Kitabı oku: «Історія філософії. Античність та Середньовіччя», sayfa 13

Він пише, що жінки насправді не повністю позбавлені здатності приймати рішення, але «не мають на це повноважень» (Політика, І, 13, 1260 а).

Як наслідок, чоловік має над жінкою «владу державного діяча». Але хоча така державна влада передбачала перехід повноважень від одного громадянина до іншого, у стосунках між чоловіками і жінками подібного переходу не відбувалося: «у ставленні чоловіка до жінки він є вищим із природою, а вона перебуває під його началом, і необхідно, щоб серед усіх людей відбувалося все саме таким чином».

Контролювати найдрібніші деталі статевого життя жінок, відтак, цілком доречно: афінське право відповіло на цей імператив, встановивши, що протягом їхнього життя – вочевидь, якщо вони не були повіями – жінки повинні мати статеві стосунки лише зі своїм чоловіком. Будь-який статевий акт поза шлюбом (або не з офіційним коханцем, стосунки з яким у Греції також схвалювалися) вважався злочином, moichéiа. Покарати за нього могли за ініціативою будь-якого громадянина, й це могло призвести аж до смертного вироку стосовно не лише одруженої жінки, а й навіть незаміжньої або удови. Зайве говорити, що, вочевидь, чоловікам надавалася максимальна статева свобода.

Як можна прочитати у промові «Проти Неєра», яку приписують Псевдо-Демосфену, чоловік-афінянин може мати трьох жінок: одну дружину (dámar), аби мати законних дітей, одну коханку (pallaké) для повсякденного піклування про тіло (іншими словами, щоб мати стабільні статеві стосунки) та одну hetáira (дослівно – подружку), тобто одну повію високого ранку зі спеціальною освіту, яка б його супроводжувала на публічних заходах, куди жінки та коханки не допускаються. Нарешті – але не в останню чергу – варто пригадати, що афінське право за наявності дітей чоловічої статі виключає дочок з успадкування батьківських статків; усе, що їм належало, – це посаг (próix), що надавався їм у момент одруження.

Для повноти цієї картини варто запам’ятати: якщо батько помре, не залишивши після себе дітей чоловічої статі, його дочка (у цьому випадку її називають epíkléros, що буквально означає «та, котра стоїть на клеросі (kléros)», тобто на родинній спадщині) сама особисто не може стати його спадкоємицею, але через неї спадщина потрапить до її дітей; аби запобігти переходу майна в чужі руки, вона має одружитися з найближчим родичем за чоловічою лінією (зазвичай, з дядьком по батькові).

Проте наслідки теоретичного обґрунтування статевої ідентичності на підставі статусу жінки не обмежувалися юридичними правилами. Не менш важливими були його прояви в царині почуттів та сексуального життя. Й знову найцікавішу інформацію надає Арістотель у своїх трактатах з етики та у «Політиці». Він говорить про philía; це слово здебільшого перекладають як «кохання», але воно позначає також емоційне ставлення, яке втілюється в дуже різних за характером стосунках – у дружбі, материнській любові, зв’язках між чоловіком і дружиною. Щодо останнього типу любові, то Арістотель висловлює певні міркування, котрі, як у випадку з іншими його ідеями, протягом багатьох століть впливатимуть на західну думку. Він спостерігає, що людські істоти за природою тяжіють до парування не лише для того, щоб створити потомство, як у тварин, а й для того, щоб забезпечити собі гарне життя, організувавши роботу та забезпечивши розподіл благ. Подружнє кохання є розумним та спокійним почуттям, яке може ґрунтуватися на чеснотах шлюбного партнера: чесноти мають як чоловіки, так і дружини, хоча вони й відрізняються між собою. Зрештою, зміцненню зв’язку між чоловіком і дружиною сприяють діти: не випадково подружжя без дітей легше розлучаються. Відтак, між чоловіком і дружиною існують (або принаймні мають існувати, й добре, якщо існують) любовні стосунки, які для Арістотеля, як він чітко стверджує, є й корисними, і приємними, що поєднують двох людей, чиї відносини неминуче позначені статевими відмінностями.

