготовлених пасічниками власноруч, могла коливатися від 6 до 20. Подекуди слов'янські вулики проіснували до 40—50-х років минулого століття (с. Пістинь Косівського р-ну с. Білі Ослави Надвірнянського р-ну).

Слов’янський вулик-«чворак». Пасіка св. Миколая; с. Кобаки Косівського р-ну Івано-Франківської обл.

Крім одинарних («поєдинчих») у бджолярів регіону побутували вулики на чотири («чвораки») бджолосім’ї зі спільними чотирма стінками, що економило будівельний матеріал (с. Річка Косівського р-ну). Оригінальним явищем була пасіка на 120 слов’янських вуликів В. Петричука з с. Бабин Косівського р-ну у 1930-х роках. Його вулики на 8 та 12 бджолосімей мали висоту 2–3 м і були виконані у вигляді гуцульської хати, багатоповерхової хати, церкви 13 заломами даху [6, c. 197–198].

У 20—30-х роках XX ст. на Гуцульщині поширився вертикальний одно-корпусний вулик Дадана з низько-широкою рамкою (300x435 мм), який в народі ще називали «американом» (його сконструював американський бджоляр Шарль Дадан). У вулику вміщалося 20 рамок, були чотири заставні дошки, засувка для вічка та поличка для бджіл. Доступ до гнізда бджіл зручний, оскільки вхід був зверху.

В українців Гуцульщини протягом століть виробився багатий виробничий досвід плекання бджіл. Найпоширенішою була порода середньоєвропейської сірої бджоли, особливо виділялася карпатська бджола, яка домінувала. Наприкінці XIX ст. у пасіках гуцулів (смт Верховина, с. Зелена, Криворівня Верховинського р-ну, с. Брустури Косівського р-ну) з’явилися італійські бджоли («італієнки», «волоські», «желтобрушки»).

Турбота про бджіл розпочиналася з розташування пасіки на присадибі – у садках чи городах поблизу хат і господарських будівель, в сусідстві із сіножатями, левадами з річками. Наявність дерев була одним з найважливіших чинників при виборі місця для пасіки. Водночас необхідно було обрати під пасіку помірно сонячне місце, аби до вуликів проникало світло і тепло; тому їх переважно ставили на південному схилі, льотками до півдня чи сходу. Пасіку намагалися розташувати у тихому, спокійному, зручному для бджіл, затишному від вітру місці, далеко від дороги чи іншого джерела шуму, з водою поблизу, й огороджували плотом. Вулики розставляли в один або кілька рядів чи без дотримання певного порядку.

Поряд з розміщенням вуликів на відкритому повітрі на Гуцульщині побутували і закриті пасіки, в яких стаціонували вулики. Було два види пасічницьких споруд закритого типу: окремі будівлі та прибудови до хат. До першого виду належать характерні для кінця XIX ст. «пасіки», які зводили з семи-восьми стін. Зверху споруду накривали дахом, а всередині був «прозір» – некрите місце, «яким мухи на пашу ходє» [7, с. 110–111]. Така пасіка з с. Замагорів Верховинського р-ну експонується в Музеї народної архітектури та побуту у Львові. Це невелика будівля завширшки 3, заввишки 1,5 і завдовжки 8 м, зрубно-каркасної конструкції. Стіни зведені зі смерекових плениць. Оригінальною конструкцією відрізняється двосхилий дах під дранкою – на висоті 1 м від стін влаштовано виріз, призначений для вильоту бджіл. Всередині під стінами, накритими дашком, встановлені вулики. Між їх рядами утворюється дворик (1,5x6 м), який забезпечує зручний виліт комахам та роботі пасічника. Майже подібний тип пасіки зафіксовано в с. Криворівня Верховинського р-ну. Відмінність споруди полягає в тому, що для льотків робили не суцільні прорізи, а для кожного вулика окреме вічко [5, c. 49]. На теренах Гуцульщини побутував і другий вид закритих стаціонарних пасік у вигляді прибудови до хати чи господарського приміщення. Такі «пасіки» зафіксовані на Буковинській Гуцульщині (с. Шепіт, Селятин Путильського р-ну Чернівецької обл.) [1, арк. 16–17, 20]. У них на лавках стояли зарублені в стіни вулики, в яких були прорізи для вильоту бджіл, що виходили назовні. Вхід до приміщення вів через двері.

Робота у пасіці потребувала використання необхідного пасічницького приладдя. До складу інвентаря, потрібного при догляді за бджолами, належали засоби захисту пасічника (сітки, димарі) та пристосування для збирання роїв (помпи, рійниці). Засоби захисту пасічника під час проведення ним необхідних маніпуляцій на пасіці (розбирання бджолиного гнізда з метою перегляду чи вибирання меду) поділяються на пристрої для охорони відкритих ділянок тіла від укусів бджіл та підкурювання їх димом. Здавна ефективним засобом захисту від бджолиного жала вважали сітку, яка захищала обличчя. Найпростіша лицева сітка («ситко») – дротяне сито, обшите полотном або мішковиною, яке одягали на голову; її на Гуцульщині використовували повсюдно. Побутували дротяні сітки й іншої форми. Так, у с. Яворів Косівського р-ну ми виявили опуклу овальну сітку (35x26 см), яка нитками пришита до полотнища з густої мішковини, завдовжки 56 см. На початку XX ст. значне поширення набув інший тип пристрою для захисту обличчя – саморобний солом'яний (полотняний) капелюх, на який спереду надягали дротяну або полотняну сітку. У 20—30-х роках дріт і нитки замінили газ і тюль; їх зшивали у вигляді мішка, в який з одного боку вставляли гумку.

