Kitabı oku: «Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка», sayfa 9
Див. також:
Католицька Реформація і Контрреформація, с. 177;
Шляхи на суходолі та на морі, стр 236;
Культура освічених людей і народна культура, с. 255;
Філософія людини: Мішель де Монтень, 327
Ситуація в Європі
Felix Austria12: імперія Габсбургів під владою «оголеного хлопчика» в «чарівній Празі»
Марина Монтакутеллі
Протягом Чинквеченто скромному дому з Аргау ціною великих зусиль вдається перетворити німецьку перспективу пророцтва Даниїла: в універсальну монархію, яка, здається, ніколи не буде зруйнована, існуватиме нескінченно й розтрощить будь-яку іншу владу, королівство, «де сонце ніколи не сідає». Над усім височіє імператор Карл V: «лицар-імператор», вселенський монарх не лише тому, що він осаджує Францію – як на півночі, так і на півдні, – з територіями під її короною; і навіть не тому, що за часів його правління було розкрито слабкість цілої епохи, і його труднощі, і вир, і глибину. Передусім тому, що між іспанською та німецькою перспективами і Європою загалом, як і в Карла Великого, у кожного народу все ще є власний Карл.
Дід Максиміліан – «кілька денаріїв»
Не легко починати таким чином. Маючи великого прадіда – Фрідріха III (1415–1493, король з 1440 р.), колекціонера реліквій, який перетворив скромний дім з Ааргау на світову імперію: єдиний Габсбург, коронований у Римі, він, схоже, наперед визначає долю свого правнука Карла (1500–1558), створюючи девіз династії AEIOU, Austriae Est Imperare Orbi Universo (Австрії судилося правити світом).
Зародження
А потім був дід Максиміліан (1459–1519), який продовжив сімейну сагу: тимчасом як він мріяв бути обраним Папою та організувати остаточний хрестовий похід проти невірних, заснував корпус ландскнехтів, який у 1527 р. розграбує столицю християнства. Але мрії, хоч і увінчані короною, вимагають великих витрат і не відповідають ресурсам; таким чином, він загнав себе у борги. «Максиміліан – кілька денаріїв», як його називали венеціанці, та «голий хлопець» для Юлія II (1443–1513, Папа Римський з 1503 р.), який проникливою шлюбною політикою підбурює гібелінські мрії, що ніколи не згасали: свого сина Філіппа (1478–1506), іменованого «Вродливий», незважаючи на обвислу губу (ще одна відмітна риса родини), одружує на Хуані (1479–1555), доньці Ізабелли Кастильської (1451–1504) та Фернандо Арагонського (1452–1516), яка під впливом свого ймовірного божевілля, породженого генеалогією Габсбургів, дарує Карлу після Тордесільяського договору королівство, де сонце ніколи не сідає.
Століття починається так: 24 січня 1500 р. у місті Гент, у серці багатої Фландрії та Європи загалом, народився Карл, син Філіппа Вродливого та Хуани Божевільної, онук Максиміліана I Габсбурзького. Від останнього він успадковує не лише території Священної Римської імперії та титул Kaiser, а й насамперед «божевілля» універсальної монархії.
Опір
Звичайно, Максиміліан I Габсбург, «король римлян» з 1486 р. та імператор з 1493 р., котрий, мабуть, давно розмірковував над тим, що написав йому один мешканець Рагузи: поки Європа внутрішньо розділена, «у Турецькій імперії вся верховна влада перебуває в руках однієї людини, всі підкоряються султану, єдиному уряду; всі дороги ведуть до нього; словом, він господар, а всі інші – його раби». Порівняння драматичне: його правління транснаціональне, але не універсальне, натомість у ньому інституційно поєднується управління феодальними вотчинами та вільними містами, з якими потрібно вести переговори.