Проте, крім philía, існує інше кохання, éros, яке викликають стріли бога, що має те саме ім’я, тобто існує пристрасть, пов’язана із почуттями кохання.

Як і коли жило це кохання? У світлі того, що ми же побачили, можна з упевненістю стверджувати, що, як правило, воно не живе у шлюбі; більше того, його немає й у позашлюбних стосунках з усіма їхніми подальшими ризиками, про які вже згадувалося.

Утім, у чоловіків були більш інтимні стосунки, у яких міг практикуватися цей вид кохання: стосунки з páis, тобто буквально – з юнаком, що дало назву цим стосунками: педерастія (від слова páis). Варто пояснити, що визначати ці стосунки як «гомосексуальні» буде помилкою, якої часто припускалися в минулому. Насправді греки не знали ні цього слова, ні цього поняття. Вони не могли їх знати, оскільки їхнє розуміння мужності відрізнялося від нашого, яке проявляється лише у стосунках із жінками, а не з чоловіками. До того ж у цьому випадку обов’язковою умовою є те, що пасивним партнером був би páis, тобто той, хто лише стане чоловіком – але через вік їм ще повністю не став. Пара, що складалася з двох індивідів чоловічої статі, загалом цілком сприймалася в суспільстві та культурі, якщо була анаграфічно «асиметричною», тобто якщо існувала різниця у віці між дорослим «коханцем», так званим erastés, і юним «коханим», так званим erómenos.

З цієї анаграфічної асиметрії впливає різниця в досвіді, яку відчуває дорослий і починає відігравати роль вихователя стосовно юнака в той момент, коли він готується з потенційного громадянина перетворитися на справжнього громадянина, здатного виконувати свої громадянські та політичні права. Коханець, таким чином, виконує громадянський обов’язок, сприяючи вихованню нового члена поліса. Саме тому за цих умов для греків стосунки між двома особами одної статі (завжди чоловічої, звісно ж: у жінок, як побачимо, все зовсім по-іншому) сприймаються в суспільстві. Ці стосунки практикуються цілком відкрито, й про це свідчать сліди такого кохання, які ми бачимо в композиціях стародавніх ліриків, котрі зазвичай писали для юнаків, що їх у Греції вшановували як богів.

Переказують: коли поета Анакреонта запитали, чому він складає поеми для хлопчиків, а не для богів, він відповів: «тому що вони і є моїми богами».

Зовсім іншим, як зазначалось, був дискурс про любовні стосунки між двома жінками. Найкраще уявлення про нього дає уривок із «Бенкета» Платона, де Арістофан розповідає свою теорію походження статей: у далекому минулому людські істоти не були схожими на нас: вони мали сферичну форму та рухалися, обертаючись на чотирьох руках та чотирьох ногах.

Кожна з них мала два обличчя, розташовані на протилежних боках сфери, а по боках сфери були їхні статеві органи. Деякі з цих істот мали пару чоловічих статевих органів, інші – пару жіночих, а деякі (гермафродити) – один чоловічий та один жіночий орган.

Раптом, одного дня вони надто розшумілися й були покарані Зевсом, котрий розрубав кожного з них навпіл.

Відтоді кожна половина почала шукати свою втрачену половину: той, хто був цілковитим чоловіком, шукає чоловіка, хто був цілковитою жінкою –іншу жінку, а хто був гермафродитом – представника іншої статі. Арістофан прокоментував і закінчення цієї історії: чоловіки, які шукають чоловіків, є найкращими серед представників чоловічої статі, вони краще виражають свою мужність, а коли стають дорослими – ліпше пристосовані до того, щоб стати гарними політиками. Через соціальні умовності вони укладають шлюби, але були би щасливі жити у своєму колі, без жінок. Ті, хто походить від гермафродитів, дуже полюбляють жінок, і серед них багато тих, хто вдається до подружньої зради. Жінки, котрі шукають інших жінок, є лесбійками (tribadi): це образлива й надзвичайно ганебна назва.