Закрита пасіка; с. Замагорів Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.

У засобах для підкурювання бджіл основна роль відводилася диму, який відганяє бджіл в глибину вулика, зменшуючи їхню агресивність. Практикували два способи отримання диму: шляхом відкритого горіння та горіння матеріалу в закритому просторі. Суть першого полягала в тому, що запалювали туго скручену тканину («катран») в руці або шматок порохна («порохня, «головенька») чи губки (висушене плодове тіло гриба-трутовика) з дерева, які добре займалися і давали не полум'я, а лише дим. Подекуди (с. Яворів Косівського р-ну) підкурювали бджіл запаленою губкою та порохном на глиняній підставці, яку підставляли до вулика і дмухали ротом. Цей дуже архаїчний і примітивний спосіб підкурювання бджіл продовжував використовуватись гуцулами у 20—30-х роках, а у с. Білі Ослави та Микуличин Надвірнянського р-ну ще навіть у 40-х роках XX ст.

Димар з механічним роздмухуванням вогню

Сикавка і пасічницький ніж

До засобів для отримання диму, в яких горіння відбувалося у закритому просторі, належали димарі. З кінця XIX ст. відомі димарі з механічним роздмухуванням вогню, що відзначалися великою ефективністю дії. У селянських пасіках обстежуваного терену димарі почали з'являтися і поступово поширюватися на початку XX ст. Це були переважно саморобні пристрої у вигляді гладунця, який часто виготовляли з бляхи, мідної гільзи чи переробленого протигазу часів Першої світової війни, з міхом зі шкіри на дерев'яних дощечках. У 1920— 1930-х роках на досліджуваній території набули розповсюдження фабричні димарі, що складалися з циліндричного корпусу з відкидним верхом і шкіряного міху, за допомогою якого підтримували горіння палива і спрямовували струмінь диму в необхідне місце.

Невід'ємний компонент пасічницького приладдя становила помпа («сикавка») – пристосування, яким скроплювали привиті на деревах та роївті-качі. Як свідчать дані польових обстежень, на Гуцульщині побутували помпи домашнього виробництва пасічників – різних розмірів, які діяли за принципом поршня. За матеріалом виробництва їх класифікують на дерев'яні, бляшані і комбіновані. Дерев'яні помпи виготовляли переважно з «бзини» (Sambucus nigra L.), а також бузка звичайного («базника») (Syringa vulgaris L.). На території сучасного Надвірнянського р-ну ми зафіксували побутування саморобних бляшаних «сикавок». Це були пристрої завдовжки 50—140 см. Денце залізної трубки закривали пробкою з отвором; в останній вставляли бляшаний поршень з діркою, на одному кінці якого навивали клоччя. Спорадично використовували і бляшані помпи фабричного виробництва, а також комбіновані, що складалися із залізної трубки з денцем і дерев'яного поршня з гумою, яким набирали воду.

Необхідною приналежністю пасіки було пристосування для знімання бджолиної сім'ї з місця привою в період роїння і перенесення її на місце стаціонарного перебування (у вулик), відоме як рійниця. Пасічники регіону для збирання роїв використовували спеціально виготовлені з цією метою рійниці і різноманітне поліфункціональне приладдя (кошики, відра, «коновки»). Наприкінці XIX – на початку XX ст. на території дослідження побутували різні види саморобних рійниць, які виготовляли з соломи, лубу, дерева. Одним із поширених типів була солом’яна рійниця («кошиль»), плетена спіральною технікою. З соломи виготовляли довгий спіральний валок (кіску), для скріплення спіраль обплітали пасмами лика чи лозою. Спіральна техніка плетіння обумовлювала округлу форму рійниці, яка нагадувала перекинутий зрізаний широкий конус, тобто відро, ємністю до 15 л. З поширенням у досліджуваному ареалі рамкових вуликів пасічницький інвентар для знімання роїв поповнився рійницями чотиригранної форми з дощок, фанери або товстого паперу, в які вставляли рамки з медом, щоб привабити рій. Це були скриньки з бічною стінкою на засувці, в якій зроблено льоток. Останній закривала тонка дротяна сітка. По обох боках рійниці розташовували отвори, необхідні для вентиляції. До скриньки прикріпляли шнурок, за допомогою якого її чіпляли на дерево. Побутування описаних рійниць зафіксували ми у с. Шепіт Путильського р-ну Чернівецької обл., с. Бистрець Верховинського р-ну, с. Яворів, Пістинь, Старі Кути Косівського р-ну, с. Микуличин, смт Делятин Надвірнянського р-ну Івано-Франківської області. Зібравши бджіл до такої рійниці, пасічники накривали її зверху рідкою мішковиною. Окрім того, приладдям для знімання роїв слугував дерев’яний посуд – «відра» (Косівський р-н), «балії» (Верховинський, Косівський р-ни). Для зняття привитих на деревах роїв бджолярі підставляли описані пристрої на довгій жердині під дерево, де звився рій, або піднімалися з ними на дерево за допомогою драбини.