Шлюбна політика
Імператор керує складною державою із «синусоїдальною» тенденцією: австрійське політичне об’єднання з фламандсько-німецьким центром тяжіння й тривалими традиціям опору «наказам», навколо яких поступово накопичуються територіальні володіння: після «повернення» Тіролю (1490 р.) мир, підписаний у Санлісі з Францією в 1493 р., означає привласнення Франш-Конте і насамперед дуже багатих Нідерландів. Але завжди щось втрачається: мешканці швейцарських гір утворюють кантони, формуючи Конфедерацію; Венеціанська Республіка, як завжди, залишається непідкореною: результат восьмирічних сутичок – з 1508 по 1516 р. на тлі італійських воєн та постійного конфлікту з Францією – збереження територіального балансу без істотних змін. Інституційна реформа, що триває з 1495 р., яка започатковує імперську раду (Рейхстаг) із сімнадцяти членів, запровадження податку на оплату військових витрат, спочатку прогресивного (Gemeiner Pfennig), а потім узагальненого (Hussitenpfennig), свідчить про стійкість традицій і потребу в постійних перемовинах, від яких неможливо ухилятися. Простіше зі шлюбами, які приносять дітям землі, а онукам упевнене майбутнє: як у випадку з улюбленою Марією Бургундською (1457–1482) з найбагатшим спадком у Європі, котра народжує Філіппа, Маргаритою та дедалі тіснішими стосунками з Іспанією, а згодом і з савойськими вельможами; Анною Бретонською (1477–1514), шлюб з якою не вдалося довести до завершення і яка згодом стала королевою Франції, проте мала невдачі з потомством (всі її четверо дітей померли); Б’янка Марією Сфорца (1472–1510), племінницею Людовіко Моро, з котрим тісно співпрацював Леонардо да Вінчі. Тим часом угоди з Ягеллонами Польщі, Богемії та Угорщини зумовлюють інші шлюби чи союзи: угода племінниці Марії (1505–1558) з королем Богемії та Угорщини Людовиком II (1506–1526) переплітається з договором Анни Ягеллонки (1503–1547) з іншим племінником – Фердинандом (1503–1564).
Проблема полягає в долі Карла: необхідно багато грошей, щоб переконати семеро великих виборців13 віддати перевагу йому, а не Франциску I (1494–1547), королю Франції, або Генріху VIII (1491–1547), королю Англії, тимчасом як підпис Максиміліана на векселях вже втратив свою вартість. І все-таки син Філіппа є моральним і реальним спадкоємцем мрії про універсальну монархію; у роки небезпеки для civitas christiana (християнського народу) саме він – той, хто може здійснити ці мрії, як скаже його радник Меркуріно Арборіо ді Гаттінара незабаром, намагаючись переконати Еразма Ротердамського (бл. 1467–1536) скласти імперську версію De Monarchia, започаткованої Карлом Великим. Заради християнської, себто універсальної, імперії Максиміліан – посеред зими – здійснює мандрівку від Аугусти до Сейму в Австрії: він помирає в 1519 р. у крижаному замку Вельс, розташованому на півдорозі, так і не вирішивши проблеми.
Карл: універсальна монархія
Наприкінці Чинквеченто, а можливо, на початку всієї сучасної доби, все обертається навколо нього: Карл Гентський, Карл І Іспанський з 1516 р., Карл V, імператор Священної Римської імперії з 1519 р. Незграбний та сором’язливий, як його описує венеціанський посол Лоренцо Паскуаліго, він був вихований Адріаном з Утрехта, майбутнім Папою Адріаном VI, при дворі високоосвіченої Маргарити Австрійської, правительки Нідерландів: від них йому передаються безкомпромісна релігійність, гострий династичний розум і безсумнівна впевненість. Саме ці якості – поки кордони відомого світу дедалі більше розширяються – мають сприяти виконанню пророцтва Даниїла (цитованого у Старому Завіті): універсальна монархія, яка ніколи не буде зруйнована, існуватиме вічно і знищить будь-яку іншу владу. Водночас, саме під час його дуже витратних виборів було відкрито Мексиканську затоку.