03. Роздуми Платона

Видатний англійський філософ ХХ ст. Альфред Норт Вайтгед у праці «Порядок та реальність» (Process and Reality: An Essay in Cosmology) писав: «найбільш переконливою рисою європейської філософської традиції є низка нотаток на берегах праць Платона». І це не перебільшення через велику спорідненість філософа з платонізмом, адже, врешті-решт, уся філософія після Платона й аж до сьогодення, навіть коли суперечить Платоновим поглядам, нехай і опосередковано, але посилається на нього. Платон ніби постав низку проблем, які ще й досі, хоч-не-хоч, змушують нас озиратися на його слова.

Саме тому важливо збагнути Платона: йдеться не лише про його теорії – і з праць Веджетті стає очевидним, наскільки складно вичленити з його творів певну окреслену систему, адже доводиться зважати на ту безліч суперечностей і змін кутів зору, залежно від часу, коли Платон писав, а про те, щоб збагнути питання, які він порушив і на які протягом століть безліч філософів намагались знайти відповіді. Отже, впізнаємо Платонову науку у пізньоантичну добу, у поглядах святого Августина, у середньовічних дискусіях про світ, у якому пізнаємо все, у платонізмі епохи Відродження й у поглядах філософів, що належали до прибічників німецького ідеалізму, достоту як і у поглядах безлічі сучасних логіків та науковців.

Перший урок від Платона – що філософія, на відміну від решти відомих міркувань, формується у процесі діалогу та порівняння різних поглядів. Платон не був софістом, принаймні в тому розумінні, що істина є відносною, залежно від обставин, які оточують людину, котра намагається переконати інших, та проблем цієї людини, тож його діалог спрямований на те, аби добути з душі слухача те, що він, можливо, й не збагнув, але що мав знати із самого початку. Крім того, Платон вчить, що філософія не твориться тільки через теоретичні міркування (й у своїх палких діалогах на кшталт «Парменіда» він наводить прекрасні теоретичні міркування) й що деякі з філософських проблем можна розв’язати за допомогою міфу чи оповідання. Саме деякі з Платонових алегорій (як-от про печеру чи про білого й чорного коня) найсильніше закарбувались у пам’яті тих, хто хоч раз чув про Платона, тому часом розуміння думки мислителя обмежується згадкою й цитуванням саме цих алегорій; однак, читаючи його оповідання, з огляду на філософські переконання автора загалом, те, що він хотів донести видається більш зрозумілим та пам’ятним.

Платонова доктрина, яка спричинила численні обговорення протягом століть, стосується ідей. Щодо них учні теж згадують про славнозвісний діалог за участю Платона,

де йдеться про відому фразу його опонента Антисфена у відповідь на міркування про абстрактні поняття: «Людину я бачу, а людяності – не бачу, коня я бачу, а кінства не бачу», тобто про те, що ідеї бувають про конкретні речі, а не абстрактні, хоча сам Платон не надто погоджується з цією думкою. Здебільшого, він розмірковував про математичні припущення та поняття про універсалії, тобто абстрактні поняття: добра і зла, справедливості, однини та множини. І щодо цих тем він не мав сумнівів: це не незбагненні й розмиті образи, які люди бачать на дні печери, в якій ув’язнені (чи то пак серед відомих нам речей у світі чуттів), а вічні сутності, «гіперуранієві»²⁶, яких ми маємо дійти через філософські роздуми і які є не лише прообразом, а й, власне, першопричиною речей, що їх пізнаємо на власному досвіді, котрі є лише блідою імітацією ідей. Якщо у «Кретоні» Сократ чудово усвідомлює, що мусить змиритися зі смертю, несправедливістю, бо громадянин не повинен ухилятися від законів міста, у якому проживає, він вчиняє так не через просте переконання чи з досвіду, а оскільки має уявлення про те, що таке справедливість. Уявлення про все це кожен має у глибині душі, і його метод Сократа, чи то пак засіб сприяння зародженню істини в голові співрозмовника, має витягнути на світ Божий.

Проте навіть нині філософи щосили намагаються визначити, чи існує взагалі вічне уявлення про те, що таке справедливість, суттєве визначення, що править за модель для всіх коней, про яких знаємо з досвіду. Саме цю тему покладено в основу дискусій про «універсалії» в середньовіччі й про те, якою мірою Платонові переконання вплинули на погляди святого Августина, що згідно з ними нашій душі властиві вроджені істини (навіть у сучасних теоріях про пізнання намагаються знайти свідчення «за» й «проти» того, що існують невід’ємні вроджені істини).