Приладдям, завдяки якому можливе ефективне отримання меду, були пасічницькі ножі та медогонки. Дані польових обстежень дають підстави виділити на території Гуцульщини два існуючі типи пасічницьких ножів залежно від системи вулика, в якому їх застосовували. Хронологічно давнішим є довгий ніж, один кінець якого загнутий під прямим кутом, а другий – долотоподібно загострений. Серед пасічників він відомий як «правий ніж», «ніж на патичку» (с. Яворів Косівського р-ну). Цим ножем користувалися у нерозбірних вуликах; зачепивши зігнутим кінцем щільники, їх піднімали догори, повертаючи ніж на 90° і підрубуючи залежно від необхідності. Протилежним кінцем ножа відрізали щільники від стінок вулика. «Кривий» ніж (на відміну від «правого») – продукт пізнішого періоду, що набув поширення в кінці XIX – на початку XX ст. Він мав довжину до 30 см, загострене з обох боків лезо, дерев’яну ручку. Лезо ножа було двічі загнуте під прямим кутом (на зразок мулярської кельні), що полегшувало розпечатування щільників та зрізування трутової черви у рамкових вуликах, оскільки рівним ножем це зробити неможливо.

До складу пасічницького інвентаря гуцулів належить також медогонка – пристрій для здобуття меду зі щільників, не руйнуючи їх. Принцип дії медогонки ґрунтується на використанні відцентрової сили. Основні складові пристрою – центрифуга (коловорот) з хрестовиною для рамок на рухомій основі та корпус, у якому вона розміщується. У середовищі сільських пасічників досліджуваного регіону медогонка, винайдена у Чехії ще 1865 р., освоюється лише з настанням XX ст. Упродовж 1920—30-х років ареал поширення медогонок охоплював вже чимало місцевостей Гуцульщини (с. Бабин, Річка, Яворів, Брустури, Старі Кути Косівського р-ну, с. Білі Ослави, Заріччя, Микуличин Надвірнянського р-ну). У практиці ведення пасічницького господарства переважно застосовувались медогонки власної конструкції та виробництва.

Зібраний польовий етнографічний матеріал дає змогу виділити побутування трьох типів медогонок. Перший тип був найпростішим – вісь крутили рукою, а медогонка мала вигляд дерев’яної бочки бондарної роботи (с. Бабин, Брустури, Пістинь, Старі Кути Косівського р-ну, с. Заріччя Надвірнянського р-ну). В середину бочки вставляли коловорот, що складався з дерев’яного стержня («вісь», «веретено»), який виступав понад край медогонки і приводився в рух рукою, та хрестовини для рамок. Щоб в процесі обертання рамки не випадали, хрестовину по контуру обтягали дротяною сіткою або обсновували нитками. У стінці бочки при самому дні було влаштовано отвір, крізь який отриманий мед переливали до підставленого начиння. У другому типі виділимо два підтипи: коловорот, встановлений у «ширіцьку» бочку, обертають за допомогою шнурка, що закручується на осі (с. Білі Ослави Надвірнянського р-ну); коловорот обертають ручкою, насадженою на вісь – «коритце», прикріплене на дерев’яному стержні (с. Яворів Косівського р-ну). У 30-х роках траплялися вже технічно досконаліші (тип 3) медогонки, встановлені у дерев’яному корпусі, в яких вісь оберталася ручкою за допомогою приводів (трансмісія). Привід утворювали два – менше («трибок») і більше («точило») гладкі коліщатка, з’єднані між собою шкіряним пасом або зубцями токарної роботи (шестерні); на «точило» насаджували ручку, з допомогою якої пристрій приводили в рух (с. Яворів, Річка Косівського р-ну).

Залежно від кліматичних умов та сили бджолиної сім’ї у даному році медозбір на Гуцульщині відбувався від одного до трьох разів, починаючи

з травня і до серпня. Найчастіше мед брали двічі – у кінці травня – на початку червня та у липні. Кількість одержаного пасічником меду залежала від погодних умов, цвітіння медодаїв та сили бджолиної сім’ї. Так, у сприятливі роки на Гуцульщині з одного вулика брали від 5 до 7 кг меду. Мед найдовше зберігався у дерев’яному начинні – липових, ялинових, смерекових та дубових бочках, «бербеницях», дійницях, фасках, а також у глиняних глеках, горшках, баньках.