Ціна корони
Хоч і нелегко, Карлу вдається надіти імператорську корону: одразу ж сплативши за це тим, що він не може бути повноправним іспанським або німецьким державцем. Після смерті Максиміліана він не може негайно поїхати до Німеччини, оскільки повстає патриціат кастильських міст. Тому, коли він був коронований імператором – 28 червня 1519 р. у Франкфурті, а потім в Аахені 23 жовтня 1520 р. – він знає, що має борг Вельзерам Августа, Гуальтеротті з Флоренції, Форнарі та Грімальді з Генуї, які позичили йому 30 тисяч флоринів у векселях, зібраних у Якоба Фуггера (1459–1525), котрий додає ще 50 тисяч, зневажливо наголошуючи, що «це відомо всім і є ясним, як день, що ваша імператорська величність не змогла б отримати імператорську корону без мене». Ціна постає гарантією 3 мільйонів флоринів на скарбниці Кастилії та Арагону та зобов’язанням імператора, після чого в 1522 р. у Брюсселі було укладено угоду, в якій Карл передає спадщину Габсбургів своєму братові Фердинанду, обіцяючи йому «корону римлян». Натомість Фердинанд надає фінансистам дозвіл на видобуток корисних копалин у Тіролі і починає «виставляти на аукціон» королівство.
Захід християнської єдності
І це тільки початок боргів і труднощів: адже 3 січня 1521 р. Папа Лев Х, оголосивши буллу Decet Romanum Pontificem, відлучає Мартіна Лютера від Церкви (1483–1546) за звинуваченням у гуситській єресі. Карл був вимушений скликати у Вормсі імперський сейм, започаткувавши тим самим тривалу фазу стратегічного вичікування і намагаючись урахувати особливості й складності на тлі величного проєкту вселенського християнства. Цей проєкт саме під час його правління незворотно руйнується: Аугсбурзький мир (24 вересня 1555 р.), який передує зреченню, визнаний німецькими правителями ius reformandi, запроваджує непорушний принцип cuius regio, eius religio – чия влада, того і віра.
Німецькі князі
На територіальному рівні також історія королівства закінчується крахом: вічна суперечка щодо верховної влади між Габсбургами і Валуа на тлі Італійських воєн, з одного боку, підтверджує труднощі у відчутті себе спадкоємцем Константина і Карла Великого у створенні національних держав, а з іншого – свідчить про регулярні порушення укладених союзів: сфери покровительства, які простягаються від Сицилії до Нідерландів, необхідно постійно підтримувати, карусель акторів у ролі «вірних підданих» тепер завжди чи то прискорюється, чи то сповільнюється. Це добре помітно на прикладі «турецької небезпеки», яка від битви біля Могача не тільки проклала шлях братові Фердинанду, але насамперед підштовхнула армію Сулеймана (1495–1566) до воріт Відня. Звичайно, реакція була гідна вселенського монарха: у 1536 р. імперський флот, яким він власноруч командував, рушив підкорювати Туніс. Але кожна перемога передує подальшому поділу, тоді як лютеранство відіграє підривну роль, поширюючись у самому серці імперії: перехід від civitas до місії сприяв бажаному, навпаки, розпад ідентичності посилюється. Залишається тільки застосування сили. Карл і його командири ніби вміють правильно її вибрати: від Андре Доріа (1466–1560) до Ферранте Гонзага (1507–1557) та Ернана Кортеса (1485–1547). Але якщо між 1524 і 1526 р. було неважко подолати опір дезорганізованих селян, то ситуація з німецькими правителями дуже відрізнялась: необхідно було знову взяти на себе військове зобов’язання та багато позик, аби здобути тимчасову перемогу в Мюльберзі, яка жодним чином не врятувала від краху вселенської мрії внаслідок Аугсбурзького миру.
Фердинанд І
Роки, що передують його смерті, є для Карла гордим спостереженням за провалом, хоч і не остаточно визнаним: «Лицар-імператор християнства, який присвятив себе збереженню християнських імперських чеснот і їх поширенню в світі» (Yates) повинен відмовитись від порушення принципу суверенітету й неподільності, зруйнувавши королівство, яке справді стало «plus ultra», тобто «за межею». І все-таки Карл V вселенський монарх не лише тому, що він намагається обложити Францію – як на півночі, так і на півдні – територіями під його короною, і навіть не тому, що за його правління виявилися слабкі місця та проблеми цілої епохи: релігія, армія, створення держав і їхня заборгованість, суверенітет, завжди пов’язаний із домовленостями та подільний, турецький ворог, Новий Світ, переповнений сріблом, а Старий – золотом. А передусім тому, що між іспанською і німецькою перспективами та Європою, як і в Карла Великого, у кожного народу все ще є власний Карл.