Утім, Платонів спадок на цьому не вичерпується: він лишив нам, приміром, модель diáiresis, наведену у творі Sofista, котра, на нашу думку, віддалено нагадує певний порядок у «бінарній вибірці», що досі є панівною у програмуванні.

Певна річ, Платон був творінням свого часу, тож ми навряд чи зараз можемо погодитись із його пропозиціями щодо політики чи зі знеціненням мистецтва як імітації імітації. Однак суперечка ось у чому: Платона або розумієш, або не розумієш геть нічого з того, що відбувалося після нього, починаючи з Арістотеля, котрий навіть Платона піддавав різкій критиці.

1. Платон. Маріо Веджетті

1.1. Життя, освіта та досвід у політиці

Платон народився в Афінах сьомого дня місяця Таргеліона під час 88-х Олімпіад (середина травня 428/7 р. до н. е.), того ж дня, в який на переконання жителів острова Делос народився Аполлон. Він походив із аристократичної родини, однієї з найвидатніших у місті: рід його батька, Аристона, сягає династії Кодра, царя іонійського, за легендою, останнього царя Афін. Вважають, що його мати Перитіона є нащадком Солона, законодавця з Афін доби архаїки. Так, сягаючи своїм корінням в історію міста, родина Платона відігравала вагому роль у політичних подіях V ст. до н. е.: батько належав до élite представників демократії доби правління афінського державця Перикла, тимчасом як дядько по материнській лінії, Критій, голова олігархічної фракції, сприяв антидемократичному державному перевороту у 404 р., ще й очолив його, започаткувавши химерний режим, що отримав назву «Тридцяти тиранів» (брав у ньому участь й інший дядько Платона, Хармід).

Видатною подією в роки становлення молодого Платона є, безперечно, знайомство із Сократом, чий перебіг думок про те, як жити, залишить у послідовникові глибокий слід; після трагічної загибелі філософ перетворить його на мало не виняткового героя своїх діалогів, хоча було б нісенітницею вважати, що він до крапки відтворює у словах свого героя його погляди. Випадок із Сократом глибоко позначився на відносинах Платона з афінським політичним світом, частиною якого йому судилося стати за соціальним становищем та за родинним покликом. Сократ вороже ставився до демократії, вбачаючи в ній передвістя панування демагогії, утім, опирався тому, аби його втягували в кривавий експеримент олігархів, що творився Тридцятьма тиранами. І це теж стало вирішальним у тому, що Платон замолоду відмежувався від нового уряду, попри те, що, як зазначалося, до нього належали представники його родинного кола. Поза тим, відновлена демократія в очах Платона та решти прибічників Сократа, винна в тому, що їхнього вчителя було несправедливо засуджено та приречено на смерть (399 р.) через надумані звинувачення, за якими ховалась груба політична помста. Через подвійне розчарування Платон відмовляється від прямої участі у політичних подіях в Афінах: на його думку, місто потребує настільки радикального реформування, такою мірою складного та небезпечного, щоб на втілення його в життя могла наважитись окрема особа.

Про всі події з особистого життя Платона віднині й надалі ми знаємо передовсім із документу, який є таким собі автобіографічним життєписом, Лист VII, який наприкінці життя Платон написав до своїх друзів у Сиракузах. Кілька разів справжність цього листа піддавали сумніву, передовсім тому, що він належить до 13 листів, які приписують Платонові і які, безперечно, слід вважати апокрифічними загалом, утім, як і загалом усе античне листування; фальшувальник міг би підробити листа, додавши вже відомі тексти Платона, сповнюючи решту пропагандою, яка була властива заснованій філософом школи – Академії. На противагу інші переконують, що мова листування та відтворення відомих творів Платона настільки точні, що якщо їх написав не Платон особисто, то автором має бути дуже наближена до нього особа, добре обізнана (висувають припущення, що, можливо, ідеться про небожа Платона та його наступника на чолі Академії, Спевсіппа). У такому разі Лист VII хоч і не цілком автобіографічний, все одно зберігав би свою документальну цінність; вкрай обережно, але таки можна довіряти свідченням з листа про життя Платона по смерті Сократа. Розповідь зосереджена навколо трьох його подорожей до Сиракуз із політичних причин.