Після зречення Карла V імперія не тільки стає меншою і намагається наздогнати долю, яка повертає на схід, але передусім здається, що вона закрилася і відійшла від справ: наступники – Фердинанд I, Максиміліан II (1527–1576) і Рудольф II (1552–1612) – здаються слабкою заміною, бідними родичами іншої гілки родини, Філіппа II (1527–1598). Імперська корона, придбана за високу ціну торговцями-банкірами та одразу ж обіцяна Карлом згодом його братові Фердинанду, щоб сплатити ці борги, під час його зречення втрачає насамперед символічний авторитет; вселенський монарх фактично залишає Фердинандові імперією, роздерту внутрішньою боротьбою, позбавлену довіри та суверенітету. Водночас сам Фердинанд був змушений визнати владу султана над Угорщиною та Трансільванією.
Вибір спадкоємців
Однак саме в період правління Фердинанда відбулась інституційна перебудова, якій судилося зберегтися до терезіанської епохи: створення Таємної ради (Geheimrat), Придворної канцелярії (Hofkanzlei) і Придворної військової ради (Hofkriegsrat) у перспективі позитивно вплинуло на згуртованість та ефективність держави, тоді як початковий період панування жорстких принципів на «релігійному фронті» пом’якшився – зокрема й завдяки порадам Еразма: врешті-решт, Фердинанд – спадкоємець Максиміліана та його епігон. Проте угода про визнання відповідальності є необхідним компонентом управління: справді, високі амбіції його попередників зруйнувалися під вагою спільного здійснення влади, характерного для роздрібненої держави – такої як його власна. Однак зберігається родова концепція, підтверджена вибором спадкоємності: перед смертю в 1564 р. Фердинанд зруйнував імперію, залишивши імператорський статус, угорську корону та австрійські герцогства своєму синові-поліглоту Максиміліанові II, Тіроль і західні володіння – Фердинандові, а Штирію, Карінтію і Крайну – Карлу. За правління Максиміліана ІІ ситуація не змінилась: його батько був змушений не зрікатися католицької віри, а імператор, хоч і симпатизував протестантському віровченню, схилився перед династичним розумом. Водночас, поки католицький світ намагається консолідуватись у Лепанто, він відмовляється вступати у Священну лігу, сплачує данину султанові, готує і домагається спадкоємності для свого сина Рудольфа, обраного в 1576 р.
Бунтівний Рудольф
І є ще одна імперія Рудольфа: передмістя стає столицею, з переміщенням двору до Праги в пошуках примарної магії та загадкових знань, саме місто стає будівельним майданчиком: перехрестя поетів, драматургів, учених, музикантів, алхіміків, дивакуватих художників, реформаторів. Бунтівний Рудольф «малослівний», як його називає венеціанський посол, котрий виховувався при дворі смиренного Філіппа II, завдяки політичному чуттю розуміє, що «диявольські сили» – це ті, які продовжують втягувати Європу в протистояння, що тільки посилюється, і, навпаки, його охоплюють різні хіліастичні очікування в напрямі надто своєрідної, цікавої космополітичної ідентичності. Імперія спадкоємця королівства, що ніколи не бачило заходу сонця, обмежується дивним і дедалі меншим світом, майже підвішеним у «кімнаті чудес». Але ця, найбільша в Європі, імперія, яка звучатиме цоканням тисячі годинників «магічної Праги», зберігає, збирає та породжує те, що хвилюватиме фантазію ХХ століття.
Див. також:
Домінування на морі, с. 57;
Італійські війни, с. 115,
Іспанія, с. 130
Італійські держави
Мігель Готор
Протягом Чинквеченто італійська політична реальність втілювалась у сімох основних територіальних державах. У першій половині століття так звані Італійські війни зруйнували принципи й структури політики рівноваги та змусили переосмислити державну організацію країни. Після Като-Камбрезійського миру 1559 р., яким закінчився багаторічний конфлікт між Францією й Іспанією за завоювання півострова, відбулося остаточне закріплення іспанського панування в Італії.
Міланське герцогство
Через стратегічно вигідне розташування Міланське герцогство опинилося в центрі франко-іспанського конфлікту протягом XVI ст. З географічного погляду герцогство становило своєрідну браму до півострова, навіть трактати того часу визначали його як «ключ до Італії»: на півночі межувало зі Швейцарською конфедерацією, на заході із Савойським герцогством і маркграфством Монферрат, на півдні з Генуезькою республікою, на сході з герцогством Мантуя та Венеціанською республікою. Але, крім сприятливого розташування, Міланська держава є політично вирішальною для Іспанії: з одного боку, тому що постає відповідним стримуючим фактором для завжди можливих загарбницьких дій з боку Франції; з іншого, оскільки відіграє роль форпосту та захисника іспанських інтересів на півдні Італії. Крім того, з розширенням володінь Габсбургів, протягом XVI ст. Міланське герцогство забезпечило зв’язок між південною середземноморською частиною імперії та центрально-північними землями.
З Генуї до Північної Європи
Ці стратегічні міркування актуальні для епохи Карла V (1500–1558) і набувають особливої значущості після повстання у Нідерландах наприкінці 1560-х років. Насправді, так звана Іспанська дорога проходить і крізь Мілан; вона простягається від порту Генуї, через Савою, Франш-Конте та Лотарингію, нею чоловіки, зброя, продукти харчування та гроші потрапляють на новий фронт, відкритий у Північній Європі.
Тому не дивно, що Міланська держава стала предметом гострої суперечки між Францією та Іспанією в перші десятиліття століття. Король Франції Людовік XII (1462–1515) завоював Ломбардію в 1499 р., пояснюючи претензії на ці землі прагненням повернути їх роду Вісконті. За винятком короткого періоду відновлення влади Людовіка Моро, Ломбардія залишалася під владою Франції до 1512 р. Через політичний та військовий тиск Священної ліги Франція змушена була залишити Мілан швейцарцям, які повернули його, принаймні формально, родині Сфорца в особі Массіміліано Сфорца (1493–1530).
Франція та Іспанія
Але в 1515 р. новий французький правитель Франциск І (1494–1547) переміг швейцарців біля Маріньяно та підкорив Ломбардію. Вона залишалася французьким володінням протягом десятиліття, тобто до поразки поблизу Павії в 1525 р., коли Франція передала герцогство Франческо Сфорца II. У 1535 р., після смерті останнього, розпочалося пряме панування Іспанії, остаточно оформлене в 1546 р.; у тому самому році Філіпп II (1527–1598) офіційно отримав Міланське герцогство як імператорський посаг від свого батька Карла V. Радники імператора сподівалися, що безпосереднє управління Ломбардією може стати джерелом багатства для всієї імперії. Однак це припущення виявилось хибним настільки, що на початку 1540-х років Карл V замислювався над тим, аби відмовитися від Мілана та спрямувати зусилля суто на Нідерланди. Насправді, саме Ломбардія мала отримувати фінансування від інших частин імперії через великі витрати на війну, утримання солдат та задля поповнення виснаженої скарбниці.
Іспанські установи
Щодо інституційних форм, то іспанською Ломбардією керував призначений губернатор, а також діяв сенат, до складу якого входила місцева знать. Посади згідно з давньою муніципальною традицією були збережені, але фактично влада перебувала в руках губернатора. Сенат поступово втрачав свої прерогативи, і традиційний урядовий персонал замінювався іспанцями або особами, відданими монархії. У 1581 р., у розпал цього процесу, Філіпп II стикнувся з проблемою ратифікації дій губернатора сенатом. З рескриптом Кортесів у Томарі скасовується сенаторське право контролювати законність рішень губернатора.