Перша (близько 388/7 р. до н. е.) має на меті знайомство з могутнім та поважним тираном Діонісієм І Старим. У Листі Платон пише про те, що вже переконаний, що політичну недугу можна вилікувати, лише здійснивши зміни на самісінькій верхівці влади, куди треба піднести «філософів» (себто élite, наділену чеснотами моральними та інтелектуальними) чи державців, котрі долучатимуться до занять філософією (ця тема стане провідною в «Державі») Цілком можливо, що Платон мав на думці таку програму «навернення», знайомлячись із Діонісієм, утім невдовзі ця зустріч його розчарувала, змусивши швидко повернутись до Афін. Наступні двадцять років філософ присвятив розбудові Академії, своєї школи: вона стала місцем згуртування декотрих із найвидатніших молодих інтелектуалів з різних грецьких земель, які присвячували себе, мешкаючи в комуні, філософським дебатам у сократівському дусі, науковим пошукам, особливо у царині математики, та підготовці когорти керівників, котрі здатні втілити задум «філософського правління» у póleis.

У 367 р. до н. е., по смерті Діонісія І, чиїм наступником став його син Діонісій ІІ, та завдяки тому, що в Академії навчався один з улюблених учнів Платона, Діон, видатний сиракузький аристократ, у Платона щодо цього питання знов зажевріла надія. Діон умовляє Платона знову поїхати до Сиракуз, цього разу на чолі велелюдної наукової делегації, сподіваючись перетворити молодого тирана на знаряддя втілення політичного задуму його школи. Утім, невдача є неминучою через обґрунтовані страхи Діонісія, що Діон мітить на його місце, тож Платон насилу, можливо, завдяки втручанню Архіта Тарентського, філософа-піфагорійця, який самодержавно править у Таренті, вдається звільнитися з-під охорони тирана та повернутися до Афін.

У 361 р. Платон повертається до Сиракуз утретє, так само завдяки наполяганню Діона й так само дарма. Утім, сицилійські справи Академії на цьому не вичерпуються: у 357 р. влаштовують нову експедицію, цього разу збройну, в якій Платон участі не брав, але на яку, безперечно, дав згоду, і їй вдається скинути Діонісія ІІ та посадити на його місце Діона – ось перший, однак не останній приклад «тирана», що постав за участі учнів Академії.

Платон особисто останніми роками утримується від активної участі в політиці. Утім, не від роздумів про політичні проблеми, принаймні його останній великий діалог, що залишився незавершеним через смерть автора, зветься «Закони» й присвячений окресленню нових форм конституцій для грецьких міст. Платона поховали в саду Академії, в оточенні культу його послідовників, котрі шанували мислителя на той час уже як «божественну особу». Однак по його смерті Академію залишає найвидатніший, якщо не найулюбленіший, учень – Арістотель, котрий уже двадцять років належить до його школи, хоча й тримається осторонь від учителевих політичних пригод.

Культурне середовище

Академія

«Академією» називалась школа, створена Платоном у межах гімнасія названого на честь героя Академа; з плином часу термін «академія» стануть використовувати на позначення більших громадських установ, у яких надаватимуть вищу освіту. Платон засновує свою школу після мандрівок, які здійснив по смерті Сократа, зокрема повернувшись із Сиракуз, які відвідав у 388–387 рр. до н. е., марно силкуючись переконати тирана Діонісія І Старого правити по справедливості й звідки його було вигнано та продано як раба. Отже, можемо визначити час заснування школи – близько 387 р., вважаючи, що Платон заснував її, аби виховувати політичних діячів через заняття філософією, принаймні про це свідчить програма, наведена в «Державі». Гімнасій, де розташувалась Платонова школа, знаходився поза мурами міста Афіни.