Щоб уникнути конфліктів, за Сенату було збережено право на консультативні дії: губернатор просто запитував думку асамблеї з конкретного питання, а потім самостійно приймав рішення.
Карло Борромео
Єдиною силою, яка може протистояти іспанському пануванню в XVI ст., є Церква. Авторитет архієпископа міста Карло Борромео (1538–1584), його дії, спрямовані на реформування корумпованих монастирів і унормування життя парафіяльних священників і парафіян єпархії, призводять до неминучого юрисдикційного зіткнення зі світською владою. У 1567 р. сенат Мілана був відлучений від Церкви за те, що відмовив архієпископу у вимозі на власну поліцію і позбавив його права заарештовувати мирян. Справа набуває міжнародної дипломатичної ваги в роки, коли визначаються сфери впливу світської і церковної влади. Папа Пій IV захищає прерогативи архієпископа, а король Філіпп II – губернатора. Однак коли Карло Борромео мав намір відлучити губернатора Луїса де Рескуенса за те, що він повідомляв про реальні положення щодо захисту цивільної юрисдикції, реакція іспанської влади не забарилася: палац архієпископа був оточений поліцією, а видатний церковний діяч мусив відмовитися від радикальних поглядів.
У XVI ст. промислове виробництво Мілана, розраховане переважно на експорт, продовжувало процвітати. У Ломбардії спостерігалося значне демографічне зростання (наприкінці століття населення Мілану досягло 112 тисяч жителів), однак істотно збільшився податковий тягар: це була данина периферії імперії за іспанське панування в обмін на стан відносного громадянського миру, військового й політичного захисту після багатьох років воєн.
Герцогство Савойя
Герцог Савойї Еммануїл Філіберт (1528–1580) зробив значний внесок у вирішальну іспанську перемогу біля Сен-Кантена в 1557 р. над французами. Два роки по тому, під час підписання мирного договору в Като-Камбрезі, його зусилля було винагороджено поверненням герцогства, відібраного у Франції після двадцяти років окупації.
Оновлення держави
Протягом майже тридцяти років суверен керуватиме державою Савойя, радикально змінюючи її структури відповідно до напрямів абсолютистської політики. У політичному аспекті він безпринципно маневрує між Францією і Габсбургом, аби зберегти незалежність своєї держави й максимально захистити її автономію. Він стикається з важкою ситуацією, але йому вдається скористатися як військовими здібностями, виявленими на службі в Іспанії, так і знаннями, пов’язаними з державною організацією Франції.
Військова політика
Основні проблеми виникають через те, що герцогство є фрагментованою державою, яка розташована на кордоні та складається з різних географічних територій, таких як графство Ніцца, Савойя та П’ємонт, які, у свою чергу, розділені місцевою знаттю, ворожою до будь-якого процесу централізації. Суверен відновлює армію та флот і, в пошуках виходу до моря, анексує графство Тенда і купує Онелью в генуезців. Спроба забезпечити себе власною зброєю і запровадити обов’язковий військовий збір для всіх підданих держави має значення безпосереднього залучення підданих до політики правителя, поза посередництвом знаті та користуючись традиційним способом вербування до війська. У 1561 р. до армії Савойї було зараховано 24 000 солдатів, і всі вони потенційно могли користуватися імунітетом і військовими привілеями незалежно від походження. Щодо інституційної політики, то Еммануїл Філіберт вирішує посилити італійську частину держави. Тому він перемістив урядові установи (парламент, рахункову палату), які вже працювали в столиці Шамбері, до Турина.
Наступник правителя Савойї – Карл Еммануїл I керує державою протягом п’ятдесяти років. Досвідчений політик і проникливий військовий стратег, наприкінці століття він окупував Салуццо та, скориставшись французькою кризою, спричиненою релігійними війнами, намагався захопити місто Женеву і проникнути до Провансу і Дофіне.
Навички управління
Спроби двох суверенних правителів Савойї реформувати одну з найбільш маргінальних областей Європи є успішними завдяки міцності й подальшій стабільності їхнього правління, а також через історичну відсталість, яка допускає широкий діапазон втручання. Насамперед заслуга Еммануїла Філіберта полягає в реалістичній оцінці політичної та економічної ситуації в державі та у використанні досвіду, набутого в такій країні, як Франція. Адаптувавши території, отримані в результаті підписання мирного договору в Като-Камбрезі, до вимог часу, два суверени закладають підґрунтя, яке дасть змогу державі Савойя відігравати важливу роль в італійській історії наступних століть.
Венеціанська республіка
Протягом Чинквеченто «Сереніссіма» була єдиною італійською державою, яка здійснювала автономну політику та намагалась уникнути безперечного панування Іспанії. Після поразки в Аньяделло в 1509 р. Венеція мусила відмовитися від розширення територій і зменшити свої політичні амбіції, однак, надихаючись розсудливим реалізмом, їй все-таки вдалося повернути майже всі материкові землі й зберегти вплив як в Італії, так і в Європі.
Ефективний контроль Іспанії
Думка про негайний та автоматичний венеціанський занепад після географічного відкриття Америки і Сходу помилкова. Варто замінити її баченням, що підвищує значення стабільного становища республіки та відповідних заходів, які вона вжила, аби захистити себе й адаптуватися до змін, що тривали в європейській економіці і політиці.
У цей період торгівля залишається стабільно жвавою. Наприклад, продаж перцю не зазнає серйозних збитків унаслідок встановлення португальської монополії. По-перше, через високу якість спецій, оброблених венеціанцями, що виправдовує вищу ціну, порівняно з лузітанською, і, по-друге, тому, що для певних центрів Північної Європи нижчі транспортні витрати здатні компенсувати різницю в ціні. Також відомо, що існувало виробництво шерсті та споживчих предметів розкоші, таких як шовкові тканини й скляні вироби.
Земля та система вілл
Із соціально-економічного погляду панівні верстви віддають перевагу політиці придбання земель. Однак тенденція до інвестицій у нерухомість не набуває такого паразитичного вигляду, як в інших областях Італії: натомість вона демонструє розумний вибір розміщення капіталу за політичним й економічним сценарієм, що зазнав змін. Венеціанські вілли (257 побудованих у XVI ст.) організовані як прибуткові сільськогосподарські підприємства: вони обробляють і зрошують землю, розширюють володіння, зменшуючи заболочені території за допомогою меліоративних робіт. Морське економічне життя постраждало від кризи в суднобудуванні, тому було запроваджено протекціоністську політику – торгівля мала здійснюватися у Венеції, а товари – перевозитися на венеціанських судах, хоча врешті-решт економіці республіки було завдано шкоду.
Політичні інститути
Здається, політико-інституційні аспекти відповідають тенденціям захисту економіки та стратегії інвестування задля збагачення. Міський патриціат захищає традицію, згідно з якою він утвердився як олігархічне ядро, а також зменшує повноваження, що історично належали сенату. У 1547 р. до Ради десяти приєдналося судове відомство Трьох мудреців проти єресі із завданнями, пов’язаними з боротьбою проти протестантів. Під час війни з турками в 1538–1540 рр. Рада десяти потребує грошей для фінансування конфлікту, тому бере на себе право призначати патриціїв, молодших за двадцять п’ять років, котрі в обмін на 20 тис. дукатів можуть обіймати місце у Великій раді. Після закінчення війни цей надзвичайний захід зберігся, забезпечивши знаті додаткові політичні переваги під час виборів лідерів.
Також ці переваги посилюються за рахунок згуртованості, якої міський патриціат досягає завдяки бюрократичному апарату секретарів. Це створює умови для виникнення конфлікту всередині аристократичного класу між сім’ями старої і нової знаті. Це зіткнення, так звана боротьба старого і молодого, характеризує венеціанську політичну й інституційну історію століття. Сім’ї, що нещодавно увійшли до нобілітету, вимагають, серед іншого, динамічнішого розвитку зовнішньої політики та більшої спрямованості на давню торгову й морську традицію, відновлення сенаторської гідності та більшої твердості щодо церковної юрисдикції на території республіки. Однак живучість суперечностей і деякі конституційні реформи 1582 р. в тому напрямі, якого вимагала «молодь», не дали змоги подолати загальний консерватизм венеціанської політики того часу.