З-поміж тих, хто навчався в Академії, варто згадати Спевсіппа, небожа Платона та його наступника на чолі школи, Ксенократа з Калхедона, наступника Спевсіппа, Арістотеля,

Діона Сиракузького, зятя Діонісія Старого, піфагорійця Архіта Тарентського, а також двох жінок та одного Халдея. У інших джерелах згадуються також постаті Евдокса Кнідського, відомого математика та астронома, Геракліда Понтійського, астронома, Філіппа Опунтського, «секретаря» Платона та редактора його останнього діалогу, «Законів», Теофраста Ереського, котрий стане учнем та наступником Арістотеля, а також особи, яким судилося стати ораторами, стратегами, законодавцями та правителями в Афінах та інших грецьких містах.

Ключовою сферою діяльності Академій, певно, слід уважати вивчення математики, що, за свідченнями в «Державі», започаткувало вивчення діалектики, чи то пак філософії, та діалектичні дебати, у яких обговорювали проблеми філософії і науки. Утім, цілком неправдоподібною є легенда про те, нібито на вході до Академії був напис: «Хто не знає геометрії – вхід заборонено», хоча про діяльність Академії згадано в Листі VII, чиїм автором уважають Платона, за яким істину можна пізнати, мешкаючи в комуні та присвячуючи себе «дружнім запереченням та питанням, поставленим без усілякої ворожості та відповідям на них», якими є слова в Арістотелевій «Нікомаховій етиці» про те, що щастя в тому, аби разом із друзями те, що пробуджує сильніше бажання жити, що у випадку з філософами полягає в тому, щоб «разом філософствувати».

Платон поставив перед своїми колегами в Академії астрономічну, а відтак – математичну проблему, яка полягає в тому, щоб «урятувати явища», тобто пояснити на перший погляд нерівномірний рух планет, звівши його до руху впорядкованого, тобто до колових рухів навколо Землі, як Платон наполягав у «Тімеї», говорячи про те, як мають рухатися небесні тіла.

У найзагальнішому вигляді розв’язкам цього завдання стала теорія про одноцентричні сфери, сформована Евдоксом, за якою планети рухаються внаслідок руху низки сфер, які всі мають єдиний центр – Землю, поєднуючись між собою полюсами, але обертаючись навколо різних осей. Число сфер, про існування яких говорив Евдокс (27), було виправлено Каліппом (34), а згодом – Арістотелем (55), котрий уважав, що сфери складаються з ефіру.

Геть інше розв’язання проблеми запропонував Геракліт Понтійський, який уявив, що Земля, залишаючись у центрі всесвіту, обертається навколо своєї осі, таким чином намагаючись дати пояснення тому, що Сонце і Місяць у різний час здаються більш віддаленими від Землі.

У «Законах» Платон переконує, що небесні тіла – одухотворені.

Проблема, яка є суто філософською, полягає в тому, до якого виду дійсності відносити ідеї. Про них Платон писав як про вічні й універсальні зразки чуттєвих речей, потрібних для тлумачення характеристик цих речей та, власне, пояснення їхнього існування. Утім, той-таки Платон у «Парменіді» сумнівається в тому, що ідеї слід відокремлювати від чуттєвих речей, таким чином започаткувавши у стінах Академії справжні дебати з цього приводу.

За словами Арістотеля, першим у ці суперечки втрутився Евдокс, котрий хоч і не був у повному розумінні учнем Платона, певний час мешкав у Академії. Вони буцімто наполягали на існуванні такої собі «мішанини» (míxis) речей та ідей. Так само, за свідченнями Арістотеля, Платон нібито ототожнив ідеї, чи то пак звів їх до досконалих чисел, себто кожне з них є єдиним у своєму роді і їх можна додавати одне до одного, вважаючи, що математичні об’єкти є проміжною реальністю між осяжними речами й ідеями.

Потім до обговорень долучився Спевсіпп, який, аби подолати труднощі, спричинені ідеями, запропонував взагалі облишити їх, поставивши натомість як реалії, відмежовані від світу чуттів, математичні числа та геометричні фігури. Натомість Ксенократ намагався узгодити погляди Спевсіппа та Платона, ототожнюючи ідеї, себто досконалі числа, з числами математичними. Зрештою, навіть Арістотель зберіг ці ідеї, сприймаючи їх, однак, як форми, властиві осяжним речам (які можна відчути органами чуття), не «змішаними», адже вони не матеріальні. Всі ці обговорення свідчать про те, якими різноманітними були погляди філософів у Академії і те, що у школі панувала якнайбільша свобода думки та досліджень.