Це спричиняє відмову від повторного входження «Сереніссіми» в європейський контекст і змушує республіку вживати заходи, які не схожі на дії жодної територіальної держави півострова.
Генуезька республіка
Протягом Чинквеченто давня Генуезька республіка була союзником Іспанії. Вона відмовилась від автономної та незалежної політики з 1528 р., коли Андреа Доріа, союзник Франції, перейшов на протилежний бік.
Венеція та Іспанія: плідний союз
Імовірно, іспанська присутність в Італії мала найбільшу вигоду саме для генуезького патриціату: банкіри та купці контролювали державні фінанси іспанського королівства. Іспанія також отримувала користь від союзу з Республікою Святого Георгія, завдяки якому їй вдавалося фінансувати свої війни та контролювати Середземномор’я. Економічний потік регулюється місцевою організацією, так званим Банком Святого Георгія, політична влада якого еквівалентна фінансовій. Високі прибутки генуезців стають головним джерелом доходів для Іспанії та інвестицій для іспанської корони. Вирішальну роль відіграють ярмарки: в 1579 р. такий ярмарок відкривається в місті П’яченца, де фінансисти в обмін на гроші, позичені короні, беруть участь в імпорті американського срібла, а на ярмарку сплачують не готівкою, а векселями, в яких представлені їхні кредити.
Конфлікт серед знаті
У другій половині століття порт Генуї розширив свій торговий простір: через появу піратства в Атлантиці маршрут Барселона – Генуя став найбезпечнішим способом привезення коштовних товарів з Америки до Європи. Містом керує шляхетна олігархія, зосереджена навколо сім’ї Доріа. Внаслідок змішаної системи виборів та жеребкування головні повноваження зосереджені в руках старої, проіспанськи налаштованої знаті. Безперервне згодом протистояння старої і нової аристократії розпочалося в 1547 р. через змову, організовану родиною Фієскі, яка перебувала за крок до успіху після вбивства Джанетто Доріа, племінника Андреа. Але після миру в Като-Камбрезі (1559 р.) антиіспанський опір в Генуї остаточно згас, як і в інших частинах Італії. Республіка Святого Георгія і надалі відігравала роль середземноморського торгового та фінансового центру на іспанській орбіті, прямуючи шляхом імперії.
Велике герцогство Тосканське
Наприкінці ХV ст., після смерті Джироламо Савонароли (1498 р.), Флорентійська республіка зазнала серйозної політичної кризи. Олігархія, незадоволена розширенням соціальної бази, на яку претендує харизматичний монах, відмовляється сплачувати податки, аби фінансувати програну війну з містом Піза та виконувати дипломатичні функції, традиційно покладені на неї.
Повернення Медічі (1512 р.)
У 1502 р., щоб подолати кризу за допомогою компромісного рішення, було створено довічну посаду Гонфалоньєра справедливості, яку обійняв П’єро Содеріні. У 1509 місто Піза було відбудовано, але експеримент довічного обіймання посади не дав бажаних результатів через брак співпраці між Содеріні й олігархією, яка просувала свій вибір, сподіваючись продемонструвати свою владу, визнану на сенатських зборах, так само як у Венеціанській республіці. У 1512 р. республіканський досвід закінчився виведенням французьких військ з Італії після битви біля Равенни, а Медічі повернулися до управління містом. Влада цієї родини зміцнюється завдяки тісним відносинам із Папською державою. У 1513 р. було обрано Папу Льва Х, яким став кардинал Джованні де Медічі (1475–1521), син Лоренцо Медічі Пишного, відомого як Чудовий (1449–1492). Його племінник став правителем і герцогом міста Урбіно, а Джуліо де Медічі (1478–1534) був призначений кардиналом та архієпископом Флоренції.