Арістотель теж бере участь у обговоренні, про яке йдеться у його праці під назвою «Про добро», від якої до нас дійшли лише фрагменти. Він дотримується платонівської доктрини, за якою в основу всього покладено два принципи – форма та матерія, утім, вважає, що вони є у всіх осяжних речах, яким властиве становлення. А ще він сприймає форму як остаточну мету становлення всіх речей і, щоб пояснити таке становлення, наполягає на необхідності знайти рушійну чи творчу причину.

Так він вирізняє чотири види причин, чи то пак начал: формальне, матеріальне, цільове та дієве, і передовсім збільшує кількість начал, припускаючи, що кожній речі властиві свої начала, тотожні началам інших речей лише за аналогією. Єдине начало, яке він визнає спільним для всіх речей, – це непорушний першорушій, де вбачається найвище добро, адже він є першопричиною порядку, що існує у всесвіті. Так у лоні Платонової Академії процвітають усі можливі моделі науки про начала (першооснови), тобто науки, яку згодом назвуть «метафізикою».

Із суперечками щодо принципів, чи то пак стосовно добра, пов’язані суперечки всередині Академії, чиїм предметом було задоволення. Певно, спонукав до них Евдокс, котрий, мешкаючи в Академії, переконував, що задоволення, якого так прагнуть усі живі істоти, є найвищим добром. Цілком протилежної думки дотримувався, як згадував Арістотель, Спевсіпп, котрий наполягав, що задоволення ніколи не буває добром. Припускають, що до цієї суперечки долучився особисто Платон, написавши «Філеба», де переконував, що краще життя не збігається ні лише з задоволенням, ні з чистою мудрістю, а є життям, у якому поєднано задоволення та мудрість, а тому не завжди задоволення є добром, а лишень тоді, коли поєднане із мудрістю.

Ймовірно, в обговоренні Арістотель теж брав участь, бо про це йдеться в діалозі «Про задоволення», який теж не зберігся і який сягає, як майже й всі втрачені Арістотелеві діалоги, періоду, коли він перебував у Академії, однак до доктрин, наведених у цих творах, він повернеться, як трапилось з рештою діалогів, згодом у трактатах, що дійшли до нас, зокрема, у «Нікомаховій етиці». Арістотель висунув гіпотезу, що задоволення є добром саме по собі, але не є найвищим добром, тобто, не є щастям, яке полягає в тому, аби жити, дотримуючись усіх чеснот, надто діаноетичних (мудрість та знання). Задоволення, насолода – це така собі дія на предмет втілення досконалості, тобто це ознака того, що провадиться досконала діяльність, спрямована сама на себе, в якій, отже, й полягає найвище добро, на яке тільки здатна людина.

Платон вважає освіту політичних діячів як таку, що складається суто з філософії, а точніше – діалектики. Звідси й випливають згадані вище обговорення, які мають стати основним видом діяльності у школі.

Утім, члени Академії не цураються конкретних політичних обов’язків. Найпершим надав особистий приклад Платон, котрий після першої подорожі до Сиракуз, коли намагався переконати Діонісія Старого правити по справедливості, їде вдруге, у 367 р., на прохання друга Діона, маючи на меті повторити спробу з Діонісієм Молодим, сином тирана, який став його наступником. Через зверхність Діонісія цю спробу теж змарновано, однак це не стало на заваді Платонові приїхати втретє, у 361 р., знову повернувшись до Сиракуз із когортою академіків, з-поміж яких були Спевсіпп та Ксенократ, хоч із таким самим катастрофічним підсумком. Проте в 357 р. Діон разом з академіками, з-поміж яких – Калліпп Афінський, повертається до Сиракуз, і в результаті – перемога. Проте за три роки Діона вбив той таки Калліпп під час заколоту, коли знайшов смерть ще один академік – Евдем Кіпрський, друг Арістотеля.

Енріко Берті